зміст

Марґінали – це люди, які живуть осторонь від громадської, культурної, національної та політичної свідомости. Вони існують у будь-якому суспільстві, однак значне збільшення кількости марґіналів та марґінальних груп є особливою ознакою перехідних суспільств.

Передусім, таке становище є наслідком дестабілізації соціального життя.

Руйнація звичних систем координат, стереотипів та орієнтирів поведінки, а також зміна політичного режиму або політичної еліти здатні настільки сильно дезорієнтувати громадську думку, що значна кількість населення досить швидко втрачає більш-менш адекватне розуміння мінливої соціальної ситуації та починає марґіналізуватися.

Наприклад, відома “перебудовна” формула про допустимість “плюралізму думок” сама по собі була істотним дезорієнтуючим фактором колишнього совєцького суспільства, яке десятиріччями, часто насильницькими методами приводилося до стану комуністичного однодумства.

У марґіналізованій свідомості ця формула чи не одразу ж набула такої інтерпретації: “А холера їх там розбере. Напридумують чогось!”

Неадекватність і, як правило, парадоксальність інтерпретацій, які пов’язані з новими соціальними ситуаціями, в свою чергу, є показниками того, що соціальний статус певних верств населення доволі нестійкий, та й їхня стара спільна ідентичність починає поволі руйнуватися. Визначальним чинником перехідного суспільства завжди є орієнтація певної його частини (реформатори) на зміну економічної структури, способу виробництва та відносин власности. Здійснення реформаторської політики (чи її не-здійснення, коли остання проявляється як соціальна необхідність) обов’язково зачіпає економічні інтереси значної кількости населення, знижує загальний рівень життя, а новий перерозподіл прибутків викликає реакцію незадоволення і соціальної напруги. Особливо хворобливою є реакція тієї частини населення, яка цілком або частково пов’язує своє життя з новопроголошеними цінностями та надіями, що згодом не виправдовуються (наприклад, не призводять до полегшення економічного становища).

Через певний час нездійсненність цих надій призводить до розчарування та марґіналізації свідомости. Соціальним наслідком цього є зростання недовіри з боку цих людей до нових соціальних сил та партій, в тому числі до державних інституцій, колишніх і нових лідерів.

Однак процес марґіналізації суспільства може значно посилитися тоді, коли ці нові сили та лідери зазнають поразки.

Для всіх марґінальних груп, що виникли в таких умовах, природнім процесом є рух назад – до звичних традиційних стереотипів недалекого минулого, до зручних способів мислення й мітологем.

Дехто з цих нових “учасників” марґінальних груп, все ж таки здатні зрозуміти, що справжня реставрація минулого життєвого устрою є нереальною, хоча й цілковите сприйняття нових форм неможливе, бо вони не виправдовують сподівань, та, принаймні зовнішньо, сприймаються як те, що провокує загальну нестабільність життя.

Маючи подвійну орієнтацію, слабше пов’язану з майбутнім та тимчасово сильніше з минулим (ностальгійні почуття), марґінали фактично живуть в часі, який не є ані теперішнім, ні ареальним взагалі.

З подвійности орієнтації виникає відповідний химерний спосіб сприйняття та інтерпретації реальности, який “або адекватно не тлумачиться, або викривлюється”. “Недовіра до майбутнього”, як стан марґінальної свідомости, продукує страх щодо змін і блокує відповідну соціальну поведінку, спрямовану на соціальні перетворення.

Соціальний глухий кут – це справжнє майбутнє марґінальної свідомости, яка базується на цінностях хоч і несправжнього, але “світлого” чи раптом “посвітлілого” минулого.

Совєцьке минуле – “втрачений рай” для “білорусів”

Для постсовєцького або постслов’янського простору поява марґінальности є досить типовою, однак ми насмілимося стверджувати, що з усіх постсовєцьких країн саме для Білорусі вивчення цього явища є найлегшим.

По-перше, через велику кількість марґіналів та марґінальних груп, а по-друге, через те, що деякі чинники совєцького трибу життя діяли в Білорусі у найбільш чистому вигляді, а наслідки суспільних реформ виявилися мінімальними.

Загальновідомо, що в колишньому СССР Білорусь була форпостом совєцької системи і на її території найсильніше проявилися як економічні, так і політичні “переваги соціалізму”. Якщо совєцьке було найкращим у світі, то все найкраще з совєцького було в Білорусі: верстати, рефрижератори, трактори, бульба та ковбаса. Із білоруським колгоспним салом у ті часи могло посперечатися лише українське сало. Наприкінці періоду брежнєвського застою у Білорусі чи не найчутливіше сприймалися перші ознаки погіршення економічного становища, і “білоруси” перші відчули майбутню драму “вигнання” з совєцького “раю”, наперед висловивши свій глибокий жаль словами білоруського класика: “нема того, що раніше було”.

Кінець “раю” покладе розпад Совєцької імперії та проголошення Незалежности Білорусі.

Порівняння найновітнішої історії усіх проголошених на просторі колишнього Совєцького Союзу незалежних країн показує, що недалеке “совєцьке минуле” ніде, окрім Білорусі, не стало таким сильним чинником, який до такої міри здатен впливати на соціальні, внутрішньо- й зовнішньополітичні процеси відновлення держави, економіку та свідомість людей.

Поразка стратегій, спрямованих на перетворення білоруського суспільства та зміцнення незалежности

Вже відзначалося, що при відсутності значних успіхів у реалізації нових цінностей процеси марґіналізації у суспільстві істотно посилюються.

Як і в інших республіках колишнього СССР, розгортання стратегій, спрямованих на реформи суспільного життя, суверенізацію та зміцнення незалежності, відбувалися в Білорусі на тлі процесу розпаду та погіршення економічного життя. Однак тут ці процеси відбувалися з наслідками, найбільш помітними для білоруського населення, та через причини для нього найменш зрозумілі.

Як відомо, найсильніше прагнення до національного суверенітету, декомунізації суспільства та виходу із СССР в ті часи виявляли не Росія чи Білорусь, а прибалтійські країни. Білоруський народ на виборах до Верховної Ради БССР 3 березня 1990 року обирає комуністів, які отримують майже 90% місць, а на всесоюзному референдумі 1991 року висловлюється за збереження СССР.

Таким чином, необхідно визнати, що все те, що мало місце в Білорусі після всесоюзного референдуму, відбувалося якщо не всупереч волі більшости білоруського народу, то, принаймні, без його підтримки та без його усвідомленого вибору.

Реакція значної кількости білоруського народу на проголошення білоруської Незалежности дуже скоро проявилася у вигляді неґативної реакції на розпад СССР, а погіршення економічного становища тлумачилося як “розрив економічних зв’язків з колишніми совєцькими республіками”.

“Розрив економічних зв’язків” як очевидна та зрозуміла модель погіршення економічного становища фактично й був першим проявом марґінальної постсовєцької свідомости в Білорусі. Подальший її розвиток буде відбуватися у контексті та у зв’язку із стратегіями, які спрямовані на соціальні зміни та суверенізацію країни.

Фактично цих найбільш виразних стратегій після проголошення Незалежности Білорусі було дві: одна з них була пов’язана з постаттю колишнього голови Верховної Ради С.Шушкевича (ліберально-демократична стратегія постсовєцького зразка) та національно-відродницька з елементами ідеології класичного націоналізму, яка з самого початку поступово трансформувалась у напрямку націонал-демократизму, і яка уособлювалася в діяльності Білоруського Народного Фронту (БНФ).

Перша стратегія відзначалася своєю “поміркованістю” в досягненні мети суверенізації, білорусизації та подоланні “родимих плям соціалізму та комунізму”. Як засіб для досягнення цих цілей розглядалося поняття “згоди”, яка, проте, поступово перетворювалася в мету розвитку білоруського суспільства. Кульмінацією цього процесу став момент, коли на запитання про склад своєї політичної команди колишній голова Верховної Ради відповів, що командою є вся Верховна Рада, яка на той час, як уже відзначалося, майже на 90% складалася з комуністів, більшість з яких була професійними номенклатурниками.

Між тим, поза стінами Верховної Ради зростало незадоволення ростом цін та погіршенням життя, а у ВР номенклатурні комуністи прагнули відновлення “провідної та керуючої ролі КПСС”. В атмосфері загальної напружености “вистачило” “одного ящика цвяхів, украденого для дачі Шушкевича”, аби він втратив свою посаду.

Насправді цей ящик цвяхів виявився не вкраденим ящиком, а мітологізованим символом корупції, який мав могутню евристичну силу для марґінальної свідомости певної частини білоруського народу.

Повної поразки стратегія “поміркованости” зазнала нещодавно, коли легітимна Верховна Рада публічно відмовилася підтвердити свою легітимність. Друга стратегія, яка розгорталася майже за всіма канонами ідеології класичного націоналізму, в порівнянні з першою виглядала занадто радикальною. Радикалізм, який спочатку мав антикомуністичну спрямованість, мав безумовний успіх, бо політичний маразм часів застою був очевидним навіть для неосвічених верств білоруського народу. На той час припадає пік популярности лідера БНФ З.Пазняка. Однак з погіршенням економічної ситуації “комунізм” у марґінальній свідомості відокремлюється від політичного маразму часів застою, сталінських репресій та втілюється в ряд формул, які мають характер констатації споживчих переваг при соціалізмі. Після ліквідації комуністичного путчу в Москві антикомунізм втрачає будь-яке політично-об’єднувальне значення, і марґінальна свідомість починає набувати стійкої орієнтації на вже втрачені стандарти споживання при соціалізмі.

В ідеології БНФ відбувається явний перенос акцентів на інші національно-об’єднувальні символи: символ національного болю (Курапати і Чорнобиль), символ національної слави та доблести (Аршанська битва), символи історичности білоруської нації та держави. Майже в усіх цих символах присутні конотації антиросійські, антиімперські та антишовиністичні.

Антиросійськість у поєднанні з білорусизацією (відродження білоруської мови та культури) наштовхується цього разу на зрусифіковану свідомість однієї з частин освіченого білоруського суспільства, асимільованих білорусів і тієї частини міського населення, яка внаслідок інтенсивної модернізації промислового виробництва в Білорусі у 60-70 роках чи пізніше переселилась у міста і ще зберігає проміжну селянсько-міську свідомість. Хоча для різних груп населення мотиви неприйняття запропонованих їм орієнтирів є різними, наприклад, для згаданої вище групи – ще не подоланий комплекс “провінційности”, який якраз і пов’язується з “селюцькою” білоруською мовою, спільним, однак, є те, що антиросійські та антиімперські ідеї сприймалися цими групами як явний і радикально означений комплекс ворожости. “Перебір” можна побачити як у самих марґінальних інтерпретаціях (“Пазняк хоче віддати Білорусь Польщі”), так і у первісному розумінні антиросійської орієнтації в Білорусі. Надто невигідно виглядали в такому контексті позитивні моменти відродження білоруської мови та культури.

Політична (і лише політична, підкреслимо це) поразка цієї стратегії сталася на президентських виборах та виборах до Верховної Ради 13 скликання.

Зазначимо, що антиросійські та антиімперські настрої, тою чи іншою мірою, проявилися практично в усіх незалежних країнах, які виникли на території колишнього СССР, однак досить швидко, наприклад, у прибалтійських країнах, вони трансформувалися в позитивні прагнення зміцнити своєю власну незалежність і в орієнтацію на загальноевропейські системи безпеки та співробітництва.

В Білорусі антиросійські настрої певної частини населення викликали зворотну реакцію: у марґінальній свідомості вони реанімували комплекс совєцького імперіалізму, а в особливо зрусифікованої частини білоруського населення – комплекс історично-культурного російського шовінізму.

Повстання марґіналів або “совєцькі білоруси” та “православні атеїсти”

До президентських виборів у Білорусі вже фактично склалася нова нестійка структура суспільства із рядом марґінальних угруповань. Ставлення цих угруповань до практично всіх відомих політиків було неґативним і, в першу чергу, до уряду Кебіча, бо саме за часів Кебіча падіння рівня життя було особливо стрімким та болючим.

Однак до самих виборів абсолютно не були відомі ані політичний потенціал цих нових марґінальних угруповань, ані їхні електоральні можливості, ані їхня потенційна активність під час виборів.

Те, що майбутній президент Білорусі об’єктом свого політичного впливу обрав саме ці групи, виявилося пізніше.

Хоча цей вибір, безумовно, не був раціонально-усвідомленим, однак, всі ключові слова (“корупція”, “шахраї”, “вкрали все”) були знайдені до президентської кампанії. Експлікаційні “моделі” на кшталт “розвалили Союз”, “розірвали всі зв’язки” у поєднанні з обіцянками “запустити заводи” та зупинити зростання цін, не тільки просто й зрозуміло пояснювали “простим людям” їхнє становище, але й мобілізували їхню марґінальну свідомість.

Результати президентських виборів тільки підтверджують цю залежність. Найбільшу активність проявили виборці у східних реґіонах країни та в ряді районів Берестейської области, таких як Ганчавицький, Драгичінський, Кам’янецький, Кобринський, Лунінецький і Пінський, і саме у цих районах Білорусі президент Лукашенко набрав максимальну кількість голосів (відповідно біля 60% і 53,47%).

Такі результати неможливо пояснити лише земляцькими почуттями, бо вони проявилися не лише у Могилевській області, а були зафіксовані й в інших областях Білорусі та на Берестейщині, а особливо в тих реґіонах країни, де білоруська національна ідентичність є найбільш розмитою (марґінальна білорусько-російська свідомість в усіх східних областях та марґінальна білорусько-українська свідомість у вищеназваних районах Берестейської области).

У Мінську найбільший відсоток голосів за Лукашенка було подано в т.зв. промислових і “нових” районах, де переважну кількість мешканців становлять робітники та службовці з числа сільських міґрантів, тобто люди з марґінальною міською свідомістю.

Аналіз результатів президентських виборів за конфесійною або квазі-конфесійною ознакою (тобто, коли люди не є віруючими, але схиляються до певної конфесії) показує, що у традиційно католицьких районах Білорусі Лукашенко отримав найменший відсоток голосів, а на т.зв. “канонічній території Руської Православної Церкви” – найбільший, і власне не серед віруючих, а серед тих, хто має прихильність до православної церкви.

До того ж, треба сказати, що всі ці угруповання мають марґінальну совєцьку свідомість.

Таким чином, усіх їх можна об’єднати у дві категорії – “совєцькі білоруси” та “православні атеїсти”. На президентських виборах ці марґінальні угруповання конституалізувалися як самостійна політична сила.

Нездатність адекватно зрозуміти причини погіршення як загальної ситуації, так і свого власного становища, а тим більше адекватно діяти у напрямку його покращення, продукує у марґінальній свідомості реакцію “глухого кута”, яка проявляється у почуттях скривджености та зради.

Взагалі, марґінальна свідомість – це свідомість убогих та скривджених, тих, кому свого часу чогось не вистачило: походження, виховання, соціалізму, або ще чогось.

Скривдженість та бідність завжди десь проявляються, і вони проявилися під час обох білоруських референдумів. Референдум 1995 року став справжнім вибухом марґінальної свідомости: ненависна та “колгоспна” білоруська мова (“самі ще зовсім недавно з колгоспу: навіщо вона нам?!”), ненависний біло-червоно-білий стяг (“фашисти та поліціянти вбивали під ним совєцьких патріотів”). “Замість них треба ввести наші старо-нові совєцькі символи” – практично такою була відповідь.

“Ми тільки й мріємо про відновлення СССР, а тому – за інтеґрацію з Росією” – такою була друга реальна, ще задовго до самого референдуму, відповідь на питання про інтеґрацію.

Радитися щодо термінового припинення президентом повноважень Верховної Ради, не було потреби. – “А навіщо? Ми й без консультацій проти цих демократів!”.

Однак результати референдуму не були й не є, всупереч деяким твердженням, національною ганьбою білоруського народу, бо в історії європейських націй не відомо, щоб якийсь европейський народ виступав проти власної історії та культури.

Другий референдум був продовженням першого. З причини фальсифікації його результатів ми не будемо наводити статистики, а лише передамо загальний зміст деяких запрограмованих відповідей.

Відповідь на перше питання референдуму 1996 року про перенесення дати святкування Дня державної Незалежности Республіки Білорусь на 47 років раніше від дати її справжнього проголошення (25 серпня 1991 року) був для марґінальної свідомости актом сакрального воскресіння совєцького минулого та ритуально-символічного входження “православних атеїстів” до втраченого раю.

Здійсненням цього акту стало третє питання референдуму про купівлю-продаж землі: для бажаючих її отримати, без усіляких розмов, щільно зачинялися двері “совєцького раю” (більшість учасників референдуму висловилися проти купівлі-продажу).

Останні відповіді на питання підтверджували традиційний характер “совєцького раю” – диктаторський та авторитарний.

Майбутнє марґінальної свідомости та білоруський народ

Як уже зазначалося на початку, майбутнє марґінальної свідомости – соціальний “глухий кут”. Цей кут виникає, передусім, із самої природи марґінальної свідомости, яка поєднує в собі суперечливі та взаємовиключні елементи, а, по-друге, з того, що сучасні реалії, що знаходяться поза нею, не відповідають марґінальним уявленням та конструкціям. Це, так би мовити, онтологічні суперечності марґінальної свідомости, бо вона, за своєю природою, не є й не може бути стійкою. Не заглиблюючись у сутність цієї проблеми, зазначимо, що цілий ряд соціальних досліджень переконливо свідчить про, хоча й повільну, але неминучу руйнацію цього типу свідомости.

Соціальним чинником, який спричинить її зникнення, є справжня опозиція.

Вже сьогодні можна стверджувати, що марґінали не є білоруським народом, це фактично фраґменти колишнього совєцького народу на території Білорусі. Як у свій час влучно зазначила Валерія Новодворська, “народ – це не більшість і не кількість. Це певна якість, яка прагне до своїх святинь, свого клаптика землі, свого війська,... свого незалежного існування”.

Переклали з білоруської Олексій Василенко і Наталя Чорпіта