зміст

Можливо, в мені говорить досвід людини, що пережила сорок років комуністичного режиму, а перед тим – нацистську окупацію. Можливо, позначається досвід мешканця країни, що знаходиться в самому центрі Европи, країни, яка віками була перехрестям европейських духовних течій, ґеополітичних інтересів і протиборства. Можливо, всі ці чинники в сукупності привели мене до переконання в тому, що Европа є єдиним політичним утворенням, безпека якого неподільна.

Уявлення про можливість вічного існування двох Европ – однієї демократичної, стабільної, процвітаючої та інтеґрованої, іншої менш демократичної, менш стабільної, менш процвітаючої та ізольованої, – невірне. Це все одно, коли одна половина кімнати може опалюватися, а інша буде холодною. Є тільки одна Европа, незважаючи на існуючий розподіл. Будь-які значні події знаходять відгук на всьому континенті загалом.

Якщо Европа має стати одним цілим, якщо Европейський Союз має намір прийняти в свої ряди нові посткомуністичні демократії (що відповідає інтересам усієї Европи), то треба вирішити низку життєво важливих завдань як всередині нових демократій, так і всередині Европейського та Атлантичного союзів.

Справа в тому, що живе суспільство не може перебудуватися по команді згори. Таким чином, Европа повинна допомогти цим новим демократіям стати органічною частиною Континенту, відданого ідеям поглиблення і розширення громадянського суспільства. Чим різноманітнішими і взаємопов’язаними стануть европейські громадянські структури, тим краще нові демократії будуть пристосовані до членства в ЕС, і тим стабільнішою виявиться їхня державність.

Щоб досягнути таких цілей, Европа повинна заохотити нові демократії передати функції щодо здійснення різних завдань по зміцненню солідарности самоврядним органам і неурядовим або громадським організаціям. Чим нижчий рівень, на якому будуть виконуватися ці задачі, тим прозорішим і економічнішим він виявиться, і тим краще він задовольнятиме ті запити суспільства, які не спроможні розпізнати центральні органи влади. Суспільна солідарність стане більш достовірною, якщо тісніше ув’яжеться з конкретними людьми або їхніми спілками.

Справжня солідарність людей, суспільних груп, населених пунктів і реґіонів також служить найнадійнішою основою для таких форм солідарности, які можуть бути реалізовані тільки на державному рівні. Політика самозаспокоєння разом з ідеєю зречення від европейської солідарности, що привела до капітуляції в Мюнхені, є гірким розділом сучасної европейської історії. Цей досвід досі закликає бути пильними. Зі злом необхідно боротися від першого моменту його появи, але недостатньо одних тільки дій уряду, оскільки урядова політика виникає з настрою громадянського суспільства, з думки людей.

І дійсно, стурбованість питаннями безпеки є виразом суспільної солідарности. ЕС інтенсивно працює над новою концепцією політики безпеки. Вона повинна включити в себе здатність до швидкого прийняття рішень і до швидкого перетворення рішень в конкретні дії – реформи, необхідність яких підтвердили останні події в Югославії.

Торішня інтервенція НАТО показала, що повага до людського життя і людської свободи, а також міркування пан-европейської безпеки можуть спричинити інтервенцію ззовні кордонів Европи. Чим сильніший мандат на такі дії, тим краще. На жаль, можуть виникнути ситуації, в яких мандат ООН не може бути отриманий, нехай навіть інтервенція відповідатиме інтересам багатьох людей, або всієї Европи, або навіть людської цивілізації загалом. Донедавна Европа була погано підготована до такої альтернативи. Зараз вона підготована краще, принаймні психологічно. Така психологічна готовність повинна бути використана для поліпшення матеріально-технічної готовности Европи.

Але потрібно зробити набагато більше в області превентивної безпеки, щоб ця безпека відображала цінності ширшого европейського громадянського суспільства. Якщо міжнародне співтовариство почало б діяти від самого початку конфлікту, то в Косово, Боснії-Герцеґовині та інших частинах колишньої Югославії вдалося б урятувати десятки тисяч людей і чимало матеріальних цінностей. Незважаючи на попередження про навислу загрозу, дії були скромними. Ці помилки виникали з різних міркувань внутрішньої політики, а також через неготовність ризикувати в ім’я благої мети.

Дійсно, без американської енергії міжнародне співтовариство, як і раніше, продовжувало б спостерігати жахи Косово. Европа не може постійно залежати від Америки, особливо при розв’язанні европейських проблем. Вона повинна бути здатною самостійно виробляти рішення. Важко уявити, що ЕС виконуватиме гідну роль у світовому порядку, якщо він не в змозі визначитися щодо захисту прав людини не тільки на своїй території, але й у тих областях, які одного прекрасного дня можуть до нього приєднатися. Розширення ЕС можна зрозуміти тільки тоді, коли воно йде поруч із реформуванням інститутів ЕС. Я вірю в те, що Міжурядова Конференція з інституційних реформ приведе до вироблення цінних пропозицій, спрямованих на просування Союзу вперед. Але я дивлюся на це, як на початок процесу, який може затягнутися на десятиріччя, і який треба постійно підганяти, прискорюючи процедуру прийняття рішень в ЕС і роблячи її прозорішою.

З інституційною реформою пов’язані і питання про те, як ґарантувати меншим державам, що платять внески в ЕС пропорційно до своїх розмірів, рівноправність при голосуванні в порівнянні з великими країнами. Одним із можливих рішень є створення другої палати Европейського Парламенту, члени якого будуть обиратися не прямим голосуванням, а парламентами країн-членів ЕС зі своїх лав. Таким чином, перша палата ЕС (тобто його нинішній Парламент) відображала б розміри окремих держав-членів; друга ж палата, з однаковим числом представників від кожної країни, посилила б рівність.

Раніше чи пізніше, ці зміни вимагатимуть того, аби ЕС прийняв чітку і зрозумілу Конституцію, текст якої змогли б вивчити всі діти Европи. Така Конституція повинна складатися з двох частин. Перша частина визначала б права і обов’язки громадян Европи і країн, що є членами ЕС, основні цінності об’єднаної Европи, значення та цілі інтеґрації. Друга частина описувала б ключові інститути ЕС, їхні головні повноваження і взаємостосунки між ними. Такий основний закон не обов’язково автоматично б означав трансформацію сьогоднішнього союзу у федеральну наддержаву, якою лякали евроскептики. Проте він би полегшив громадянам інтеґрованої Европи завдання усвідомлення призначення ЕС і його зв’язку з їхнім власним життям, а відтак допоміг би ототожнити себе з єдиною Европою.