зміст

Упродовж другої половини 90-х рр. російський істеблішмент стояв перед проблемою, від вирішення якої залежало майбутнє держави загалом та кремлівської еліти зокрема. Проблему можна було б сформулювати так: як реалізувати ідею спадкової монархії, не засновуючи династії та не порушуючи при тому конституційного устрою? Перший президент Російської Федерації Борис Єльцин (1931 р.н.) значно девальвував поняття "російська влада" як бюрократично-авторитарну модель управління державою. Наприкінці свого президентства він став частково заручником олігархічно-бізнесових кіл, котрим мав завдячувати свою перемогу на президентських виборах 1996 р. та котрі своєю чергою формували Сім'ю (зауважимо, що поняття це у сучасній політологічній мові на теренах Росії слід писати радше з великої літери, як заведено писати слова "Система" чи "Номенклатура"). Президентська Сім'я у єльцинській Росії – це по суті окрема гілка влади, причому не менш, коли не більш впливова від виконавчої. Це підтверджували мало не "хронічні" (упродовж березня 1998 – серпня 1999 рр.) ротації прем'єр-міністрів, необґрунтовані з точки зору їх професійної придатності. Кадрові зміни, які спіткали Кремль у 1999 р., могли бути вмотивовані лише одним: бажанням Сім'ї мати гарантований, а, отже, безпечний статус існування після закінчення терміну перебування Б.Єльцина на посаді президента. Тому проблемою №1 для Сім'ї залишалося питання правонаступника. В коридорах Кремля, а також у заміських резиденціях Завидово, Горки, Барвіха були твердо переконані, що найкращим трампліном до президентського крісла є посада прем'єр-міністра. Справа була лише за кандидатом.

ПЕРЕДУМОВИ. У ПОШУКАХ СПАДКОЄМЦЯ

Історія з правонаступниками Бориса Єльцина тривала майже стільки, скільки сам Борис Миколайович обіймав посаду президента. Як свідчив генерал О.Коржаков, ці думки почали переслідувати президента Б.Єльцина та частину його найближчого оточення з початку 1992 р., коли глава держави почав не на жарт виснажуватися від безперервної боротьби з Державною Думою. Але тоді проблему, здавалося б, було вирішено: старіючого президента щораз дужче почав брати під лікті прем'єр-міністр Віктор Черномирдін (1938 р.н., очолював Кабмін з грудня 1992 по березень 1998 р.).

Один із провідних російських журналістів Сергій Доренко свого часу гучно заявив "на всю державу", що російська номенклатура може бути спокійною: наступника президента знайдено в особі прем'єра В.Черномирдіна. Тепер, мовляв, боятися зміни персоніфікованого простору у Кремлі нема чого, статус-кво буде збережено. Однак, як твердить найближче оточення першого президента, коли Б.Єльцин запропонував В.Черномирдіну стати своїм наступником, останній категорично відмовився. Старий партійно-номенклатурний кадровик, мабуть що така є не більш як майстерний тактичний крок з метою наперед позбутися найсильнішого суперника у своєму політичному таборі. Адже упродовж 1992-96 рр. Сім'я уперто переконує президента поборотися за найвищий державний пост удруге. Б.Єльцин, що переніс кілька інфарктів й перед початком виборної кампанії 1996 р. не мав вагомого рейтингу, погодився. В.Черномирдін, утім, залишився другою людиною в державній ієрархії і, відтак, найпотенційнішим наступником. Несподівана відставка уряду у березні 1998 р. розцінювалася як спроба Б.Єльцина посилити власний вектор впливу. Історик Рой Мєдвєдєв відставку В.Черномирдіна розцінював як небажання Б.Єльцина бачити "газового короля" своїм наступником. Крім цього президент дав зрозуміти, що в Росії не може бути майже рівнозначних за впливом президента та прем'єр-міністра. Тому поява на чолі уряду "інтелектуала-вогнегасника" Сергія Кирієнка не лише символізувала зміну усталеної протягом останніх років традиції урядування в Кремлі і не розглядалася як сходження нового спадкоємця Б.Єльцина на президентському посту.

Після добре прорахованих з точки зору політичної футурології відмов В.Черномирдіна виникає інша кандидатура – мера Москви Юрія Лужкова (1936 р.н.). Ряд політиків у Росії переконаний, що кар'єру Ю.Лужкову допоміг зробити ніхто інший, як Б.Єльцин. Серед причин, які завадили Б.Єльцину зупинити свій вибір на мерові Москви, як своєму наступникові, можемо назвати зростаючий вплив на процес прийняття політичних рішень у Кремлі російського олігарха Бориса Березовського. Тісну співпрацю Ю.Лужкова з медіа-холдингом "Мост" Володимира Гусинського було розцінено як відхід самого Ю.Лужкова від Сім'ї (В.Гусинський тривалий час вважається антагоністом Бориса Абрамовича). У коридорах Кремля за мером Москви закріпилася репутація непрогнозованого політика з точки зору політичної лояльності.

Олег Сосковець, наступний у "черзі", був єдиним потенційним спадкоємцем, який ніколи не мав іміджу публічного політика. Як віце-прем'єр-міністр в Уряді В.Черномирдіна, він, зрештою, й не міг безпечно нарощувати власний імідж через хворобливе сприйняття його кандидатури з боку прем'єра. Уявімо собі таку ситуацію: В.Черномирдін з тактичних міркувань відмовляється від права іменуватися серед бюрократії наступником, хоч думки його з цього приводу ніколи не полишали. Й раптом Б.Єльцин вирішує робити ставку на одного з найвідданіших Сім'ї державного управлінця О.Сосковця. Кабінетна війна у Кремлі у 1995-96 рр. між В.Черномирдіним та О.Сосковцем призвела до відставки останнього. Тим самим прем'єр підтвердив своє утаємничене бажання бодай на підсвідомому рівні залишатися для кремлівського апарату наступником №1.

Б.Єльцин, однак, продовжував далеко не завжди логічно вмотивовані пошуки наступника, не вельми оглядаючись на втаємничені бажання прем'єра. Ім'я Бориса Нємцова (1959 р.н.), нижньоновгородського губернатора, президент так ніколи й не назвав. Проте Б.Єльцин кілька разів загадково заявляв представникам ЗМІ, що твердо знає, хто буде його наступником. Після краху політичної кар'єри О.Сосковця й підвищення нижньоновгородського губернатора, мало хто сумнівався, кого ж конкретно мав на увазі президент. Борис Нємцов, однак, не виправдав сподівань ні особисто Б.Єльцина, ані президентської Сім'ї. Молодий, привабливий політик зі знанням іноземних мов виявився неприховано саркастичним, причому цей сарказм був спрямований й особисто на президента. Б.Нємцов міг продемонструвати чималі політичні амбіції, які, проте, розчинялися на тлі "битви екс-прем'єрів".

Призначення у травні 1999 р. колишнього міністра внутрішніх справ Сергія Стєпашина прем'єр-міністром Російської Федерації на місце "усамостійненого" Євгена Примакова, символізувало спробу пошуку Сім'єю нових моделей передачі влади без шкоди для президентського оточення. Прем'єр отримував не властиві йому функціональні обов'язки: він мав консолідовувати ешелони федеральної влади у центрі та у регіонах і вести їх на боротьбу з московським мером Юрієм Лужковим, який у цей час розглядався як найбільша небезпека для Кремля. Досягши гераклової перемоги над Є.Примаковим як прем'єр-міністром (його відставка далася далеко не легко), оточення прорахувалося з С.Стєпашиним. У нього виявилися приховані ліберальні переконання, згодом, як екс-прем'єр він піде на парламентські вибори у грудні 1999 р. у блоці з "Яблоком" Григорія Явлінського, давнім та послідовним противником кремлівської політики. С.Стєпашин ще на посаді прем'єр-міністра заявив, що ніколи не намагався обслуговувати чиїсь інтереси й тим самим пришвидшити своє падіння.

"Росія. ХХ століття. Від Распутіна до Путіна" – мабуть, саме так буде написано на скрижалях російської історії кінця століття. Призначення В.Путіна 9 серпня 1999 р. прем'єр-міністром Російської Федерації здивувало як провідних політиків та політологів, так і рядових громадян. Було зрозуміло, що економічні реформи не цікавлять Кремль, який зайнятий інтенсивним пошуком спадкоємця. А призначення двох поспіль прем'єрів без базової економічної освіти свідчило, що прем'єри здебільшого змушені були виконувати не властиві їм функції. Директор ФСБ Володимир Путін (нар. 7 жовтня 1952 р.) – плід фантазій та безсонних ночей єльцинської Сім'ї. Отож нове призначення політики розцінили як "абсурд влади" (Ю.Лужков), "акт безумства" (Б.Нємцов), а навіть прокоментували як звичайну "клініку" (Г.Зюганов). І справді, в останньому призначенні міг виявитися й цілком єльцинський експромт. Дехто з російських політологів вважав, що Сім'я виділила В.Путіну роль не більш як борця з блоком Ю.Лужкова та Є.Примакова (виборчим об'єднанням "Отечество – вся Россия", альтернативною "партією влади"), але аж ніяк не наступника. Тоді як Б.Єльцин вкотре міг "переплутати педалі", а в імператорському стилі з поспіхом озвучені слова щодо спадкоємця спокійно, без тіні докору, забрати назад. Один з кращих русологів Віталій Портніков ще у 1997 р. окреслив т.зв. єльцинський стиль. "Знаменитий єльцинський стиль – каже, що ніколи не віддасть міністра за тиждень до його відставки, закликає до конструктивної співпраці за місяць до розпуску, називає своїм кращим другом за годину до вигнання із Кремля – може виявитися почерком, який перекреслює надії багатьох можливих претендентів на президентство". До цього переліку варто додати й тверде запевнення Б.Єльцина перед телекамерами щодо неможливості девальвації рубля за кілька днів до економічного обвалу у Росії (серпень 1998 р.). Однак, якщо у 1999 р. фізіологічний стан президента Б.Єльцина схиляв політиків до того, що він таки не балотуватиметься на президентство у 2000 р. (чутки щодо його можливого балотування у 2000 р. активно циркулювали протягом 1997, та й 1998 рр.), то в його кінцевий вибір спадкоємця мало хто вірив. "Борис Єльцин, – акцентував один із тижневиків, – витягнув із своєї надто замусоленої кадрової колоди маленького непоказного директора ФСБ і проголосив його своїм наступником. Що може зробити ця змарніла, цілком позбавлена не те що харизми, але й найменшого натяку на привабливість людина, яка до того ж нічим не запам'ятовується?"

Поведінка Б.Єльцина та його оточення протягом 1998-99 рр. вибудувала для аналітиків примітивну закономірність: черговий прем'єр є теж ситуативною, перехідною особою, технічним прем'єром. Ця логіка змушувала висувати версію того, що "дублер" В.Путіна на посаді прем'єр-міністра (а, отже, й президентського наступника) таки готувався. Події у Дагестані та терористичні акти у Москві у серпні-вересні 1999 р., здавалося, передчасно кинули тінь на Володимира Путіна. У свідомості рядового росіянина війна на Північному Кавказі почала асоціюватися з початком його прем'єрства. Дехто з аналітиків прогнозував, що затемнення прем'єрства В.Путіна мало настати одразу після грудневих парламентських виборів 1999 р., де перемога могла дістатися блоку "Отечество – вся Россия". На роль "дублера" найбільше надавався Сергій Кужугетович Шойгу, міністр з надзвичайних ситуацій РФ та лідер виборчого блоку "Межрегиональное движение "Единство" ("Медведь"), наспіх створеної нової російської "партії влади". Наприкінці 1999 р. Кремль ступив у фазу "надзвичайної ситуації".

ПЕРШИЙ "ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО": АНАТОЛІЙ СОБЧАК

Отож, з великою долею скептицизму у серпні 1999 року аналітики сприйняли призначення Володимира Путіна прем'єр-міністром Російської Федерації та слова Б.Єльцина, що саме В.Путін "об'єднає довкола себе тих, кому в новому, ХХІ столітті доведеться оновлювати велику Росію". Скептицизм підсилювала невіра у те, що менш ніж за рік до президентських виборів можна "розкрутити" цілком нового претендента на президентський пост. В.Путін, однак, досить швидко переламав цей "синдром тимчасовості" і впевнено вийшов переможцем з президентського марафону. Навіть ставши другим президентом Росії, він все ще є втаємниченим, терра інкогніта для світового співтовариства. Світ, схоже, довго запитуватиме – хто такий Володимир Путін? Колишній керівник Першого головного управління КДБ (зовнішня розвідка) генерал Леонід Шебаршин якось висловився, що не знає, хто буде наступним президентом Росії. Але в одному він переконаний: це буде диктатор. Чи міг Л.Шебаршин – яскравий інтелектуал і професіонал передбачити, що президентський пост у Росії на початку 2000-го року дістанеться його колишньому підлеглому, колишньому підполковнику КДБ Володимирові Путіну?

47-річний прем'єр Володимир Путін належав до числа тих російських політиків, вага яких вимірюється величиною тіні у коридорах російської влади. Він народився і виріс у Ленінграді, де й закінчив у 1975 році юридичний факультет Ленінградського державного університету. Після здобуття вищої освіти В.Путіна за розподілом відправляють працювати в органи державної безпеки. П'ятнадцять років він віддав службі в КДБ СРСР, тривалий час пропрацювавши у зовнішній розвідці у Німеччині.

На початку 90-х років В.Путін розпочинає політичну кар'єру у Санкт-Петербурзі як радник міського голови Анатолія Собчака. Саме А.Собчак – один із творців російської парламентаризму, створить для В.Путіна новий політичний імідж та захищатиме таврованого працею в органах офіцера від новітніх прожекторів демократії. Мер уперто заявлятиме журналістам, що В.Путін "не гебешник, а мій учень", з яким він би пішов "у розвідку". Однак самому В.Путіну таки довелося заявити про свою роботу в органах держбезпеки, після того як ряд політиків відкрито звинуватили його у співпраці з КДБ.

Для покійного нині А.Собчака В.Путін справді був учнем. Як писав "Коммерсантъ-Daily", їхнє знайомство почалося ще в університеті, коли асистент А.Собчак вів у майбутнього президента заняття.

Останній рік життя А.Собчака був так чи інакше пов'язаний з Володимиром Путіним. Це він, очоливши Федеральну службу безпеки, дав можливість А.Собчакові вільно повернутися у Росію. В.Путіну, ймовірно, було за що завдячувати свому колишньому патронові.

Саме А.Собчаку довелося стати першим "хрещеним батьком" Володимира Путіна у політиці. І про це він ніколи публічно не шкодував.

Вже з початку 90-х років діяльність В.Путіна спричинює політичні скандали. У середині 1990 р. група депутатів міської ради на чолі з Мариною Сальє і Юрієм Гладковим провела спеціальне розслідування, пов'язане з неефективним використанням радником мера своїх повноважень (зокрема, як повідомляла газета "Московские новости", В.Путін видав ліцензію для вивезення за кордон сировини і кольорових металів під поставки продуктів харчування, які до міста так і не надійшли. Типове на той час порушення). Пітерські законодавці рекомендували А.Собчакові усунути В.Путіна із займаної посади. Однак останній настільки зарекомендував себе відданою мерові людиною, що не могло бути жодного сумніву: він залишився на роботі і, більше того, почав розширювати сфери свого впливу.

В.Путін став "сірим кардиналом" в адміністрації А.Собчака.Мер зробив В.Путіна своєю "правою рукою". Біографи стверджують, що це сталося у 1993 р., коли В.Путін вдруге врятував "хрещеного батька". Перший раз, згідно з поширеною свого часу легендою, це сталося під час серпневого путчу 1991 р., коли В.Путін, завдяки своїм контактам по лінії КДБ, начебто запобіг введенню військових підрозділів у Ленінград. Другий раз припав на жовтень 1993 р., коли у Москві Б.Єльцин розстрілював парламент. Тоді В.Путін надіслав до ленінградського аеропорту посилену охорону для зустрічі А.Собчака, котрий повертався з димової Москви. Після того, як стверджували обізнані ЗМІ, за відсутності у місті А.Собчака саме В.Путін залишався на господарці. При більш детальному ознайомленні з системою прийняття рішень у Санкт-Петербурзі, можна переконатися, що А.Собчак головним чином виконував представницькі функції, тоді як саме В.Путін відав політичним, господарським життям міста, а також займався зовнішньоекономічною діяльністю. А.Собчак, по суті, перебував на "адміністративному" утриманні В.Путіна. Таке становище однак задовольняло мера.

З благословення А.Собчака В.Путін заявив про себе у політиці, очоливши у травні 1995 р. пітерське відділення черномирдінського об'єднання "Наш дом – Россия". Стартування у політиці виявилося невдалим. "Партія влади" В.Черномирдіна фактично зазнала поразки у Санкт-Петербурзі. А.Собчак проте не нарікає публічно на В.Путіна. У Держдуму потрапила його дружина Людмила Нарусова.

Повернімося однак до 1996 р., коли А.Собчак програв вибори мера Санкт-Петербургу Володимирові Яковлєву. До речі, на виборах у Санкт-Петербурзі 2000 р. В.Яковлєв дивним чином не мав реальних конкурентів. Найбільш помітний опонент – віце-прем'єр-міністр Валентина Матвієнко відмовилася вступати у виборчий марафон з В.Яковлєвим після консультації з В.Путіним. Тим самим можемо вважати, що В.Путін дав "добро" на переобрання мера, що непрямим чином долучився до смерті Анатолія Собчака.

Але що ж було у 1996 році?

А.Собчак несподівано зазнає поразки. Містом поповзли різноманітні чутки. Одні вказували на те, що В.Путін "продав" шефа, провівши з В.Яковлєвим за два дні до виборів кількагодинні зустрічі. Інші були переконані у повному нерозумінні В.Путіним "специфіки виборчих технологій". Більш-менш офіційна версія зводиться до того, що В.Путін "до останнього боровся за переобрання А.Собчака". Як би там не було, він не залишився у Санкт-Петербурзі. Після невдалих виборів за протекцією Анатолія Чубайса В.Путін, на той час вже керівник регіонального відділення черномирдінського блоку "Наш дом – Россия", перебирається до Москви заступником керуючого справами Адміністрації Президента РФ. Як стверджували деякі ЗМІ, з новим безпосереднім керівником – Павлом Бородіним його пов'язувала "давня дружба".

МЕТАМОРФОЗИ КРЕМЛІВСЬКОЇ КАР'ЄРИ І ДУМСЬКІ ВИБОРИ

За три роки перебування у Кремлі В.Путін робить блискавичну політичну кар'єру. Близько року проходивши в заступниках у П.Бородіна, він стає заступником глави Адміністрації Президента РФ – начальником Контрольного управління, а ще через рік – першим заступником глави Адміністрації. У липні 1998 року його призначають директором Федеральної служби безпеки Російської Федерації.

В.Путін став шостим директором ФСБ. Як стверджує дослідник "генеалогії" КДБ Леонід Млєчін, у єльцинській Росії держбезпека втратила те місце, яке вона звично посідала від 1917 року. Можна також погодитися, що Б.Єльцин не довіряв держбезпеці, один за одним змінюючи керівників цього відомства. Однак лише В.Путін міг конкурувати зі своїми попередниками у зв'язках із Кремлем та Сім'єю. Головно конкурент у нього був всього один – Михайло Барсуков, якого під час президентської виборчої кампанії 1996 р., разом з віце-прем'єром О.Сосковцем та начальником президентської служби безпеки О.Коржаковим, було безславно відправлено у відставку. Б.Єльцин тоді заявив, що "силові структури… надто багато брали на себе, і надто мало віддавали".

В.Путін талановито зарекомендував свою особисту відданість Б.Єльцину та Сім'ї. Перебуваючи на посту директора ФСБ, а з травня 1999-го ще й секретаря Ради національної безпеки РФ, він не став генералом, тим самим наче підкреслював, що й у військовому званні поступається Верховному Головнокомандувачеві (військове звання у Б.Єльцина – генерал-майор). Слід також пам'ятати, що Б.Єльцину постійно не таланило з генералами – Руцький, Барсуков, Коржаков, Родіонов, Ковальов, Ніколаєв, Семенов, Бордюжа… А тут раптом полковник.

Концентрація в одних руках ФСБ і Ради національної безпеки виходила за межі встановлених традицій і робила з В.Путіна одного з найвпливовіших, найінформованіших квартирантів Кремля та, що важливіше, одного з головних сценаристів тіньової російської політики.

Яка різниця між В.Путіним та його попередником на посаді прем'єр-міністра – "сезонним прем'єром" Сергієм Стєпашиним, теж вихідцем із Санкт-Петербургу? Призначення В.Путіна, гадаємо, адекватно лише одному поясненню: голова ФСБ є справжнім уособленням "ангела-охоронця" Б.Єльцина, щось на зразок "сімейної функції", на яку не надавався С.Стєпашин. Однак помилково було б розглядати В.Путіна як функцію. "Коли людина стає функцією держмашини, гвинтиком її механізму, – стверджував його наставник А.Собчак, – на цій людині можна ставити хрест. Служити машині є не по-людськи, так само як служити надідеї чи власній образі". Серпневе телезвернення Бориса Єльцина, у якому він назвав свого наступника Володимира Путіна, стало після тривалого пошуку кінцевим вибором президентом найдостойнішого страдника "за другі своя".

Прихід Володимира Путіна на президентську посаду став можливим завдяки реалізації двох сценарії – "чеченської війни" та думських виборів грудня 1999 р. Один із фаворитів виборчого процесу у Росії Володимир Жириновський свого часу заявив, що "день виборів – це судний день для влади". Підкоригуємо лідера ліберальних демократів: день виборів – це також судний день для політичної опозиції, що здатна втратити довіру в очах виборця. Найтривожнішою тенденцію, за результатами парламентських виборів 1999 р., стала перемога не партій і блоків, а регіональних керівників, від доброї волі яких здебільшого залежала перемога того чи іншого виборчого суб’єкта. Це говорить про зростаючу керованість російського виборця та збільшення впливу виконавчої вертикалі влади на виборчий процес. У 2000 р. єдність політики Кремля і регіонів на парламентському рівні було забезпечено впевненою перемогою пропрем'єрського "Межрегионального движения Единство" ("Медведя").

КРЕМЛІВСЬКЕ "КЛОНУВАННЯ" АБО ДРУГИЙ "ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО"

Борис Єльцин залишався непрогнозованим від першого і до останнього дня перебування на посаді президента Російської Федерації. Останнього календарного дня 1999 року він попрощався з російською нацією та попросив у неї прощення. "Прощання через прощення" – це взагалі не вкладається у жодну традицію російського владарювання. Перша посадова особа в Росії пішла у відставку під демократичну "канонаду шампанського". Утім, добровільна відмова від влади російського державця є прецедентом, який ще не окреслює жодної закономірності. Усе, що стається на російському владному олімпі, – є результатом боротьби за владу і її утримання. Тому за відставкою Б.Єльцина проглядається не лише велике бажання гарно і вчасно піти, а й намір формалізувати демократичну процедуру передання владних повноважень. З відставкою Б.Єльцина Росія ступила у фазу, коли демократія по-російськи не притягує, а відштовхує. У ролі могильників морозонестійкої російської демократії грудня 1999 р. виявилися вихованці з "гнізда Борисового".

Кремлівська "операція 31 грудня", вочевидь, була продумана завчасно. З липня-серпня 1999 року Б.Єльцин та його найближче оточення методично працювали на реалізацію сценарію, який завершився опівдні останнього календарного дня року. Утім, громадяни стали свідками успішного завершення лише першої частина "кремлівської трагедії", яка остаточно мала увінчатися конституційним зведенням на президентський пост в.о. президента прем'єр-міністра Володимира Путіна. На реалізацію такого досить складного технологічного та іміджмейкерського прийому були залучені різноманітні політичні та бізнесові кола, фаланги тіньової російської політики, об'єднані єдиною метою – безболісно звести на трон В.Путіна.

Існує хроніка подій, яка передували "операції 31 грудня". Згідно з нею, Б.Єльцин цілком самостійно приймав рішення про свою дострокову відставку. Не маючи сьогодні жодних підстав брати під сумнів цю хроніку, можна усе ж засумніватися, що відставка Б.Єльцина – від початку й до кінця – плід його теоретичних міркувань, зважувань усіх "за" і "проти" без впливів ззовні.

22 грудня 1999 р. Б.Єльцин викликав прем'єр-міністра В.Путіна і повідомив йому про намір залишити президентський пост. На настійливу вимогу Б.Єльцина дати конкретну відповідь, В.Путін згодився замінити його на президентському посту 31 грудня 1999 р. Отож кінцева дата відставки президента були визначена саме цього дня.

27 грудня 1999 р. Б.Єльцин та В.Путін обговорюють технічні деталі відставки. Президент проводить запис свого останнього передноворічного телезвернення до народу. Однак усе телевізійне обладнання і запис телезвернення залишаються у президентському кабінеті до 31 грудня.

29 грудня 1999 р. Б.Єльцин повідомляє про свій намір подати у відставку 31 грудня главі адміністрації президента Олександрові Волошину, який готує разом із Валентином Юмашевим відповідну документацію.

31 грудня 1999 р. Зранку Б.Єльцин повідомив про свій намір дружині. Згодом, прибувши на 9 годину до Кремля, підписав указ про відставку. О 9.30 зустрівся з Володимиром Путіним, прес-секретарем Дмитром Якушкіним, шефом протоколу і пред'явив указ про зречення своїх президентських обов'язків. Далі Б.Єльцин записав нове телезвернення до громадян Росії і в 11.00 у присутності московського патріарха Алексія ІІ передав В.Путіну символи президентської влади. Після короткого обіду і перегляду телезвернення, попрощався зі своїм секретаріатом, комендантом Кремля, подарував "в.о." В.Путіну паркеровську ручку, котрою зазвичай підписував укази, і сів у машину зі словами "Бережіть Росію!". Як справедливо зауважив історик Рой Мєдвєдєв, Б.Єльцин врешті знайшов людину, яка могла б скористатися владою не лише в інтересах Сім'ї, але й в інтересах Росії. Таке було розуміння і поєднання інтересів у першого президента Росії.

Отже, 31 грудня Борис Єльцин несподівано оголосив нації про свою добровільну та дострокову відставку. Крок, який взагалі суперечить логіці кремлівського урядування. Можна перелічити кілька причин, які змусили Б.Єльцина "стати на горло власній пісні". Нехай вибачають офіційні історики, що зазвичай такий крок називатимуть піклуванням про здоров'я держави та нації, та головною причиною був прецедент демократичних президентських виборів, який не гарантував збереження влади. Прецедент, як відомо, встановив сам Б.Єльцин у 1991 році. У демократичному суспільстві вибори взагалі не можуть давати стовідсоткової впевненості. У тоталітарному – вибори слугують своєрідній "баранізації" суспільства. А як бути із суспільством перехідним? Видається, що у "постєльцинській" Росії запущено сценарій, за яким "вибори" значною мірою зводяться до ритуального процесу, обрядовості.

Телепрощання Б.Єльцина містило ряд нетрадиційних для російського істеблішменту схем. Відставний президент визнав, що головну справу свого життя вже зробив й на зміну мусить прийти нове покоління, яке здатне зробити більше і краще.

Водночас у телезверненні не було жодного підсумку соціально-економічної політики держави за останні дев'ять років. Більш того, Б.Єльцин фактично визнав банкрутство свого урядування у політичній площині. Надто моралізоване телепрощання мало б розчулити та просльозити глядачів. Відсутність у ньому ґрунтовного аналізу хоча б здобутків за час керування, поспішність формулювань могли свідчити про те, що Б.Єльцин опинився у безвиході і відчаї від власної неспроможності вплинути на ситуацію. Отож передноворічне телезвернення було більше схоже на результат кремлівського конституційного перевороту.

Б.Єльцин ніколи не демонстрував послідовності у кадрових питаннях, часто помиляючись і розчаровуючись у своєму найближчому оточенні. Лише одного разу він продемонстрував вражаючу послідовність – оголосивши 9 серпня 1999 року свого спадкоємця і підтвердивши це 31 грудня того ж таки року.

За сценарієм все виглядало так, що Володимир Путін є результатом "політичного клонування" – продовжувачем початого першим президентом РФ. Але Б.Єльцин так і не сказав нації, у чому саме В.Путін буде його продовжувачем. Як не дивно, та "батько російської демократії" жодним словом не сказав про спадковість демократичного характеру влади. У його фразі про створення "важливого прецеденту цивілізованого, добровільного передання влади" якось дивно звучало формулювання про "демократичне" передання влади. Так, Б.Єльцин виразно сказав, що мусить прийти нове покоління політиків. Але не сказав, яким повинно бути це покоління, якою взагалі мусить бути влада щодо рядового громадянина Росії. Якщо це був політичний заповіт Б.Єльцина, то, схоже, відставний президент не все договорив.

Чи здатен екс-президент протистояти певним рішенням В.Путіна і чи спроможний стати дисидентом? Якщо Б.Єльцин станом на 2000 р. і має ще якийсь резерв влади, то цей резерв скоріш полягає у намірі в потрібний момент опертися на діючу армію. Однак і цей резерв дуже сумнівний. Воєначальники, як доводить радянська історія, хороші сторожові фігури не стільки колишніх, скільки діючих правителів. Після смерті Й.Сталіна Микиті Хрущову присягав на вірність не лише "сталінський загін" маршалів, але й новий, "хрущовський". Згодом "сталінські" та "хрущовські" маршали покірно влилися у брежнєвську обійму. Міністр оборони Ігор Сергеєв (наразі єдиний маршал Російської Федерації) радше свідомий того, що будь-коли В.Путіним може бути відправлений у відставку. Пенсійний вік міністра (1938 р.н.) і його колишнє вірнопідданство Сім'ї, а також потреба мати "у дошку" свого бравого, а не старезного генерала, таки змусять В.Путіна не відтягувати з відставкою. Одним з відголосів роздратування В.Путіним міністром оборони була публічна критика маршала І.Сергеєва у Моздоці в липні 2000 р. Б.Єльцин теж дозволяв собі критикувати вищий генералітет. У травні 1997 р. він різко критикував керівників військового відомства на закритому засіданні Ради оборони, яке, до того ж, знімалося на плівку і згодом транслювалося. Результатом критики була відставка міністра оборони І.Родіонова та начальника Генштабу В.Самсонова. Публічна критика президентом воєначальника неодмінно веде до швидкої відставки. Однак президент В.Путін у званні полковника відчитав міністра оборони у званні маршала, за те, що той трохи розслабився та що обов'язків керівника антитерористичної операції з нього ніхто не знімав. Тож відставка І.Сергеєва (чи не останньої опори Б.Єльцина в уряді М.Касьянова) неминуча і станеться, мабуть, не пізніше весни 2001 року.

Постає цілком закономірне запитання: чи є В.Путін результатом "політичного клонування", себто продовжувачем єльцинської політики останнього десятиріччя? У єльцинському Кремлі віддавали належне талантам В.Путіна – вмінню аналітично мислити, демонструвати відмінну логіку. Здавалося, як заявляв один анонім з Адміністрації президента, що В.Путін є серйозним професійним політиком, "начебто колишній шеф контррозвідки народився у Кремлі, а його батько був генсеком". Однак, як стверджувалося далі, В.Путін не був людиною єльцинського духу. Він розпочав своє сходження на посаду президента РФ через функцію війни й у новорічному телезверненні заявив, що "жодної хвилини не буде вакууму в країні". В.Путін є продовжувачем жорстко-прагматичного Б.Єльцина-антикомуніста, та чи стане він продовжувачем Б.Єльцина ліберала та демократа?

Вже нині чимало охочих стверджувати, що найбільшою проблемою для російської демократії може виявитися вік В.Путіна. На час президентських виборів йому було всього-навсього 47 років. Не намагаючись заполонити читача паралелями та пам'ятаючи, що немає ідентичних історичних ситуацій, нагадаємо, що саме у віці 47 років у Росії 1917-го стартував В.Ульянов-Ленін. Ще через дев'ять років – 1926-го – буде приречено на поразку об'єднану опозицію на чолі з Л.Троцьким. Тоді 47-річний Й.Сталін позбувся головних політичних опонентів. Щоправда не можемо назвати цей вік "наполеонівським". У свої 47 Наполеон Бонапарт встиг зазнати поразки при Ватерлоо, вдруге зректися престолу й кінцево зійти з політичної арени. В усякому разі – цей вік є виключно золотим для російського політичного простору. У новорічному привітанні В.Путін таки сказав, що стоятиме на сторожі громадянських свобод. Чи сказане було даниною моді – підтвердить невблаганна практика.

Крок Б.Єльцина 31 грудня був продиктований потребою політичного виживання не лише самого екс-президента, а й нової політичної, військово-промислової та фінансово-олігархічної еліти, котра утримує у Росії вертикаль виконавчої влади. Цей новий елітний конгломерат був при сім'ї Б.Єльцина на правах "колективного Распутіна": він привів його на другий президентський термін у 96-му, він нашіптував відповідні політичні рішення, розробляв сценарії та забезпечував їх реалізацію. Цей "сторукий Распутін", однак, не міг довічно залишатися на правах "колективного нашіптувача". Після грудня 1999 р., коли сценарій було реалізовано наполовину, "колективний Распутін" змінив обличчя і перетворився на "колективного Піночета". "Абсолютно логічний" Борис Березовський, один із авторів думського проекту "Межрегиональное движение Единство" ("Медведь") розцінив відставку Б.Єльцина як підтвердження сили команди, яка стояла за ним. Отож оточення упродовж останніх місяців "грало короля". У сенсі юридичного приходу "Распутіна" до влади і перебрання ним статусу "Піночета", ми маємо справу з різновидом, нехай конституційного, та все ж кремлівського перевороту.

Чому настільки поспішно реалізовувався цей проект? Причиною, вочевидь, була Чечня. Популярність В.Путіна, як справедливо була побудована на своєрідній телезаставці, де переконливо подається перемога за перемогою. Підтримувати цю заставку протягом більш як півроку (до червня 2000 року, чергових за конституцією президентських виборів) було б ризиковано. В.Путіна надто легко і швидко полюбили, тож була велика небезпека зворотного процесу. Дотермінові президентські вибори були спробою випередити таку нелюбов, по суті неминучу, лишень Росія отямиться від чеченської війни.

В одному моменті, гадаємо, оточення припустилося великої помилки – сподіваючись на колективне правління. Дивною виглядала, серед інших, позиція представників "Союзу правих сил" Б.Нємцова, І.Хакамади, А.Чубайса, а також ендеерівців В. Черномирдіна, В.Рижкова, які відкидали думку про те, що В.Путін здатен встановити авторитарний режим. Як же він може встановити авторитарне правління, якщо вони і є частиною В.Путіна як "колективного проекту"?

"ВЕЛИКИЙ БРАТ". РОСІЯ ЯК СУЧАСНИЦЯ ОРВЕЛЛА

У постєльцинській чи ранньопутінській Росії за інерцією відроджується почуття страху. "Не знаю, як у Києві, – стверджує борець із тоталітаризмом Валерія Новодворська, – а у Москві вже бояться входити у туалет: раптом із раковини висунеться путінська головка, як висовується гадюка з молодої іржі, і втягне за собою в унітаз, і замоче". Інерція страху і є найголовнішим досягненням спадкоємців Бориса Єльцина. "Демократія, – повчає одне англійське прислів'я, – це коли уночі до вас стукають, а ви думаєте – поштар". Коли ж у вас висаджують двері, то, даруйте, не довго віритимеш, що нетерплячий "чужий" є саме молочником чи поштарем. Відродити страх у країні, яка ще не звиклася зі спокійним передранішнім сном – річ цілком реальна. Спробуємо простежити динаміку цих змін у Росії, вкотре перечитуючи культовий твір Джорджа Орвелла "1984", що став у ХХ столітті своєрідним посібником з вивчення тоталітаризму.

У Росії "ранньопутінській" можна почути обережну думку про те, що перемога в результаті кремлівської залаштункової боротьби дісталася ФСБ/КДБ. (сатирики зауважують, що перемога дісталася ще й КПСС – себто Касьянову, Путіну, Селезньову та Строєву). Відтак слід очікувати посилення ролі репресивних органів. Випереджуючи циркулювання таких думок, В.Путін в інтерв'ю ГРТ у січні 2000 р. спростовував інформацію про начебто існуючі наміри створити "суперелітні органи" на базі ФСБ і деяких підрозділів МВС. Утім сила "в.о." В.Путіна, власне, й полягала у зростанні ваги "вітчизняної інквізиції". Вочевидь мова йде про відродження давньої традиції радянської системи. А саме, владу в СРСР слід виводити не від диктатури КПРС-Політбюро, тим більше не від вищого генералітету, а саме від поліційної ланки – універсального і тотального "чекізму". У "трикутнику диктатури", що складається з номенклатури, поліції та армії, роль поліції полягає у санітарно-гігієнічній функції. Будь-який більш-менш авторитарний режим мусить дбати про нейтралізацію потенційної і явної безпеки.

Однією з найбільших проблем для В.Путіна та його команди залишатиметься інформаційна політика. "Міністерство Правди" у виборній кампанії застосовувало прийоми, покликані витворити з кремлівського кандидата образ соціально зорієнтованого державника. Досить згадати ініціативу В.Путіна збільшити зарплату бюджетникам в 1,2 рази з лютого 2000 року.

"Великий Брат". У кабінеті В.Путіна, як відомо, висить портрет Петра І. Погодьтеся, якого ж "першого" мав би копіювати "виконуючий обов'язки"? "Першого" за династичною ознакою, чи "першого" згідно з народним волевиявленням? У цілях виборчої реклами В.Путін демонстративно приміряв боксерські рукавиці і жорстко запроваджував "новояз" – нову офіційну мову з новими владними жестами. З В. Путіним пов’язувалися усі більш-менш вагомі події у Росії. "Відкриття нового публічного туалету, – це теж новий курс Путіна", – пожартував московський журналіст Андрій Піонтковський.

Росія, як висловився б Джордж Орвелл, у 2000 р. опинилася на порозі з'явлення нового "Великого Брата", на незвіданій фігурі якого фокусувалася б любов, страх та благоговіння… Практика, звісно, завжди дещо інша від теорії. В.Путін вступив у виборну кампанію з незакінченою чеченською війною й до кінця виборів намагався відокремити "антитерористичну операцію" від виборчого процесу. "Військова кампанія у Чечні не повинна бути пов'язана з президентськими виборами і взагалі політичними процесами", заявив він ЗМІ. Сама ж виборна кампанія, за переконанням В.Путіна, повинна проводитися "на основі моральних цінностей".

ПОЛІТИЧНА ФАНТАСТИКА: БРЕДБЕРІ І ШАРАПОВ

У Росії політичні фантасти переважили політичних реалістів. Саме політичним фантастам належить гігантський виборчий проект під назвою "Путін". Саме вони переконали реалістів у прохідності такого проекту. Варто дати оцінку цьому дивному марафонові чи, перефразовуючи слова Рея Бредбері, майже "марсіанським виборчим хронікам". У щоденнику цієї бредберівської "хроніки" є "березень 2000-го" року. Саме у "березні 2000-го" дивак, що сплачує державі податки, будь-що хоче втекти від земних реальностей. Півстоліття тому Р.Бредбері вражаюче точно передбачив ці реальності: війна і цензура, бюрократія і військова повинність, наука й мистецтво і усе це під п'ятою влади…

Отож, кілька слів про політичну фантастику. Російським PR-службам не знадобилося Рея Бредбері, найвидатнішого з живих фантастів сучасності. Однак іміджмейкери таки здійснили бредберівське "Крокування назад до Олімпу" і з космічною швидкістю знайшли, списали і реалізували вітчизняний фантасмагоричний проект. Не варто дивуватися тому, що прототип В.Путіна у російській літературі існував давно.

На початку ХХ ст. російський письменник і публіцист Сергій Шарапов опублікував політичну фантазію – роман "Диктатор". Суть роману полягала у тому, що в умовах смути імператор призначив тимчасового престолонаступника – полковника Іванова 16-го. Ніхто не мав жодного поняття про цього полковника, таких офіцерів у Росії тисячі. Молодий, худорлявий, невеликого зросту, з красивими рисами обличчя і гострими, проникливими очима. Полковник згодився прийняти владу з рук імператора лише як "повну, єдину і абсолютну". Мене можуть убити, стверджує полковник, але місце в той самий момент займе такий самий маловідомий Іванов.

Образ Володимира Путіна – це образ влади, що може набувати різних рис, не змінюючи сутності. Політологи не раз стверджували, що проблема не у В.Путіні. На його місці міг бути інший сірий підпоручник системи. В.Путін і був невідомим "Івановим", себто повною мірою відповідав запитам масового виборця. Кожен виборець міг "зліпити" свого В.Путіна, надати йому такої форми, яка лише б відповідала його фантазії.

Із дореволюційної Росії іміджмейкери запозичили ще один прийом, що гармонійно увійшов у виборчий марафон. Цей прийом лаконічно характеризує старий вислів: "Нам потрібна маленька, але переможна війна". Політологи підкреслюють, що В.Путін не знявся у жодному рекламному ролику, практично не було його виборчих плакатів. Але, даруйте, хіба російське суспільство не отримало безконечний рекламний ролик, ім'я якому "чеченська війна". Саме війна (маленька і переможна) була важливим інструментом апелювання до масової свідомості, торжеством ідеї "сильної руки". Нині також можна почути, що перемогти В.Путін міг і без чеченської війни. Однак саме війна допомогла дочекатися перемоги вже у першому турі.

Президентська виборна кампанія у Росії стартувала з великим поспіхом. Опоненти Кремля отримали всього 81 день, щоб організувати таку кампанію. У виборчому бюлетені росіяни побачили 11 кандидатів у президенти Російської Федерації. Тим не менше відчутною була безальтернативність. Філософ Григорій Померанц зауважив, що росіяни таки мали вибір – "вибір між тріумфальним в'їздом у Кремль Володимира Путіна і більш скромним". Тріумфальний в'їзд символізувала перемога В.Путіна вже у першому турі. Тоді як "більш скромний" в'їзд відбувся б у разі його виходу до другого туру.

У президентській кампанії 2000 року було чимало політичного зрадництва. Зрада у політиці не лише закономірність, але й частина PR-кампанії того чи іншого кандидата. Так кємєровський губернатор Аман Тулєєв зрадив КПРФ, перебігши дорогу лідерові партії Геннадію Зюганову. Самарський губернатор – Костянтин Титов розколював правий демократичний табір і всупереч позиції своїх колег із "Союзу правих сил" С.Кирієнка-А.Чубайса, котрі підтримали кандидатуру В.Путіна, "пішов на ви". Інколи складалося враження, що більшість кандидатів зраджували самі себе, оскільки визнавали правила гри по-путінськи. В.Путін категорично відмовився від теледебатів (це те, що якраз може характеризувати країну з демократичними політичними процесами) і з самого початку відвів решті кандидатів роль аутсайдерів. Геннадій Зюганов, схоже, кінцево окреслив число свого електорату (майже 30%). Хоча за ліву протестну ідею у Росії готових проголосувати більше. На лівому фланзі працював А.Тулєєв, який на цьогорічних президентських виборах посів четверте місце (3% голосів) і закріпив за собою реноме довголітнього впливового регіонального лідера.

Чи не найбільшим розчарування у президентській виборній кампанії 2000 р. став Григорій Явлінський, який так до кінця й не "вписався" у російську схему політичного лідерства.

Варто порівняти президентські відсотки В.Путіна 2000 року та Б.Єльцина 1996 року. Президентські вибори 96-го відбувалися у два тури. Після першого Б.Єльцин по суті зійшов з дистанції і переніс черговий інфаркт, про який суперникам можна було лише здогадуватися. У першому турі Б.Єльцин назбирав лише 32 % відданого електорату. Тоді як у другому за нього віддали свої голоси 53,8 % виборців. В.Путін вже у першому турі спромігся майже на той самий електоральний урожай (52,6 %), що й Б.Єльцин у другому турі 96-го. Але слід зауважити, що участь у голосуванні 2000 року взяло стільки ж громадян Росії, скільки й на президентських виборах 1996 р. (68,8 %). Провалилася цьогорічна ідея голосування проти усіх. Якщо у 1996 р. цим правом скористалося 4,8 % виборців, то у 2000 р. всього 1,9 %.

Перемога В.Путіна у першому турі засмучувала демократичні сили Росії. Лідер, у якого відсутня виразна харизма, про якого мало що відомо пересічним громадянам і маститим політикам, відносно легко обходить досвідчених учасників президентських та парламентських марафонів. Звичайно, у перемозі "в.о." мало хто сумнівався. Однак відсутність другого туру якраз непряму свідчить про штучний характер президентської виборної кампанії 2000 р. та її достатню контрольованість державним апаратом. Схоже, що російський виборець впевнено легітимізував у країні режим м'якого авторитаризму.