зміст

Світ, що динамічно міняється, квапить. Після недовгого періоду надій, спокус й ілюзій, який Україна провела у блаженному напівсні, настає пора жорстких вимог і прагматичних рішень. Час наполегливо диктує свої умови і принципи організації суспільного буття – енергійне впровадження інновацій та корпоративних норм управління, гармонізацію національних традицій із потребами суспільної модернізації (докладніше в статті “На пороге нового тысячелетия: куда дрейфует мир?”, “ЗН”, 15.01.2000). І як уже неодноразово бувало в історії, у ґеополітичному просторі Україна виявилася між двох “розбіжних” цивілізацій – західноевропейської та евразійської, до того ж “обтяжена” мусульманським викликом. Яке майбутнє чекає її в такому світі? А головне, які сили і ресурси необхідно задіяти, щоб гідне майбутнє відбулося?

Для того щоб відповісти на подібного роду питання, а також зрозуміти причини наших щоденних бід і проблем, необхідно поглянути в культурний корінь соціуму. Йдеться про культуру в її широкому розумінні, як про певну сутнісну матрицю (програму), яка визначає основи світосприймання, світорозуміння, настанови і стереотипи поведінки, засоби дії та пристосування до мінливого соціального і природного середовища, яке стійко відтворюється через систему спільної життєдіяльности й освіти.

Саме соціокультурні первні виступають системоутворюючим стрижнем політичного устрою держави, господарських укладів, суспільних традицій, норм моральної поведінки соціуму та особистости. І велич культури народу визначається насамперед тим, якою мірою вона здатна мобілізувати й підтримувати духовні, душевні та фізичні сили людини і суспільства, насамперед у важкі часи випробувань.

Чим же визначається наше соціокультурне середовище сьогодні і які його перспективи в контексті стратегічних напрямків розвитку людської цивілізації?

Українська карма у світлі цивілізаційних пріоритетів

Після активного включення України у світові процеси виникла змога не лише глибше пізнати світ, а й краще побачити в його дзеркалі найпотаємніші закутки власного національного характеру. Активний процес національної самоідентифікації, який розпочався в Україні після краху імперії, серйозно означив проблему соціокультурної неоднорідности країни. Адже держава в її теперішніх кордонах – є совєцький проект збирання земель і народів, консолідація яких до 1991 р. забезпечувалася суто тоталітарними методами. Пізніший період “вольниці” хоча й оголив проблеми, проте не загострив їх до краю. Сьогодні ситуація у світлі процесів і явищ, які відбуваються на планеті, кардинально змінюється.

Західна Україна, котра тяжіє до евроатлантичного вибору (даються взнаки і історична пам’ять, і вплив західної діаспори), сьогодні, проте, скотилась до відвертої русофобії. Схід і Південь, хоча й перебувають досі у своєрідної “етнічній сплячці” (переважно внаслідок марґіналізації населення), усе ж пріоритетно налаштовані на зв’язки з Росією. Процеси консолідації російського суспільства, які уже розпочалися, до певної міри вплинуть на Україну. Активізується кримськотатарський національний рух, до інтересів якого небайдужі наші південні сусіди. Центр, у свою чергу, дедалі більше тяжіє до ідеї самодостатности та рівновіддалености. І не рахуватися з цим не можна.

Наростання етнічної та цивілізаційної диференціації відзначається не тільки в постсовєцькому просторі. Навіть благополучна Австрія в пориві національного егоїзму відверто кинула виклик єдиній Европі. По суті це “нормальна” традиційна реакція на світову ґлобалізацію та соціальну модернізацію. Націоналізм, з одного боку, є тією пробивною силою, яка руйнує імперські системи (так розпалися СССР і СФРЮ), розчищаючи тим самим шлях для “нового світового порядку”. З іншого боку, він створює бар’єри не тільки для процесів інтеґрації, але і для соціальної модернізації та реформування. Україна повною мірою відчула це на собі.

А тому, щоб усвідомити соціальні ресурси реформування, доцільно розібратися у своїх “національних почуттях”. Якою мірою культура українського соціуму здатна стимулювати процвітання України в ХХI столітті?

Зачарованість ідеями ліберальної демократії на початку 90-х витворила в Україні ілюзію, наче їхнє розуміння і впровадження в суспільну практику буде сприяти активному входженню в західний світ. Тим більше, що, здавалося, українці “генетично приречені” на лібералізм.

Але така українська ліберальна демократія виявилася вкрай несумісною не тільки з корпоративними вимогами часу, але й з щоденними потребами суспільства: сварки у органах влади, відсутність соціальної солідарности та політичної згоди, розрізненість і непримиренна конкуренція політичних рухів, що уособлюють гетьманські амбіції окремих лідерів або бізнес-груп, непомірно розросла політична й економічна тіньова діяльність.

З початком становлення української державности чимало міністерств і відомств перетворилися у своєрідні бюрократичні корпорації-“вольниці”, які прибрали до рук цілі сфери народного господарства. Спроби реформувати державно-адміністративну машину й економічну систему розбивалися об свавілля чиновників. А чого коштує інститут пільг? І скільки було поламано архіприбуткових комерційних схем, які потребували об’єднання інтересів кількох “груп впливу”?

У таких умовах природними стали деградація і розбазарювання таких складних структур, як Чорноморське пароплавство, величезні проблеми в забезпеченні функціонування нафтопереробних комплексів. Сьогодні на наших очах розвалюється електроенергетика. Створення фінансово-промислових груп залишається тільки в мріях і проектах, “вакуум” фондового ринку так і не заповнюється. Колись могутні українські компанії перестали цікавити стратегічних інвесторів, оскільки виявилися у вкрай поганому стані через бездарне управління ними.

З великою “полегшею” Україна відмовилася від технологічно насичених контрактів і пішла на стратегічні політичні поступки в обмін на сировину, пробачення боргів, кредити або обіцянки розвивати малий і середній бізнес. Фактично без бою були здані позиції в боротьбі за інвестиції у високотехнологічні сфери і доступ власної наукоємної продукції на світовий ринок. Чинні окремі високотехнологічні виробництва наче “оази” у промисловій пустелі – їх можна перерахувати на пальцях.

У полоні пристрастей: “маємо те, що маємо”

Заклинаннями з приводу наших нісенітниць уже нікого не здивуєш. Але в питаннях аналізу причин поки що в головах у політиків і експертів повний хаос. Популярні колись посилання на тягар тоталітарної спадщини не переконують. Хіба іноді їх продовжують за інерцією використовувати в рамках деяких політичних ритуалів. По-моєму, справа не стільки у відсутності єдности поглядів, скільки в нестачі сміливости безпристрасно поглянути на себе, не дорікаючи дзеркалові... А тим більше констатувати не надто приємні для себе речі.

Зокрема, признаватися собі в тому, що труднощі у взаємовідносинах України з “розважливим” Заходом і “жорстким” Сходом нерідко виникають внаслідок того, що демонстровані українцями особливості поведінки та засоби дій не завжди адекватно вписуються в контекст звичних сучасних світових норм. І в умовах явно програшного протистояння з технократичним світом “незапотребувані” і навіть антагоністичні ціннісні орієнтації й властивості національного характеру витісняються в область підсвідомого, формуючи саме той комплекс “меншовартости”, що не тільки заважає жити, але й породжує “тіньовий імідж нації”, експлуатований українськими недругами і недоброзичлицями.

Надмірна конкретно-предметна орієнтація (за принципом “краще курка в руці, аніж журавель у небі”) не тільки в особистому спілкуванні, але й у конкретних політичних і комерційних справах, виявляється в зневажливому ставленні до складних інтелектуальних процедур прийняття рішень, ігноруванні інформаційних ресурсів як фундаменту сучасних систем управління, а також зациклености на питаннях володіння власністю на шкоду ефективному управлінню нею.

Затамована глибинність української душі, схильність до спілкування зі своїм внутрішнім світом, самоти або створення малих груп на основі взаємних симпатій – трансформувалася в ідеал “моя хата скраю” як символ партикулярного містечкового патріотизму, декларування нейтральности і позаблоковости – такої собі форми відсторонености від участі у світових політичних корпораціях.

Соціальна пасивність, консервативність, небажання ризикувати, прагнення до відокремлення і персональної свободи без належної відповідальности, дисципліни й організованости, а також відсутність стійкого усвідомлення мети, стали серйозним гальмом для корпоративних дій і інноваційної діяльности.

Український етнонаціональний психотип пріоритетно орієнтований на час, віддаючи перевагу заглиблюванню в минуле з його архаїкою і символікою. Проте таке минуле надміру тяжіє над сучасним, зафарбовуючи його в депресивні тони (у цьому контексті характерним є явна перевага ритуалів поклоніння жертвам, а не героям). При цьому майбутнє практично залишається поза увагою – про нього переважно не міркують (до слова сказати, футурологічні прогнози в середовищі українських інтелектуалів не в пошані). Але якщо які-небудь проекти і з’являються, то в них ілюзорність і віртуальність значно переважають над реалістичністю прорахунків. А тому-то й закономірною є доля наших “велетенських планів”.

Проте в питаннях ґлобальної просторової облаштованости існують серйозні проблеми, що зараз чітко проглядається як у ґеополітичних коливаннях держави, так і в побоюванні зайнятися серйозним адміністративно-господарським облаштуванням країни – українці більше тяжіють до організації мікропросторів (“садок вишневий коло хати...”. До речі, саме в просторово-часовій орієнтації рельєфно проявилися сутнісні відмінності української та російської ментальности (росіяни пріоритетно орієнтовані в майбутнє і на облаштованість простору в ґлобальних масштабах).

Процес відродження етнонаціонального українського первня в культурі країни хоча і позначився позитивно на низці сфер громадського життя, водночас оголив хворобливі проблеми, які стосуються соціальних наслідків повернення до традицій та відкриття доступу до культурних шарів і архетипів колективного несвідомого. І як виявилося, саме в “переказах глибокої старовини” кореняться чимало з тих “несвоєчасних” якостей українського характеру, які викликають “алергію” у світі.

Саме час задуматися над попередженням авторитетного “американського” українця Осипа Мороза, що “навряд чи можна брати минуле за зразок”, а властива українцям “селянська ментальність добра для селян – та й то у певний час і в певному місці, але вона не цілком підходить усій нації”. “Самовиправдання” на кшталт того, що в умовах можливих ґлобальних екологічних катаклізмів особлива психофізіологічна живучість і гармонічна вписаність українців у природу придадуться, поки що не збуваються. І хоча здатність виживати в найнеймовірніших обставинах українці демонстрували протягом усієї своєї історії, соціальні катастрофи, як і внутрішньополітичні розборки ХХ сторіччя – свідчення серйозних “неполадок” українського соціокультурного механізму. Насамперед у тій його частині, яка відповідальна за колективні форми виживання.

У пошуках “точки опори”

Зштовхнувшись із серйозними внутрішніми проблемами і не знаходячи сил для їхнього вирішення, на певному етапі суспільного розвитку українці, навіть при всій спрямованості усередину себе, активно стали чекати зовнішньої допомоги.

З одного боку, Захід спокушав рівнем життя, успіхами в організації ефективного виробництва і управління. Але згодом ілюзії з приводу того, що ми швидко “заразимося” цим досвідом, минали. Від західних політиків і експертів довелося вислухати масу повчань, претензій, докорів і вимог. У “сухому залишку” допомоги залишився хіба що прогрес в питаннях розвитку дрібного і середнього бізнесу, відпрацьовування деяких прийомів у міжнародній політиці та сфері безпеки і ... величезні фінансові борги.

Який уже там корпоративний досвід... А зарубіжні транснаціональні корпорації в Україні – це взагалі “річ у собі” під заступництвом міжнародних організацій та урядів провідних світових держав. Що ж стосується американської системи соціального партнерства, заснованої на принципах “етнонаціонального плавильного казана”, то вона і зовсім згубна для України. Проте навряд чи варто докоряти Европі й Америці в тому, що вони не бажають просувати Україну технологічно – не в їхніх культурних традиціях глибоко рефлексувати з приводу “незрозумілих” сторін української ментальности. На Японію та Південну Корею з їхнім високим рівнем корпоративних традицій найближчим часом, схоже, теж важко розраховувати – хронічний конфлікт “АвтоЗАЗ” – “Daewoo” – наочний приклад.

Як би там не було, перед українським соціумом нелегкий шлях пристосовування до норм і правил світу, який ґлобалізується, його жорсткому правовому ладові та прагматичності. І навряд чи варто розраховувати в цій справі на “східний локомотив”. Завдання держави, яка шанує себе, – скориставшись досвідом розвинутих країн, вийти на власний життєвий шлях. Якщо ми замислюємося всерйоз про своє економічне, технологічне, культурне і навіть політичне процвітання в третьому тисячоріччі, то повинні шукати точку опори в собі, гармонійно поєднуючи щоденні потреби соціальної модернізації з національними традиціями, які відроджуються.

Переклав з російської А.П.