зміст

© И.Олейник, Д.Юдин, 2000
© ИнтерАктивный Проект “Будущее России”, 2000

Процес виходу Росії з кризи треба починати не з пошуку нових позик, а з усвідомлення помилкових стереотипів, джерел неефективности, вузьких місць і глухих завулків у діяльности управлінської еліти. Міжнародний досвід показує, що ініціатива у вирішенні цих питань зовсім не є прерогативою національних урядів.

Усі хочуть бути вільними, але дехто ще й здогадується, що свобода – це усвідомлена необхідність, тобто розуміння об’єктивних обмежень на втілення суб’єктивних побажань. Далекоглядні люди тим і відрізняються від недалекоглядних, що уважно вивчають “неприємні” обмеження реальности і вписують у них свою діяльність.

Цих об’єктивних, але недостатньо усвідомлюваних поки що нашими політиками і лідерами бізнесу (не кажучи вже про населення) обмежень багато – вони наче утворюють вузький “коридор” виходу країни з кризи. Зокрема, політичні пристрасті можуть виражатися без шкоди інтересам нації лише тоді, коли ми вирішуємо до якої “стінки коридора” – лівої чи правої – притиснутися у певний момент руху, але будь-яка спроба іґнорувати стінки цього “коридора” призведе лише до розтринькування ресурсів і втрати темпів просування до виходу. Коридор вкрай вузький (через нього вже зараз протискуватися потрібно, а не розгулювати з маніфестаціями, помахуючи політичними прапорами) і буде звужуватися доти, доки в Росії не буде подолана тенденція деградації якости управління.

У сьогоднішній кризовій ситуації для управлінської еліти Росії стає важливим творчий розвиток досвіду діяльности т.зв. Римського клубу, заснованого в 1968 р. італійським “мислячим бізнесменом” Ауреліо Печчеї (1908-1984). Це людина (він був дуже яскравою особистістю – достатньо сказати, що йому довелося побувати і в ролі топ-менеджера концерну “ФІАТ”, і в ролі одного з керівників гаррібальдійського руху італійської партизанів у роки Другої Світової війни.

Римський клуб був створений як міжнародна неурядова і некомерційна організація, яка поставила перед собою завдання здобути системне уявлення про особливості розвитку людства в епоху науково-технічної революції, про причини і темпи наростання ґлобальних кризових явищ економічного, політичного, екологічного характеру.

Клуб об’єднав біля ста політиків, підприємців і вчених більш ніж із 30 країн. Він став дуже престижним середовищем спілкування в політичних, підприємницьких і наукових колах, орієнтованих на ліберальні реформи у світі. На конгресах клубу, які відбуваються один раз на два роки, приймаються рішення про рекомендацію проведення тих або інших досліджень, обговорюються результати напрацьованих проґностичних проектів, приймаються рішення про публікації або інші форми просування у суспільну свідомість результатів проведених досліджень.

Сам клуб є некомерційною організацією – він конвертує свою репутацію у залучення коштів для наукової діяльности. Клуб не фінансує дослідницькі проекти, а рекомендує їх національним урядовим організаціям і найбільшим корпораціям, для яких фінансування проектів Римського клуба є дуже престижною рекламою своєї торгової марки. Багато проґностичних досліджень, ініційованих Римським клубом, проводяться за допомогою нового наукового інструментарію (зокрема, був даний потужний імпульс розвиткові математико-проґностичного моделювання).

За двадцять років на замовлення Римського клубу було підготовлено й опубліковано біля двадцяти доповідей. Найцікавіші з них, які викликали великі дискусії:

– “Межі росту” (1972 р., кер. Денніс Медоуз, ця доповідь вчинила сенсацію і викликала полеміку в усьому світі, яка призвела до значного посилення світового екологічного руху);

– “Поза межами росту” (1987 р., кер. Едуард Пестель);

– “Перша ґлобальна революція” (1990 р., кер. Александр Кінґ і Бертран Шнайдер, ця доповідь була заявлена як звіт, що відбиває загальну позицію членів Римського клуба).

У доповідях Римського клубу останнім часом наголос робиться вже не на фізичних межах росту (як-от індустріальний потенціал, забруднення Землі, виснаження корисних копалин), а на соціальних, психологічних, культурних, політичних обмеженнях. Водночас, важливо відзначити, що в моделях світової динаміки фактично іґнорується моральний чинник, який відіграє дедалі серйознішу, а іноді й вирішальну роль при виборі альтернатив розвитку.

Буквальне повторення досвіду Римського клубу в сьогоднішніх російських умовах неефективне через багато в чому “тимчасовий” менталітет значної частини нашої управлінської еліти і природну недовіру практиків до ґлобалістських рекомендацій. Ідея створення в Росії клубу на зразок Римського конкретно приваблива зараз переважно для ряду діячів вузівсько-академічного середовища, котрі мають, принаймні якийсь авторитет серед провідних вітчизняних підприємців. А без напрацьованого у верхніх шарах управлінського середовища авторитету проекти типу Римського клубу автоматично перетворюються на прожекти.

Вузьким місцем при створенні проґностичного клубу є зовсім не обсяг інвестицій і не якість пропонованих для використання наукових методів, а “критична маса” особистого авторитету координаторів проекту серед “критичної маси” впливових політиків, підприємців і топ-менеджерів. Словом, Росії потрібні свої “Ауреліо Печчеї” із переконливими для фахового середовища управлінськими результатами, але без одіозного іміджу і прагнення підім’яти під себе інших учасників проекту в інтересах просування власного бізнесу. Ефективні клуби будуються на горизонтальних стосунках, а не на вертикальних.

Можна з певністю стверджувати, що зараз у Росії на федеральному рівні не видно ні свого “Ауреліо Печчеї”, ні скільки-небудь сумісної “критичної маси” членів клубу, які представляли б значний бізнес. Та й передвиборна атмосфера не особливо сприяє ефективному становленню “федерального” проекту. Спроби ж створення клуба “на службу особам, а не справі”, в т.ч. задля просування іміджу якогось конкретного політика на період виборчої кампанії, призведуть до швидкої самодискредитації.

Проте ситуація із серйозною постановкою проґностичних розробок не виглядає такою вже безнадійною. На наш погляд, потрібно спершу поставити на ноги систему проґностичних клубів у головних реґіонах Росії. Точніше кажучи, систему “проґностичних тріад” – трьох орієнтованих на проґностичні завдання взаємозалежних елементів для кожного реґіону: Часопису, Інституту і Клубу.

Спершу варто створити працюючий із визначеною періодичністю інтернетівський Часопис “МАЙБУТНЄ РЕГІОНУ” (можливо, як філіал проекту ІнтерАктивного часопису “МАЙБУТНЄ РОСІЇ”). Відтак потрібно терпляче формувати навколо Часопису нове, орієнтоване на проґностичний і стратегічний аналіз середовище спілкування реґіональних експертів, яке працює в т.зв. режимі “невидимого коледжу” (умовно цю структуру можна було б назвати Інститутом антикризових стратегій реґіону). І лише потім – у випадку завоювання Часописом і Інститутом авторитету серед управлінської еліти реґіону – варто переходити до інтенсивної стадії формування нового Клубу або “проґностичного” переорієнтування старого, вже існуючого

Створення проґностичного клубу неможливо прискорити пишномовними деклараціями і закликами засновуватися на “найостанніших досягненнях сучасної науки”. Ефективний клуб федерального рівня може виникнути тільки “знизу”, спираючись на більш-менш зрілі реґіональні структури.

Починати потрібно не з загальноросійської, а вже тим більше світової “ґлобалістики”, а з короткотермінових і локальних проґностичних проектів. Саме такий підхід, заснований на оперативній перевірці практикою якости проґностичних і стратегічних розробок, дозволяє вибудувати систему швидкого зростання кваліфікації дієздатної частини місцевих розробників і відповідного росту їхнього авторитету серед дієздатної частини місцевої еліти. Іншого шляху до нагромадження й освоєння критичної маси ефективних прийомів зменшення рівня безглуздости управління просто немає.

Ми вважаємо, що сліпе копіювання наукової методології Римського клубу 60-70-х років не може принести успіху. Радше при проробці короткотермінових прогнозів розвитку ситуації в конкретних проблемних галузях варто зробити наголос на застосування методів синтезу знань експертів.

Наш досвід показує, що вузьким місцем запуску реґіональних наукових структур в галузі проґностики і стратегічного аналізу є саме недовіра практиків управління до кваліфікації та міри незаанґажованости місцевих учених, до їхнього потенціалу ефективного консалтинґу реальних управлінських проблем (адже давно помічено, що “геніїв у домашніх капцях не буває”).

Стандартна картина “провінційної” наукового життя. Експертні знання, важливі для розробки стратегій вирішення проблем реґіону (у т.ч., і знання про ті місцеві “яри”, яких не видно в жодних наказних “гладких паперах” із Москви) – подібно безлічі дрібних скалок розбитого дзеркала – розрізнені між місцевими експертами, які уникають співпраці один з одним через приналежність до різноманітних наукових шкіл або політичних угруповань. Через взаємну пересвареність жодна з груп учених реґіону не створила дотепер і не зможе створити в майбутньому соціально-економічної стратегії або програми, скільки-небудь переконливої для широкого кола практиків управління.

Кожна існуюча в реґіоні наукова група схильна до самодостатности й ігнорування арґументів своїх опонентів. Кожній із груп не вистачає досвіду стратегічного аналізу і комплексного прогнозування віддалених наслідків управлінських дій. Тому жодна з груп учених реґіону не може обґрунтувати межу ефективного застосування своїх улюблених ідей, розглядаючи їх як абсолютні і підхожі за всіх обставин. А будь-яка теоретична ідея заслуговує уваги практиків тільки за умови коректного позначення меж її ефективного застосування – перейдіть через цю межу, і справедливою може стати ідея, прямо протилежна.

Щоб зібрати розрізнені скалки “розбитого дзеркала” знань про проблеми реґіону, щоб розвести по галузях свого ефективного застосування формально несумісні ідеї, потрібен політично нейтральний майданчик наукового спілкування. Відповідно, потрібна підтримка в реґіоні технологій організації таких “майданчик” (у т.ч., і в Інтернеті), а також підтримки напрацьованих у країні методик проґностичних розробок і стратегічного аналізу.

Це дуже серйозна проблема, задовільне рішення якої потребує участи зовнішніх, нереґіональних посередників-консультантів “федерального рівня”, які уміють швидко орієнтуватися в місцевих проблемах, швидко вибудовувати свій особистий авторитет як у науковому, так і в управлінському середовищі. Саме такі не втягнуті в багаторічні місцеві наукові конфлікти посередники-консультанти, котрі мають досвід постановки міждисциплінарних системних досліджень і організації взаємодії експертів із різноманітних наукових шкіл можуть переламати ситуацію при вирішенні проблеми широкого усвідомлення дієздатною частиною російської управлінської еліти помилкових стереотипів і тупикових напрямків.

У рамках ІнтерАктивного проекту “МАЙБУТНЄ РОСІЇ”, одним із завдань якого є виникнення в головних реґіонах країни мережі проґностичних тріад “Часопис-Інститут-Клуб”, починає діяти розділ “Регіональні проекти”, у якому ми будемо:

– подавати інформацію по методології створення ефективних інформаційних проектів, проґностичних розробок, стратегічного аналізу, синтезу знань, експертних систем і т.д.;

– розповідати про тонкощі технологій організації розробок у т.зв. режимі “невидимого коледжу” (хочемо попередити, що скористатися ними зможуть тільки фахівці зі стійко позитивною репутацією в аналітичному й управлінському середовищі – дилетантів і науково стурбованих шизофреників просимо нас не турбувати);

– освітлювати хід розвитку реґіональних проектів, близьким за духом до нашого й утворюваних під особисту репутацію своїх ініціаторів у реґіоні (ми не збираємося делегувати свою репутацію, але, можливо, візьмемо на себе інформаційну частину координації загальних зусиль).

Переклав з російської Андрій Павлишин