зміст

I. Ті, що не співпали

Раціональне завдання цього тексту можна попередньо окреслити у першому реченні: це – запровадження нового поняття, а також первинне, ескізне позначення проблемного і тематичного поля, у якому це поняття могло б функціонувати. Це поняття – транскультурність, а тематичне поле – білоруська культурна традиція і білоруський культурний простір. Поява ж слова етика, як і терміну прикордоння не може бути раціоналізована ніяк: можна лише обережно зауважити, що етика як спокуса з необхідністю виникає з далекоглядного мислення, яке спробує зробити своїм предметом війну культур, хоча й саме при цьому є засобом і арґументом у цій війні – виникає як неявний імператив і як змістотворча перспектива.

Певним чином, термін прикордоння характеризує топіку простору, в якому ми знаходимося у даний час: він означає не рух переходу від одної культури до іншої, котрий був би симптомом інкультурації (якщо він вільний) або колонізації (якщо він вимушений), а рух вздовж кордону, меланхолійне просування паралельно до існуючих культурних кордонів, жест кінцевого неспівпадіння з наявною топікою, стратегії невідділення себе від і невибору між своїм і чужим, існування у неясному просторі, у якому своє відчужене, а чуже – все ж таки своє: існування між Вітчизною та Чужиною, які насправді виявляються двома обличчями одного цілого. Прикордоння означає не лише ґеокультурний простір, але й простір екзистенційний і навіть метафізичний: на прикордонні формується білоруська суб’єктивність і білоруська суб’єктність, на прикордонні – між шляхетською і народною культурою – вперше постає білоруський суб’єкт, білоруське культурне Я, котре, через серію метонімічних замін представляє себе то Мацеєм Бурачком, засновником білоруського національного наративу, або, через експансію у традицію, – Франциском Скариною, Кастусєм Каліновським, Усяславом Чарадзеєм і безліччю інших культурних масок. Прикордоння – це простір, у якому Адам Міцкєвич – це своє чуже, а Аляксандр Лукашенка – чуже своє.

Білорусь останніх двох-трьох століть постала й сформувалася власне у цьому неясному просторі між-і-при-культурних сутінок і на перший погляд виглядає парадоксальним, що білоруське мислення не тематизувало і не рефлексувало свою реальну ситуацію, а надавало перевагу ідейній та текстовій розбудові віртуального Архіпелаґу Білорусь. “Місцеві” Івани Купали – єдиний, хоча й геніальний виняток. Тому головний герой нашого тексту – транскультурність – це всього лиш нове означення старої, хоча анітрішечки не застарілої – за чотири століття – реальности. Ця раціональність чинила опір раціоналізації, – і переважно визначалася як білоруська доля.

Таким чином, запровадження терміну транскультурність можна розглядати як тематизацію і реалізацію мітологеми білоруської долі.

Тут, як термін транскультурність ми розумітимемо з одного боку культурну трансцендентальність, неспівпадіння культури (і культур) зі своєю текстовою наявністю, розмаїття практики культурних трансгресій – вихід культур за їх межі – у простір інших культур, або у простори, які кожна епоха позначає для себе як простори а-культурні. З іншого боку, термін транскультурність приводить нас до проблеми топології (або навіть антології) культур, до проблеми структурних, динамічних та змістових зв’язків між культурами, зв’язків – за умов яких культурний діалог є єдиною – і не найрозповсюдженішою формою. Транскультурність ставить проблему культурних кордонів, їх природу та місцезнаходження, кордонів, які не співпадають ні з географічними, ні з етнічними, ні з державними, і котрі не лише об-межують, але й роз-межовують культуру вздовж і впоперек.

Врешті-решт, транскультурність ставить питання нормативности европейської модерної утопії – культури національної, згідно визначення – гомогенної, самототожної, кордони якої співпадають із політичними кордонами, культури, чітко відмежованої від сусідніх. Бо якщо розглядати таку модель як єдину норму, то не лише простір білоруської традиції та сучасности будуть не-нормальними, але й більшість сучасного світу виступатиме виключно у світлі незакінченої, недобудованої модерности.

Не можна сказати, що поняття транскультурности перебуває в інтелектуальному вакуумі: воно одразу ж викликає асоціації з транстекстуальністю Жерара Жене, трансґресіями Мішеля Фуко, а також із великою кількістю інших термінів, від мультикультуралізму до полі- та кроскультурности. Воно неначебто органічно укладається в ідеологічний потік сучасного Заходу, започаткований у шістдесятих роках нашого століття і має узагальнене гасло типу “celebration of diversities” – “святкування відмінностей”. Сюди належать і різні типи академічно обґрунтованого культурного релятивізму, й ідеологія мультикультуралізму в Америці, котра зі свого боку активно висунула ідеологію “melting pot”, і культурна толерантність, як европейський варіант мультикультуралізму, котрий став локальною відповіддю Старого Світу ґлобальному викликові неасимільованої еміґрації. З одного боку ця контекстуальність є цілком слушною і ми будемо активно запозичувати для аналізу білоруської ситуації відповідний інтелектуальний інструментарій.

З іншого боку, ми зберігатимемо певну дистанцію щодо ідеологічности усіх вищеназваних контекстів. Справа в тому, що у колах нон-конформістських інтелектуалів, особливо з другого і третього світу, останнім часом наростають перестороги, що ідеологія “святкування відмінностей” – це усього лиш ширма, завіса, за котрою приховуються спроби контролю цих відмінностей, – тобто неоколоніалістські практики Заходу, котрі змушені перейти від відкритої домінації до домінації опосередкованої. Остаточне оформлення ці перестороги отримали у пост-колоніальних студіях, котрі на наших очах стають базовим критичним дискурсом сучасности, інтеґруючи в себе більшість методологічних новацій та локальних критиків. Пост-колоніалісти саркастично зауважують, що усі оргії толерантности та святкування відмінностей у Старому Світі як правило приховують глибоку внутрішню байдужість сталих “високих” культур до саме цього Іншого, яке потрібне їм виключно як “екзотичний додаток”, оздоба, орнаментація або як посилання на ринкову потребу в різноманітності споживацької пропозиції. До речі, невипадково, що власне у европейському мисленні ХХ століття відбувається своєрідна мітологізація категорії іншого, відмінного, народжуються різноманітні філософії діалогу. Виникає утопія Іншого, характерна власне для гомогенних. самототожних культур, котрі реально стикаються з іншим лише на глибокій периферії свого культурного поля. Так, філософія діалогу Мартіна Бубера має сенс хіба що лише у замкненій і непрозорій традиції – гебрейській, а діалогічність Міхаїла Бахтіна дивно контрастує з практиками одної з найбільш нарцистичних культур світу – російської, котра упродовж останніх трьох-чотирьох століть практикує лише одну форму культурного діалогу з реальним Іншим – асиміляцію або винищення.

На відміну від утопічних мрій про Інше, транскультурність – це присутність у культурному просторі численних Інших, наявність різноманітних кордонів, вимушеність практик переходу цих кордонів – це прикра білоруська реальність останніх двох-трьох століть. Прикра – бо цю ситуацію – як зовнішні, так і місцеві спостерігачі – трактують як не-нормальну, і характеризують її термінами слабости, недорозвинутости, термінами культурної відсутности.

Таким чином, білоруська транскультурність – це передусім досвід культурної а-номальности, який суб’єктивно переживається як комплекс меншовартости, як певна культурна травма, – травма відсутности міцного, гомогенного, національного культурного простору. Культурна відсутність стає перманентною метафорою білоруської сучасности і врешті-решт зумовлює підміну у системі культури самої реальности – підміни ідеалом нормального, щасливого, але поки-що недосяжного майбутнього.

Але нас цікавить не майбутнє, а власне білоруська реальність – як реальність транскультурна, її конфігурації, її генеалогія та її практики. І в цьому сенсі мотивації нашого розгляду не співпадають ні з локальним мотивом чергового білоруського відродження, ні з провінційним прагненням долучитися до престижного (і політично коректного) дискурсу мультикультуралізму, ні з академічними практиками “відсування завіс” перед великим західним наративом, lumen naturale якого потім довго і безпритульно блукає у порожніх, незаселених покоях білоруської дійсности. Наше прагнення – це аналітика сучасности, або створення знання про самих себе, з усіма наслідками, які супроводжують таке нахабство...

Таким чином, транскультурність як білоруський досвід – це не до-лучення, а ви-лучення: це спроба розпізнання та прочитання дійсности, котра останні три-чотири століття залишалася неназваною, хоча й була присутня як мовчазна передумова більшости культурних практик. Це спроба опанувати традицію, в котрій у різні епохи в якості літературних функціонували 6 мов: старослов’янська, латина, старобілоруська, польська, російська, новобілоруська і наступницею якої намагається стати нова, вже мононаціональна білоруська культура. Зрештою – це спроба проаналізувати сьогоднішню білоруську полікультурність, котра, парадоксальним чином, зовнішньо нагадуючи мультикультуралістську утопію співіснування різних культур у межах одного культурного поля, насамперед виявляє себе як реальність війни культур.

II. Генеалогія

Коли наприкінці 1588 року “підканцлерний” Великого Князівства Лев Сапіга написав у передмові до Статуту (Звернення до усіх станів), що ми “не обчим яким язиком, але своїм власним права списанія маєм”, малоймовірно, щоб він міг собі уявити, що менш ніж за століття більшість населення ВКЛ читатимуть “списанія права” власне на “обчій (тобто польській) мові”, а ще через триста років деякі анґажовані науковці нової, власне литовської Литви характеризуватимуть його “власний язик” як штучний канцелярський жаргон Великого Князівства Литовського, вироблений на підставі “слов’янських діалектів”. Коли у середині XIX століття Міцкевич дещо героїчно твердив у EXEGI MONUMENTUM AERE PERENNIS... що Mnie w Nowogrodku, mnie w Minsku czytuje mlodz, і далі, більш героїчно... mimo carskich grozb, na zlosc straznikom cel / Przemyca w Litwe Zyd tomiki moich dziel, він також не міг собі уявити, що через століття гебреям буде не до його книг, а томики його творів читатимуть у Мінську й Новогрудці переважно у перекладах. Коли здійснювалася совєцька модернізація і задумувався совєцький народ як найвища спільнота, малоймовірно, чи хто-небудь міг уявити собі, що наприкінці сімдесятих ціла генерація білорусів, вихована на російській мові, у російських школах і на зразках великої російської культури, раптом звернеться до білоруського націоналізму, причому у його найбільш культурно-радикальному варіанті, змінюючи – раптом і відразу – мову, ментальність, культурну ідентичність і ґеополітичні орієнтації, – як свої власні, так і новонабуті традиції.

Назвемо традицію, в якій можливі та відбуваються такі речі, – транскультурною [1]. Така – транс-культурна – традиція складається з гетерогенних елементів, її тексти написані на різних мовах, належать до різних культурних і цивілізаційних типів, часом пов’язаних з більш широким макрорегіональним контекстом, входять у декілька традицій [2].

При цьому власне народ – при всій його соціальній і культурно-політичній диференціації, – котрий поділявся на шляхту і селян, православних і католиків, білорусів і західних росіян... вагався, відхилявся, переходив від одної ідентичности до іншої, мандрував через мови, діалекти, імперії та культурні епохи, проте залишався єдиним і цільним етнокультурним масивом – який задавав зчепленість, цільність, єдність усіх цих взаємовиключних відмінностей і примушував тяжіти до мета-позиції, в якій усі ці відмінності могли б розглядатися як частки одного цілого.

Якщо спробувати визначити джерела транскультурности у білоруській традиції, то у різні історичні епохи вони будуть різними. Але дві фундаментальні речі залишаються константами: існування у зоні цивілізаційного розлому, і колоніальні – нео- і постколоніальна практики, котрі зумовлювали переписування культурного простору Владою або Владами.

Єдине, що ми повинні тут зауважити, – це те, що за будь-якими фронтальними змінами культурного простору, як би натурально ці зміни не виглядали, – стоїть феномен влади.

Для культури національної або прото-національної, орієнтованої на внутрішню гомогенність, транкультурна традиція завжди є проблемою та викликом. Національна культура, у процесі написання традиції, створення наративу оповідь традиції, намагаючись бути повною, наштовхується на зони непрозорости, території Іншого. Національна ідентичність стикається із текстами і контекстами, для за-своєння та при-своєння яких недостатньо формальної (чи ритуальної) адаптації, – присвоюючи їх, культура змушена засновувати у собі нові території, ідентичність, залучаючи до себе інше, сама повинна змінитися. Якщо національна культура відповідає на виклик традиції, намагається бути повною, то у підсумку вона повинна ставити під питання саму себе.

III. Топіка

Білорусь, як проект кінця XIX століття, – це проект національної культури, т.зв. мета-культури, який був започаткований як спроба мета-наративу, як спроба культурної цільности та цілісности, в якому усі ці взаємовиключні відмінності знайшли би своє місце. Але, незважаючи на передумови, оскільки Білорусь мала текстуальні мета-амбіції, то як просторова, топологічна вона залишилася на рівні суб-культури, однієї з кількох конкурентних програм модернізації Білорусі.

Сьогоднішній білоруський культурний простір не є гомогенним простором національної культури, в якій динаміка (або діалектика) розгортання відбувається як складна гра центру і периферії, чергування романтичних, модерних і постмодерних мітів. Білоруський культурний простір має складну конфігурацію бікультурности: конфігурацію співіснування у межах певного напіввизначеного цілого білоруської, російської культур.

І головні події у межах культурного простору відбуваються поміж цими складниками: боротьба за центр, прагнення бути лідером у цій конфігурації, бажання завоювати найбільший простір, шляхом витіснення, дискредитації суперника, перетворення його на об’єкт. Коротше кажучи, культурна реальність останнього століття у Білорусі – це війна культур, з усіма її емпіричними і метафізичними наслідками.

---

[1] Термін транскультурний широко вживають для емпіричного опису.

[2] Ситуація, коли той сам текст може функціонувати у різних традиціях, – Біблія, яка є часткою гебрейської традиції, але функціонує в інших.