зміст

В це важко повірити, але жоден сусід не є таким далеким і незбагненним для українця, як білорус. Надто для галичанина з його “викшталтованою” ідентичністю. У кращому випадку на білоруса яко “гнобленого” чекає співчуття.

Під час останніх президентських виборів в Україні державний телеканал вдало використовував лукашенківську Бєларусь як “страшилку для електорату”. Тезу про комуністичну загрозу підкріплювали документальні фільми про північного сусіда. Не знаю, наскільки глибоко аналізували спеціалісти з виборчих технологій це явище, але культурологи мали би поставити їм найвищий бал. Бєларусь як alter ego у свідомості українця зовсім не є надбанням модерної доби та її антитоталітарного патосу. Бєларусь як текст функціонує за законами ґотичного жанру – terra incognita, земля песиголовців і покручів. Спочатку – внаслідок перебування в одній державі – це втрачена частина власного я, туга за “золотим віком”, дарма, що не таким вже він був і золотим, відтак – внаслідок загарбання Російською імперією обох народів – українського і бєларуського – це відчуття вселенської катастрофи, загибелі світу, живописного, майже мефістофелівського, занепаду. Українцеві важко повірити, що десь може бути ще гірше. Бєларусь була для нього тим іншим Я, якому перепали більші біди та випробування.

У terra incognita завжди є місце для подвигу. Похмурі болота, бідні землі, гноблені люди – вдалий антураж для Героя. Ним може бути борець за незалежність (державницький дискурс, подібний до українського), червоний партизан (совєцький дискурс) чи Славамір Адамовіч і його супутниця з наплічником тринітротолуолу (постсовєцький дискурс).

Для покоління українців, які не знали революції, навіть оксамитової, Бєларусь є текстом, в якому химерним чином поєднуються найпопсовіше фентезі, совкова чорнуха, романтичний патос і усі відомі світовій культурі різновиди нігілізму. Бачачи довкола “розбудову держави”, це покоління у Бєларусі вбачає свого ровесника з усіма притаманними пубертатному вікові ознаками – нон-конформізмом, юнацьким максималізмом, життєстверджуючим панком (“Дайте дітям кулемет” [пісня білоруського гурту "Deviation"]), поділом світу на “своїх” і “чужих”…

“Світова громадськість” звернула увагу на “бєларуський” феномен тільки тоді, коли заявила про себе культура протесту. Йдеться не лише про харизматичну постать Славаміра Адамовіча, чиї перформенси ставали поживою для усіх провідних мас-медій світу. Через розмитість, ненамацувальність культурної ідентичности Бєларусі вона була для Заходу такою ж невідомою землею, “сірою зоною”, як і Україна. Катастрофи, з Чорнобильською включно, послужили зачіпкою для вибудовування нового образу загадкової постсовєцької країни. Тавро катастрофічности, політизованости залишається на бєларуському мистецтві й досі. Українці, на відміну від своїх сусідів, почали опиратися цій політизованості майже одночасно з революційними зрушеннями зламу попередніх десятиліть.

Чи ми від того виграли – питання до дискусії. Але принаймні демонстрування “страшилок” про “Лукашенка-ленд” у жовтні 1999 року мирно уживалося з не менш лукашенківськими методами того самого каналу…

На львівському малярському обрії бєларус Сергій Синіцин з’явився чотирнадцять років тому. Хоча на початку 90-х на батьківщині перспективи були такими ж запаморочливими, як і в Україні, Синіцин залишився і працював саме в контексті української культури. До того ж, у той час, коли революційний патос поступився місцем конструктивній праці – проектам, які не несли на собі тавро отої “гнобленої” ідентичности.

Синіцин ще й тому конструктивіст…

Цього року уродженець Вітебська, сформований у російському культурному контексті, репрезентує у Львові свою першу виставку яко бєларус Сергій Синіцин-Івашкевич. Червоно-білий живопис у львівському культурно-мистецькому центрі “Дзига”, як він стверджує, не пов’язаний з кольорами роздертого першими особами його батьківщини прапору. Це просто екстреми, максимально різкі обриси сліпучо білої землі.