1. Про чистоту термінів

Одне з найбільш десемантизованих понять сучасної мови – поняття “імперії”. Воно втратило колишній зміст, перетворилось у загальновживане найменування нечистої сили. Важко сказати, коли так трапилося. В поняття імперії не вдумувались у минулому столітті. А у ХХ столітті відразу заговорили про імперське мислення, імперські амбіції. Про імперську традицію, зрештою, навіть не обов’язково з негативною оцінкою. Проте, власне сутність імперії залишалася за лапками. Однак принципово важливо повернутися до первісного значення цього поняття.

...Неможливо уявити собі, щоб імперію визначали тільки її розміри. В 1261 році Михайло Палеолог викинув із Константинополя окупантів-хрестоносців і відновив імперію з її імперською столицею. Це не викликало загального захоплення, але було сприйнято усіма без жодного звуку, в тому числі й на Заході. Останні два століття Візантійської імперії до турецької окупації – це безперервна агонія, скорочення території. Однак навіть нещасний Констянтин XI Драгас, котрий загинув під час оборони Константинополя (довівши тим самим, що гідний пурпурового взуття), який володів невеликою земельною ділянкою навколо столиці, кількома островами Егейського моря і невеликою ділянкою в південній Елладі, безумовно, для всіх залишався василевсом – у латинізованій формі, отже, імператором.

Ба більше, незважаючи на те, що на імперську столицю полювали всі, не виключено, що імперська ідея майже на два століття продовжила життя Візантії, яка, якщо б вона не була імперією, мабуть припинила б своє існування раніше. Візантія XIV-XV ст. – протиприродна держава, проте вона жила. На протязі багатьох віків люди прекрасно вловлювали відмінності між імператором і просто монархом. Для прикладу, найвідоміший ісландець Сноррі Стурлуссон у своїй “Молодшій Едді” детально розглядає, які кеннінґи (тобто епітети, іноді з відтінком уславлення) належаться імператорові, а які – лише конунґові, королю, які можуть стосуються ярла тощо. Тепер детальніше розглянемо титул самого імператора. “Imperium” – це взагалі вища влада в Римі ще республіканського періоду. До речі, там це всього лиш почесний титул глави держави. Як шанована особа, він був імператором, але імператором не працював. За посадою він був Прінцепсом, “найголовнішим” (найпершим), що спершу означало – найпершим у сенаті. І нехай візантійський титул мало про що говорить, бо василевс – це просто цар. А от персидського монарха століттями називали “шахиншахом” – царем царів, саме в тому сенсі, що існують просто царі (наприклад, цар вірменський, цар лідійський або навіть серед виключно перського населення – цар саксаганський). Це не єдиний приклад: імператор Ефіопії також носив титул царя царів – неґус неґусері. Уже в часи ахеменідського Ірану (Еpаншахpа), а за часів Римської імперії остаточно, у свідомості народів формується ідея універсальності імперії. Не те, щоб імперія була спроможна проковтнути весь населений світ: на це претендував лише Александр Македонський, а у нього власне імперія і не вдалася. Проте століттями імператор мислився єдиним найголовнішим серед цілком суверенних правителів та керівників республік. На нього покладали місію підтримки політичної рівноваги, елементарної порядності в міжнародних стосунках.

Коли кращі з римських імператорів утискали християн (при винятковій віротерпимості Риму!), то це було викликано насамперед зіткненням двох світових універсальностей – Церкви та Імперії. Щоб і далі чесно виконувати свій обов’язок, примиритися з Церквою, Константин Великий міг стати лише християнином. Але вже Апостол Павло вважає імператора Стримуючим світове зло. На століття це стає стрижневою ідеєю християнської філософії та політики. В її розвитку з’являється принцип “симфонії” Церкви і християнського Царства, які підтримують один одного, залишаючи у своєму віданні власні сфери діяльності. Причому Церква, не втручаючись у справи управління, має право на моральне судження щодо будь-якого політичного рішення. Універсальність імперії усвідомлювалась завжди. До відновлення Західної імперії Карлом Великим для західних християн імператором був візантійський василевс. Звідси: Константинополь – Новий Pим. П’ятий вселенський собор визнає рівність честі римського та константинопольського єпископів, позаяк як останній – єпископ царського міста. Тому після захоплення Константинополя турками Москва стає Третім Римом. Універсальність права підтверджується імператором: в Середньовіччі на Заході повноцінний юрист повинен був мати диплом імператорської школи. При цьому, він зовсім не обов’язково служив імператору, він міг служити, скажімо французькому королю, який в той момент міг ворогувати з імператором. Середньовічний університет, вмістилище універсального знання, – також своєрідне відображення римської ідеї універсальності імперії.

Важко не помітити, що імперія упродовж двох з половиною тисячоліть краще давала собі раду з функцією вселенського арбітра, аніж Ліґа Націй упродовж всього лиш двадцяти років або ООН – упродовж останніх півстоліття. Тому не дивно, що значна частина західної політології та журналістики ворожа самому поняттю “імперія”. Воно протистоїть космополітичній ідеї нової світової універсальності.

2. Імперія і провінція

В 1971 р. був опублікований збірник у двох частинах, який називався “Рабство у західних провінціях Римської імперії”, та відповідно, “у східних”. Гортаючи його, автор, іще студент, дивуючись, зауважив, що універсального рабства насправді не існувало. Рабство із шкільних підручників, юрби невільників на велетенських латифундіях – усе це було, але тільки в Італії та у Північній Африці, та й то не повсюди. Цілком іншим, дрібновласницьким, було рабство в Елладі. В юдеї рабство залишалося старозаповітним, із обов’язком відпускати невільників у ювілейні роки. Автор цих рядків дійшов до блюзнірського на той час висновку: провінції, які охоплювали мало не все Середземномор’я, успішно зберігали зовсім не ушкоджений Римом життєвий уклад, із своїми звичаями, часто із своїм законодавством, зі своїми неповторними соціополітичними, соціоекономічними відносинами. Так, їх пов’язував суто умовний культ імператора, що виконував роль державної присяги. Але навіть такі суто імперські заклади, як пошта та шляхи, до певної міри вреґульоване мореплавство, існували на загальну радість провінцій. І всі вони були різними, хоча й не рівноправними. Найбільш шанованими, найбільш самостійними були старі римські союзники, старі римські друзі, близькі по культурі, ті, хто радо прийняли Рим. Але всі вони жили по-різному.

Таким чином, Рим щонайменше підказував, що імперія не може існувати без поняття провінції, а “провінція” – це не образа, а означення певної самоврядної території, яка зберігає свій неповторний образ терену. В історії Русі класична ілюстрація до сказаного – Касимове царство, засноване цілим кланом волзьких татар на чолі з царевичем Касимом, які подалися на руську службу. Вони карбували свою монету. Царство залишалося справжньою державою в межах Росії. Хіба що правителі цього царства титулувалися не касимовими царями, а касимовими царевичами. Адже цар – титул імператорський. Єдина причина, через яку Касимове царство було ліквідоване – перервалася династія.

Рим створив ідею універсальної імперії як ідею спільного блага. Рим не нав’язував принципів організації господарства, торгівлі, існування рабства або його відсутності, форм залежності колонату, проходження служби полісними, муніципальними чинами. Романізація – це дороги, пошта, акведуки, водогін. Ліквідація піратства, організація судноплавства – безумовно, загальне благо для всього Середземномор’я. Рим правив, спираючись не лише на титул римського громадянина, статут муніципія, на звання друга і союзника римського народу. Рим, безсумнівно, правив під гаслом єдності в ім’я загального блага. І цього було достатньо, доки зберігався імперський етнос.

3. Імперія та провінційна еліта

Звичайно, існують також інші загальні риси імперій. Кожна імперія прагне створити імперську знать, аристократію, до складу якої обов’язково запрошують представників знаті народів, завойованих імперією, або, як це часто бувало, тих, хто вдався до допомоги імперії. Уявлення про необхідність створення імперської шляхти відноситься до найдавнішого і, схоже першого, досвіду створення імперії – ассирійської, точніше новоассирійської держави. Починаючи від Ашшурубалліта Першого, а особливо при великих монархах Сінаггерібі та Асаргаддоні інтенсивно формується нова шляхта. Старовинна аристократія Ашшура, пов’язана із старовинною столицею, відходить у тінь. А в Ніневії інтенсивно формується імперська шляхта – не лише з військових кіл вкрай мілітаризованої держави, але й із шляхти підкорених народів. Що ж стосується імперської шляхти, то це, безумовно, і римська традиція. Звичайно, римська провінційна знать була романізованою, за винятком еллінської. На романізацію еллінів римляни ніколи не наважувались. Зрештою: “Полонена Греція полонила диких переможців”. Це написав не грек, а римлянин, Верґілій. Так само діє потім спадкоємиця римської політичної традиції – Візантія.

В російського народу імперська культура повністю сформувалася до XVI ст. Відома теза “Москва – третій Рим” не мала найменшого відтінку самовдоволення. Навпаки, вона сприймалася як величезна трудність, яку християнський обов’язок наказує прийняти з тієї простої причини, що немає іншого могутнішого провідника східно-християнської культури, немає більше кому займатися цим після падіння Константинополя. Тоді ж повністю проявляється і важливий аспект – включення спочатку окремих представників, а відтак цілих народів в імперську культуру. Не йшлося про перетворення усіх на росіян. Культурні кордони, на відміну від етнічних, достатньо рухомі. А російська імперська культура примудрилася включити в себе навіть представників інших релігій, при тому, що Росія ніколи не забувала про свою місію.

4. Імперія та її союзники

На римському прикладі ми можемо побачити, як в найжорстокішій конкурентній боротьбі етнос імперський переміг і розсіяв принципово неімперський етнос – пунів, картаґенян. Рим – імперія задовго до того, як його устрій змінився із республіканського на монархічний. До речі, перехід був дуже плавним, межі тут немає, тенденція до встановлення монархічного стилю правління набагато старша від Авґуста, і після Авґуста дуже довго тримались республіканські традиції. Вони, вочевидь, не суперечать фактові існування імперії. Римляни, без сумніву, були найвидатнішими адміністраторами давнини, найвидатнішими державними зодчими. Те, що у персів існувало на рівні чуття, геніальної інтуїції, у римлян було чітко розроблено. Римляни прекрасно використовували різні градації надання громадянства: італійське громадянство, латинське громадянство, врешті, на самій горі, римське громадянство. І це був дарунок. Я думаю, що кожний пристойний школяр знає про самнітські війни. За що боролись самніти? Люди, які мислять стереотипами, вважають – за свою незалежність.

Нічого подібного. Самніти нападали на римлян за те, що останні затягували надання Самнію латинського громадянства. Уявимо собі для порівняння, що Чечня зараз оголошує війну Росії з причини ненадання їй аналогічних прав... Якщо б такі війни оголошувались, я б вважав, що з Росією все гаразд. Наданням подібних ієрархічно організованих прав римляни створювали струнку будівлю імперського організму. Класична формула: “Я – римський громадянин!” – промовлялася з такою поважність та гідністю, що з цим рахувалися повсюди, навіть за межами імперії. “Я – римський громадянин!” – каже підозрюваний в антидержавній діяльності апостол Павло. Це означає, що його не можна сікти, не можна катувати, щоправда, можна стратити, але це вирішуватиме імператор, імператорський суд, для цього підозрюваного треба відправити етапом до Риму. Апостола туди й відправляють, там страчують. Але дорогою він навертає у віру Христову тисячі й тисячі нових прозелітів (погодьтеся, це не совєцький етап).

Римо-картаґенська парадиґма давно приваблює не лише істориків, а й поетів, філософів. Її сутність блискуче розкриває Ґілберт Честертон у своїй “Вічній людині”, може навіть не до кінця. Картаґена як торговельна держава була безмежно еґоїстичною. Усі війни, які вона провадила, – були війнами за забезпечення торговельних монополій. Картаґенян терпіли з неохотою. Вони мали союзників, переважно з числа тих, хто побоювався зростання могутності Риму, але не любив картаґенян ніхто. Найполум’яніший патріот Картаґени, великий Ґаннібал, намагався дещо коригувати еґоїстичну політику, даруючи картаґенські титули нумідійським царям, даруючи громадянство лівійцям. Картаґенська аристократія на це не йшла і підозрювала Ґаннібала (може й обґрунтовано) в прагненні встановити царську владу. Тому Картаґена легко втрачала союзників. У вирішальній битві при Замі Ґаннібал міг бачити супроти себе ту ж нумідійську кінноту, яка стільки разів надавала йому неоціненні послуги.

Картаґена зраджувала легко. Рим ніколи не зраджував союзників. “Друг і союзник римського народу”, – ось, мабуть, ще один титул, яким оперував Рим, створюючи імперію. Звичайно, ніякого рівноправ’я тут не було, це був гідний, але васалітет, і Рим був владним сюзереном. Але навіть у безнадійній ситуації римляни не зраджували союзників. Це запам’ятовувалось. Ось римський механізм створення імперії, його ще одна надзвичайно важлива риса.

Це не прерогатива Росії – бути чесною до підданих і молодших союзників, це імперська традиція. Усі справжні імперські організми тією чи іншою мірою витримували цей екзамен.

5. Імперії та химери

Хто вперше у світовій історії створив справжню імперську освіту? Гадаю, Персія при Ахеменідах. Як одного разу зауважив чоловік, котрий тонко знається на перській історії, всі з радістю або принаймні терпимо прийняли великого Куруша (Киpа) від здивування. Мовляв, дивні якісь люди, ці перси – завоювали і не ріжуть! Мабуть, з ними можна жити...

Візьмемо хрестоматійний приклад. Могутній Крез із репутацією найбагатшої людини Середземномор’я свого часу надумав воювати з Кіром. Крез програв. Що міг зробити Кір? Міг великодушно вигнати його геть, але тоді створив би собі непримиримого ворога, реваншиста. Міг стратити – показово, жорстоко. Але він не робить і цього, натомість запрошує Креза до палацу, де підкреслено титулує його царем. Крез вважався лідійським царем, отримував почесті, навіть прибутки, зберігаючи певну владу в межах Лідії, мав своє військо. Чи варто дивуватися, що після цього переможений при будь-якій зручній нагоді говорив, що Куруш – обранець Божий, і якщо б він це зрозумів раніше, то ніколи не чинив опору. Розчавлений монарх не говорив би таких речей. Приголомшений великодушністю переможця – міг. Ахеменіди створили свою державу, і настільки успішно, що навіть коли боротьба проти Персії була оголошена загальногрецькою справою, малоазійські греки зберігали відданість своєму цареві-персові і надавали в його розпорядження своє військо. А чому? А тому, що в державі Кіра вони жили в милій їхньому серцю полісній організації. Було за що зберігати відданість Ахеменідам.

Тепер кілька слів про самоозначення. Імперіями називали себе чимало держав. Мені здається доцільним вважати не всі організми, що мають певні елементи імперського устрою, власне імперіями. Вище я зробив застереження: Ассирія намагалась створити імперію, але їй це не вдалося. Низка держав у світовій історії навіть напряму називали себе імперіями, хоча ними й не були. Безумовно, самозванкою була так звана Британська імперія – звичайна колоніальна держава, яка мала не більше підстав для свого найменування, ніж, наприклад Нідерланди. Ознаки частин імперського організму в англійській політичній системі були притаманні не колоніям, а домініонам. Але там, властиво, переважало англосаксонське населення. Це були ті ж колонії, але в античному сенсі слова, колонії, де дійовою особою був не колонізатор, а колоніст. Колоніальні держави через це не є імперіями, навіть коли вони себе так іменують.

Дуже незвичною була Германська імперія, яка проіснувала дуже коротко. Вона була імперією лише остільки, оскільки конкурувала з Австрією за спадщину Священної Римської імперії, дуже намагалася відповідати своїй назві, але була державою націоналістичного, а не імперського характеру. Ще дві держави, які мали певні імперські риси, але так і не стали повноцінними імперіями: Туреччина та Китай. Турки-османи були блискучими адміністраторами, рівня римлянам. Однак їхня поведінка як господарів становища була такою непослідовною, що постійно породжувала відцентрові настрої не лише у численного східнохристиянського населення – слов’ян, греків, сирійців, але й у підвладних мусульман, скажімо арабів та курдів. Туреччина не створила єдиного організму, її стосунки з іноетнічними теренами схожі на стосунки европейських держав XIX століття з колоніями. Саме тому Туреччина дуже легко втратила свої нетурецькі території.

В аналогічній ситуації опинився й Китай, але тут свою роль відіграли інші чинники. Китайці були дуже терпимими до представників інших народів. Але вони абсолютно не терпіли представників інших культур. Тому, кожного разу, коли до складу Китаю потрапляли численні некитайці, їх активно адаптували. Повноцінними китайцями вони не ставали, замість імперії виникала химера, оманлива єдність. Подібна налаштованість на об’єднання підточувала Китай зсередини; з’являлось чимало несправжніх китайців, які не сприймали природних китайців за своїх. Тому Китай – країна, що створила і виплекала імперську культуру, але абсолютно не відчувала потреби в імперській політиці.

Імперії, взагалі, – рідкісне явище. Однак ми бачимо, що вони існують упродовж більш ніж двох з половиною тисяч років. І вже це дозволяє міркувати, що час імперій не минув. Так само, як і час монархій чи республік, які, до речі, аж ніяк не молодші за монархії.

6. Розпад імперій: причини і наслідки

Державу персів зруйнував Александр. Я схильний вважати, що причини краху пояснила етнологія Льва Ґумільова (старість імперського етносу).

Так, імперії розпадаються. Проте з усіх державних утворень світу імперія – якраз довгожитель. Я не знаю, яка держава тривалістю існування може конкурувати з Ераншахром. Можна навести багато прикладів, подивитися, скільки проіснувала ідея нової західної імперії, навіть якщо вести початок не від Карла Великого, а від Оттона Першого, теж Великого. Ці всі держави відзначаються величезною тривалістю свого існування. Ще раз погоджуся з Ґумільовим: Римська імперія припинила своє існування не тому, що розділилась. Якщо б справа полягала лише в розподілі, то чому не вдалося відновити колишню єдність? Адже її ж блискуче об’єднав до середини VI ст. імператор Юстиніан Великий. А справа ось у чому. Як мені здається, імперія, маючи федеративний устрій (тим самим я стверджую, що унітарна держава не є імперією), обов’язково спирається на стержневий етнос. (Це наводить на обережну гіпотезу що імперія більш органічна, наприклад, аніж федерація, вона є живим організмом, вона сильніше пов’язана з етносом). Справді, ми завжди можемо назвати імперські народи – перси, римляни, середньовічні греки-візантійці (які називали себе римлянами), німці, росіяни. Нормальне закінчення існування імперії – це вичерпання сил імперського етносу.

Росія була, безумовно, повноцінною імперією, але вона припинила своє існування перш ніж постарів імперський великоруський етнос. Тут не місце для аналізу причин розпаду Російської імперії. Версій чимало. Одна – що ніякого розпаду й не було. Інша пояснює все виключно зовнішніми щодо Росії чинниками. Існує також версія, що повторилася австрійська ситуація: стержневий етнос, російський, ухилився від виконання імперських функцій. Якщо вибудовувати аналогію, то цілком можливо, що в 1917 р. повторився зовсім не 1453 р. Візантії, а 1204, після чого, як відомо, імперія була відновлена. Я гадаю, що ніхто не стане серйозно стверджувати, що імперська ідея в Росії вичерпала себе, і імперія не може бути відновлена.

...Очевидно, що найзручнішим, безконфліктним є життя моноетнічного суспільства, але таке буває надзвичайно рідко. Більшість держав, які коли-небудь існували, є поліетнічними. Так от, серед немоноетнічних держав найзручніші умови для етносів представляли власне імперії. Імперія універсальна за своєю ідеєю, через це вона найбільш терпима. Імперія завжди врівноважує народи, а було б дивним спрощенням вважати, що у державах, тим більше імперських утвореннях, існує лише співвідношення: великий народ – і безліч малих. Ми маємо право говорити про існування імперських та неімперських народів, етносів. Важко сказати, чи це вроджений етнокультурний стереотип, який дозволяє взятися за створення імперії, чи він набувається в процесі створення. Я схиляюся до думки, що він формується історично. Але здатність виробити подібний стереотип – це умова і шлях до створення імперії.

Якщо схематично зобразити етнічну структуру узагальненої імперії, то правильніше було б сказати, що її населяє великий народ, декілька середніх і певна кількість малих народів. Так от, для величезної частини населення остання – захисниця малих від аґресії середніх. Універсальний історичний закон, який працює на користь імперій, я б сформулював таким чином: “малий” завжди з “великим” проти “середнього”... Це можна перевірити, якщо податися в Угорську Русь, на Закарпаття. Там пристойно ставляться до росіян, дуже пристойно до німців, не пам’ятають нічого злого про них, австрійських володарів. Але при слові “мадяр” я, мабуть, утримаюсь від цитування русинських приказок з цього приводу. А чому так? При перетворенні Австрії у Австро-Угорщину ця територія відійшла угорцям. Угорці – не таті, звичайно, а просто середній народ без імперських навичок. І це негайно жахливо погіршило становище малих народів.

7. Імперська ідея на Русі

Якщо ми вже заговорили про розпад імперій, то є сенс повернутися до того, що ж утримує їх від розпаду, іноді всупереч стратегічним, етнічним факторам, проти яких здається, не попреш. Йдеться про імперську ідею. Про Рим ми вже говорили. Те, що Рим ніс благо загального спокою, громадянського добробуту, визнають навіть автори Нового Заповіту. На зміну Римові приходить Візантія. У неї стержнева ідея набагато потужніша. Це християнська держава, для кожного її підданого збереження імперії, її оборона, захист її інтересів – християнський обов’язок. Для нього співвітчизник – будь-який інший підданий православного царства, ба більше, кожен християнський мученик перших століть, ким би він не був, а вони мали іноді дуже хитромудре походження. Всі вони свої, всі родичі, такими їх пам’ятали.

Варто зауважити, що слов’яноруси домонгольського періоду зовсім не були імперським народом, загалом навіть не етатистським, без особливого державного інстинкту. Вони сформувалися в останні століття до нашої ери в спокійних обставинах, на розлогому, малонаселеному ландшафті. Вони були доволі схожі на кельтів, своїх далеких пращурів, вільнолюбством та налаштованість на федералізм. Єдина Київська Русь існує лише в шкільних підручниках. Русь завжди була федерацією земель-князівств. З-поміж князів для загальної зручності виокремлювався перший між рівними, Великий князь Київський, відтак – Владимирський, але до централізованої держави було далеко. Всі виступали за єдність, але проти єдиної держави. Зусилля об’єднувачів Андрія Боголюбського і Всеволода III, якими б вони не були талановитими й могутніми, залишились даремними. Їх не розуміли. Русь і без того була велика й багата.

А росіяни – етнос XIII століття, який складався в обставинах жахливого тиску як із Заходу, так і зі Сходу. Ідея Владимирської держави, ідея Андрія та Всеволода, одразу стала не просто популярною, але й всезагальною, стала етнокультурним стереотипом.

Росіяни XIV ст. уже мають державний інстинкт, але це поки що свідчить лише про певну здатність народу, потенційну придатність до виховання з нього народу імперського. Схоже, що імпульс до створення Російської імперії прийшов ззовні – не з Орди, не з Візантії як держави, а з кіл вселенської православної Церкви. Церква прагнула створити християнське царство як свою опору і знайшла його в особі Риму при Константині Великому. Церква зберегла своє надбання у вигляді Візантійської імперії. В XIV ст. будь-який росіянин, який побував у Константинополі чи був обізнаний у тамтешніх справах, чудово уявляв собі, що імперія іде до занепаду і мабуть що не виживе. А вже грек у цьому й не сумнівався.

Церква готувала у ХIII ст. союзницю для слабнучої Візантії, а до кінця XIV ст. – її наступницю. У князів не було такої чіткості. Отож, державних зодчих з росіян викували вороги, але як імперський етнос – ідея православного царства, місія захисника християн. Тому релігійно, і що набагато суттєвіше, культурно, я вважаю, що Росія як імперія була запрограмована.

Русь примудрилася стати єдиною державою у світовій історії, яка включила в орбіту свого культурного впливу кочовиків та напівкочовиків. Цього не вдалося ні римлянам, ні візантійцям, ні навіть персам. Росіяни зуміли. Торки й берендеї, відтак половці, яких в XI столітті іменували “своїми поганами”. У XII столітті вони залишаться своїми, але поступово перестають бути поганами; серед половців, а особливо торків, з’являється дедалі більше християн. Політично підпорядкувавшись Орді, Русь негайно організує там місіонерську діяльність. Йшлося про створення Сарайської єпархії в 1261 р. Тоді місія не увінчалася успіхом через явну слабкість народу. Було ще надто рано.

8. Російська імперія

Росія набуває рис імперії, зберігаючи автономію чужинських правителів, ще не ставши єдиною і незалежною державою. У XVI-XVII ст. ця практика зберігається: ми бачимо у складі імперії Казанське, Астраханське, Сибірське царства. До речі, Казань близько ста років ніхто не збирався завойовувати. Росію цілком влаштовувала незалежна Казань із дружньою династією. Тільки зміцнення на казанському престолі кримської династії, явного ворога й турецького агента, змусило до жорстких заходів. Втім, більшість територій увійшли до складу Російської імперії добровільно. Деякі по двісті років домагалися права стати підданими Росії, як це було у випадку дрібних володарів різних грузинських царств і князівств. А от ідею імперську, ідею православного царства Росія прийняла з рук загиблої Константинопольської імперії у часи царювання великого засновника нашої держави Івана III... Ми прийняли важку спадщину: оберігати Церкву, стати основним центром східнохристиянської культури, допомагати православним народам, особливо поневоленим. Росія одержала Двоголового Орла – символ симфонії Церкви та Царства, а сам Іоанн прийняв титул “царя”. У багатьох книгах можна прочитати про заснування Російської імперії у 1721 р. Це абсолютно невірно. Зауважте, як опирався Захід титулуванню російського володаря “царем” у XV-XVI століттях (особливо Відень – столиця Західної імперії). Все пояснюється просто: “цар” і означає “імператор”. А в 1721 р. Петро I змінив православний російський титул на західний тієї ж гідності. Історія петербурзької імперії – просте продовження історії Росії як імперії.

На жаль, в деяких рисах Росія XVIII-XIX ст. відступає від норм бездоганної імперської політики. Петро I створив найбюрократичнішу державу свого часу. Всю решту своєї історії Росія боролася з бюрократизацією, пом’якшуючи петровську систему, але багато що залишилось. Бюрократія за суттю своєю прагне унітарності. Але унітарна держава, як ми бачили, не є імперією.

Росія петербурзька безумовно знехтувала найголовнішим – становищем стержневого імперського етносу. Переважно великороси несли військову службу, і переважно великороси були кріпаками. Але якщо один етнос проливає більше власної крові, то інші, природно, повинні більше орати. Ще більше було втрачено в культурній орієнтації через “західницькі” тенденції. Антицерковні петровські реформи зруйнували симфонію, єкатерининська секуляризація закріпила цю тенденцію.

Приклади разюче антиімперської (і, до речі, антинаціональної!) політики залишив нам Александр I. Намагаючись бути благодійником Европи, він ухилявся від православної політики на Балканах, послабив допомогу грекам. Маючи на меті обдарувати милістю поляків, він подарував їм єдину Польщу, яку тоді допустили існувати лише під російським скіпетром. І за це він залишив у руках Австрії споконвічні руські землі Галичини разом із можливістю врятувати від природної смерті унію і виростити до кінця XIX ст. український сепаратизм під австрійським жовто-блакитним стягом.

Однак, незважаючи на вказані деструктивні тенденції, Росія в петербурзький період як ніколи успішно виконує свій імперський обов’язок. Під час так званих “поділів Польщі” вона визволяє предків сучасних українців та білорусів; у російсько-турецьких та кавказьких війнах – греків, сербів, болгар, молдаван, грузинів, абхазців, осетинів, вірменів.

А СССP? Чи існувала совєцька імперія? Або сталінська “Імперія зла”? Рішуче заявляю: всі ці терміни існують лише для дискредитації ідеї імперії. Перш за все совєцький уряд одразу й демонстративно переорієнтував зовнішню політику, свідомо руйнуючи імперську спадщину. Ми були кураторами Балкан? Геть з Балкан! А ще Кемаль-паші грошей побільше, аби воював із греками та вірменами, котрих Росія завше підтримувала! (Причому гроші передаються саме в час голоду на Поволжі та пограбування храмів!). Стрижневий етнос? Після 1917 р. великоросів завше як не знищували, то пригноблювали. Численні докази подає демографія. Імперська культура зазнавала нищень починаючи з Лютого і донині. Внутрішня політика навіть найжорстокішого з совєцьких – сталінського – режиму була принципово антиімперською: “середнім” етносам не перешкоджали потиху дискримінувати, а то й асимілювати “малі”. Так, латґали виявилися “латишами”, гуцули й русини – “українцями”, памірці – “таджиками”. Загальне число етносів за совєцькі часи скоротилося вдвічі (на папері, звичайно). І найголовніше: совєцька національна політика включала спробу химеризації, створення псевдоетнічної спільноти “совєцького народу”.

9. Росія майбутнього: варіанти вибору

Що буває, коли імперський етнос починає поводити себе не “по-імперськи”? Очевидно, це проявляється двояко: у відмові захищати старого союзника, стару провінцію, – і у відмові від самої ідеї імперії, в прагненні до ізоляціонізму. В австрійському варіанті, наприклад, це врешті-решт привело до ізоляціонізму, бажання замкнутися в південногерманському, австрійському анклаві. У сучасній Росії така тенденція існує, вона доволі широко розтиражована. Коріння явища, звичайно ж, не в сфері етнології. Це чистісінький культурний занепад, який, на відміну від етнічного, можна подолати. Насмілюся припустити, що коли росіяни починають легко переносити втрату колишніх багатовікових територій Російської імперії, то незабаром вони перестануть поводити себе по-імперськи і з тими чужими, які залишились на території Росії. Це взаємопов’язані явища. Ізоляціонізм – небезпечна річ, ізоляціоністи набагато менш справедливі і точно менш терпимі до малих сих, аніж імперіалісти. Якщо врахувати, що росіянам вже пояснили поняття міґрант, то не буде нічого дивного, якщо найближчим часом вони про міґрантів заговорять.

Я приймаю, хоча й із певними застереженнями, етнологічну теорію Л.Ґумільова. Як обережно її не застосовуй – у росіян важка фаза, фаза надлому. За звільнення з надлому німці заплатили мало не трьома чвертями життів, Тридцятирічною війною. Решти чверті цілком вистачило не тільки на битву з численно переважаючим противником у двох світових війнах, але й на створення німецької класичної філософії, німецького романтизму, вражаючої німецької музики, ще багато чого, зрештою, сучасної цілком благополучної Німеччини. Сьогодні вона найпотужніша держава в Европі. Отож, в нашій шкурі побували й інші народи. І довели, що Ми не знаємо, хто буде нашим спадкоємцем через декілька століть; відновиться чи розпадеться Росія як імперський організм. А може вона передасть естафетну паличку.

Що ж стосується орієнтації на майбутнє, то, як я гадаю, можливі три варіанти вибору. Можна стати на шлях ізоляції і породити радше вкрай неприємну державу, яка буде всіх відштовхувати. Тоді великої культури у нас попереду немає. Державін, Карамзін, Пушкін, Достоєвський (ставлю три крапки), нарешті, Бунін і Шмельов належать до імперської культури. Якщо взяти інші галузі, результат буде той сам. Ми порвемо із власною традицією. Це можливий шлях – до речі, він спокійний. Можливе також повернення до імперської самосвідомості. Це зовсім не означає, що народ в обов’язковому порядку повинен застовпити кордони колишнього Совєцького Союзу чи Російської імперії на 1913 р. разом з Польським і Великим Князівством Фінляндським. Це – готовність рішуче сказати, що імперія існує, ми її зберігаємо і готові прийняти всіх, хто бажає залишитися. Але виходити ми будемо із пріоритету існування імперії, а не існування республіканських кордонів у Совєцькому Союзі. Якщо є бажаючі жити у складі історичної Росії, то вони отримають необхідну підтримку, будь-яку. Але ця територія буде частиною імперії. Існує третій шлях, який не виключає другого. Я б назвав його культурологічним. Він найпродуктивніший і можливий лише у варіанті справжнього культурного підйому. Прецедентів було повно у світовій історії, в тому числі і в нашій. Я маю на увазі орієнтацію на відданість органічній для нас культурі – східнохристиянській. Тоді нас, безумовно, цікавлять, усі східноевропейські справи, а це обтяжливо. Хочу підкреслити, йдеться не про конфесійну вірність. Якщо віросповідання – це особиста справа кожної окремої людини, проблема її ставлення до Творця, то питання про культурну приналежність – справа не людини, а справа народу. Буде культурний підйом – ми можемо відтворюватися в цьому ключі. Тим росіянам, які орієнтуються на подібний варіант вибору, важливо не те, скільки у них буде земель, головне, якими будуть ці землі. Елементарна ґеополітика підказує, що Росія – це класична держава з двома берегами, і вона не може триматися за Балтійське та Чорне море лише кінчиками пальців, а повинна все-таки триматися руками.

Що підказує культурологія питання? Росія – країна східнохристиянського походження, східноевропейська. Внаслідок цього вона не може підкорятися тим внутрішнім та зовнішнім процесам, які підштовхують її сповзання вглибину Азії. Що таке Росія без територій по Дністрі, без Закавказзя, без Прибалтики, але із Середньою Азією? Звідусіль лунає запитання: а що, коли Росія знову повернеться до імперських амбіцій? Я б відповів так: якщо вона повернеться до імперської свідомості, то честь їй та хвала, а якщо лише до амбіцій – тоді погано. Амбіції – це виключно територіальні претензії політиків. Набагато потужнішими мені здаються заяви про те, що та чи інша територія – наша земля, і вона може собі відокремитися, обумовивши з нами кордони, норми внутрішньої та зовнішньої поведінки. Це було б спокійною імперською політикою, яка, до речі, до сусідніх етносів ставиться з повагою... Я зустрічав сумні судження не лише глибоко релігійних православних, але і католиків, і мусульман, що коли Росія не відновиться, людство вийде на фінішну пряму своєї Історії. Це переконання лежить поза мужами строгого наукового аналізу, як і ще одне судження. Візантійці зберігали імперію стільки, скільки залишалося сили у імперського етносу “ромеїв”. Може вони матимуть свої неприємності на Страшному Суді, але свій національний обов’язок вони виконали, що можуть підтвердити перед Творцем.

А от росіянам ще рано йти з історичної арени. І передати естафетну паличку – імперський скіпетр – нікому.

Переклала з російської зі скороченнями С.О.