зміст

Татарстанський суверенітет як стрижень Російської Федерації

© С.Насыбуллин, 2000

Росія – це імперія, і тільки такою вона й може існувати. Вона може бути більш-менш унітарною, більш-менш федеративною і демократичною, – але вона назавжди залишиться імперією і буде нею до останньої миті, або її не буде взагалі. Занадто багато народів, занадто багато культур, що належать до цілком різноманітних цивілізацій і не мають один з одним нічого спільного; занадто багато різних мов, занадто багато території. Уявити собі демократію европейського типу – пристосовану для малих просторів, маленьких затишних містечок із самоврядуванням, що налічує сотні років стійкої традиції, – у Росії цілком немислимо. Це просто годі здійснити навіть технічно. А є ще ж національний характер, який виробився за тисячоріччя, пристосований саме до таких умов існування, і цей характер нікуди діти; його не можна просто взяти і замінити іншим, як плату розширення в комп’ютері. Це – національний дух, він не піддається розчленовуванню або заміні, а його власні, внутрішні зміни потребують часу не меншого, аніж пішло на його становлення в теперішньому вигляді. Дух відповідає імперії; імперія є виразником національного духу. Так було завжди, від тієї миті, коли сформувалася Московська Русь, Московія. Зібравши в собі тьму мов і неозорі простори землі, Московія пережила навали, внутрішні непевні часи, руйнування чужими і своїми власними володарями, революції та контрреволюції, громадянські війни й державні перевороти. І щоразу, вийшовши з чергового крутого піке, вона знову підводилася на ноги в тому ж вигляді – у вигляді імперії.

Друга опора Росії

Поруч із росіянами живе народ, який займає друге за чисельністю місце в Росії – татари (5.522.000 осіб). Росіяни, власне, і є сумішшю слов’ян, які прийшли сюди з Древньої Русі, із місцевими угро-фінськими племенами і татарами. Це – історичний факт, і відхрещуватися від нього безглуздо і росіянам, і татарам. Росія – плід спільної творчости росіян і татар. Росіяни і татари разом, пліч-о-пліч, споруджували свою імперію, і за всі наслідки її створення, як добрі, так і погані, вони відповідають разом. Історія тяжіє над Росією, як похмуре низьке північне небо. Те, що відбувалося сторіччя тому, продовжується і зараз. Спадкоємці великих князів і великих ханів і далі при владі, і не надто змінилися відтоді – не більше, аніж змінилися самі часи.

Колись у титул російського царя входив, поряд із “Царем і Великим Князем, усієї Великої, і Малої, і Білої Русі самодержцем”, пасаж “Цар Казанський і Астраханський...” Потім Казанське й Астраханське царства були знижені в статусі до губерній, а після захоплення влади більшовиками Казанська губернія стала Автономною Республікою Татарією (Астрахань, оскільки татарів там порівняно з росіянами мало, так і залишилася звичайною адміністративною округою). Перебудова й крах Совєцького Союзу яскраво висвітили той факт, що татари, поряд із росіянами, є системоутворюючим чинником Російської держави. Колишнє Казанське ханство забажало закріпити це становище офіційно, підвищивши свій статус до рівня, який відповідає ролі татарського народу і його держави в складі Росії. Ще в 1989 році на З’їзді народних депутатів СССР перший секретар Татарського обкому КПСС Мінтімер Шаймієв запропонував, щоб представники тодішніх автономних республік увійшли до складу новосформованої Ради Федерації на правах представників союзних республік. Всупереч волі Москви пропозиція була прийнята. Фактично, це означало тотальну перебудову всієї системи федеративних стосунків, які намагався наново вибудувати Горбачов. Важко сказати, чим би все це закінчилося, бо з’ява народові ДКНП перервала процес. (Ця позиція цілком послідовна: коли наприкінці 1999 р. був укладений російсько-білоруський Союз, Президент Татарстану Шаймієв пообіцяв порушити питання “про вирівнювання статусу національних республік” – тобто заявив про претензії на статус союзної республіки з такими ж правами, як і Білорусь, якщо цей Союз стане реальним).

Подальший розвиток ідеї татарстанського суверенітету пов’язаний уже з Росією. Ключовим моментом тут став візит тоді ще Голови Верховного Совєта РСФСР Б.Єльцина в Татарстан у 1991 р. Саме тоді “цар Борис” сказав свою знамениту фразу – “беріть суверенітету стільки, скільки зможете проковтнути”. Єльцину потрібна була перемога над Горбачовим, і майбутнє країни його мало хвилювало. Без підтримки реґіональних босів він не зміг би цього домогтися, і тому зробив усе, щоб цю підтримку отримати. Заява Єльцина була сприйнята як сигнал до атаки, як карт-бланш, який треба заповнити найлюбішими серцю татарстанського народу письменами. Джин націоналізму видимів з цвілої пляшки і щосили розгулявся. Росіян узагалі не було ні чутно, ні видно, і невідомо, чи здатний російський народ узагалі мати інших націоналістів, окрім Жиріновського (котрий заявив якось, що, ставши Президентом Росії, виселить усіх татар у Монголію). Полум’яна захисниця прав татарського народу Фаузія Байрамова, колишня нефортунна журналістка-телевізійниця, котра зуміла стати фаною національного руху (незважаючи на те, що на одному із засідань Верховної Ради Республіки Татарстан один літній татарин вискородив її, що негоже, мовляв, за мусульманськими законами, жінці виступати на зборах джиґітів), привселюдно закликала татар змусити росіян назавжди запам’ятати, що вже одне горде ім’я татарина смертельно страшне для кожного росіянина, і що росіяни завжди були і будуть рабами татарів. Інший лідер націоналів, Фандас Сафіуллін, вимагав негайно вийти зі складу Росії, чого б це не коштувало. Ще один діяч національного руху, колишній полковник Совєцької Армії Закі Зайнуллін, відверто закликав заборонити змішані шлюби й обурювався тим, що російські жінки мало того, що ходять у сороміцькому одязі на кшталт міні-спідниць, розбещуючи своїм виглядом природно-моральний татарський народ, – то ще й прямо тут, у Татарстані, сміють носити православні хрестики настільки нахабно, що їх можуть бачити татари, які через це відчувають образу національних і релігійних почуттів. Він жалкував, що не можна знищити усіх дітей від змішаних шлюбів, аби зберегти в чистоті неповторну татарську кров. Голосно лунали заклики знести пам’ятник воїнам, які загинули при взятті Казані Іваном Лютим у 1552 р. (1992 р., через порівняно круглу річницю, був особливо придатним для виразу національних почуттів й ідей); у трагічну річницю взяття Казані (11 жовтня) біля пам’ятника відбувалися походи, колективні моління та демонстрації. Результатом, зокрема, стало те, що вибори Президента Росії 12 червня 1991 р. в Татарстані просто не відбулися, позаяк участь у них взяли тільки 35% виборців! Татарський громадський центр (ТГЦ), осередок націоналістичної моці, вимагав узагалі не проводити виборів російського Президента: “Росія – це чужа, до того ж ворожа держава; що нам до їхніх справ?!” Не обійшлося і без потужного тиску місцевої влади та ЗМІ. Більшість татарів вибори російського Президента просто проіґнорували. Водночас Шаймієв був обраний Президентом як у старі соціалістичні часи – майже одноголосно, що, утім, було не так вже й дивовижно, оскільки він був єдиним кандидатом. (Повторно він був обраний 24 березня 1996 р. – 97,1% голосів при явці 77,9%, причому знову виявився єдиним кандидатом). У 1993 р. були зірвані і російський референдум 25 квітня (22,6% явки), і другий референдум разом із виборами у Федеральне Собраніє 12 грудня (13,4% явки). Ситуація дивовижно змінилася тільки після підписання Договору про розмежування повноважень із Росією.

Двигуном цього національного руху стала, як завжди в таких випадках, інтелігенція. Простим татарам було, по суті справи, глибоко наплювати на усі її теоретичні побудови. Вони як були одностайні зі своїми російськими сусідами, так і залишилися. Побутового націоналізму, який завжди є основою набагато страшнішого, теоретичного, інтелігентського націоналізму, котрий завжди має тенденцію еволюціонувати в шовінізм і фашизм, – не було ні з татарського, ні з російського боку. Населення Татарстану продемонструвало разючу згуртованість і миролюбність в умовах, коли човен щосили розгойдували. Інтелігентський націоналізм провис у повітрі. Зрозумілий був інтелігентський патос, який відкрив притлумлювані в минулому засіки національного духу. Колись Казань була всеросійським центром арабістики, чимало освічених татарів знали арабську мову нарівні з татарською та російською. Татарські купці були знані не лише в Татарії, але й у Москві. Коток соціалізму пройшовся по усіх народах Росії рівною мірою, у тому числі і й по татарах із росіянами. Складнощі трактування російської історії, де узагалі важко розібрати, кого називали татарами і де пролягає межа між татарами і росіянами, вірніше, московитами (тих мешканців Київської Русі, котрі стали предками українців, це практично не стосується; вони увійшли до складу Великої Литви та Польщі, а не Золотої Орди), зробили неминучою словесну еквілібристику в історичних творах і підручниках. Пушкінське “…Иль башку с широких плеч / У татарина отсечь” викликало у татарів обурення, а росіяни аж ніяк не раділи, згадуючи про навалу Батия. Підйом національного татарського руху оприявнив усі ці глибоко сховані дрібні та значні проблеми.

Суверенітет для всіх

Однозначного вирішення усіх проблем не існувало. Росіяни і татари жили пліч-о-пліч майже тисячоріччя, перемішалися і засвоїли звичаї один одного. На такі звичні для Росії речі, як хороводи або частівки, однаковою мірою претендували як на своє національне надбання і росіяни, і татарські ґрунтівники, причому встановити істину – хто ж має рацію – виявилося неможливим. У населенні Татарстану татари складають 48,1%, росіяни – 45,5%, чуваші – 3%, українці – 0,4%. При цьому в містах частка росіян складає 50,8%, а татарів – 42,1%. Здійснювати за цих умов, коли навколо – неозора Росія, вузько національну політику могли тільки божевільні або фанатики. Але й не скористатися моментом для втілення віковічних сподівань татарського народу про відновлення своєї державности могли тільки ідіоти. Мінтімера Шаймієва, що плавно пересів із крісла першого секретаря обкому КПСС у крісло Президента Татарстану, у Совєті Федерації Росії позаочі називають не інакше, як “хитрий татарин”. За півтора десятиліття свого панування в Татарстані Шаймієв повною мірою підтвердив цю характеристику. Якщо політикою іменувати тонку інтригу, уміння грати на суперечностях, використовувати особисті слабкості своїх ворогів, друзів і просто нейтральних діячів, що трапляються на дорозі; зіштовхувати лобами суперників, миттєво, але при цьому навдивовижу природно перетікати з одного політичного табору в інший (наприклад, із “ОВР-Вся Россия” у “Медведь”, від Прімакова – до Путіна), і при цьому зуміти зберегти образ порядної (наскільки взагалі таке слово може вживатися до політиків) людини, – то Шаймієв є зразком політика. Він комфортно почував себе при Горбачові, він витягнув максимум можливого з Єльцина і не збирається здавати своїх позицій при Путині.

Можливостями, які створила перебудовою, Шаймієв скористався повною мірою. 30 серпня 1990 р. Верховний Совєт Республіки Татарстан прийняв Декларацію “Про державний суверенітет Татарської Совєцької Соціалістичної Республіки”. Там було сказано і про правову державу, і про права людини, і про демократію; але ключовими проблемами, навколо яких кипіла суперечка, було питання про державну мову і ставлення до РСФСР. Татарські націоналісти наполягали на одній – татарській – державній мові, але прагматики на чолі із Шаймієвим розуміли, що це може обернутися катастрофою: татарська – не українська; переважна більшість росіян її не знають узагалі; з іншого боку, татарів, які не володіють російською, можна знайти хіба що в глухих татарських селах. Як казав класик татарської літератури Габдулла Тукай, “росіянину з татарином перекладач не потрібний”. Тому в Декларацію таки увійшов пункт про дві державні мови – татарську і російську. Тиск, який довелося витримати депутатам, був величезним: на площі проходив безперервний мітинг татарських націоналістів, серед учасників якого, між іншим, казанців було мало: гніздом націоналістів були (і тепер залишаються) Набережні Челни – місто марґінального населення, тільки но вирваного з рідних сіл і відправленого будувати КАМАЗ і працювати на ньому. Найактивніших мешканців Набережних Челнів привозили автобусами в Казань, щоб вони на площі Свободи (назва збереглася ще з часів революції) перед будинком колишнього обкому КПСС, де тепер засідав Верховний Совєт, чинили б на нього належний вплив. Таємниця організації нестримної челнинської молоді у стрункі лави та доставки її автобусами просто на площу Свободи в Казані назавжди, мабуть, залишиться таємницею. У Москві завжди вважали, що сам Шаймієв уміло керує націоналістами, лякаючи ними Москву при потребі та ховаючи подалі, коли потрібно вдати з себе щирого демократа і захисника прав людини.

Було також проголошено, що Конституція Республіки Татарстан (яку ще треба було розробити) і закони РТ мають на території Татарстану верховенство над Конституціями СССР і РСФСР та їхніми законами. Теоретично Татарстан став відтоді незалежною державою, котрій ще тільки належало встановити стосунки із СССР і РСФСР, створити Конституцію і законодавство. Шаймієв завжди наполягав на суверенітеті Татарстану, але на запитання: “А чи не збираєтеся ви вийти зі складу Росії?” відповідав у сенсі: “А куди ж нам іти? – Навкруги Росія!” Загалом Декларація була достатньо зваженою, щоб за неї проголосували усі депутати Верховного Совєта РТ, за винятком одного-єдиного котрий утримався (колишній секретар райкому КПСС). Спостерігалося навіть щось схоже на ейфорію, яка охопила більш-менш однаковою мірою більшість мешканців Татарстану, що втім, не дивно для тих перебудованих часів. Усі сподівалися на краще майбутнє. Імперський центр, здавалося, відсторонений від вирішення долі Татарстану, і тепер можна було проводити реформи, будувати правову державу і взагалі входити у світову цивілізацію. Одним із найпоширеніших арґументів, який хоча й не звучав голосно в ЗМІ, але активно гуляв у середовищі політиків та в широких народних масах, був такий: якщо в Москві знову втнуть якесь неподобство, на кшталт утисків ЗМІ, переслідування підприємців або, не дай Аллах, репресії, – то вільний Татарстан зуміє захистити своїх громадян від сваволі і повернення комуністичних часів не допустить. У класичних країнах демократичних свобод, утім, ставлення до вільного Татарстану було дещо іншим; наприклад, швейцарська Нойє Цюрхер цайтунґ у квітні 1995 р. охарактеризувала Татарстан як “жорстко контрольоване ханство”.

21 березня 1992 р. був проведений референдум, на якому населення Татарстану підтвердило Декларацію про суверенітет, прийняло, відповідно до Декларації, нову Конституцію і побажало будувати стосунки з Росією як з окремою державою (і з усіма іншими державами світу – теж). Логічно так воно і є; будь-яка федерація спирається саме на принцип розподілу суверенітету. Вже якщо російська Конституція визнає деяких своїх суб’єктів державами, то, вони таки повинні володіти якимось суверенітетом. Судячи з результатів, російське населення або не приймало участи в референдумі, або голосувало проти. Заодно Татарстан проголосив себе всесвітньою батьківщиною і домом усіх татарів, яких за межами Росії, аж до Австралії, живуть мільйони. У 1992 і 1997 роках у Казані були проведені Перший і Другий Всесвітні Конгреси татарів – гучні офіціозні заходи, котрі зазнали критики націонал-демократів як номенклатурні збіговиська.

Татарстан був першим у Росії, хто проголосив суверенітет – за ним потягнулися інші суб’єкти Федерації. Якщо Татарстан не бачив, чим же ж він гірший від прибалтійських республік або України, то Башкирія, Тува, Якутія та інші не розуміли, чим же ж вони гірші від Татарстану. Почалося те, що хтось вдало назвав “парадом суверенітетів”. Росія збагатилася силою-силенною Президентів, кожний із яких теж рішуче не розумів, чим же ж він гірший від Єльцина і чому повинен перебувати на других ролях. Почали подумувати про суверенітет і звичайні, не національні, російські реґіони – Урал, Сибір, Краснодарський край. За багатством надр, кількістю населення та його кваліфікацією вони можуть посперечатися з европейськими країнами. Відкрито тривали сепаратистські розмови; губернатор Єкатеринбурзької области Едуард Россель, етнічний німець, вважався прихильником створення Уральської Республіки, хоча вголос побоювався про це говорити. Росії реально став загрожувати розпад; здавалося, вона от-от піде шляхом СССР і скінчить тим же ж. Ліками від цієї катастрофи, якої боялися на Заході не менше, ніж у самій Росії (одержати десятки незалежних республік, ханств, князівств, озброєних ядерними ракетами, із напівдиким населенням, з автократичними або й просто тоталітарними режимами – нерадісна перспектива) було відтворення унітарної держави, але цього боялися ще більше – і теж однаково й у Росії, і за кордоном. Ніякої іншої ідеології, що могла б допомогти вибратися із ситуації, не існувало. Єдиним варіантом залишалося продовження будівництва нової жахливої держави, де буйне розмаїття етносів, мов, політичних режимів, територій хоч якось трималася б купи за рахунок старих економічних, політичних і просто родинних і приятельських зв’язків. Зрештою, при влади скрізь стояла стара совєцька номенклатура, яка збагатила свій лексикон словами “демократія”, “ринок”, “реформи”, але залишилась загалом тією ж, що й колись.

Рятівна асиметрія

Отут Татарстан і зумів вказати вихід із цього розпачливого становища, а Мінтімер Шаймієв раптом перетворився на одного з фундаторів нової російської державности, – цим титулом його вшанував безпосередньо Путін під час свого візиту до Татарстану цьогорічної весни, перед самими президентськими виборами. Титул цілком заслужений: Татарстан як був із часів Московської Русі системоутворюючим чинником російської державности, так ним і залишився. Засіб Шаймієва був простий: він став укладати – у повній відповідності з Декларацією про суверенітет – договір із Російською Федерацією. Переговори були довгими і важкими, але зрештою Договір про розмежування повноважень був підписаний 15 лютого 1994 р. У результаті Татарстан зайняв у Росії виняткове становище, увійшовши до Федерації на правах “асоційованого члена” із правами, що набагато перевершують права інших суб’єктів, у тому числі й інших національних республік. У Татарстану було чим тиснути на Москву: справа не тільки в тому, що татари – другий за чисельністю російський етнос; за спиною Шаймієва стояв потужний промисловий та інтелектуальний потенціал Татарстану, що зненацька звалився на республіку під час Великої Вітчизняної війни, коли евакуйована із західних реґіонів промисловість і наука осіли на берегах Волги. Як любив казати колишній професор Казанського університету, а в роки війни – голова Верховного Совєту ТАССР Каміль Фасєєв, у ті часи в усьому Совєцькому Союзі було тільки дві урядові адреси: Москва, Кремль, Сталіну і Казань, Кремль, Фасєєву.

А ще в Татарстану є нафта. Щоправда, за якістю вона аж ніяк не лідер серед інших ґатунків нафти, яку добувають в Росії, і родовища її практично усі розвідані, а почасти цілком вичерпані, – але вона ще є. А тому що в Росії, як і личить країні третього світу, експорт нафти – основне джерело державних прибутків, то й Татарстан просто сидів на золотій жилі й успішно використовував її потенціал для тиску на інших. І оскільки Шаймієв знайшов у Єльцині вірного соратника по умінню плести політичні інтриги, у котрих сам він почувався як риба у воді, вирішуючи принципові питання в особистих бесідах де-небудь на риболовлі за чаркою горілки (хоча сам Шаймієв, як щирий мусульманин, ніколи не був помічений у пристрасті до спиртного), то два керманичі змогли домовитися.

У результаті в Татарстані, на відміну від інших регіонів Росії, за винятком Москви – яка за соціалістичних часів була “вітриною наших досягнень” за рахунок інших, та такою й залишилася, – рівень життя знизився не так різко. Економічними успіхами – хоча й дуже відносними, але все-таки успіхами, – значною мірою пояснюється національна злагода (теж відносна, але достатньо тривка). За підсумками першого півріччя 2000 р. Татарстан зайняв четверте місце серед суб’єктів Федерації за обсягом виробництва промислової продукції.

Зрештою, Російська Федерація перетворилася на дивне утворення, що нагадує не стільки сучасні федеративні держави, як от США чи Німеччину, скільки середньовічну Річ Посполиту або ту ж Московію, де хан Касимовського ханства Симеон Бекбулатович у часи опричнини цілком офіційно “заміщав” Івана Лютого на посаді царя. “Асиметрична федерація”, як ця хитромудра конструкція називалася, була вкрай хиткою і утримувалася в вертикальному положенні тільки тому, що усе ще існувала загроза комуністичного реваншу, і усім не зацікавленим у ньому силам було вигідно утримувати Єльцина при владі за будь-яку ціну, як ґаранта перетворень, що віддаляють Росію від комунізму. Ця “асиметрична федерація” трималася також за рахунок економічних стосунків, а також за рахунок особистих зв’язків Президентів і губернаторів, що, до того ж, цілком офіційно засідали в Совєті Федерації, створеному після єльцинського перевороту в жовтні 1993 р. На цих реґіональних баронів і спирався Єльцин у своїй владі, а тому не намагався рубати гілляку, на якій сидів. Першим і головним серед цих баронів був Президент Татарстану. Вісь Москва – Казань знову стала стрижнем, навколо якої оберталася держава Російська.

Але вже наприкінці правління Єльцина крайня нестійкість системи стала виявлятися дедалі більшою мірою. Сформований у Росії політико-економічний режим, де олігархи реально правили при велично-інтриганськи царюючому Президенті, і так, олігархами, відверто й іменувалися; де нікчемні економічні реформи та роздача багатства країни рідним і знайомим під виглядом приватизації міцно посадила країну на нафтову голку; де постійно, то завмираючи, то розгоряючись, йшла громадянська війна в Чечні; де розбіжність федерального законодавства із численними реґіональними сягнула стану повного хаосу, котрий не призводив до катастрофи винятково через свинське ставлення до законів усіх прошарків населення, починаючи від Президента країни, – такий режим неминуче повинен був завалитися. Питання був у тому, як це відбудеться – із тим же шумом і гуркотом, як повалилася комуністична система, чи шляхом акуратної заміни на щось значно адекватніше реальності.

У Єльцина та його радників вистачило розуму втямити, що саме в цьому полягає дилема, і тоді гарним передноворічним ходом цар Борис звільнив дорогу своєму спадкоємцеві.

Зоря нового ладу

Усі чекали від Путіна якихось кроків по перетворенню “асиметричної федерації” – у числі інших необхідних дій, які він неминуче повинен був вчинити, – але ніхто не знав, що саме він буде чинити. Зроблена під Єльцина Конституція сильно обмежувала його можливості. Але вісь Москва – Казань продовжувала діяти: ще в ранзі прем’єра Путін відвідав Татарстан і погодився очолити комісію зі святкування 1000-ліття Казані, поливши цим бальзам на татарське серце: Казань дійсно старше за Москву, причому це визнано в самій Москві! Здавалося, татарстанський корабель і далі плистиме пліч-о-пліч із московським, тягнучи спільними зусиллями всю хитромудру конструкцію російського федералізму. Навіть перед самими виборами, коли Путін приїхав до Казані заручатися підтримкою Татарстану на виборах, усе здавалося безхмарним. Саме тоді пролунали слова про Мінтімера Шаймієва як фундатора нової російської державности.

Цього разу Татарстан не схибив і забезпечив Путіну перемогу – таку ж переконливу, як і скрізь. Але в нового російського Президента були власні плани щодо устрою Росії. Відразу після офіційного вступу на посаду Путін ошелешив країну, а особливо – реґіональних баронів поділом держави на 7 округ (вони разюче співпадали з воєнними округами) і призначенням у них своїх представників, покликаних спостерігати за місцевим начальством і забезпечувати єдиний правовий простір в усій державі. Перед Татарстаном раптом виросла реальна загроза перетворитися на звичайну територіальну одиницю серед інших реґіонів. Добре відомо, що Путін пропонував посаду поволзького намісника Шаймієву, але той відмовився, заявивши, що його доля пов’язана з Татарстаном. (Відмовився він і від пропозиції очолити новосформований Держсовєт). Радше за все, він просто розгадав гру нового Президента, котрий руками головного суверенізатора збирався привести законодавство суб’єктів Федерації – і Татарстану насамперед – у відповідність із російським, поставивши його тим самим у фальшиве становище.

Але навіть це не зламало вісь Москва – Казань, яка дивовижно продовжувала залишатися стрижнем Росії. Влітку Путин прибув на національне свято Сабантуй, дістав ротом із миднички з катиком (національний татарський напій, найближчий родич йогурту і кефіру; смачний і корисний) монету (Єльцин в аналогічній ситуації примудрився із зав’язаними очима розбити голоблею глиняний горщик) і продемонстрував єдність із Шаймієвим по всіх пунктах і захоплення татарстанською гостинністю.

Але на цьому реверанси закінчилися. Місце, яке призначалося Шаймієву, посів “кіндер-сюрприз”, екс-прем’єр Кірієнко, а нещодавно Татарстану в ультимативній формі було запропоновано привести своє законодавство у відповідність із російським – а це, не багато й не мало, біля 250 змін, у тому числі принципових; насамперед, необхідно вилучити пункт про суверенітет і усе, що з ним пов’язане. “Священну корову” Татарстану – Договір про розмежування повноважень – не відміняли, але й намагалися не згадувати. Термін – до кінця року. Важко уявити, як це буде виконано; скасувати Декларацію про суверенітет, прийняту усенародним волевиявленням, юридично не так просто. Але хто в Росії зважає на закони?

Поза тим, у Татарстані, окрім Декларації, є ще, наприклад, Земельний кодекс, значно прогресивніший, аніж чинні земельні стосунки в Росії (Земельний кодекс Росії ще не прийнятий). Відміняти його – вершина дурости. І взагалі – Конституція Татарстану прийнята раніше за російську, і дуже можливо, що деякі її статті прогресивніші, аніж у молодшої сестри, – так що з чим приводити у відповідність? Як будуть вирішені подібні проблеми – ніхто не знає. Якщо Путін не відважиться на круті заходи в більшовицькому дусі, то його чекає шлях Єльцина – непростий переговорний процес, на якому рішуче наполягає Татарстан.

Свято 10-ліття суверенітету 30 серпня проходило з крихтою суму: усі знали, що це святкування може стати останнім. Почасти так і сталося – за неофіційними відомостями (офіційної постанови поки що немає) свято позбавили титулу: наступне 30 серпня буде не річницею незалежности, а усього лиш стандартним “днем міста”. Чи задовольниться Татарстан кісткою, яку йому кинули у вигляді визнання старшинства Казані порівняно з Москвою, чи Президента Росії на чолі комісії зі святкування славнозвісної дати, – сказати важко. Татарський громадський центр виступив різко проти, – але сили його вже не ті. 10-літня безнадійна боротьба на тлі катастрофічних реформ втомила усіх – і керівництво республіки, і громадські організації, і народ.

У Росії, як і раніше, є вибір: рухатися в напрямку демократії та реформ, будуючи стійкішу федерацію на основі демократії та єдности правового поля із широкими правами її суб’єктів, де добре було б усім, або ж повертатися до унітарної держави. Казань як системоутворюючий чинник завжди стоятиме на шляху унітаризму нездоланною перешкодою. Сутичка іще не закінчена. Ситуація провисла, і її доведеться якось розв’язувати. Президент Росії розумний і хитрий, але молодий, недосвідчений і нетерплячий; Президент Татарстану теж хитрий і розумний, але літній, досвідчений і вміє чекати. Вісь Москва – Казань напружилася, як струна. Росія усе ще обертається навколо неї, і погляди тих, хто розуміє сенс подій, які відбуваються, спрямовані на Татарстан, як колись були спрямовані на Україну погляди усього Совєцького Союзу. Модель, запропонована Татарстаном, – це модель “сильний центр – сильні реґіони”. У Кремля, схоже, зовсім інша, куди ближча до унітарности, концепція. Безумовно, Татарстанові доведеться чимось поступитися; уже зараз він не має права лишати в себе більшу частину податків (як це було в кращі часи його суверенітету), а про окреме громадянство і вихід із складу Росії ніхто і не згадує; будуть, звичайно, і ще якісь поступки. Як далеко вони зайдуть і чи зрівняють Татарстан остаточно з усіма іншими суб’єктами Федерації – може показати тільки час; у Росії ніколи ні про що не можна стверджувати напевно. Але влада Шаймієва і повага до нього в Татарстані й у Москві як і раніше великі, і тому остаточно розчавити Татарстан буде не так просто. В інтерв’ю газеті Республика Татарстан напередодні 10-ї річниці Декларації про суверенітет 26 серпня 2000 р. (до речі, у той же ж день власні інтерв’ю із Шаймієвим надрукували Известия і Российская газета, а за п’ять днів до того – часопис Эксперт) татарстанський Президент сказав чудову фразу: “Робити щось в республіці над головою в Шаймієва – тільки ускладнювати собі життя...” Путін ускладнень не боїться, але рахуватися з ними змушений. Схоже все-таки, що ці проблеми, як і раніше, вирішуватимуться переважно переговорним шляхом – хоча й у набагато більш офіційній обстановці, аніж за часів Єльцина. Риболовлі та полюванню в національному стилі настав кінець. Закон стає важливішим за особисті стосунки. Старіючий татарстанський керманич і молодий улюбленець Росії прийняли бойові стійки. Сигнал до поєдинку вже пролунав, але ніхто не знає, чим він закінчиться. Татарстан виявився чимось на кшталт індикатора демократичности Російської Федерації. Поки що цей індикатор горить, хоча й не так яскраво, як колись; але важка дорога чекає тих, хто мріє, щоб він остаточно згас.

Переклав з російської Андрій Павлишин