зміст

Велике питання, яке стояло в центрі європейської політики ХIХ сторіччя, полягало в тому, хто повинен правити – спадкоємні володарі чи народ? Перша світова війна змела династичних монархів континенту та їхні імперії, розв’язавши це питання, але тільки задля того, щоб поставити інше: як повинен правити народ – за допомогою обраних представників, чия влада буде обмежена, чи за посередництвом самозваної політичної еліти, яка здійснює тотальний контроль над тими, ким вона править? Після Другої світової війни і завершення холодної війни тоталітаризм у Європі був ліквідований. Проте на порядок денний стало третє питання, яке стало підставою широкомасштабного насильства, що розгорнулося внаслідок краху комунізму і закінчення суперництва Сходу і Заходу на європейському континенті: хто саме є народом, котрий повинен втілювати цілі самоврядування?

Уся справа в географічних картах. Уряди потребують держави. Держави повинні мати кордону. Отже, необхідний якийсь метод їх встановлення.

Питання саме по собі не нове. Історії XIX століття воно відоме як національне питання. І тоді, і тепер воно виникає з прагнення націй, які самовизначилися, до посідання власної державности. Відповідь на питання “Хто є народом?” завжди здається очевидною: деякі з великих націй – німці, італійці, угорці, поляки – були ув’язнені в рамках автократичних багатонаціональних імперій. Після зруйнування імперій вони повинні були зайняти своє місце в компанії британців, французів і росіян як народи, що мають право управляти самі собою в суверенних державах. Проте в ХХ столітті Європа виявила, що питання не настільки просте. Імперії, дійсно, були зруйновані, але наслідком цього стала поява значного числа претендентів на суверенітет – претендів, які взаємоперетиналися і конфліктували. Як вирішити їх суперечності?

Спершу Європа, а відтак увесь світ використовували два правила для визначення місця розташування державних кордонів. По-перше – принцип національного самовизначення, відповідно до якого кожна нація, що самовизначилася, повинна мати свою суверенну державу. По-друге – принцип, за яким існуючі кордони суверенних держав священні і не повинні зазнавати змін. Ці два правила не завжди сумісні. Часто вони перебувають у конфлікті одне з одним. У період холодної війни цей конфлікт відступив на задній план. Але він знову дався взнаки після її завершення. Він ліг в основу війн у колишніх югославських республіках Хорватії, Боснії та Косово. Він обумовив боротьбу між вірменами й азербайджанцями, грузинами й абхазцями, а також між росіянами та чеченцями на території колишнього Совєцького Союзу. У кожному випадку одна зі сторін вступає у війну заради зміни кордонів, із тим щоб зробити їх більш відповідними принципові національного самовизначення, тоді як інша бореться за збереження існуючих кордонів.

Історія конфлікту в ХХ сторіччі між двома принципами визначення кордонів є історією чергування цих принципів і взаємних поступок між ними, що супроводжувалися дивовижно незначними суперечками з приводу їхніх відносних гідностей. Урок, який ця історія дає XXI століттю, полягає в тому, що, хоча Європа і світ загалом могли б краще розв’язувати і запобігати конфліктам у випадку, якби той чи інший принцип був би твердо встановлений як непорушна міжнародна норма, здійснити це таки неможливо. Обидва принципи мають свою історію і свою логіку, і жодний із них не може бути цілком усунутий. Перспективи вирішення національних конфліктів XXI столітті як у Європі, так і в решті світу залежать від віднаходження компромісу між цими принципами. Історія національного питання наприкінці ХХ сторіччя, включаючи війну в Косово, показує, наскільки важке це завдання.

Мінливі норми

ХХ сторіччя бачило три великих спалахи утворення держав, породжених розпадом імперій трьох типів: династичних імперій Центральної і Східної Європи після Першої світової війни, заморських імперій Західної Європи після Другої світової війни і комуністичних імперій у Європі після закінчення холодної війни. Слідом за кожним падінням відбувалися зміни міжнародних норм, що регулюють установлення державних кордонів.

Аж до ХХ сторіччя кордону встановлювалися династичними володарями на підставі військової могутности. Кров і залізо визначали, де кінчаються володіння одного правителя і починаються володіння іншого. Імперії, керовані Габсбурґами, Гогенцоллернами, Романовими та оттоманськими турками, були настільки великі, наскільки дозволяла могутність їхніх правителів. Коли вони боролися один проти одного, переможці розширювали свої території за рахунок тих, хто зазнав поразки. Дійсно, прагнення до розширення територій було першочерговою важливою причиною вступу у війну.

Ця норма змінилася наприкінці Першої світової війни, що стало першим із значних зрушень ХХ сторіччя. Паризька мирна конференція, яка зібралася в 1919 році, проголосила, що розподіл суверенітету буде ґрунтуватися на справедливості, обумовленій як здійснення національних сподівань. Кордони повинні були встановлюватися таким чином, щоб народ однієї національности здобував власний окремий політичний суверенітет. Але ця вимога не була і не могла бути цілком реалізованою. У деяких реґіонах населення різних національностей – наприклад, угорці і румуни на тій території, що була Угорщиною, а стала Румунією, – було перемішане.

Лад, який склався після Першої світової війни, характеризували важливі елементи спадкоємности імперського минулого. Великі держави зберегли прерогативу вирішення питань про те, де повинні пролягати кордони, і вони іґнорували принцип національного самовизначення тоді, коли це відповідало їхнім цілям. Більшовики змогли інкорпорувати багато різноманітних національних груп у їхню нову Совєцьку державу, оскільки вони на полі бою домоглися права чинити подібним чином. Німці були розсіяні по кількох різних державах, бо поразка позбавила їх можливости завадити цьому. Прерогативи великих держав усе ще залишалися чинними після Другої світової війни, хоча зміни кордонів були більш помірними. Сталін перемістив кордони Совєцького Союзу на захід, на територію, що була раніше Польщею, і водночас пересунув західний кордон самої Польщі, включивши в межі Польської держави землі, які упродовж століть були заселені етнічними німцями.

Таким чином, не Друга світова війна, а радше другий період процесу утворення держав у ХХ сторіччі (процес, обумовлений завершенням існування західноєвропейських імперій в Азії, Африці й у Карибському басейні через три десятиліття після закінчення світової війни) підняв концепцію непорушности існуючих кордонів до рівня міжнародної норми. Цей другий етап руйнації імперій примножив число суверенних держав. Коли в 1945 році була створена ООН, вона нараховувала 50 членів. До 1999 року число її членів зросло до 185.

Кордони, нав’язані європейцями в Азії та Африці, вважалися незмінними саме тому, що багато із них були встановлені свавільно. Вони включали в рамки однієї держави таку кількість різноманітних груп, які ніколи не були частиною того самого політичного цілого, що без застосування норми непорушности всі ці кордони можна було б оскаржити, а, ставши одного разу предметом суперечки, вони б унеможливили існування загальновизнаної концепції, леґітимного принципу, життєздатної формули, на основі якої вони могли б бути мирно переглянуті. Альтернативою до збереження всіх існуючих кордонів, незалежно від того, наскільки вигадливо або навіть зловмисно вони були проведені, уявлявся загальний хаос, насильство і кровопролиття.

Ця норма непорушности кордонів була підсилена холодною війною. Сполучені Штати і Совєцький Союз були стурбовані тим, що спроби змінити існуючі кордони можуть породити конфлікти, куди їх можуть утягнути, і які можуть загрожувати катастрофічними наслідками. З цієї причини і тому, що вони ворогували в боротьбі за лояльність третіх країн, і Вашинґтон і Москва постачали слабкі й не надто леґітимні уряди Третього світу зброєю і грошима, які ті використовували для збереження влади над підвладними їм територіями.

Правило непорушности кордонів чітко проявилося в Західної Африці на початку 70-х років. Народність ібо, яка мешкає на сході Ніґерії, чинячи опір домінуванню в країні мусульман із народности хауса, котрі мешкають на півночі, та йоруба, котрі мешкаю на заході, спробувала відокремитися. Федеральний уряд Ніґерії під час громадянської війни придушив сепаратизм. Лише деякі країни підтримали боротьбу ібо, причому серед них не було жодної країни, що знаходиться за межами Африки.

Так само як принцип, прийнятий у період після Першої світової війни, не був чесно застосований у постколоніальну епоху, так і постколоніальна схильність непорушности кордонів не була збережена після краху системи комуністичного правління в Європі. Коли це трапилося, норма непорушности кордонів поступилася місцем третьому принципу надання суверенітету і визначення державних кордонів – правилу, що може бути назване “сприяння упорядкованості”.

Комуністичні багатонаціональні держави Совєцький Союз і Югославія повалилися почасти через той, що Захід не став, а Схід не зміг їх підтримувати – як раніше, у період холодної війни, це було із багатонаціональними країнами Третього світу. Відразу після розпаду цих держав світ визнав суверенітет найбільших адміністративних одиниць, які входили до складу обидвох країн: шести республік колишньої Югославії та п’ятнадцяти республік колишнього Совєцького Союзу.

Цей новий метод створення суверенних держав не був ні формально проголошений, ні систематично обдуманий. Він просто став компромісом між клопотом (а з багатьох точок зору, і небажаністю) зберігання комуністичних багатонаціональних держав у старому вигляді і потребою по змозі рахуватися із принципом суверенітету тією мірою, якою це дозволило б мінімізувати дезінтеґрованість і насильство, що могли бути спровоковані ревізією кордонів.

Це зберегло карту посткомуністичної Європи у відносній упорядкованості. Масні чорні лінії, що позначали території Совєцького Союзу і Югославії, зникли; пунктирні лінії, що визначали кордон республік, які входили до їхнього складу, були потовщені на знак наново віднайденого ними суверенітету. Але, якщо карти загалом збереглися, політика трансформувалася. Народи, які були частиною політичної більшости, перетворилися на меншості, що подекуди потягнуло за собою широкомасштабне насильство.

Отож, ні принцип національного самовизначення, ні правило святости існуючих суверенних кордонів не були цілком сприйняті або явно заперечені. Це й неможливо – повністю замінити один принцип іншим.

Неможливість узгоджености

У ХХ сторіччі націоналізм як певний принцип надання суверенітету здобув, і цілком обґрунтовано, недоброзичливу оцінку з боку як учених, так і дипломатів. Цей принцип неможливо застосовувати послідовно, оскільки його неможливо ясно визначити. Не існує єдиного поняття нації, що могло б бути основою для вирішення питання про те, де повинні бути проведені державні кордони. Мова є дуже грубим критерієм. Серби і хорвати, перебуваючи на території різних держав, можуть сперечатися поміж собою, використовуючи ту ж мову. Водночас у єдиній Індії існують сімнадцять основних мов. Часто, але аж ніяк не завжди, критерієм може служити релігія. І протестанти, і католики є лояльними німцями; але спільність ісламського віросповідання не утримала бенґальців від відокремлення від Пакистану.

Найближче до прийнятного визначення нації виявляється тавтологією: нації – це співтовариства людей, що вважають себе приналежними до однієї нації і здатні мобілізуватися для захисту власної держави. Але навіть таке визначення може створити помилкове враження про те, як деякі сучасні держави стали суверенними, особливо в посткомуністичний період. Наприклад, держави, що виникли в Центральної Азії на місці республік колишнього СССР, не були створені в результаті національних рухів, які б вирвали владу в совєцьких керівників. Не існувало не лише узбецького чи киргизького національного руху, але навіть значних національних настроїв, що заслуговують на таку назву. Коли Совєцький Союз упав, і Узбекистан, і Киргизія були, з різних причин, союзними республіками, і, таким чином, поштовх до знаходження ними суверенности був даний принципом сприяння упорядкованості.

Навіть якби національне самовизначення було б логічно послідовним, воно, як свідчать його критики, було б усе ж небажаним у принципі, оскільки воно ставить в основу подібности усередині груп за основу для політичної організації. Таким чином, воно автоматично підкреслює те, що відокремлює ці групи від інших. Націоналізм одразу ж виявляється вузьким, виключним (ексклюзивним) і потенційно шовіністичним.

Навіть якби національне самовизначення не було логічно непослідовним у теорії і небажаним у принципі, воно виявилося б (і дійсно, виявляється) практично дуже важко контрольованим. Прийнятні для усіх лінії політичного розмежування не можуть бути проведені на основі цього принципу. Під час Паризької мирної конференції Роберт Лансинґ, держсекретар в адміністрації Вудро Вілсона, написав про самовизначення у своєму щоденнику: “Цей вираз наладований динамітом. Він збудить надії, які ніколи не зможуть бути втілені. Я боюся, що воно коштуватиме тисячі життів” [1]. Так і трапилося. Хоча неможливо провести кордони так, щоб кожна держава була населена представниками однієї і тільки однієї нації, принцип самовизначення дозволяє будь-якій самовизначеній нації заявляти своє право на власну суверенну державу.

Кордони держави і нації можуть бути узгоджені шляхом зміни не самих меж, а скоріше народів, що живуть усередині них. Групові ідентичності можуть бути змінені і, дійсно, змінюються. Певною спільною особливістю громадського життя є асиміляція. Але вона не універсальна і не для всіх національних меншин видається привабливою. Навпаки, деякі з таких меншин – наприклад, угорці в румунській Трансільванії – активно прагнуть зберегти ідентичність, характерну для них і їхніх предків, мову, якою вони говорять, і дім, у якому вони мешкали сторіччями.

З іншого боку, народи можуть переміщатися і переміщаються. Більш-менш добровільно, або, принаймні, без загрозливого для життя примусу, відбуваються міґрації, що часто супроводжують зміщеннями кордонів, створенням нових держав і політичними поділами колись єдиних націй. Після Першої світової війни німці перемістилися в Німеччину з територій, що довгий час були німецькими, але в результаті повоєнних угод стали частиною Польщі. Аналогічним чином, угорці покинули те, що стало громадами діаспори, перебравшись у нову, меншу за розмірами угорську національну державу. У постсовєцький період росіяни виїхали з Центральної Азії в Росію. Але ХХ сторіччя бачило також і занадто багато випадків насильницького переміщення населення, що останнім часом, завдяки жахіттям колишньої Югославії, стали відомі як “етнічні чистки”. Міжнародне співтовариство не завжди може бути здатне запобігти цій практиці. Але воно навряд чи може прийняти її як законний засіб створення держав [2].

Водночас, самовизначення не можна відкинути. Національна самосвідомість є потужним чинником сучасного міжнародного життя. Основу цементуючої національної солідарности можуть, як підтверджують учені, складати сумнівні інгредієнти (міти про минуле, ілюзії щодо майбутнього й обурення з приводу дійсности), але від цього вона не стає менш потужною. І національна гомогенність має свої призначення.

Яскрава ілюстрація її заспокійливого ефекту може бути виявлена в Польщі, найбільшій країні Центральної Європи. Населення Польщі належить до числа найбільш однорідних у всієї Європі, будучи фактично повністю утвореним із громадян, які говорять однією мовою і сповідують єдину релігію. Національні, етнічні та релігійні конфлікти тут майже цілком відсутні, на відміну від того, що було в Польщі в міжвоєнний період, коли кожен третій мешканець країни не належав до польськомовних, прихильних католицтву етнічних поляків.

Метод, за допомогою якого Польща стала гомогенною, – знищення нацистами її євреїв і виселення її німців – навряд чи може бути привабливим, а кореляція між національною однорідністю і політичною стабільністю може бути помилковою. Але навіть якщо він небажаний, принцип національного самовизначення неминучий. Як основа для розподілу суверенітету він міцно укорінений у міжнародній теорії та практиці. Сам по собі він самозміцнюється. Кожна група, яка претендує на те, що вона являє собою націю, переконана наразі у тому, що така претензія дає їй право на самостійну державу. Подібно до встановленої в персональних комп’ютерах операційної системи “Майкрософт”, націоналізм утвердився як світовий стандарт, і кожна група, яка прагне здобути вигоду володіння державністю, зацікавлена в тому, щоб заявляти про свою лояльність і своє підпорядкування їй.

Оскільки національне самовизначення настільки міцно вкорінилося, неможливо зберігати непорушність кордонів як незаперечну міжнародну норму при визначенні державности. Непохитна національна група, невдоволена кордонами, у яких вона живе, буде домагатися їхніх змін, іноді вдаючись до масштабного насильства. Саме це, крім іншого, було основою війни в Косово, у яку в березні 1999 року втрутилося НАТО. Така група буде твердити, наче кордони, проти яких вона заперечує, установлені довільно і несправедливо, і такі твердження майже завжди містять принаймні частку істини. Саме така ситуація навіть із кордонами, встановленими в результаті спроби знайти поступку між національним самовизначенням і непорушністю існуючих кордонів. Суверенітет був подарований найбільшим адміністративним одиницям, які складали комуністичні багатонаціональні держави, Югославію і Совєцький Союз. Ця спроба виявилася лихою. Вона означає, що дискредитовано і заперечено було усе, зроблене Леніним, Сталіним і Тіто, за винятком нав’язаних ними кордонів, які почали вважати священними. Вона означає, що російськомовні громади в Україні й у Казахстані, хоча і були колись частиною держави, у якій домінували росіяни, і хоча вони тяжіють до постсовєцької Росії, усе ж не можуть обрати приналежність до неї. Вона означає, що Боснія повинна була стати суверенною державою в її старих югославських кордонах незважаючи на те, що більшість населення, яке живе в цих кордонах, силою пручалося цьому, тоді як Косово не повинно було стати суверенним незважаючи на те, що величезна більшість жителів цього краю бажала незалежности і дедалі більшою мірою була готова боротися за неї.

Проте, хоча це і не завжди реалізується, не можна цілком відмовитися від прихильности до збереження існуючих кордонів на користь обіцянки державної суверенности кожної нації. Є занадто багато потенційних націй. За однією з оцінок, у 1995 році існувало 184 незалежних країни, 600 мовних груп і 5000 самостійних етнічних груп. Хоча зусилля по дотриманню принципу непорушности кордонів призвели до нестабільности і кровопролиття, відмова від нього найімовірніше за все призвела б до не меншої, а, можливо, навіть більшої нестабільности.

Конфлікти між династичним і народним правлінням, а також між демократичною і тоталітарною системами влади були однозначно вирішені на користь одного з двох ворогуючих принципів. Конфлікт між двома існуючими в ХХ сторіччі принципами надання суверенітету – національним самовизначенням і непорушністю існуючих кордонів – не буде вирішений у такий спосіб. Жодний із них не може цілком витиснути інший; обидва вони збережуться в ХХI сторіччі. Таким чином, багато суверенних держав будуть мати у своєму складі більше однієї нації, і в деяких із цих держав одна або більше націй будуть незадоволені тим, як установлені кордони.

Непросте співіснування різних націй або ж етнічних чи племінних груп у рамках однієї держави являє собою особливість політичного життя і поза Європою, навіть там, де суперечка йде не про місце пролягання кордонів, а радше про те, яка з груп буде контролювати державу: наприклад, у Руанді та Конґо в Африці або ж в Афґаністані й Іраку в Західній Азії.

Якщо в ХХ сторіччі міжнародний спокій залежав від мирного співіснування суверенних держав, уряди яких спиралися на різні принципи легітимности, у ХХI сторіччі буде потрібне мирне співіснування націй усередині тієї самої держави, яка погоджується із різними принципами визначення суверенітету. У деяких місцях – наприклад, у Боснії й у Косово – це може бути неможливо. У довгостроковій перспективі може бути необхідним скоріше відділення, ніж поділ суверенітету. Але скрізь практичною проблемою, яку ставить версія національного питання ХХI сторіччя, є те, як зробити це співіснування більш мирним, аніж воно було в ХХ сторіччі.

---

1 Цитується за Daniel Patrick Moynichan, Pandaemonium. Ethnicity in International Politics. – New York: Oxford University Press, 1992.– P. 83.

2 Will Kymlicka, ed., Introduction to The Rights of Minority Cultures. – New York: Oxford University Press, 1995. P. 5.

Переклав А.П.
Опубліковано у: The National Interest. – No 57. – 1999