зміст

© Timothy Garton Ash, Michael Mertes, Jacques Rupnik, Aleksander Smolar, 2000

Найважливішим завданням Европейського Союзу на початку XXI століття повинен стати історичний проект, що криється за доволі нудною назвою “розширення”. Ставкою у цій справі є те, чого Европа ще ніколи не досягала у своїй історії: утворення ладу свободи, який поширився б на увесь континент.

Сьогодні прагнення до цієї мети важливіше, а водночас незрівнянно важче, аніж колись. Важче, бо і в найбільших країнах ЕС (зокрема, Німеччині та Франції), і в країнах-кандидатках (скажімо, Польщі або Чехії) помітний скептицизм щодо процесу розширення. Успіх на виборах Йорґа Гайдера у Австрії є доказом того, як успішно політичні популісти можуть скористатися з побоювань співгромадян перед відкритістю на Схід. Розширення Союзу вочевидь стане предметом дискусій під час парламентських виборів у Німеччині, не виключено, що й під час президентських виборів у Франції, які відбудуться у 2002 році. Те, що об’єднає німецьких і французьких виборців, може розсердити поляків і чехів. Отож, розширення ЕС є неабияким викликом для демократичних лідерів усієї Европи.

Ґюнтер Фергойґен нещодавно висловив думку, що німці повинні провести референдум про розширення Союзу; при цьому він слушно сформулював питання, але дав на нього помилкову відповідь. Питання звучало так: чому, хоча минуло вже понад десять років від падіння берлінського муру, лідери держав Західної Европи зробили так мало, аби переконати своїх громадян, що поширення Союзу на нещодавно емансиповані країни Центральної, Південно-Східної та Східної Европи відповідає їхнім власним життєвим довготерміновим інтересам? І як можна це зробити тепер, коли стільки часу втрачено?

Однак, референдум не є розв’язанням. Не тому, що людям не можна вірити, а тому, що класичні демократії вкрай обережно уживають подібні засоби. Вони вдаються до них лише у випадках, які безпосередньо торкаються фундаментальних національних інтересів, національних інституцій або тотожности. Саме тому у Франції був проведений референдум щодо Маастрихтського трактату, а в Данії 28 вересня і у Великій Британії у невизначеному майбутньому відбудуться референдуми, які стосуються входження у сферу евро.

Розширення ЕС не належить до подібних справ. Воно справді важливе для майбутнього нас усіх, але не стосується безпосередньо життєвих інтересів народів Европейського Союзу. На відміну від того, чим лякають панікери, розширення Союзу не загрожує неконтрольованим напливом еміґрантів чи втратою десятків тисяч робочих місць, не кажучи вже про подальшу втрату значної частини національного суверенітету. Популісти перебільшують ціну розширення ЕС, цілковито іґноруючи користь, яку він принесе у майбутньому. Завданням демократичних лідерів залишається чітке пояснення вигод, які ми отримаємо у довгостроковій перспективі, а також докладне і чесне представлення коштів, які треба буде невдовзі витратити на процес розширення. Фактів боятися нічого.

Стурбованість громадської думки по обидва боки східного кордону ЕС – европейської оксамитової завіси – пов’язаний із різними аспектами розширення Союзу, але як сполучені посудини, ці думки впливають навзаєм. Захід боїться еміґрантів, втрати робочих місць і неминучих витрат на потреби розширення: безпосередньо, шляхом збільшення внесків до бюджету ЕС, або опосередковано, скажімо, внаслідок втрати субсидій іспанською Ґалісією на користь польської Галичини. Кумедно, що страх перед “нестабільністю” за східним кордоном Німеччини – а він сприяв налаштованости Федеративної Республіки на розширення Союзу – зменшився після вступу Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО. А водночас ринки Східної та Центральної Европи настільки широко відчинилися для експортерів й інвесторів із Західної Европи, що західні бізнесмени можуть самовдоволено констатувати: “Нащо нам ще це розширення?”

Натомість, на Сході відчувається розчарування через недотримання лідерами країн Західної Европи їхніх обіцянок. Розпач також породжує бюрократична нееластичність і 80 тисяч сторінок acquis communautaire, приписів, які повинні бути прийняті, щоб країни-кандидатки змогли опинитися у клубі. Панує слушне переконання, що чимало із цих правил та вимог служать захистові партикулярних інтересів усередині Союзу і перешкоджають розвиткові динамічної вільноринкової економіки. Існують також специфічні побоювання, скажімо у польських селян, але також і ширші, приміром пов’язані із гаданою втратою частини національного суверенітету, який ці країни тільки-но здобули.

Існує також побоювання, що ціною за вхід до шенґенського раю стане стврорення власних, укріплених і нездоланних крдонів на Сході. Це остання справа, яку б хотіла вчинити україні Польща, чехи своїм нещодавнім близнюкам – Словаччині, а угорці – своїй національній меншині а Румунії. Отож, однією з проблем, пов’язаних із розширенням Союзу, є те, що його прийнятність для Німеччини чи Австрії вимагає ущільнненя кордонів на Сході, але великі держави хочуть, аби цією думкою зайнялися Польща, Чехія чи Угорщина, але кордони повинні залишимя м’якими та еластичними.

Якщо не референдум – то що? По-перше і насамперед, Европейський Союз найпізніше під час головування у ньому Швеції в першій половині 2001 року мусить усталити конкретний термін прийому першої хвилі розширення. Економічний та монетарний союз став можливим у січні 1999 року не в останню чергу тому, що попередньо для цього був визначений зобов’язуючий термін. Цей чинник мобілізував більше, аніж будь-що інше. Під впливом досвіду двох цілеспрямованих дат, визначених для досягнення економічного та монетарного союзу, ми вважаємо за потрібне, щоб ЕС сказав: “Якщо всі умови будуть виконані вчасно, перший раунд розширення відбудеться 1 січня 2003 року. Цей процес повинен завершитися щонайпізніше до 1 січня 2005 року”. У цьому першому турі ніяк не можна поминути Польщу, яка, звичайно ж, є найважчою країною, а водночас найважливішою у провідній групі країн-кандидаток.

По-друге, нарада, яка відбудеться у грудні в Ніцці, повинна зрештою конкретизувати напрямок інституційних реформ, без яких союз понад 20 европейських країн не зможе функціонувати. Окрім реформи Ради і Комісії повинна відбутися іще одна принципову зміна. Нарада в Ніцці повинна підтримати принцип “посиленої співпраці” до тієї міри, доки вона буде еластичною, прозорою та відвертою на кожному етапі для усіх зацікавлених країн-членів. Держави-кандидатки також жваво цікавляться проблемою відкритості, позаяк бояться, що в іншому разі вони опиняться “поза” Союзом.

По-третє, Союз повинен поміркувати, чи уже зараз у його ускладненій структурі не існують певні елементи, до яких країни-кандидатки могли б приєднатися, перш ніж стануть повноправними членами. Принаймні у сфері зовнішньої політики та безпеки. Прецінь уже зараз польські та чеські підрозділи працюють пліч-о-пліч з британськими та італійськими військами при відбудові Косова. Країни-кандидатки могли б також наперед підписати підготовану Европейську Хартію Основних Прав. Добре було б, коли б преамбула Хартії виразно згадувала про ідеали революції 1989 року у Центральній Европі.

По-четверте, варто замислитися, яким чином зробити реальною европейську перспективу для політиків та громадян з держав, більш віддалених частин Південно-Східної та Східної Европи. Іронія історії полягає у тому, що упродовж останньої декади цивільні службовці та військові із західноевропейських країн частіше бували у Боснії та Косові, аніж у Моравії чи Сілезії. Перехід від військового протекторату до політичної інтеграції варто насамперед обміркувати, а відтак публічно представити. Сучасний месидж ЕС Сербії та іншим країнам колишньої Югославії є радше добрим початком, але й надалі роботи вистачає. А що Союз може запропонувати Україні та іншим державам на Сході?

Зрештою, і насамперед, лідери европейських держав по обидва боки оксамитової завіси повинні прийняти виклик і дійсно почати переконувати своїх громадян у користі об’єднання Европи. Лідери Союзу повинні підійти до цього так само серйозно, як вони завжди ставилися до справи евро. Слабке евро може стати щастям у нещасті. Натомість слабка Европа – лише прокляттям. Хто з наших лідерів здатний прийняти виклик?

Переклав Андрій Павлишин
Gazeta Wyborcza. – 23. IX. 2000