зміст

Древні твердили, що все пізнається в порівнянні. Ситуація в Білорусі різко контрастує навіть зі складною і суперечливою українською дійсністю. Сформовані засобами масової інформації стереотипи сприйняття “білоруського феномена” не завжди дають нам можливість адекватно його оцінити. Ця спроба суб’єктивного погляду на події в Білорусі з середини країни, можливо, додасть декілька штрихів до подальшого осмислення чималого шмату явищ та подій, які в силу зрозумілих причин не дають можливости залишатись осторонь нашої уваги.

МЕЖА

Українське село Удрицьк важко назвати відомим. Лише втаємничені чи прискіпливі подорожні усвідомлюють його символічність. Саме Удрицьк є тією межею, де закінчується вже звичний для нас світ власної невлаштованости та відчаю і починається інший: світ контрастів, фантомів та інфантильних мрій – Білорусь. Митниця, зазвичай, визначає обличчя держави. Суть прикордонного контролю вимагає від його виконавців поєднання складних, як на наш час, якостей: фаховости, дипломатичного такту і, напевне, людяности. Зрештою, це – в ідеалі. Насправді ж, після відверто грубого запитання українського митника про зброю та наркотики і якогось маніакально-прискіпливого огляду твоїх речей хочеться сказати все: і про семигодинну затримку (через негоду) потяга, коли на залізничній станції жодна відповідальна особа не може відповісти на елементарні запитання пасажирів, і про відчуття власної незахищености перед одвертим свавіллям митників, які розцінили дві викурені у тамбурі цигарки як злочин і забажали задля вичерпання інциденту 20 гривень (на особисті потреби), і ще про багато чого іншого. Два лаконічні запитання з білоруського боку “Куди їдете?” і “Навіщо?” дещо вгамували внутрішні пристрасті. Потяг наближав…

МІСТО-СОН

Бажання порівнювати, напевне, ніколи не полишає людину. Чисті, по-совєцьки симетрично сплановані вулиці міста, відсутність динаміки та й руху взагалі створюють відчуття відсутности часу на цій території. Розміреність і неквапність стають основними ознаками Мінська. Поруч із ними – щирість людей і доступність елементарних послуг: транспорту, сервісу, зрештою, самого життя. Проте, як і вві сні, не полишає відчуття, що все це несправжнє, штучне, оманливе. Місто огортає тебе своєю простотою і доступністю, вимальовуючи навколо картини зреалізованої кимось утопії.

Уперше приходиш до тями в готелі, де ввічливий адміністратор пропонує заповнити ще одну облікову картку для… міліції. Мовляв, потрібно знати, хто і для чого до нас приїжджає. Принагідно він застерігає від надмірного захоплення оглядинами міста у вечірній час: розмова з правоохоронцями о цій порі може бути малоприємною. Після багатозначного погляду адміністратора починаєш відчувати присутність іншої реальности.

Вона й справді існує, щойно ти відважишся на відвідини найближчого супермаркету (система приватної торгівлі існує, але не надто поширена). Її першими проявами стають (як і всюди на постсовєцькому просторі) ціни на товари та вбогість вибору: не найкраща бразильська кава “тягне” на мінімальну пенсію, а в державних крамницях відчутний дефіцит молочних продуктів (і це в аграрній країні?!). Щоправда, стан задоволення крихтами зі столу, за свідченням значної частини білорусів, має свої переваги: влада частіше, ніж деінде, згадує про народ у вигляді збільшення мінімальної зарплатні й розширення соціальних гарантій. І не біда, що внаслідок цього зростають ціни: імітація турботи про ближнього є доволі дієвим засобом контролю за ситуацією. Особливо, коли суспільство твердо переконане в тимчасовості негараздів і творить усім загалом унікальну економічну систему, яку необізнані називають…

“БІЛОРУСЬКЕ ДИВО”

Дива розпочинаються, як і в кожній казці, наприкінці чи на початку кожного року. Гучні звіти про зростання ВВП, перевиконання планів, підвищення добробуту населення лунають звідусіль. Попереду ще чимало часу для тих, хто буде досліджувати “білоруський економічний феномен”. А сьогодні невтаємничені сліпо вірять цифрам. Скептики ж продовжують нанизувати на безконечну нитку факти фальсифікацій. Ось типова ілюстрація на підтвердження думки останніх. У Білорусі ще донедавна існувало принаймні чотири паралельні валютні курси, що значною мірою формує підґрунтя для економічних зловживань: Національного банку, обмінних пунктів, “чорного” ринку та безготівковий. Різниця між першим і останнім – 100%. От і рахуйте: якщо, скажімо, холодильник був проданий за межі країни, то це дає підстави записати у звіти, що продано… два холодильники. Звідси і зростання ВВП, і перевиконання планів. Ця фактично віртуальна економіка стала витвором не стільки совєцької командно-адміністративної системи (хоча з неї було перейнято “усе краще”), скільки однієї людини, котру народ звик іменувати не інакше, як…

“БАЦЬКА”

До портрета Президента Білорусі Аляксандра Лукашенкі важко додати щось нове. Можна змінювати акценти чи штрихи, однак на сьогодні його особа залишається культовою для цієї країни. Всі вже звикли до таких Президентових дивацтв, як побудова хокейних стадіонів, після чого рахунки комерційних банків зменшуються на 100 мільйонів американських доларів, чи телевізійних порад як облаштувати індивідуальні присадибні ділянки. Екстравагантність поведінки Президента стала вислідом усвідомлення ним власної уседозволености. Фактично А.Лукашенка уособлює всю державу, владу, народ і, що найстрашніше, закон. Радше те, що від нього залишилось. Це й дає йому можливість створювати паралельні світи: свій та загалу, який поки що не здатен усвідомити повноти слова…

НАЦІЯ

Писати про білорусів як націю, усвідомлюючи своє галицьке походження, – справа невдячна. Спокусу повчати здолати неймовірно важко. Тим паче, що й самим не до пихи. Тому чесніше буде просто узагальнити побачене і почуте у такий собі типовий для більшости населення монолог:

“Назагал, підстав для нарікань немає. Вистачить подивитися на події в Росії (до речі, за такі настрої в державі А.Лукашенка повинен дякувати насамперед російському телебаченню, яке постійно драматизує ситуацію в Росії, свідомо чи несвідомо призводячи до популяризації білоруського режиму – І.Б.): повсюди голодні шахтарі, довготривала невиплата зарплатні, війна у Чечні, вибухи, трагедії тощо. На відміну від сусідів у Білорусі таких проблем не існує. Заробіток виплачують вчасно, соціальні гарантії виконують. Щодо загального життєвого рівня, то усі проблеми спричинили місцеві бюрократи та чиновники. Саме вони обманюють народ, саме з ними бореться Президент. Кожен відвойований ним крок обертається для людей збільшенням зарплатні та іншими соціальними благами. Всі усвідомлюють, що до повної перемоги ще далеко, але ж треба розуміти: А.Лукашенка – один, а їх – багато”. Додайте до повного розуміння ситуації дивне для багатьох поняття…

ОПОЗИЦІЯ

Суть існуючого в Білорусі протистояння між режимом А.Лукашенкі та нечисленними, порівняно із загалом, опозиційними групами доволі цікава. Найслабшим місцем є громадська настанова щодо природи опозиції в Білорусі. Більшість переконана, що спротив владі виник не внаслідок усвідомлення необхідности змінити ситуацію на краще, а як болісна реакція на втрачені посади в оточенні Президента. І справді, білоруська опозиція набула сумного досвіду співпраці з А.Лукашенкою, намагаючись скерувати його своєю волею в демократичне русло. Проте, воля Президента виявилася міцнішою: не вони його формували, а він їх підпорядковував. Зрештою, як і весь народ. Незгодні були усунуті чи пішли самі. Ще й заробили в суспільстві погану славу розкрадачів державної власности. Звідси і ставлення до опозиції: буцім їхнім єдиним прагненням є повернення влади задля власної вигоди. З такою народною логікою дискутувати практично неможливо.

Лукашенка чітко усвідомлює власні слабкі місця. Створивши у країні атмосферу всенародного обожнювання своєї персони, він крок за кроком удосконалює механізми тотального контролю за інакодумцями. Чисельність каральних органів, довільне трактування закону, демагогія і маніпулювання суспільною свідомістю витворили паралельні світи білоруського буття. Альтернативних політичних лідерів, котрі висловлюють невдоволення режимом, позбавляють свободи: Винникова пропала безвісти, на Чигиря сфабриковано кримінальну справу, Позняк в еміґрації тощо. Інші не мають елементарних можливостей вижити, втративши змогу офіційно працевлаштуватися. Їхні прізвища занесені до так званих “чорних списків”, і кожен роботодавець відмовляє, боячись переслідувань.

За такої ситуації надзвичайно складно самоорганізуватися та розпочати активні дії. Можливо, опозиція несе на собі відбиток жорстокої реальности, яка межує з відчаєм. Напевне, саме це й пояснює природу та спрямованість її активности: політичний романтизм, що межує із політичним самогубством. Саме так можна охарактеризувати минулорічні спроби провести неофіційні Президентські вибори, де кандидатами фігурували Чигир і Позняк. Чи є така акція можливістю показати Білорусі та світові існування демократичної альтернативи – невідомо, однак перспектива потрапити за ґрати з кожним днем дедалі очевидніша. Чи варта ця гра ризику – покаже час. Принаймні, люди, котрі її влаштували, вірять: сьогодні вони творять для своєї країни…

МАЙБУТНЄ

Про перспективи подальшого розвитку Білорусі можна дискутувати до безконечности. Незнання реальної ситуації лише посилює полярність думок. Хтось буде наполягати на історичній обумовленості режиму Лукашенкі з огляду на перехідність суспільного устрою практично в усіх постсовєцьких країнах. Інші апелюватимуть до західних демократій, вказуючи на парадоксальність такого політичного устрою на межі тисячоліть. Однак жодна з позицій поки що не здатна вирішити найважливішого білоруського парадоксу: саме Лукашенка на сьогодні є ґарантом білоруської державности (у тому вигляді, в якому він її створив). Допоки Президент Білорусі не отримає бодай найменшого шансу втілити свої божевільні мрії посісти найвищу посаду у відновленому білорусько-російському союзі, він залишатиметься повновладним господарем “цієї своєї” країни. Роль лише російського губернатора його не влаштовує. Тим паче, що, за останніми опитуваннями населення, яке проводили незалежні від влади організації, понад 60% білорусів підтримують політику А.Лукашенкі. Здебільшого, це населення віком більше від 35 років: практично вся країна. Лише в частини молоді (27% вікової групи від 16-ти до 28 років) Президент не викликає позитивних емоцій. Це надто мала соціальна група, зважаючи на загальносуспільні настрої політичної фрустрації та аутсайдерства.

***

Народ, якого влаштовує власний стан тотальної залежности та зубожілости, стає руйнівником свого майбутнього. Чи настане воно для Білорусі і яким буде, прогнозувати важко. Перефразовуючи мінського філософа Ігоря Бабкова, Білорусь – це країна-сон, іноді летаргійний, інколи жахливий, де все напівреальне, усе – знак і все – мрія про щось інше.

Можливо, цій країні бракує такої собі маленької Галичини, але це вже зовсім інша історія.