зміст

На початку 20-х років Ігнат Абдзіралович відзначив особливе розташування Білорусі у просторі російсько-европейського культурного діалогу – територія власне на межі православ’я і католицизму. Країна поміж. Поміж світоглядами, поміж культурними материками. Історія Білорусі визначалася її розміщенням. Після всіх загарбань та переподілів культуру білорусів, яка вмістилася на прикордонній території Росія – Европа, сусіди не розглядали як щось самостійне. Їй надавали статус культури-сателіта – або східної православної, або західної католицької культури, залежно від етнонаціональної належности пануючих прошарків. Оцінка свого етнокультурного простору як сателітного, неповноцінного без прив’язки до якого-небудь іншого етнічного масиву, на жаль, характерна зараз і для самих білорусів. Вона виявляється і у закликах вести Білорусь до Европи, і в гаслах єднання білорусів з братніми слов’янськими народами. Під братніми, в першу чергу, мають на увазі тих слов’ян, які від нас далі на схід. Білорусам неначе пропонують (або, якщо завгодно, нав’язують) вибір – якими слов’янами нам бути: східними чи західними. Грубо кажучи: в Московію чи в Польщу? Білоруське суспільство, гранично марґінальне, в обох випадках повинно кудись іти. І там, і там – шлях у пошуках землі обітованої. І попри це шлях на схід зображається як повернення на цю саме землю, у хащі розвинутого соціалізму, дорога назад у мітологізоване до стану золотого віку Минуле. І навпаки, шлях на Захід – гайвей у Майбутнє, також золоте. У цих двох протилежних напрямках білоруське суспільство одночасно намагаються вести місцеві політичні та культурні угруповання.

Заклики рухатися кудись навіюють думки про кочовий народ. У духовному сенсі білоруси – безпритульна нація. Свого дому-культури, спільного для всіх, хто проживає на цій землі, білоруси не мають. Адже цей дім був багаторазово зруйнований та покинутий. І тепер на його місці – певне тимчасове житло. Будиночок на колесах. Після усіх загарбань, поділів і режимів у Білорусі – етнокультурна дисоціація. Недарма часто вживаний для неї образ – болото. Культурний прошарок надто розмитий, розріджений, щоб бути опорою Білоруського дому. Хто ж будує дім на болоті? Ми проживаємо у країні, де минуле ще більш непередбачуване, ніж у Росії. Безлюдний дім буття – мертва культура. А що ж робити з незамешканим, погано пристосованим до життя-в-культурі?

Існує Европейський дім, особливий етнокультурний масив, куди непогано було б потрапити, але щось ніяк не вдається. Нам пропонують певний гіпотетичний східнослов’янський дім, котрий існує лише у прожекті, є й російський, що розвалюється, де ремонт та руйнування відбуваються одночасно. Отож, мешкаючи у своїй етнокультурній кибитці, сучасні білоруси кочують туди-сюди на крихітному клаптику розмитої національної ідентичности. Нікуди не потрапляють, ніде не осідають.

Як, замість того, щоб іти до Европи, імпортувати досягнення европейської культури та цивілізації до себе? Як, замість того, щоб брататися зі слов’янством, погодитися з тим, що ми й так слов’яни, і визначитися, в чому ж наша особливість серед слов’ян?

Поки що, враховуючи ступінь нашого впливу на світову культуру, слід визнати: за своїм культурним масивом сучасна Білорусь значно бідніша і за сучасну Росію, і тим більше, за країни Европи...

Тупцювання на місці

Слід зробити застереження. Гасла руху до Европи, однаково як і до Евразії, часто маскують ізоляціоністську позицію їхніх прихильників – часом і від них самих. У найрадикальнішому застосуванні ідеологема руху до Европи підмінюється ідеєю ізоляції від культурного і політичного впливу зі сходу, а братання слов’ян маскує ізоляцію від заходу. Ідеологема руху куди-небудь приховує ідеологему нерухомости. Точніше – нерухомого етнокультурного центру. Місцевий культурний простір при цьому не розглядається як периферія, з якої слід рухатися у напрямку центру цивілізації – европейської чи евразійської. Усвідомлено чи ні, його вважають центром, заселеною територією, плацдармом, який слід втримати за будь-яку ціну, відмежовуючи від натиску чужих культурних масивів. Ідеологема руху править за виправдання спробам груп, котрі претендують на соціальний та культурний вплив, ділити населення на провідників та послідовників, надаючи собі роль провідників. Ідеологема нерухомости свого етнокультурного центру консолідує ці групи. Оцінка своєї субкультури як центральної у культурному просторі ґрунтується на наборі критеріїв, котрі тлумачаться як ознаки культурного центру. У білоруськомовної опозиції такою обов’язковою ознакою належности до етнокультурного центру виступає вживання білоруської мови. У групи, котра панує – прихильність до стереотипів совєцької ідеології.

Для обидвох груп, котрі претендують на соціальне панування і культурну геґемонію, обидві ідеологеми, – руху до центру та нерухомого центру, накладаючись одна на одну, задають стратегію експансії – ізоляції. Обидві субкультури претендують на трансляцію своїх моделей дійсности, комунікації та зовнішньої оцінки субкультури без того, щоб засвоювати тексти, в котрих зашифровані моделі, створені в інших культурах. Обидві субкультури відтворюють себе у режимі монологу, віщують, не прислуховуючись. Як правило, така позиція призводить до стаґнації. Попри це, вона у нас виправдана. Білорусь – двічі периферія. Периферія европейського культурного масиву та масиву Росії. Якби це було не так, то культурний вплив Білорусі на решту світу був би непорівняно більшим, аніж зараз. Боротися за збереження монологічної культурної орієнтації у суспільстві марґіналів – напрочуд неперспективне заняття. За умов такої подібности культурних стратегій політичних еліт-конкурентів Білорусь не зможе ні засвоїти передові моделі соціокультурного розвитку, ні, тим більше, продукувати їх. Перш ніж створити що-небудь передове, потрібно щось передове засвоїти. Ми ж – зовсім не лідери, а аутсайдери культурного процесу.

Виходом могла б слугувати інтеґральна етнокультурна парадиґма рухомого, динамічного, відкритого центру. Коли зовнішня позиція, де Білорусь виступає периферією, і внутрішня, з якої Білорусь сприймається як система відліку для оцінки процесів культури, об’єднаються в одну. Цій моделі більше відповідає формула не “Білорусь до Европи”, а “Европу до Білорусі”. І власне тут необхідно більш детально зупинитися на особливому становищі Білорусі в діалозі Схід–Захід. Між іншим, на це становище вказав Ю.Лотман, аналізуючи розвиток російської культури з точки зору типології.

Білорусь як Не–Росія

Як зауважує Ю.Лотман, кожну культуру, обмежену виключно національними рамками, можна розглядати в її розвитку тільки на короткому історичному проміжку. Протиставлення зовнішніх та внутрішніх чинників її розвитку – умоглядне абстраґування, котре необхідне для дослідження. Кожна культура в межах тривалого історичного проміжку – елемент більш об’ємної культурної системи, учасник діалогу культур, обміну моделями кодування реальности. У цьому діалозі виділяються центр і периферія. Центр передає на периферію свої тексти, периферія засвоює. Потім, опанувавши програми породження текстів, семіотичних моделей реальности, периферія починає виробляти свої власні. І нарешті, настає ситуація семіотичного вибуху – зворотній потік текстів перевищує вихідний. Передавач та приймач міняються місцями. Власне на стадії переходу від прийому до передачі зростає самосвідомість носіїв культури периферії. Усвідомлення своєї унікальности розвивається в міру інтеґрації культури у ширше культурне оточення.

Діалог і самоусвідомлення, самоосмислення – дві сторони одного процесу. До того ж, найбільш віддалені у минуле діалоги культур особливо значимі для їх розвитку. Вони неначе задають моделі наступних культурних контактів. До чого ж тут “Европу до Білорусі”? До того, що діалог східних слов’ян із германо-романськими культурними масивами найінтенсивніше відбувався на заході їхнього етнокультурного реґіону. І якщо ми виділимо певні особливості того, як відбувався цей діалог на території сучасної Білорусі, то зможемо визначитися зі своєю етнокультурною ідентичністю, знайти основи для консолідації білоруського етносу, котрі виходять за межі практики вживання білоруської мови.

То в чому ж особливості діалогу білоруської гілки східних слов’ян з германо-романським світом? Оскільки ми не маємо власних історико-культурних моделей, варто звернутися до роботи Ю.М.Лотмана “Проблема візантійського впливу на російську культуру з точки зору типології”. В процесі розгляду дії вищеназваного типологічного механізму культурного діалогу Ю.М.Лотман зафіксував специфіку втілення цієї типологічної схеми у російсько-европейському діалозі. У XII столітті Київська Русь виходила на третю стадію культурного діалогу із Заходом і була готова транслювати власні тексти у германо-романський культурний простір, але татаро-монгольські навали зруйнували структуру культурного діалогу. Відтак, у XIV-XV столітті вже Московська Русь була готова транслювати свої тексти на Захід, але культурний простір східного християнства був знову зруйнований внаслідок взяття Константинополя турками. На довершення цих катастроф концепція “Москви – Третього Риму”, наступниці Візантії, задала російській культурі монологічну орієнтацію. Власне з подоланням цієї орієнтації пов`язана модернізація та стабілізація сучасної Росії. Монологічна орієнтація культури формує особливий тип цивілізації, так звану стаґнуючу цивілізацію, за визначенням російського дослідника Н.С.Розова. Стаґнуюча цивілізація підтримує відносну стабільність соціальної системи за рахунок гіпертрофованого апарату соціального насильства. Врешті-решт стаґнація замінюється революційним зламом. Розвиток суспільства відбувається у формі змінного чергування періодів застою та катастроф. Таким розламом-катастрофою були реформи Петра Першого. Діалог Росії із Заходом поновився – знову з першої фази. І вже у XIX столітті російська культура, перш за все через літературу, стала чинити значний вплив на культуру Заходу. І тепер, відштовхуючись від цієї моделі історико-культурного розвитку Росії, гляньмо, що відбувалося у нас.

Етнокультурні масиви, котрі займали територію сучасної Білорусі, уникнули такого кардинального руйнування простору культурного діалогу із католицьким Заходом. В історичній ретроспективі, з часу татаро-монгольської навали і до занепаду Речі Посполитої, Білорусь – прецедент продовження діалогу східнослов’янської культури із культурними масивами Заходу. Полігон щільної взаємодії не двох могутніх традицій: язичницької та християно-візантійської, а п’яти: язичницької, православної, католицької, протестантської та юдейської. Як інтеґральна частина Великого Князівства Литовського частина східнослов’янського етнічного масиву уникнула двох перебоїв у крос-культурній комунікації із Заходом, котрі відбулися один за одним і на які вказує Ю.М.Лотман щодо Київської, а відтак Московської Русі. Апеляції до періоду розквіту Великого Князівства Литовського, як правило, використовуються при обґрунтуванні самобутности та самостійности культури білоруського етносу, його історії. Образ Великого Князівства, а особливо – озброєного протистояння натиску як із Заходу, так і зі Сходу, – приклад-контрарґумент проти твердження щодо столітнього, споконвічного братства східних слов’ян. Однак не менший інтерес становлять, мабуть, не стільки навіть епохальні епізоди його історії, наприклад, та ж битва під Оршею (але яким чомусь відводять ключову роль у формуванні нової білоруської ідентичности), а побут, форми соціальної організації, котрі панували на території Білорусі. Досить звернути увагу читача на ті риси европейської цивілізації та культури, що були присутні тут до імперської експансії зі сходу. Вже навіть наявність Маґдебурзького права на території ВКЛ дозволяє зробити ряд далекосяжних висновків.

Транзитна культура

За умов співставлення домінуючих моделей культурної організації: російської (після становлення ідеології Москви як Третього Риму) і західної, европейської, російську характеризують як бінарну, европейську – тетрарну. Це означає, що динаміка російської культури задається протиставленням певної ідеальної моделі соціокультурного устрою – реально існуючій, можливого – дійсному. Світогляд носіїв цієї культури характеризується жорсткою опозиційністю: добро – зло, святе – грішне, правильне – неправильне. Оцінка наявної ситуації у цій бінарній системі культури, як правило, призводить або до консервації певного стану соціокультурної системи, коли його оцінюють як правильний, посилення традиціоналізму, або – до безжалісного зламу й тотального заперечення традиції, якщо її визначають як неправильну. Тому історичний розвиток Росії виглядає як чергування періодів стаґнації та революційних зламів закостенілого порядку.

Західна, европейська культурна модель акумулювала досягнення античної культури, насамперед – Римське право, ідею законодавчої реґламентації, закону як компромісу між тим, що є, і тим, що повинно бути. Наявна ситуація у випадку, коли носій такої тетрарної культурної моделі оцінював її, може бути оцінена не лише як позитивна чи неґативна, правильна чи неправильна, але і як самоцінна, безпосередньо дана незалежно від наших оцінок. У представника цієї культури є вихід із жорсткого протиставлення “або – або”. У цьому сенсі показовим є феномен карнавалу. Карнавал – вихід з дуального світосприйняття католицизму. Ця ж тетрарна модель діє й у функціонуванні громадянських інститутів і політичної системи Заходу. Ця модель забезпечує правонаступництво культурної традиції, додає стабільности до соціокультурного процесу. Власне з освоєнням цієї моделі Ю.М.Лотман, здається, пов’язував надію на зміну Росії.

Пошук майбутнього у минулому

У свій час виникла зумовлена потребою підвищити прогнозованість міжнародних взаємовідносин ґеополітика. Можливо, настав час вести мову про розвиток ґеокультурології, окремої нежорсткої дисципліни, котра досліджує взаємовідносини культурних масивів, які відповідають різноманітним етнотериторіальним реґіонам. Етнокультурний простір Білорусі – відмінний полігон для таких досліджень. Тут зіштовхувалися та вступали у гранично заплутану взаємодію дві різнорідні моделі культурної організації, які відповідали двом потужним культурним материкам. В історичній ретроспективі культурну модель Білорусі можна визначити як транзитну.

Успішний експорт Европи до сучасної Білорусі полегшиться, якщо ми виявимо власне европейські ознаки культурної моделі в історії Білорусі та їх трансформації в сучасності. Тобто, потрібно зібрати ті уламки культурної традиції колишньої Білорусі, котрі споріднюють нас із Европою, і котрих не знайти у минулому Росії. Відстеживши прецеденти европейської культурної моделі у минулому та їхні рудименти у сучасній Білорусі, можна буде вести мову про конкретні проекти нашої европеїзації. Такі теоретичні дослідження необхідні для того, щоб потім на їхній основі сформувати стратегічні підходи у розвитку европейської моделі на етнокультурному ґрунті сучасної Білорусі. Поки що у носіїв західних цінностей відсутня стратегія закріплення їх у масовій психології. Проте, вивірена тактика, котра може претендувати на звання соціальної технології, теж відсутня, оскільки борці за незалежність зневажливо ставляться до досягнень сучасної політології, соціальної психології та філософії влади.

“Ми” і “вони”. Основа для згуртування

Формування групової ідентичности інтелектуалів, котрі заявляють про свою прихильність до Білорусі европейської, досі розвивалося шляхом мовної диференціації. Підсумком цього стало відокремлення російськомовних прихильників цінностей европейського суспільства від білоруськомовних. Ті, в свою чергу, теж далеко не одностайні щодо питання, котрий із варіантів білоруської мови вважати правильним. Першочергова увага до питання про мову, про форму, призводить до того, що другорядним виявляється зміст, той культурний досвід, котрий шифрується за допомогою мови. Набуття ідентичности, котре проголошується білоруськомовними опозиційними інтелектуалами шляхом до Европи, у підсумку зводиться до використання мови як певного засобу кодування інформації. У розпалі боротьби за самосвідомість відбувається підміна проблеми. “Що говорять” підмінюється тим, “як говорять”. План вираження домінує над планом змісту. Ідеологема руху до Европи плавно підмінюється ідеологемою культурної самоізоляції. За умов такого ключового критерію групової ідентифікації, як застосування мови, російськомовні та білоруськомовні прихильники Европи залишаються незгуртованими: і перші, і другі цілком спроможні спілкуватися без перекладачів, вживаючи тої мови, якій надають перевагу, але точка зору щодо мови як чогось більшого, ніж засіб комунікації, призводить до роз’єднання наших еліт за цією ж мовною ознакою. Потрібен метакритерій етнокультурної ідентичности еліт, котрий виходить за рамки мовного. Постає питання щодо етнічного самоусвідомлення як первісного критерію групової ідентифікації, усвідомлення себе власне як себе, а не когось іншого. Протиставлення “Нас” – “Їм”. Комусь може здатися, що такий підхід має присмак расизму (при бажанні всюди можна знайти une petite bete), але при формуванні ідентичности не можна уникнути протиставлення. Кожна спільнота формується цим спеціально підкресленим або неусвідомленим протиставленням: “ми і вони”. Ми – не вони, ми – це ми. У нашому випадку “ми” – білоруси. Тобто: “ми – не росіяни”. Підкреслити, що ми не росіяни, найлегше і явно можна за допомогою вживання білоруської мови. Питання в тому, чи можна відповідно до цього критерію росіянина, котрий розмовляє білоруською, вважати білорусом? Мабуть, потрібні ще якісь, більш конкретні підстави для етнокультурної ідентифікації. Як така підставою може бути використана ідеологема европейської Білорусі, але не лише Білорусі у минулому, як було досі, а й у теперішньому часі. Ідея культурного відродження повинна бути перепідпорядкована ідеї народження культури. По суті, кожне відродження є створенням нової культури на матеріалі попередньої традиції (наприклад, культура Ренесансу – це не культура Еллади). Посилений акцент на відродження давнини, повернення до витоків у сукупності з претензіями на монополію визначати критерії етнокультурної ідентичности відповідає подвійній ідеологемі руху – нерухомості, загрожує підмінити діалог монологом і самоізоляцією. Самоототожнення “ми – білоруси” – є зараз найприйнятнішим підґрунтям для згуртування зусиль роз’єднаних інтелектуальних еліт. Цей критерій групової ідентифікації інтелектуалів Білорусі усуває їх протиставлення згідно з мовним принципом і знімає обмежувальний критерій “білоруське – небілоруське” в оцінці культурної творчости. Усе, зроблене білорусами, – білоруське.

Переклала з російської Дарія Ольшанська