Росія була першою у світі державою, яка спробувала здійснити наздоганяючу, форсовану модернізацію. Саме такою можна вважати реформу, започатковану Петром I. Тоді ж склався і певний алгоритм російських модернізацій – так звана імперська модель, яка проіснувала майже триста років, до самої горбачовської перебудови.

Це була своєрідна модель залежного розвитку, однак не схожа на ту, що склалася в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Адже Росія, як відомо, не була нічиєю колонією. Але саме ця обставина зумовила специфічну залежність розвитку Росії від Заходу: аби зміцнити свою державність і незалежність, вона постійно мусила підлаштовуватися під розвиток Заходу. Як сказав С.Ю.Вітте, “велика країна не може чекати”. І як тільки Західна Европа робила черговий крок вперед у посиленні своєї технічної та військової могутности, Росія повинна була робити те ж саме – в ім’я збереження власної незалежности, політичного статусу імперії, зміцнення військово-технічної потуги. Для цього створювалася сильна армія, забезпечена сучасним озброєнням, будувалися працюючі для військових потреб підприємства. З цією же метою на Заході вибірково запозичувалися технічні досягнення і наукові знання, що прямо або побічно мали відношення до військової справи. Нерідко такі запозичення стимулювали розвиток власної науки та техніки. Але спершу, коли тільки починався виток імперської модернізації, чимало технологій і зразків технічних досягнень доводилося закуповувати за кордоном в обмін на сировину і продукти харчування – ліс, пеньку, хутра, зерно.

Імперська модернізація потребувала концентрації робочих рук для будівництва доріг і фортець, кораблів і нових заводів, а також міст і палаців, покликаних підкреслити велич імперії. Її зворотнім боком ставало насильство щодо народу, селянської маси, яка відкидала цілі та методи перетворень, сприймала їх як чуже явище, знамення кінця світу або інших лих. (Недарма в роки петровської модернізації самого Петра в народі порівнювали з Антихристом.) У процесі імперської модернізації виникав і збільшувався соціокультурний розкол суспільства – “утрата порозуміння між двома суспільними прошарками, один із яких пов’язаний із народним ґрунтом, інший – із відірваним від ґрунту прагненням до нового”. Цей розкол, утім, не міг не виникнути через сам характер імперської, форсованої модернізації.

Оскільки ресурси для неї здобувалися за рахунок нещадної експлуатації селян, на справжню модернізацію усього господарства, як у країнах Західної Европи, ресурсів уже не залишалося. Це увічнювало бідність, а бідність, у свою чергу, сприяла збереженню кріпосництва й громади, яка допомагала вижити. Громада зберігала архаїчні традиції, придушувала індивідуалізм та ініціативу окремих особистостей, здатну підірвати їх зсередини, душила передумови і паростки капіталістичних стосунків, які відповідали суті модернізаційних процесів.

Опір перетворенням з боку традиційного, селянського суспільства поглиблював розкол, робив модернізацію вкрай неорганічною і поверхневою. Звідси виникала і нерівномірність розвитку різних сторін життя російського суспільства: видатного, світового рівня досягнення в культурі, науці, техніці сусідили з приголомшливою відсталістю, архаїкою в інших сферах.

І все ж як не опиралося традиційне суспільство перетворенням, накинутим згори, тобто державою, воно не могло протистояти їм до кінця. Форсована, імперська модернізація в Росії руйнувала традиційний спосіб життя мільйонів людей, що викликало, крім розколу, масову марґіналізацію населення. Щоправда, у роки петровських реформ марґіналізація врівноважувалася тим, що зігнані зі своїх місць люди перетворювалися на кріпаків-робітників посесійних мануфактур або йшли в солдати, стаючи служивими людьми государя. У процесі модернізації, розпочатої Александром II, не знайшовши собі застосування, розорені селяни перетворювалися в напівпролетарів, поденних робітників, та просто на бурлак. Так у суспільстві поступово накопичувався колосальний вогненебезпечний потенціал.

Як відомо, наприкінці XIX – на початку ХХ ст. Росія за темпами зросту промислового виробництва була попереду усієї Европи. Напередодні Першої світової війни імперія зуміла налагодити власне виробництво багатьох видів машин і устаткування, замінюючи ними імпорт, самостійно освоїла виробництво автомобілів і літаків. Важкі аероплани “Ілля Муромець” і “Російський витязь” вважалися тоді одними з кращих літаків Европи. Проте індустріальні успіхи досягалися насамперед за рахунок селян, тобто основної частини населення країни. Реформи Столипіна хоча й підвищили ефективність сільського господарства, загалом лише заплутали ситуацію. Відторгнення ринку і приватної власности традиційним селянським суспільством лише посилилося, оскільки реформа руйнувала останню опору переважної маси селян – общину (громаду), яка багатьом дозволяла сяк-так зводити кінці з кінцями.

На тлі загострення соціокультурних проблем і структурних диспропорцій в економіці залишалася недоторканою архаїчна система управління і політичної влади. Вона і виявилася найслабшим, хворим місцем російського соціуму, буквально розвалившись в екстремальних умовах війни і виявивши цим обмеженість і вичерпаність імперської модернізації, здійснюваної самодержавством. І сьогодні, оцінюючи події 1914-1917 років, особливо Лютневу і Жовтневу революції, з точки зору світових модернізацій, можна сказати, що вони являли собою конфлікт між модернізацією та антимодернізацією, між елементами сучасного, буржуазного суспільства і суспільства традиційного, селянського, пронизаного общинністю і зрівнялівкою. Конфлікт розв’язався на користь архаїки, антимодернізації: у соціалістичній, антикапіталістичній пропаганді та політиці більшовиків російське традиційне суспільство побачило зруйновані ідеали селянської громади, нежмикрутства і безкорисливости, “царства божого”, яке обіцяла, але не дала православна Церква, котра дискредитувала себе в очах народу підтримкою правлячих верхів.

Але при цьому проблема прискореного розвитку країни залишилася. Її треба було вирішувати. І Росія піднесла світові історичний сюрприз: більшовики, що правили країною, об’єктивно, незалежно від власних уявлень і намірів, скористалися масовим бунтом проти “модерніті”, проти капіталізму задля модернізації та виконання за капіталізм його історичної роботи. Саме тому Жовтневу революцію 1917 року можна вважати своєрідним засобом входження народів Російської імперії в епоху “модерніті”, епоху сучасности, нехай навіть “назадгузь” – шляхом заперечення багатьох елементів цієї епохи і відповідної їй культури. У результаті революції виникнула ситуація, коли своєрідний культурний фундаменталізм виявився однієї з основ прискореного розвитку – засобом вибіркового включення принципів “модерніті” у культуру традиційного суспільства. Подібна картина спостерігалася в той час лише в Японії, але в останній третині ХХ століття стала дуже поширеним явищем: НІКи Азії, Китай, Пакистан, Саудівська Аравія, нарешті, Іран – усі вони, так чи інакше, у різних формах спиралися на фундаменталізм, іноді навіть релігійний, щоб провести у себе модернізацію. Інша річ, наскільки повною або, навпаки, усіченою виявлялася така модернізація.

Як відомо, Сталін пояснював необхідність прискореної індустріалізації зовнішньою загрозою. Така арґументація відповідала і “оборонній свідомості” народу, яка склалася за кілька сторіч, і архетипові культури традиційного суспільства, що звикло шукати ворога. Засобом протистояти ворогу і зміцнити обороноздатність країни, досягти жаданого царства справедливости була Техніка. З чужинної сили, нав’язаної Заходом і ненависним Містом, вона за лічені роки перетворилася у Благо, стала знаряддям розтрощення ворогів і зміцнення нового ладу. Фактично сталінському керівництву вдалося впровадити цінності економічного розвитку, індустріального виробництва і технічного прогресу в масову свідомість споконвічно селянської країни. У цьому, безумовно, полягала сильна сторона більшовицької модернізації Росії в кордонах СССР. Але в цьому ж полягала одна з її ключових слабкостей.

Здійснена більшовиками модернізація за імперською моделлю, із використанням стереотипів “оборонної свідомости” не зробила розвиток Росії / СССР органічним, вільним від спроб постійно наздоганяти країни Заходу. Ба більше, за роки індустріалізації й у суспільній свідомості, і в системі управління склалася певна інерція наздоганяючого розвитку. Вона ж живила ілюзію, начебто тими ж методами управління, що і в роки індустріалізації, за допомогою розвитку “важких галузей” економіки, які працювали не на кінцеве, а на проміжне споживання, за допомогою старої мобілізаційної напруги можна вирішити нові завдання і домогтися вражаючих успіхів. Ця інерція врешті загнала совєцьку систему в безвихідь.

У 60-і роки, при Хрущові, а особливо після його зміщення, совєцьке керівництво спробувало, зауваживши соціальні досягнення країн Заходу (вплив наслідків Жовтневої революції для Заходу на саму совєцьку систему!), створити в СССР аналог суспільства масового споживання. Ба більше, із вирішенням такого завдання напряму пов’язувалося зміцнення і військової могутности, і політичного впливу СССР у світі, і внутрішньої влади партійно-державного чиновництва. Своєрідним символом цієї спроби стало будівництво Волзького автозаводу в Тольятті.

Проте усі потуги совєцького правлячого класу знову “зробити як на Заході”, пристосуватися до виклику з боку розвинутих країн, тепер вже в соціально-економічній сфері, були всього лиш імітацію модернізації. Спроби побудувати совєцький аналог суспільства масового споживання і не могли втілитися без необхідних реформ. А цього партійна верхівка боялася як вогню, вичавлюючи зі свого середовища тих нечисленних партійних функціонерів, які могли б що-небудь зробити для реального оновлення країни. “Будівництво” суспільства масового споживання в СССР так і не було доведене до кінця, по-перше, через недостачу ресурсів, які скеровувалися на виробництво божевільної кількости танків, ракет і ядерних боєголовок, видобуток дедалі дорожчої сировини й енергоносіїв, розпилення капіталовкладень. По-друге, через те, що в СССР так і не склався соціальний суб’єкт пізньоіндустріальної модернізації. Не було ні великого прошарку менеджерів-технократів, котрі могли б узяти на себе владу на підприємствах і в країні, ні бойових профспілок, спроможних боротися з важкими умовами праці, низькими зарплатами і самодурством начальників. Зате в 60-70-і роки розцвітає військово-промисловий комплекс, дитя імперської модернізації країни з часів Петра Великого. Його розквіт, проте, увійшов у суперечність з тими завданнями, які дотепер вирішувала модернізація – підтримкою статусу наддержави і зміцненням впливу Росії у світі. Модель імперської модернізації цілком вичерпала себе. Минулі досягнення виявилися пасткою наздоганяючого розвитку, в якій Росія, вполовинившись у 1991 році, б’ється вже майже три десятиліття.

Переклав з російської А.П.