зміст

Вітчизняна література, присвячена теоретичному осмисленню історичної долі країни, багато в чому базується на констатації історичної своєрідности Росії. Парадоксальним чином ця загальна домінанта наявна в переважної більшости авторів без огляду на їхні ідейні орієнтації чи політичні уподобання. Дійсно, презумпція “іншости” займає однаково важливе місце як у ґрунтовних міркуваннях про “російську самобутність”, так і в західницьких конструкціях щодо “відсталости” Росії або її фатальної “безталанности” на шляху нормального розвитку. Проте, слід зазначити, що тема історичної своєрідности в російському самобутництві й у російському західництві розгортається в двох абсолютно різних парадигмах історичного мислення. Самобутництво, як відомо, наполягає на темі принципової цивілізаційної окремішности Росії, а отже, спроби копіювання іншокультурних зразків (насамперед західних) призводять лише до перекручування, низькопробности і деґрадації культурно-цивілізаційної сутности Росії. Західницьке ж мислення явно віддає перевагу розмові в рамках стадіальної (“формаційної”) логіки, підкреслюючи “недорозвиненість” (з елементами патології) Росії на шляху поступального розвитку якоїсь універсальної цивілізації.

Природно, що за цих обставин адекватне наукове осмислення долі Росії значною мірою залежало б від коректного аналітичного суміщення цивілізаційного і стадіального підходів до вивчення історії країни та світу в цілому. Тут не можна не визнати, що тривалий час сурогатною формою, подобою саме такого компромісу, що примиряє концепти “формації” і “цивілізації”, служило офіціозне вчення про “країну переможного соціалізму [страну победившего социализма]” та “аванґард людства”. Ця концепція була “цивілізаційною” у тому сенсі, що прокламувала російську (“совєцьку”) винятковість. Але водночас та ж теорія ставила цю “окремішність” на вищому щаблі універсальної формаційної ієрархії; концепція “реального соціалізму”, таким чином, абсорбувала лінійно-стадіальну логіку західництва, розвернувши її вістря проти самого “здеґрадованого Заходу”.

Коли ж полуда комуністичного формаційно-цивілізаційного симбіозу спала, концептуальні опоненти, які раніше перебували в просторі мимовільного компромісу, кинулися в протилежні боки. Частина радикальних прихильників стадіального ранґування суспільств привселюдно спростували тезу про те, що реальний соціалізм формаційно вище від капіталізму, і (у повній відповідности з лінійно-стадіальною логікою) банально перемістила такий уклад як мінімум на два щаблі униз – у “до-капіталізм”. Відбулася своєрідна реінтеґрація лінійно-стадіального тлумачення історії і його західноцентристської орієнтації.

Однак на хвилі критики т.зв. “тоталітаризму” серед “цивілізаційників”, переважили ті, хто відверто проголосив, що совєцький комунізм зовсім не був трансформованою формою російської самобутности, а, навпаки, виявився результатом тотальної руйнації російського цивілізаційного генотипу, причому саме за західницькими приписами. Відповідно і вітчизняне самобутництво знову повернулося в рідне лоно суто цивілізаційного підходу.

Розпад псевдосинкретичних форм теоретичної свідомости був би сприятливим, якби супроводжувався концептуальним заміщенням з боку цивілізаційно-формаційних синтезів, побудованих на принципах коректного соціального пізнання і плідної наукової дискусії. Проте в умовах “гласности без чутности” (за Ю.Габермасом, такий стан суспільства є вкрай несприятливим) старий Великий Міт розпався на декілька менших за обсягом “мітів про Росію”, до того ж жорстко політизованих. Новий раунд суперечки самобутників і західників, по-перше, відтворив односторонньо відособлені парадиґми їхнього мислення, коли одні мітологізують “відставання”, а інші – “винятковість”. По-друге, суперечка ця набула агресивної форми безпрецедентного (бо безпрецедентним був ступінь гласности) “вияснення відносин” на тему “Хто винен?” – “зашкарублий російський ґрунт, що регулярно відтворює деспотизм і рабство”, чи “західні проекти, які нав’язують Росії іншокультурні, а тому убивчі для неї приписи”?

Отже, теоретичне завдання об’єднання аналітичних можливостей цивілізаційного і формаційного підходів залишилося невирішеним, у той час як імператив подібного синтезу нині є надзвичайно актуальним, бо як ніколи актуальним залишається питання: яким чином здійснити успішну модернізацію в Росії (стадіальний ракурс проблеми), але за національною російською схемою (цивілізаційний ракурс)?

Порівнюючи “одвічну російську суперечку” про цивілізаційну ідентичність Росії з аналогічною за змістом полемікою в інших культурах, можна прийти до висновку, що саме екзистенційне переживання проблеми “соціального небуття Росії”, “Росії як Ніщоти” складає значеннєвий стрижень російської філософської та суспільної думки. І західництво, і самобутництво, по суті, інспіровані однією і тією ж проблемою соціальної деґрадації. Для російських західників ця ідея трансформується так: Росія є “загниваючим Сходом”, “царством пітьми” і увійде в цивілізацію тільки ставши Европою. Для вітчизняних самобутників поняття “деґрадації Росії” прямо протилежне за змістом: Росія зануриться в нове варварство, а потім і в “Ніщоту”, якщо спокуситься стати Заходом.

Треба додати, що друга, слов’янофільська версія завжди підживлювалася відчуттям, наче деґрадує саме Захід: “На Заході душа убуває” (К.С.Аксаков). Переживання культурного згасання Заходу – переживання релігійне. Проте констатація російськими самобутниками “убування душі” на Заході може бути формалізована й у характеристиках цілком соціологічних: на Заході культурно-цивілізаційне творення замінюється суспільством тотального споживання. Це – свого роду “соціологія деґрадації”.

Саме в текстах А.І.Ґерцена вперше починає проглядатися евристично цінна ідея “невдалого синтезу Сходу і Заходу” в Росії. “Нелюдськість німецького бюраліста” (як “нового варвара” знедуховленої західної цивілізації), помножена на “звірячість східного раба/євнуха” (“старого варвара” темного, доцивілізаційного Сходу), – ця синтетична уява російської “А з і о п и” (як згодом за аналогією з “Євразією” назве Росію П.М.Мілюков) одержить надалі концептуальний розвиток у найрізноманітніших варіаціях у багатьох російських авторів.

Проблематика “Азіопи” – це і є зразок осмислення повномасштабної кризи російської ідентичности. Бо справжня ідентифікаційна криза спостерігається “на межі небуття”, тобто не тоді, коли “на вибір пропонуються” декілька цивілізаційних рішень, а тоді, коли належить обирати менше зло серед кількох варіантів соціальної деґрадації. Інакше кажучи, криза ідентичности – це ситуація не “між двома цивілізаціями” (наприклад, між Сходом і Заходом), а між двома “варварствами”. Драматизм цієї ситуації полягає в тому, що самоідентифікація тут здійснюється “від протилежного” і тому – не вільно; вона потребує підвищеної дози мітотворчости, що породжує все нові ілюзії та химери.

Як відомо, одним з істотних концептів російської суспільної думки (у В.К.Кюхельбекера, В.Ф.Одоєвського, М.П.Поґодіна, В.С.Соловйова, Н.А.Бердяєва й ін.) була ідея про можливість “позитивного синтезу Сходу і Заходу” у Росії.

Проте констатація того, що Росія потенційно покликана стати “зоною синтезу” Сходу і Заходу й іноді в деяких своїх рисах вже актуалізувала це своє призначення, постійно змушувала російську думку порушувати це питання інакше, перевіряти принципово іншу версію. Де гарантії, що синтез цей повинен бути і буде неодмінно позитивним? Чи не анігілюють західний і східний первні при їх взаємодії? Чи не є Росія в цьому сенсі “простором підвищеного історичного ризику”, де відбувається не позитивний, а “невдалий синтез” Сходу і Заходу? Одним із наукових завдань у цьому плані повинно стати дослідження реального соціологічного механізму породження “невдалого синтезу” на різноманітних етапах російської історії. У гранично формалізованому вигляді механізм цей зводиться до такого: у Росії на історичному перехресті культур ніби зіштовхуються два типи соціальности – індивідуалістично-продуктивний, притаманний Заходові, і корпоративно-розподільний, типовий для традиційних цивілізацій Сходу. У результаті породжується “третя риса” – ситуація непродуктивної індивідности, коли корпоративно-розподільна домінанта російської традиційности (російська азіатчина) “опромінюється” продуктивно-індивідуалістичною культурою Заходу, створює спокусу злитися з Европою, а відтак породжує небезпеку атомізації та розладу. Але ці “атомізовані індивіди” не зв’язуються продуктивним, речовим, суспільним зв’язком, а перетворюються в “перекотиполе”, залишаються, фактично, елементами старої розподільної, але вже не корпоративно-регламентованої, а хаотизованої системи. В авторському розумінні це і є еквівалентом “соціальної деґрадації” і “нового варварства”. У результаті Росія, постійно начебто обираючи між Заходом і Сходом, опиняється перед загрозою перетворитися в гоголівське “ні те, ні се, а чорт зна що”. “Немає в нас ні щирого життя з його діяльною творчістю, ні сонного затишку, а є – товкотнеча”, – писав І.С.Аксаков.

Розглядаючи проблеми співіснування, взаємовпливів і спадкоємности культурно-історичних типів, Н.Я.Данілєвський особливо відзначав випадки “історичної патології” при взаємодії різних культурних типів. Одним із прикладів такого “патологічного щеплення” Данілєвский, як відомо, називає Польщу, а конкретно такий феномен, як “польське шляхетство”, – продукт “невдалого симбіозу” романо-германського аристократичного первня і первня слов’янсько-демократичного: “Німецький аристократизм і лицарство, перекрутивши слов’янський демократизм, створили шляхетство; европейська ж наука і мистецтво, незважаючи на тривалий вплив, не прийнялися на польському ґрунті так, щоб поставити Польщу в шерегу самобутніх діячів у цьому плані”. (До речі, існує певна політологічна традиція інтерпретувати саме Польщу як зразок “невдалого синтезу” Сходу і Заходу. Нагадаю, що саме приклад Польщі з її шляхетством був обраний Монтеск’є для демонстрації різниці між неґативною “незалежністю індивіда” у симбіотичному польському варіанті та позитивною “свободою особистости” европейського штибу). Природно, для Данілєвського невдалий приклад цивілізаційного “щеплення” у Польщі є лише приводом для вивчення перспектив вестернізації Росії: “Прищеплення европейської цивілізації до російської дички хотів зробити Петро Великий... Але результати відомі: ні самобутньої культури не зросло на російському ґрунті при таких операціях, ні чужоземне нею не засвоїлося і не проникло вглиб суспільства; чужоземне в цьому суспільстві створило виродків із найгнилішими властивостями: ніґілізм, абсентеїзм, шедоферротизм, сепаратизм, бюрократизм, навіяний демократизм...”

Про спокуси і пастки “наздоганяючого розвитку” Росії щодо завжди випереджуючої Европи писав і С.М.Соловйов. У своїх “Привселюдних читаннях про Петра Великого” він знаходить оригінальний ракурс розгляду проблеми культурно-історичного синтезу: “Значна вигода для західноевропейських народів полягала тут у тому, що вони мали справу із завершеною діяльністю народів уже мертвих... Учень, отримавши від школи спонуку і засоби до розумового розвитку, міг легко розпочати самостійну діяльність, випередити вчителів. Але цих переваг не мав російський народ, який розпочав свій перехід у вік розумового розвитку набагато пізніше; він був змушений звернутися до народів живих, брати від них живих учителів, а отже, підпорядковуватися впливу живої далекої національности або національностей...” Існувала “й інша невигода: він був приречений гнатися за ними без відпочинку, із страшним напруженням сил. Він не мав перепочинку, часу подумати на дозвіллі про все те, що він повинен був запозичати, змоги перетравити всю ту поглинуту багату духовну їжу”.

Серйозним внеском у методологію дослідження “невдалого синтезу цивілізацій” стали міркування російського філософа В.Ф.Ерна про “ритми” і “перебої” (аритмії) у національному історичному розвитку. У кожного народу, на думку В.Ф.Ерна, є “внутрішній ритм власного життя”: “Всі запозичення і всі повчання від інших національних культур йдуть йому на користь, якщо перебувають в гармонії з цим ритмом або трансформуються ним”. Але як тільки починається “насильницьке щеплення або форсування запозичень – в житті народу з’являються розлади. Відмінності ритмів, які насильно поєднують між собою, викликають болісні перебої. Ці перебої можуть призвести до важкої траґедії”.

Спільним посиленим об’єктом критики слов’янофілів і західників першого покоління (Герцен: “голови дивляться у різні боки, серце б’ється одне”) є саме “невдалий синтез Сходу і Заходу” у Росії (“Азіопа”). У цьому сенсі класичне російське питання “хто винен?” є також своєрідним консенсусом західників і слов’янофілів щодо непередбачуваности й ненормальности отриманого історичного результату: “Еклектична будівля, без архітектури, без єдности, без коренів, без принципів, різнорідна і повна суперечностей. Цивільний табір, військова канцелярія, стан облоги в мирний час, суміш реакції та революції, ладна і протриматися довго, і завтра ж перетворитися на румовище... Я завжди захоплювався гермафродитним образом, що його вжив Вольтер: “Єкатерина Великий, – суміш статей, функцій, сукупність, поглинання, суміш різнорідних елементів”. Подібний “невдалий синтез” Русі і Заходу І.С.Аксаков називав “російською брехнею [русской ложью]”.

Під цим оглядом і слов’янофільство, і західництво, за словами Г.П.Федотова, однаково намагалися викрити “основну брехню, що підтримує всю систему, – брехню, яку наочно можна було б продемонструвати так: московський православний цар у мундирі гвардійського офіцера чи петербурзький гвардійський офіцер, що мріє стати московським царем”. “Азіопа” була спільним ворогом і слов’янофільства і західництва.

Отож, ідентифікація болячок Росії як результатів “невдалого синтезу” змогла об’єднати мислителів цілком різних напрямків і епох: “плід, зелений з однієї сторони і зогнилий з іншого” (А.Д.Улибишев); “страшне, небачене поєднання дитячої нестиглости з усіма недугами зів’ялої старости”, “татарська нагайка роботи німецького майстра” (І.С.Аксаков), “піп у фраку” (Н.В.Гоголь); “німецький бюраліст, що зрісся із візантійським євнухом” (А.І.Герцен); “дитя-дідуган” (В.В.Розанов); “кам’яне чухонське село” (Д.С.Мережковський); “світ між двома безоднями – безоднею бруду і безоднею пилюки” (А.Бєлий); “пішли від мудрости і не дійшли до розуму” (Р.Іванов-Разумнік); “прусський німецький формалізм у поєднанні з національною грубістю і нечесністю російських прикажчиків” (Д.Кончаловський) тощо.

З проведеного аналізу випливає один дуже важливий висновок: проблема співвідношення цивілізації і варварства може і повинна бути переведена зі сфери ідеологічних переваг у сферу конкретного раціонального аналізу співвідношення елементів “продуктивности” і “дистрибутивности” у російському соціумі. Природно, що при такому підході партійна опозиція західництво/самобутність значною мірою втрачає таємничу ауру і може бути переведена в площину органічного суміщення імперативів модернізації з імперативами збереження національної ідентичности. Головним тут виявляється пошук конкретних соціальних форм гарантованого подолання російського “комбінованого варварства”, визначення тих соціальних суб’єктів, що спроможні забезпечити домінанту російської продуктивности, нейтралізуючи водночас руйнівні потенції “російської Азіопи”. Отже, можна констатувати, що російська опозиція “західництво – самобутність” у своїй справді цивілізаційній (а не в радикалізованій і в цьому сенсі профанованій) частині укладається в інтелектуальній щілині між вірою в можливості европейського цивілізуючого просвітництва і спробою збереження національної самобутности від нівелюючого і хаотизуючого впливу Заходу, між спокусою вийти з “варварства” і побоюванням зануритися в “нове варварство”. І, зрозуміло, у просторі цієї суперечки формується своєрідна “нейтральна зона”, створена тими, хто не просто думає, що минуле Росії – історична “пітьма” і треба якнайшвидше рухатися у бік “освіченої” Европи, але при цьому розуміє (попереджений історією й опонентами!), що в просвітницькому пориві “світло у кінці тунелю” аж ніяк не гарантоване і сутінки небуття можливі також попереду. Коротше кажучи, показник зрілого цивілізаційного почуття – це рефлексія над власними просвітницькими настроями і планами, це історіософський сумнів, політична обережність і прагматичний розрахунок, а не стихійно-наївний порив неофіта, що раптово прозрів. Саме в опрацюванні конкретної европеїстської стратегії проходу між Сциллою необхідности европеїзації та Харибдою втрати національної ідентичности і полягає відмінність справжніх “будівничих Росії” (вислів Г.П.Федотова) від “непродуктивної індивідности” фонвізінського Сьомки, усе західництво якого в тому, що його “нудить від Росії”. Іншими словами, критерієм щирого західництва є не просто переживання недоцивілізованости Росії, але і спроможність формулювання певної інтелектуальної або політичної стратегії прогресу, що враховує і запобігає можливості завалення цивілізації. “Осмислене західництво” (термін, до речі, Плеханова, народжений у полеміці з більшовиками) припускає не тільки констатацію того, що “так жити не можна”, не тільки відповідь на питання “хто винен?” і “що робити?”, але і на питання “як робити?” і “як зробити так, щоб не було гірше?”. До речі, “осмислене слов’янофільство” допускає те ж саме, хоча й спирається не на европеїзуючі реформи, а на дотримання і саморозвиток національних потенцій. Тому дійсно так часто зближуються цивілізоване західництво і цивілізоване слов’янофільство, і так само близько в результаті сходяться псевдозахідництво і псевдосамобутність, що маскуються під них.

Апеляція до понять “варварство” і “соціальна деґрадація” існує і нині в міркуваннях представників цілком протилежних суспільно-політичних таборів. Основним пунктом арґументації на користь теперішніх реформ стала ідея “переходу від тоталітаризму до демократії”, що конкретизується як вихід із безвиході “нового совєцького варварства” (“чорної дірки історії”) до світла універсальної цивілізації. Неосамобутники, навпаки, саме підсумки суспільних трансформацій інтерпретують як соціальну деґрадацію і варваризацію. На їхню думку, соціалізм був формою цивілізації (не позбавленої тіньових сторін, але достатньо органічної для Росії), руйнування якої призвело до всеохопної деґрадації: на зміну технологічній першості у низці напрямків прийшло перетворення країни на “сировинний додаток”, інтернаціоналістську спільноту (“совєцький народ”) замінили міжетнічні війни; високий рівень культури (“найбільш читаюча нація у світі”) і моральности (дотримання “моральних кодексів”) виродився у “ціннісний вакуум” і “вседозволеність”. Один із теоретиків “соціалізму европейського зразка” нової Росії Б.Каґарліцкий пише в “Независимой газете”: “Приватизація виявилася або фіктивною, або варварською... Елементи капіталізму в нас дійсно виникли, але тісно зрослись із усілякими формами економічного варварства... Що б ми не взяли – трудові відносини, механізми влади, взаємовідносини між власниками тощо, – ми бачимо радше прямування до феодалізму... “Нові росіяни” – ніяка не “передова група”, а варварська олігархія, що гальмує прогрес”.

Очевидно, що традиційна для Росії ситуація “між двома варварствами”, так само як і імператив “варварської боротьби проти варварства” (причому по обидва боки), нині відтворюється в повному обсязі в такій модифікації: “варварська приватизація” і “дикий ринок” проти “варварського тоталітаризму”. До речі, я не згоден із тими, хто списує втрати радикального експерименту в Росії (1992-1993 рр.) на його ліберальну складову, нібито відторгнену соціальною тканиною Росії. На мою думку, в історії країни черговий раз проявилася усе та ж “російська Азіопа”, що поєднала в собі цього разу бюрократично-чиновницьке перегрупування (“перестройка”) з інспіруванням розподільного хаосу і правової уседозволености. Що б там не було, сьогодні наше суспільство знову виявилося в радикальній кризі ідентичности, коли вибір здійснюється не між цивілізаційними альтернативами, а між перспективами двох видів деґрадації: цього разу між “провалом у третій світ” і “реставрацією комунізму”. Парадокс ситуації полягає в тому, що нам черговий раз погрожує російська “Азіопа” – те, чого не хоче ніхто. Адже в результаті суперечки двох таборів ми ризикуємо отримати і жорсткий авторитарний режим, і опускання в “третій світ” водночас. Чи можна цьому що-небудь протиставити?

Можна знову спробувати формалізувати аргументацію обох сторін. Ця спроба призводить до парадоксального висновку: непримиренні опоненти як і раніше воюють, по суті справи, проти єдиного ворога – фігури “непродуктивного індивіда”. Дійсно, головною мішенню західників є паразитичний тандем “люмпенізованого совка” і “привілейованої номенклатури”. Об’єктом ненависти самобутників є альянс “криміналітету” і “компрадорської псевдобуржуазії, що розпродує країну”. Звідси висновок: як і в попередні періоди російської історії, суперечка двох сторін має напівмітологічне “партійне” забарвлення. Але паразитує на цій конфронтації нова “Азіопа”, як і колись створюючи реальний механізм самоварваризації культури. Демістифікація даної суперечки на підставі вивчення конкретних механізмів народження “російського варварства” могла б привести мітологізовану опозицію “індивід проти держави” (у граничному формулюванні: “індивідуальна сваволя проти державної сваволі”) до реальної соціологічної опозиції “продуктивність-дистрибутивність” (цивілізація проти варварства). Це можливо за умови, коли конфліктуючі сторони визнають, що суб’єктом цивілізації (так само як і варварства) можуть бути абсолютно різні елементи соціуму: і індивід, і колектив, і держава. Всі ці елементи амбівалентні за своєю природою і можуть відігравати як культуротворчу, так і варваризуючу роль.

На підставі зробленого аналізу може зазнати серйозної корекції поширена думка, згідно з якою соціокультурний ціннісний розкол російського суспільства (умовно кажучи, на традиціоналістів і лібералів) або взагалі позбавляє Росію цивілізаційної перспективи (у кращому випадку породжуючи псевдодемократичні стилізації), або жадає від реформаторів безпрецедентного ступеню модернізаційного насильства. У запропоновану автором концепцію закладено можливість виходу з “кармічного кола” протистояння хаосу і деспотизму. Ця можливість пов’язана з визнанням “Азіопи” як спільного ворога і реформаторами-західниками, і тими неосамобутниками, котрі стурбовані збереженням і розвитком російського цивілізаційного генотипу; із демітологізацією на цій основі взаємних закидів у “варварстві”; із раціональним соціологічним визначенням усієї сукупности суб’єктивних форм “нового варварства” та їхнім наступним витісненням спільними зусиллями громадянського суспільства на периферію соціального життя. Саме в цьому бачиться запорука “ліберально-консервативного синтезу” у Росії, що об’єднає потенціал як “осмислених західників”, так і тих російських “самобутників”, які виступають за скорочення бюрократично-розподільчої патерналістської опіки над суспільством і за різноманіття форм продуктивної культуротворчости.

Кращі зразки національної культури протистоять саме “російському варварству” і в цьому сенсі неподільні на “російське” і “західне” С.Франк дійшов до висновку: “Це не еклектичне примирення непримиренного, не просто якась “середня лінія”, а справжній синтез, заснований на цілком оригінальній точці зору, що відкриває нові, ширші духовні та філософсько-історичні перспективи”.

Тут не можна жодним чином заперечити і небезпеки “денаціоналізації Росії” у ході міжцивілізаційної взаємодії, що власне позбавило би країну перспектив успішної модернізації. Більше того, російські супротивники західницького епігонства й мавпування мали цілковиту рацію в тому аспекті, що позбавлена національної своєрідности Росія не лише не потрапить “у Европу”, а навпаки, втратить своє законне місце в европейській культурі, бо стане для цієї Европи нецікавою і непотрібною.

Скорочений переклад з російської Андрія Кирчіва