зміст

Цей текст спробує визначити умови можливости білорусько-українського культурного діалогу та відновити для білоруського ока загадку України.

Така постановка проблеми передбачає декілька попередніх тез.

1. Діалог культур плідно відбувається тоді, коли визначені моменти контрастности, несхожости, відмінности культур, коли культури визнають та взаємно культивують цю відмінність, коли постає міт Іншого. Цей міт Іншого ґрунтується не на культурно-антропологічній опозиції своє-чуже, а на герменевтичних стратегіях взаємного визнання, прочитання та розуміння. Діалог – це завжди суперечка, зіткнення позицій задля висвітлення сутности речей. Білорусько-український діалог – це зіткнення двох культур, які належать до однієї традиції: Цивілізації Міжмор’я. (Можливий) білорусько-український діалог – це суперечка півдня та півночі, пропонтійської та пробалтійської культурних зон, – в межах одного цивілізаційного кола, і навіть в межах однієї історичної долі.

2. Білорусь та Україна протягом останнього сторіччя експлуатують протилежний міт: однаковість, паралельність, подібність. Як наслідок, ми маємо явище, яке можна назвати феноменом “фальшивої прозорости”. Білорусь та Україна одна для одної нібито прозорі та нецікаві: горизонт очікування класифікує всі артефакти культури відповідно до наявних схем, підводить їх під одне суцільне тавро подібности та однаковости, шукаються паралелі, а не контрасти. Паралелі, які окрім своєї паралельности ні про що не говорять.

3. Така організація є наслідком певної настройки оптики культури, наслідком певного типу бачення як одне одного, так і ширшого культурного контексту. В тій системі координат (Захід-Схід), де знаходить себе наше мислення (яке нав’язане нашому мисленню?) і Білорусь, й Україна переживають паралельну самоідентифікацію всупереч:

Наслідком заданого таким чином контексту самоідентифікації є комплекс героїчної самотности (який приходить на заміну комплексу меншовартости) та дискурс супротивного.

На осі Захід-Схід ми маємо, як завжди, pоst-colonial story про гидке каченя (кривеньку качечку), якому ніяк не вдається стати лебедем.

4. Ширше відкривши очі на іншу систему координат – Північ-Південь, – ми бачимо, що Білорусь та Україна не однакові, а взаємно доповнюють одна одну. Білорусь і Україна – це Інь та Янь, фраґменти великої цілісности, яка знаходиться у відносинах взаємного заперечення, але й взаємного тяжіння. У напрямку Південь-Північ зароджувалася ґенеалогія нашого етнокультурного простору, розвиток Цивілізації Міжмор’я (цивілізаційні імпульси з півдня – Київська Русь, Візантія, степ, північ – історична Литва, Вільно, Балтоскандинавія), відбувалося народження нації.

Сьогодні на лінії Північ-Південь ми знаходимо дві незакінчені модерності, що страждають через відсутність більш широкого цивілізаційного та культурного контексту, такого контексту, де вони були б суб’єктами і творцями.

Ми знаходимо сучасні реалії, спрямовані (підсвідомо) назустріч одне одному, але взаємно не прочитані. Чи для наших культур зустрічна ідентифікація?

5. На лінії Північ-Південь ми спостерігаємо спільну утопію: Цивілізацію Міжмор’я.

Поодинці – Білорусь та Україна – болюче вириваються з посткомуністичного, постсовєцького, постколоніального простору, ентропійного за своєю сутністю, зараженого енергетикою розпаду, культурної летаргії та безпам’ятности. Шукаючи свої вершини, вони весь час озираються на героїчне минуле. Їм так не вистачає “міту майбутнього”, усвідомленої історичної місії.

Разом – вони утворюють цивілізацію Міжмор’я, поєднують пробалтійські та пропонтійські культурні кола. Нехай вас не вводить в оману утопічність (атиповість) цієї цивілізації: будь-яка нація, в певному сенсі, є “семіотичною утопією”, яка знаходиться “ніде”.

6. Ми мусимо відродити таємничість, таємницю одне одного й одне для одного. Україна для Білорусі (як і Білорусь для України) – це подорож на межу самого себе, в просторі, де зберігаючи безпечне почуття тотожности, опиняєшся в іншій системі координат, в іншому ландшафті, серед інших можливостей. Де ти сам вже трохи інший...

Будь-який діалог – це вихід за межі самого себе, це подорож...

Переклали з білоруської Олексій Василенко і Наталя Чорпіта