зміст

В України немає ближчого – за спільністю історичної долі, за ментальністю, за світосприйняттям – сусіда, аніж Білорусь. У нас надто зрозумілі й надто подібні мови. У нас значна за розмірами лінія державного кордону. Курйоз, але понад 40 населених пунктів Рівненщини користуються нині Пінським передавальним центром, і тому не мають змоги дивитися програм українського телебачення – тому в окремих селах під час виборів Президента України старенькі бабусі дивувалися, не побачивши у бюлетенях прізвища Аляксандра Лукашенкі. Факт, але до 1918 року білоруси не мали окремого від України державного утворення.

Погляньмо коротко на історію Білорусі.

Початок ХІ століття. Володимир Великий передає Полоцьк (центр, довкола якого згодом почала формуватися білоруська нація) у володіння “нащадкам Рогніди” – своєму синові Ізяславу, відтак, після його смерті – онукові Брячиславу. Формально Полоцьк не платив данину Києву і намагався розвиватися у самостійному руслі. Ґеополітична ситуація була досить-таки прихильною до Полоцька. Але минає деякий час – і інший “нащадок Рогніди”, київський князь Ярослав Володимирович (той самий, з двогривневої банкноти) втручається у внутрішні справи Полоцька. Сини ж Ярослава, “тріє Ярославичів”, взагалі взяли у полон полоцького князя Всеслава Брячиславича, який у 1068 році, в часи смути, висунув претензії на київський престол. Тобто, про жодну незалежність Полоцька у цей час не може бути мови. Мислення у тогочасних політиків було не державне, а династичне. Й інтереси того чи іншого князя визначалися династичною приналежністю…

Згодом українці та білоруси перебували у складі єдиного Великого Князівства Литовського – найпотужнішого державного утворення за всю історію білоруського етносу. У цей час білоруси іменувалися литвинами, і складна система стосунків між Литвою і Галицько-Волинською державою, що спостерігалася у ХІІІ столітті (від “Романе-Романе, погано живеш – Литвою ореш” до вбивства Воїшелка Мендовговича Левом Даниловичем) змінилася на майже ідилічну картину співжиття в рамках єдиної держави у ХІV – ХVІ століттях.

У 1569 році Велике Князівство Литовське (а з ним – і українські землі) об’єдналося з Польщею у Річ Посполиту. Поляки не знали тих суспільних інститутів, які розвинулися у Князівстві. Скажімо, у Польщі не було маґнатерії та чисельних “принців крові”, які становили основу цієї ж маґнатерії. Згодом протистояння між польською та литовсько-українською системою в рамках однієї держави призвели до війни між королем та маґнатами. На боці короля виступили козаки Хмельницького, які переслідували свої власні цілі. По смерті Владислава ІV війна набула абсолютно неконтрольованих форм. Але вона не була лише справою українського народу. Чомусь не згадується, що Білорусь у середині ХVІІ століття також була охоплена вогнем повстань, а у 1654 році основний театр бойових дій перемістився саме на Білорусь!

У ХVІІІ – початку ХХ століть Білорусь перебувала під владою Росії – так само, як і Україна. Всі політико-правові акти, всі поділи Польщі тощо однаковою мірою стосувалися як України, так і Білорусі. Аж у 1917 році Білорусь та Україна пішли дещо різними шляхами: в Україні проголосили Українську Центральну Раду, у Білорусі – Раду Білоруської Народної Республіки.

Чи варто говорити, що всі наступні події розвивалися у логічній синхронності: 1918 рік – російська інтервенція проти БНР і УНР військ Муравйова-Єгорова; проголошення з інтервалом у тиждень Української Радянської Соціалістичної Республіки та Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки; 1922 рік – товариш Петровський від України і товариш М’ясніков від Білорусії підписують договір про входження УРСР та БРСР в Союз Радянських Соціалістичних Республік; 1925 – проголошення в Україні і Білорусі політики коренізації; 1939 – приєднання Західної України до УРСР та Західної Білорусі – до БРСР; 1941 – початок бойових дій на території Білорусі та України; 1943 – створення Українських та Білоруських Фронтів у складі Радянської Армії. І так далі, і так далі – аж до проголошення у липні 1990 року суверенітету України та Білорусі (Україна – 16 липня, Білорусь – 27 липня).

Двома зовнішніми чинниками, що стали визначальними при створенні українсько-білоруського вододілу, були:

а) ставлення до польського питання в ХІХ столітті і
б) німецька політика щодо окупованих українських і білоруських земель під час Другої світової війни.

Білоруси завжди прихильніше, аніж українці ставилися до поляків і їхніх акцій. Дуже часто корінні білоруси виступали у ролі польських політичних діячів. Візьмемо, для прикладу, Тадеуша Косцюшка, Адама Міцкевича, Іґнацея Гриневицького (того самого терориста, що вбив російського імператора Александра ІІ) та Юзефа Пілсудського. Загальновідомою є активна участь білорусів у польському повстанні 1864 року (без якого не було би створено міту про білоруського національного героя Кастуся Каліновського), а згодом – у польських акціях початку ХХ століття. Навіть у 20-х роках білоруський політичний центр у Вільнюсі писав про близькість білорусів та поляків і про необхідність входження Білорусі до складу Польщі на федеративній основі. Можливо, це було пов’язано з тим, що польська влада (а Вільнюс на той час входив до складу Польщі) переслідувала всі антипольські рухи, і білоруси могли втратити основну базу для політичної діяльности – але факт залишається фактом: білоруський політикум у міжвоєнний період був готовий до угодовства та некритичного сприйняття польської дійсности. Це, зокрема, пояснює, чому у білорусів на теренах Берестейщини та Білосточчини не було потужних радикальних структур типу української ОУН (якщо не брати до уваги Білоруську націонал-соціалістичну партію, яка діяла цілком леґально і мала навіть своїх представників у Сеймі – тобто, була радше відповідником не ОУН, а Фронту національної єдности, коли порівнювати з галицьким політикумом).

До українців ставлення білоруських політичних кіл було досить прохолодним, хоча з іншого боку – доволі цікавим. Білоруські політичні діячі, наприклад, вважали Брест у етнічному плані українським містом, проте у міжвоєнний період неодноразово говорили про “територіальні претензії” до України і вважали, що до майбутньої незалежної Білорусі відійде… Чернігів.

Що стосується німецького окупаційного режиму у 1941-1944 роках та його ставлення до українців і білорусів, то варто відзначити кілька суттєвих моментів, які відрізняли становище обидвох народів.

Білоруси та українці потрапили у різні умови, які визначалися рівнем конструктивізму німецького командування у підході до розв’язання національних питань. Україну було поділено на дві основні частини з різним підходом до розв’язання національного питання. Тобто, у Галичині (яка відійшла на правах окремого дистрикту до Ґенеральної Ґубернії “Полєн”) режим щодо українців був м’якшим, аніж на Наддніпрянщині, виділеній в окремий райхскомісаріат “Україна” на чолі з ґауляйтером Еріхом Кохом. Білорусь втратила південні райони, які формально відійшли до райхскомісаріату “Україна”, проте на основі решти території було створено райхскомісаріат “Ост” на чолі з ґауляйтером Вільгельмом Кубе.

Тепер на перший план виступають особистісні моменти. Вільгельм Кубе, на відміну від Коха, був людиною компромісів і намагався тримати місцеве населення в покорі, вдаючись до політики поступок. Він дозволив викладання у школах білоруської мови, сприяв виходу в світ історії Білорусі (Беларусь учора і сёння), згодом – створенню Білоруської Центральної Ради на чолі з професором Радославом Островським та подоби війська – Білоруської народної самоохови (самооборони) під командуванням генерала Вітушки. Подібна політика ґауляйтера не на жарт турбувала совєцьке керівництво (оскільки німці не давали підстав для розвитку партизанського руху в Білорусі), і наприкінці 1943 року Кубе загинув внаслідок терористичного акту. Нове керівництво не було таким ліберальним, як Кубе, але й не було таким довговічним.

Варто зауважити, що окрім політики сприяння білорусам (яких вважали майже арійцями; німецький учений Е.Поше писав, що батьківщина арійців знаходиться у районі між сучасними Мінськом та Пінськом), німецькі окупанти всіляко намагалися протиставити їх українцям. На теренах Білорусі майже всі поліційні та репресивно-каральні функції виконували саме українці – переважно з Буковини, вояки розформованого Буковинського куреня мельниківської ОУН, які у 1942 році були включені до батальйонів шуцманншафту. Крім того, в південній Білорусі було створено “козацькі загони”, які також несли охоронні функції, але попри українізовану назву, набиралися переважно з бранців з числа кавказьких народів. Каральні акції доручали цим людям – українцям і “козакам”, – а німці спокійно дивилися на українсько-білоруську неприязнь, часто виступаючи у ролі “миротворців”.

Не було одностайности також у середовищі совєцьких партизанів. У 1943 році на терени Білорусі перебазувалися загони Ковпака, Федорова, Сабурова – тобто, основні “українські” партизанські з’єднання. Однак їхня поведінка була настільки розв’язною і безпардонною, що перший секретар ЦК КП Білорусії Пономаренко у листі на ім’я Сталіна, змальовуючи безчинства партизан, просив: “Прошу вас забрати українців з Білорусі, бо вони налаштовують проти себе мирне населення. Нехай воюють у себе на Україні, а нам не заважають”.

“Дарування” Сталіним права українцям і білорусам бути представленими в ООН ще більше підкреслило відмінність між українцями та білорусами. На довершення всього, варто відзначити, що у совєтські повоєнні часи у Білорусі та Україні сформувалися два абсолютно відмінні, ба навіть конкуруючі типи партійно-господарських еліт. Порівняймо діяльність Щербицького та, скажімо, Машерова – це два різні типи стосунків з людьми, два типи ведення господарства, два типи відстоювання національних інтересів. Дивно, але українцям і білорусам вдалося прищепити “розуміння” того, що вони є ближчими до росіян, аніж самі між собою.

У повоєнний час було переглянуто історію стосунків “трьох братніх народів”. Праці з ранньосередньовічної історії білоруського історика В.Пічети, рівно ж як і праці, скажімо, М.Грушевського було відсторонено на другий план. Натомість з’явилася струнка концепція російського історика та археолога Бориса Рибакова, який фактично доводив, що існували міцні стосунки протобілорусів з проторосіянами та протоукраїнців з проторосіянами. При цьому іґнорувалася вісь “протоукраїнці – протобілоруси”. Теорія “колиски трьох братніх народів” отримала логічне завершення: виявляється, у цій колисці був великий посередник – предки майбутніх росіян. Не даремно одна з перших робіт майбутнього академіка Бориса Рибакова була видана саме білоруською мовою (Радзімычы. – Мінськ, 1948) і одразу ж удостоєна Сталінської премії! До речі, згодом власне Рибаков запропонував відзначати 1500-ліття Києва саме у 1982 році.

При дослідженні історії білорусів, психологічно-ментальних особливостей цієї нації варто врахувати також принцип дифузности тих чи інших народів. У білорусів етнічна дифузність на рівні еліт наближається до 0, у той час, як у більшости їхніх слов’янських сусідів вона доволі висока. В цьому плані, очевидно, зіграв свою роль прибалтійський фактор: затиснутість між двома активними чинниками – Німеччиною (у середні віки – Орденом) та Росією (Московською державою) витворила певну етнічну замкнутість мешканців цих теренів, прагнення до етнічної автаркії.

Погляньмо на історію України: упродовж ХІХ і першої половини ХХ століття український етнос активно “вербував” свіжий матеріал переважно з польського середовища: Чайковський, Духінський, хлопомани, Антонович, Житецький, Рильський, Чубинський, Вербицький, Липинський, Сціборський і навіть лідер українських націоналістів Коновалець, мати якого була етнічною полькою з роду Венґжиновських. Самі ж українці намагалися працювати в напрямку зміцнення російської еліти: згадаймо Безбородька, Гоголя, Короленка, Аверченка, Жуковського, Теффі, Драгомирецького та десятки інших “російських діячів”, що були українцями за походженням. Білоруси ж активно надають своїх співгромадян до послуг як російській (Достоєвський, Глінка), так і польській (про що див. вище) елітам, не отримуючи нічого взамін. Як наслідок – українська та білоруська еліти почали розвиватися у різних руслах. Тим більше, не відмічається взаємопроникнення білоруських та українських елітарних груп протягом ХІХ – першої половини ХХ століття. Нетривалі контакти Цьотки з галицькими українцями та Якуба Коласа із січовими стрільцями (в полоні у яких він опинився під час Першої світової) – залишилися фраґментарними. В творчості українських письменників та мислителів не сформувалася мітологема “Білорусі”. Рівно ж як у свідомості їхніх білоруських колег не було мітологеми “України”.

А попри те, історія свідчила, що у нас були чималі підстави як розробляти обидві мітологеми, так і намагатися знайти у цій мітотворчості спільний знаменник. Можливо, усвідомлення цього мало прийти до нас – хоча із запізненням – наприкінці 80-х – початку 90-х років? У листопаді 1989 року В.Чорновіл настоював на необхідності тіснішої співпраці з білоруськими правозахисниками. Тоді вона обмежилася виходом у світ Беларусскай Трыбуны з україномовним додатком – інформацією про діяльність Української Гельсінкської Спілки. А от білоруські мотиви, білоруська тематика у виступах українських політиків чомусь звучали дуже слабо – навіть у тих, хто намагався експлуатувати “чорнобильську” тему. І це незважаючи на те, що і Україна, і Білорусь однаково постраждали внаслідок катастрофи…

Тепер в Україні дивуються: як могла постати на нашому кордоні територія, яка раптом оголосила про своє входження до складу єдиної союзної держави – разом з Росією? Як міг з’явитися феномен Лукашенка? І куди вивітрилася наша “віковічна дружба”?

Все дуже просто: українська еліта у своїй самозакоханості та у своєму специфічному баченні проблем якось не помітила, що поруч із нею існує така собі Білорусь, яка могла би бути чудовим союзником. Нині Білорусь, якою знехтувала Україна, є союзником Росії – за визначенням, найнебезпечнішого ворога України. Боюся, що енергії одного покоління не вистачить, аби переконати білорусів і повернути їхні ґеополітичні симпатії в бік України. Звісно, можна було б піти шляхом Че Ґевари і зайнятися експортом революції (єдиний метод, що може радикально і надовго змінити ситуацію у наших міжнаціональних стосунках), але існують дві проблеми: по-перше, в нас немає людини рівня Че Ґевари, а по-друге, ми не маємо продукту на експорт (тієї самої революції). І це унеможливлює реконкісту у будь-якому варіанті (особливо на тлі посилення Росії та її інтеґраторсько-шовіністичної політики).

Тому маємо погодитися: історія давала нам шанс, якщо не жити в одній державі з білорусами, то принаймні утримуватися в єдиному ґеополітичному полі на осі Київ – Мінськ. Ми цим шансом знехтували. Різноманітні сторонні фактори, описані вище, лише поглибили нашу окремішність. Ми втратили якщо не рідну, то братню землю, яку здали практично без бою.

P.S. Можна трішки пофантазувати і припустити: що було б, якби у 1917-1918 роках здійснилися мрії тих романтиків, які вважали за доцільне відродження Великого Князівства Литовського (до речі, Наполеон Бонапарт був далекий від романтизму, однак у 1812 році відновив ВКЛ, наголошуючи на його ґеополітичній ролі). Наскільки іншою була б наша історія. Скількох трагедій вдалося би уникнути…

Перекручуємо плівку назад… Десятиліття… Два… Три… Сім… Вісім!

І ось перед нами – урочиста маніфестація. Січень 1918 року. Винниченко та Ластовський зачитують Універсал Великого Князівства Литовського. За пару днів у бій під Крути вирушать студенти – але поруч з ними будуть і регулярні війська, оскільки з Півночі білоруські вояки захищають запілля і відбивають наступ Єгорова. Муравйова і Ремньова відкидають за Харків і Чернігів!

Берестейська угода підписана, але німецькі війська не приходять в Україну. Скоропадський і надалі залишається лише генералом. Політичне життя йде своїм ходом. З’являються нові фігури. Ґеополітична розкладка у Европі (та й у Азії, де існує Далекосхідна Республіка, пов’язана з ВКЛ спеціальним договором) кардинально змінюється. На початку 20-х років ВКЛ перетворюється на федеративну державу, де мають свою автономію Україна, Галичина, Білорусь, Крим, Кубань.

Хто зна: можливо, ВКЛ було б тим фактором, який би не дозволив розвинутися більшовизму? А без більшовизму не було б і його антипода – німецького нацизму? Тобто, не було б найкривавіших злочинів у світовій історії.

І наприкінці ХХ століття ВКЛ було б фактором стабільности, миру та процвітання у Центральній Европі, основою Центральноевропейської Цивілізації. Проте, можливо, якби було саме так, то не було би окремішности Центральної Европи, не було би іншого, відмінного від західного шляху розвитку. А, отже, Европа становила би собою цивілізаційну цілість.

… Кажуть, нині популярністю користуються фільми з мультисценарною постановкою. Глядач сам може обрати сценарій і сам може в будь-який момент вбити головного героя чи примусити жити, одружити чи розлучити закоханих, розпочати чи закінчити війну. На жаль, історія не є мультисценарною, і тому ми маємо те, що маємо.

Для мене зрозумілим є одне: білоруси та українці створені як природні союзники. І в українців немає нікого ближчого за білорусів – і навпаки. Однак сталося так, що білоруси нині є союзниками найбільшого потенційного ворога України. І хто у цьому винен? Історія? Історичні діячі? Політики минулого і сучасности?

Хочеться вірити, що ми ще знову згадаємо про родинні зв’язки і родичатимемося – аби історія йшла належним чином і те, що має становити єдність, було єдиним.