1. Передумови виникнення “держави Україна”

1.1. Криза та розпад СССР

Безсумнівною передумовою виникнення нової незалежної держави з назвою “Україна” стала глибока криза совєцького суспільства, фактична поразка, якої завдали СССР та його блокові у “холодній війні” чи, як її називають – “третій світовій війні”, США та їхні союзники. Причини цього дуже різні – від неефективности суспільної організації до неминучого технологічного відставання. Їх сукупність призвела до глибокої ерозії навіть решток комуністичної ідеології, тотального цинізму, який охопив усе – від верхів до низів суспільства.

Розвал СССР був неминучим. Однак перед правлячими елітами та самим народом постала проблема подальшої організації суспільства чи суспільств. Окрім того, партійна номенклатура змушена була замислитися над тим, як втримати владу і контроль над економікою, як змінити форми свого правління, аби зберегти status quo ante.

Для совєцької номенклатури дискусія стосувалася кількох питань:

Опозиційні антисовєцькі сили, які були не такими вже й численними, складалися з двох головних нуртів: тих, котрі виступали за якнайширшу демократизацію суспільства (умовно назвемо їх “демократами”), і тих, котрі головно боролися за національне визволення народів СССР чи їхню самоідентифікацію, як це було у випадку, скажімо, українців чи росіян (умовно назвемо їх “націоналістами”), хоча погляди цих людей щодо майбутнього політичного устрою вкладалися у весь ідеологічний спектр від демократії до тоталітаризму.

Опозиціонерами щодо планованої трансформації суспільства на той момент були, звичайно ж, комуністичні “ортодокси”, однак тоді вони були фрустровані та не готові ні до ефективної трансформації, ні до ефективного опору змінам.

Ось ті головні політичні сили, котрі якось усвідомлювали потребу та нагальність змін і шукали можливі шляхи трансформації, аби принаймні свого місця у цьому процесі.

М.Горбачов представляв проект еволюційної суспільної та політичної трансформації у рамках єдиної держави (еволюційно-інтеґративний проект).

Натомість лідери національних номенклатур, включно з Б.Єльциним, рвалися до влади та незалежности від центру і представляли проект еволюційної (Л.Кравчук) чи революційної (ранній Б.Єльцин) суспільної трансформації в рамках порівняно чи повністю незалежних територій, де вони б повністю контролювали увесь процес (еволюційно / революційно дезінтеґративні проекти).

“Демократи” намагалися обстоювати утопічні проекти реформування СССР (А.Сахаров) у рамках єдиної держави чи ні (еволюційно / революційно інтеґративні / дезінтеґративні проекти). Вони не наголошували на проблемі дезінтеґрації, більше наполягаючи саме на глибокій демократизації суспільства. Дещо більше уваги приділялося економічній трансформації. Натомість практично не йшлося про адміністративну трансформацію. Таким чином, головною проблемою стала демократизація та економічна реформа, а шляхи оволодіння та утримання влади опинилися поза увагою.

Дехто з опозиціонерів протистояв державі як такій – тобто, по суті готував ґрунт, щоб опинитися поза процесом політичної трансформації. Пізніше виявилося, що самої лиш боротьби за права людини для здійснення повноцінної трансформації замало. В процесі змін було важливо сформувати сучасні форми суспільних відносин, модерний суспільний механізм, який мав би конституюватися у новій українській державності. Іґнорування цих викликів часу призвело у майбутньому до практичного усунення з політичного процесу тих, кого в колах інакодумців можна було віднести до “демократів”.

Натомість “націоналісти”, природно, обстоювали проект дезінтеґрації СССР, не надто цікавлячись іншими аспектами трансформації, а саме питаннями якнайширшої демократизації чи суспільної та господарської організації власне як бази для побудови нового ефективного суспільства (еволюційно / революційно дезінтеґративні проекти). Для них ці проблеми були не настільки актуальними, бо розглядалися лише як засіб для досягнення національної незалежности, або ж просто іґнорувалися. Таке нехтування і призвело до провалу самих цих нуртів у майбутньому. Чи не головна увага в їхніх проектах була звернена до проблеми оволодіння владою, а не трансформації національного суспільства у модерне, політично та економічно ефективне. По-суті вони погоджувалися на здобуття влади у фактично існуючому соціумі та будували виключно етатистський проект. Задавшись тільки метою створення незалежної Української держави якими завгодно засобами, вони дуже швидко порозумілися з номенклатурою, гадаючи, що зможуть здолати її, граючи за її правилами на її ж полі.

Комуністичні “ортодокси” не змогли запропонувати нічого кращого, ніж путч, чим тільки пришвидшили процес розпаду СССР та крах проміжного горбачовського проекту еволюції у рамках єдиної держави та економіки (консервативно-інтеґративний проект).

Які ж проекти пророблялися в Україні, і чи були вони пов’язані з іншими існуючими на той час проектами?

Очевидно, що в Україні існували чи народжувалися два номенклатурні проекти – інтеґративний та дуже поміркований дезінтеґративний. Можливо, що другий одразу не усвідомлювався як повноцінна доктрина, а поставав ситуативно. Натомість інтеґративні номенклатурні проекти існували і в еволюційній (офіційній), і в комуністичній “ортодоксальній” формі (як певна опозиція до офіційного горбачовського проекту). Творці цих проектів відзначалися тим, що реально володіли, хоча і ослабленою, але владою. Вони могли реально, хоча й з певними застереженнями, втілювати свої масштабні, всеохопні суспільно-політичні проекти. У них була можливість та адміністративний ресурс підготуватися до кардинального перерозподілу влади та власности, апробувати перші полігони вільного підприємництва на базі різного роду кооперативів, вчасно перекинути туди фінансові та матеріальні ресурси. Разом з тим, ці форми номенклатурного господарювання залишилися тісно прив’язаними до влади. Таким чином готувалася база для втілення проектів постсовєцької номенклатури.

Консервативно-інтеґративний номенклатурний проект був перекреслений путчем ДКНС (ҐКЧП). Тому українській номенклатурі не залишилося нічого іншого, як спробувати втілити еволюційно-дезінтеґративний проект. Революційного проекту в галузі економіки українська номенклатура, попри мляві декларації про якісь економічні реформи, так ніколи і не виробила. Бо, очевидно, їх не потребувала. Вчасне і послідовне запровадження вільноринкової економіки позбавило б її можливости перерозподілити власність на свою користь так, як вона це організувала.

“Демократів” у чистому вигляді в Україні було дуже мало. На першому ж етапі трансформації вони були затінені більш чисельними “націоналістами”.

“Націоналісти” на короткий час опанували ситуацією після путчу ДКНС. Їхній дезінтеґративний проект тимчасово співпав з дезінтеґративним проектом номенклатури, яка встигла переорієнтуватися. Однак вони не володіли жодним адміністративним ресурсом, не надавали серйозної уваги (навіть у тих кількох областях, де виграли вибори) проблемі створення економічної бази для влади через перерозподіл власности, ресурсів та фінансів, якнайактивнішого впровадження нових форм господарювання.

“Націоналісти” поспішили укласти негласну угоду з номенклатурою задля створення держави з назвою “Україна”, не забезпечивши і не створивши собі у ній жодних реальних ролей, опертих на реальну економічну та політичну базу. Тим самим вони неначе віддали ще недавно імперській та відверто антиукраїнській номенклатурі “сакрамент незалежности”. Невдовзі це дало змогу тій самій номенклатурі повністю узурпувати ідею незалежности, збити політичну напругу у суспільстві, списавши невдачі свого перманентного десятирічного правління в незалежній Україні на “демократів” та “націоналістів”, а отже практично повністю усунути їх з політичної сцени та від великого перерозподілу власности і влади.

1.2 База формування “держави Україна”

Однією з передумов успішного державобудування є самоусвідомлення певної групи людей як цілісности. Почуття єдности може формуватися на різній базі, але завжди потребує певного часу. Не обов’язково консолідуючим елементом має бути етнічна єдність, хоча конструкт єдности з часом може призвести через природні тривалі асимілятивні процеси до формування нового чи оновленого етносу. Зрештою, до цього може призвести і примітивне підкорення одного етносу іншим та примусова чи добровільна асиміляція.

Якою під цим оглядом була ситуація в Україні? Здобуттю незалежности в силу жорстких ідеологічних обмежень у СССР не передував процес тривалого формування оновленого почуття консолідуючої єдности. Ба більше, совєцька пропаганда провокувала розколи навіть в українському етносі, не кажучи вже про решту населення УССР. У суспільній свідомості сформувалися іміджеві конструкти “западенців”, “бандерівців”, “східняків”, “хохлів”, “москалів”. Гласно і негласно на державному рівні насаджувалася нетерпимість до кримських татарів і євреїв. По суті, напередодні незалежности в Україні не було до решти сформованої спільноти, яку можна було б навіть умовно назвати українською політичною нацією. Значною мірою її населення було об’єднане лише спільністю території, зберігаючи різну ментальність, приналежність до різних політичних конструктів, культурних світів.

Єдиним порівняно консолідуючим елементом, попри територіальний, була ілюзія можливости швидкого виходу з стаґнації та кризи шляхом відокремлення від непідйомного СССР. Однак майбутнє цієї нової спільноти бачилася всіма групами населення по-різному, хоча мало єдину знакову назву “незалежна Україна”. У цьому і полягала велика ілюзія, породжена референдумом про незалежність 1991 р. Всі наче голосували за одне і те ж. Формально – так. Однак по суті – ні. Це усвідомлювала посткомуністична номенклатура в Україні, яка, вже тоді миттєво зорієнтувавшись, належно провела референдум, посиливши його масованою пропагандою, яка відрізнялася у кожному з реґіонів і обіцяла у кожному з них те, до чого він прагнув. Результат був досягнутий, однак політична нація так і не постала.

Водночас було вперше закладено основу для тих маніпуляцій з виборами, які досягли свого апогею на референдумі щодо конституційних змін 2000 року. Подібну технологію подвійних та потрійних стандартів застосовували на всіх президентських виборах, що і далі закріплювало фактичну гетерогенність населення України, не вело до справжнього консенсусу чи компромісу у вирішенні націотворчих завдань, а слугувало тільки вирішенню ситуативних завдань.

Таким чином, гетерогенність не тільки закріпилася в незалежній Україні як факт, але й почала наростати. Різні реґіони практично не проявляють волі до зближення чи взаємного зацікавлення. Причому, це стосується і культурного виміру, і економічного сенсу. Єдиний економічний організм в силу кризовости економіки та відсутности хоч якогось формування її структури через різного роду пільгову політику практично не створюється. Зрештою, реґіональні номенклатури на першому етапі навіть чинили опір втручанню центру у перерозподіл власности у їхніх реґіонах.

Західний реґіон не сприйняв практично повальної і вже незмінної русифікованости Півдня та Сходу. Не було проведено громадської дискусії з цього питання, суспільство не відрефлектувало реального стану справ. І не тільки не усвідомило реального стану справ, але й не виробило спільної, прийнятної для усіх (чи принаймні більшости) складових суспільства стратегії, що ж робити далі із проголошеною незалежністю та імплікованою тим самим політичною спільнотою й єдністю.

Невідомо, на чому базувати цю єдність. На спільності долі? Економічному інтересі? Але чи існує спільний загальноукраїнський економічний інтерес? Якійсь формі консенсусу? Але ж немає механізмів загальнонаціональної дискусії, яка б мала його виробити. Українське суспільство залишається розірваним. Мові? Але якій – тій, якою розмовляє більшість? Натомість, навіть офіційний Київ так і не спромігся усвідомити консолідуючої ролі української мови, він і далі сприймає її вкрай формально та холодно, вже не кажучи про майже всуціль російськомовне чи радше совєцькомовне київське міщанство. Для нього не існує фундаментальної тези російського політолога Сєрґєя Чернишова, що Росія – це, щонайперше, російська мова, а не територія, поліетнічне, полікультурне населення, а тим більше не та чи інша адміністративна структура. Натомість для адміністрації “государства Украина” актуальною є лише теза, що держава – це адміністрація.

Водночас у такого диференційованого населення, яке не має спільного мовного простору (практична розполовиненість на російсько / суржико та україно / суржикомовне населення), спільного інформаційного простору (його практично віддано російським медіа, і більшість громадян нашогоо суспільства насправді живуть у російському медіа- та інформаційному просторі, переймаючись проблемами держави Росія, а тому більшою мірою є “росіянами”, ніж “українцями” в інформаційному сенсі слова), не формується ідентифікація з даною державою. Тривалий час існуючий з українською незалежністю стан навіть у формальному сенсі значною частиною суспільства або не усвідомлювався (а це включає певні зобов’язання та обмеження), або ж сприймався як нетривкий перехідний стан чи імітація незалежности, або ж просто сприймався вкрай вороже. Державний проект не став істотним для значної частини населення. Ба навіть більше – ні адміністрація, ні саме суспільство так і не випрацювали акцептованого більшістю суспільства “проекту Україна”, він просто відсутній. Можна говорити про певний брак “державного інстинкту”, якщо така термінологія прийнятна для більшости населення України.

Тому для формування якоїсь спільної бази дуже важливо будувати в Україні механізми громадянського суспільства. Ним має статии суспільство, яке усвідомлює реальний стан, працює над виробленням візії майбутнього, може озвучити свою дискусію, має реальні політичні та громадські механізми, щоб втілювати вироблений консенсус у життя. На жаль, темп побудови громадянського суспільства в Україні спадає, якщо взагалі не стаґнує. Відбувся значний перекіс у бік створення олігархічної моделі правління з однозначним домінуванням однієї гілки влади, втіленої в інституті президентства.

Однією з баз, на якій можна було б розбудовувати державу, поза всяким сумнівом є економіка. Від СССР Україна успадкувала не цілісний самодостатній організм, чи економіку, яка була б ефективно кооперована з якимись іншими економічними системами. Колапс економіки у постсовєцьких країнах, практична ліквідація кооперації з колишніми країнами Ради Економічної Взаємодопомоги, проголошена, але так і не здійснена конверсія військово-промислового комплексу фраґментаризували економіку України. Українська економіка зупинилася з огляду не тільки на непотрібність чи неконкурентоспроможність своєї продукції, але й тому, що на території України залишилися тільки частини колись єдиних технологічних циклів. Зациклити їх у межах України теж не вдалося.

Разом з тим, в останні роки активно іде процес фактичної деіндустріалізації країни. Він співпав з процесами переходу світової економіки у постіндустріальну фазу і створення нових інформаційних економік та суспільств. Сировинні галузі та важка промисловість, які були розвинуті в Україні, не мають експортного потенціалу. Натомість високотехнологічні галузі, зорієнтовані головно на виробництво зброї, транспортної авіації, космічних апаратів тощо, наштовхуються на різного роду експортні / імпортні обмеженнями та політичні пріоритети.

Складається враження, що насправді всі “стратегічні партнери” України не зацікавлені у відновленні її високотехнологічних технологій як із стратегічних (небезпека відновлення військового потенціалу, який може бути використаний супротивником), так і з конкурентних міркувань (створення серйозного конкурента на світовому ринку не тільки товарів, але й праці).

Непоганою базою для розбудови економіки ефективної держави може стати її “ґеополітично проміжний” характер. Якщо у військовому сенсі Україна практично опинилася між двох таборів, що протистоять один одному у Центрально-Східній Европі: НАТО і Ташкентським договором (що є джерелом загрози), то у економічному сенсі вона опинилася між ЕС і Росією з її фактичними сателітами (Росія+) як величезними ринками та індустріальними і сировинними базами. Через Україну проходять (чи мають пройти) головні транспортні чи вантажопотоки Схід-Захід (ЕС – Росія+ – Середня Азія – Далекий Схід), Північ-Південь (ЕС – Кавказ – Середня Азія). Можливим ресурсом є проекти, пов’язані із транспортуванням нафти та газу як із Каспійського реґіону, так і з Північної Европи чи Близького Сходу. Обидва надреґіони зацікавлені у якщо не контролі, то принаймні в участі у цьому транспортному вузлі Европи, котрий з огляду на своє ґеополітичне транспортне значення має найбільші у Европі перспективи. За оцінками інституту Rendall, Україна має найвищий у Европі транспортний транзитний рейтинг – 3,11 бала. Зауважимо, що у сусідній Польщі цей показник становить лише 2,72 бала. Транзитний рейтинг території тієї або іншої країни враховує розвиненість розміщених у ній транспортних систем і мереж, а також рівень і стан її інфраструктури [1].

1.3.Опозиційні сили

Одним з чинників, який впливає на творення сучасного українського суспільства та “проекту Україна”, є структура опозиційних сил. Ця структура є не тільки системою опозицій, але й відображає майбутні можливі перерозподіли влади чи розлами у суспільстві та державі. Перерозподіли влади у центрі чи реґіонах відбуваються тоді, коли не задовольняються вимоги якоїсь частини суспільства або політичного нурту. Натомість, якщо невдоволення локалізується в географічних реґіонах, то це може призвести і до реґіональних автономістських чи навіть сепаратистських тенденцій.

На сьогодні в Україні відбувається процес крайньої концентрації влади. Державна адміністрація на чолі з Президентом зробила висновки з попереднього періоду практичного двовладдя за всі роки української державности – парламентської та президентської гілок влади. Судова влада, на жаль, так і не звільнилася від опіки державної влади і не розвинулася у самостійну її гілку. Після створення взимку 2000 р. у Верховній Раді парламентської більшости у ньому було придушене джерело комуністичної опозиції. Однак, разом з тим, існують симптоми того, що й усякої опозиційности взагалі. Президентська адміністрація утвердилась, і є загроза, що вона тим самим не тільки псує свій імідж у очах західних партнерів, але й створює передумови для своєї ж нестабільности, вона не репрезентує увесь спектр реґіональних еліт.

Президентська адміністрація головно представляє стару / нову київську бюрократію, дніпропетровське угруповання та деяких представників лояльних до них інших реґіональних еліт. Ба більше, формування владних та бізнесових еліт у реґіонах, що не мають представництва в адміністрації, відбувається строго під її контролем. Сама система формування великих капіталів у реґіонах практично виключає можливість їхньої незалежности від влади. З одного боку, “олігархи” намагаються опанувати владу як в реґіонах, так і в центрі, але з іншого – вони без санкції та змички з владою неможливі.

Така практично повна залежність від адміністрації та Києва врешті-решт не може не зіштовхнутися з інтересами реґіональних еліт, які вийшли з реґіональних номенклатур. Періодично Президент змушений приборкувати місцевий номенклатурний сепаратизм та направляти у реґіони своїх ставлеників. Зараз цей процес практично завершено. Задля цього здійснювалася окреслена законодавча реформа (під інститут голів держадміністрацій було підведено конституційну базу), провадилася цілеспрямована кадрова політика: була вибудувана строга президентська виконавча вертикаль.

Таким чином, в Україні повністю сформувалась олігархічна форма правління, яка гальмує формування громадянського суспільства і позбавляє перспективи ефективного реформування українську економіку. Олігархи різного рівня блокують цивілізоване входження української економіки у світовий ринок.

Безсумнівною, хоча на даний момент практично нікчемною з огляду на свої можливості, опозицією існуючій структурі влади після кількарічного флірту з нею стали дисиденти совєцького часу. Причому, і “націоналісти”, і “демократи”. Зрештою, у новій державі їм уже немає місця. Свою роль, на думку постсовєцької номенклатури, вони вже відіграли. Загравання епохи Кравчука закінчилися. Номенклатура успішно пройшла процес трансформації, і вже не потребує жодного “прикриття”.

Очевидним опозиційним потенціалом володіє Західна Україна. Зараз розчарування та фрустрація населення не дають змоги втілитися цьому невдоволенню у щось конкретне. Однак воно існує і наростає. Для зняття напруги адміністрації доволі довго вдавалося грати на гіперпатріотичних настроях та створювати ілюзію, наче створюваний новий політичний організм є втіленням того ідеалу, який Західна Україна плекала упродовж останніх ста років. Тепер стає щоразу очевиднішим, що це не так, що роль цього реґіону не тільки незначна, але й штучно мінімалізується у державі загалом.

Подібні процеси відбуваються і в інших реґіонах. Невдоволення, яке тамується фрустрацією та адміністративними заходами домінує у Криму, в Одесі.

Безумовно опозиційним потенціалом володіють і переважно російсько / суржикомовні реґіони, етнічні анклави – татарський, угорський, румунський.

2. “Вкрадена Україна”

Незалежність держави Україна стала можливою як спільне дітище постсовєцької комуністичної номенклатури, яка спершу нишком, а відтак дедалі голосніше заявила про свої ексклюзивні претензії на “реґіон Україна”, та консервативних чи традиційних українських патріотів.

Однією з банальностей доби незалежности стало посилання на референдум про незалежність та його результати. Однак, поминаючи методи підрахунку голосів, які не змінювалися на більшій частині виборчих дільниць, задумаймося, за що ж тоді голосували насправді? Адже голосували майже всі. Але, як завжди під час революції, не за те, чого хотіли і що отримали.

Одні традиційно голосували за гіперпопулістські гасла на кшталт “Геть номенклатуру від корита”, не маючи жодного позитивного проекту, окрім ідеології булгаковського Шарікова, що зводилася до простої максими – “Всё поделить”. Зрештою, це була ще одна спроба реалізувати “рай на землі”, але вже не у рамках невдалого проекту СССР, а у скромніших рамках “території Україна”.

Інші голосували за те саме, однак у більш архаїчній чи консервативній формі “раю на окремо взятій землі з назвою Україна”, де одразу, згідно з прогнозами Дойче Банку, мало настати процвітання. У цьому випадку голосували за ще одну утопію, гадаючи, що не працею чи кров’ю, а простим голосуванням можна здобути рай ще за свого життя тут на землі.

Водночас в Україні не сформувалась модерна “уявна спільнота” (за Бенедиктом Андерсоном). Різні групи та реґіони так і не консолідувалися довкола чогось одного, прийнятного для усіх.

3. “Государство Украина”

Перехопивши національні гасла у “патріотів” та “демократів”, номенклатура зберегла практичну владу в Україні. Тим самим вона неначе отримала певний тайм аут. Це дало їй час на перегрупування сил, перекидання капіталів, оволодіння колись загальнодержавною власністю, що було влучно названо “прихватизацією”. Вона повністю оволоділа економікою. В держуправлінні залишилася частина “старих кадрів”, але чимало з них перейшли у бізнес. Проте годі намагатися їх відокремити. Досі вони залишаються практично одним цілим. Зв’язкою тут виступає власне адміністрація, яка контролює все, що діється у начебто приватизованому секторі економіки.

Ненадовго у низці головно західних областей країни все ж вдалося встановити, як перехідну форму, певне слаборозвинуте й інфантильне демократичне правління, яке радше нагадувало відсутність влади. Тут воно здійснювалося українськими консервативними патріотами.

У перші роки незалежности Київ не надто втручався у реґіональні справи. В той час йшла головна боротьба за столицю, а отже всю державу. Натомість після структурування влади, накопичення головних капіталів, марґіналізації реґіональних еліт дійшло і до втрати влади українськими консервативними патріотами навіть у Західній Україні. На сьогодні практично вся влада контролюється державною адміністрацією з Києва. Зрештою, це можна вважати здобутком, бо ситуація була б набагато гіршою, коли б влада не контролювала ситуацію взагалі, як, скажімо, в Албанії, і тим самим призвела до повної деструкції суспільства й держави. Натомість питання полягає у тому, яку міру владних повноважень повинен мати центр, а яку – реґіони, кожна з гілок влади, і чи не призведе узурпація всієї повноти влади однією з гілок, скажімо президентською, до авторитаризму і, зрештою, чи не завдасть це шкоди цій гілці влади, та й державі загалом, або чи не призведе крайня централізація влади до посилення реґіоналістських чи сепаратистських настроїв у реґіонах?

Проблема тут не лише у Києві. Столиця діє методично і праґматично, хоча виключно на свою користь. Владу не змогли втримати самі “націонал-патріоти”. Вже від самого початку існування держави розпочалася тиха війна між дисидентсько-патріотичним та дисидентсько-демократичним крилом колись єдиного опозиційного руху. З огляду на начебто нагальні потреби збереження держави у яких завгодно формах, дійшло до усунення з політичної арени дисидентсько-демократичного крила, яке наголошувало на правах людини та загальних нормах демократії. “Націонал-патріоти” ладні були не тільки пожертвувати демократією, але й почали колаборувати з номенклатурою. Це призвело до їх повного виродження і врешті усунення від влади, при якій вони почали відігравати хіба що декоративну функцію.

Загальним явищем постсовєцького простору стала криміналізація ледь не всіх сфер життя, особливо матеріальної. Криміналізація стала спільним дітищем номенклатури, яка вдалася до безпрецедентного неконтрольованого розподілу загальнонаціонального майна, і традиційного криміналітету, який номенклатура почала використовувати як інструмент і який сам заявив про власні права на перерозподіл власности. Цьому сприяла і пауперизація широких мас населення, яке не отримало своєї частки власности. Сертифікатна приватизація стала формою відкупу від народу і позбавила його формальних підстав на свою частку при перерозподілі т.зв. всенародної власности. Тому збідніле населення перетворилося на поле для рекрутування дедалі ширших і ширших верств суспільства у замкнуте кримінальне коло.

Послаблення контролю за державною власністю, особливо у традиційно прибуткових сферах, призвело на всьому постсовєцькому просторі до масового присвоєння державного майна. В результаті, в Україні склалася ситуація, коли “близько двох десятків “сімей” (кланів) захопили 4/5 т.зв. загальнонародної власности, залишивши всім іншим для боротьби за персональне фізичне виживання 1/5 цієї власности” [2]. І немає жодних гарантій, що й ця власність не буде перерозподілена на користь тих самих двох десятків кланів. Помилковим слід вважати твердження, що сертифікатна приватизація себе не виправдала й не принесла належного результату. Зовсім навпаки, – вона напевно назавжди відбила інтерес до подібних процесів у більшости громадян України, які начебто стали “власниками”. Насправді більша частина населення практично за безцінь подарувала свої майнові сертифікати. Від народу відкупилися, так йому нічого і не давши, і тепер настав час розподілити те, що ще не розподілено. А це найпривабливіші галузі, скажімо, енергетика.

Однак у метушні цього номенклатурного розкрадання практично було знищено чи розбазарено за безцінь цілі галузі української економіки. Чого варте розтягування за ефемерні борги, а фактично знищення, Чорноморського пароплавства? Перестали існувати галузі, пов’язані з високими технологіями, у тому числі й з військовими. Практично, це призвело до деіндустріалізації країни.

Безпосередньо з нею пов’язана і деінтелектуалізація України. Оскільки більша частина промисловости була зупинена, і після десяти років розкрадання та фізичного й морального знищення вона вже не підлягає жодному відновленню, то інженерно-технічні працівники або дискваліфікувалися, або перекваліфікувалися, осівши переважно на всюдисущих базарах. Те ж саме можна сказати і про позбавлену фінансування та замовлень науку. Молоді й перспективні вчені вже давно знайшли своє місце за кордоном. Ба більше, деякі дружні держави та стратегічні партнери цілеспрямовано, через різного роду еміґраційні програми (очевидно, в плані допомоги Україні) вимивають з України інтелектуальний потенціал, який ще в ній залишився. Безсумнівно, є й певні здобутки, але головно у гуманітарній сфері. Натомість, у сфері фундаментальних досліджень, нових технологій Україна не входить ані до числа країн, що їх розробляють та ними володіють, ані до числа тих країн, що активно впроваджують передані їм технології. Україна відноситься до кола країн, що перебувають поза технічним поступом [3].

Соціальна нестабільність призводить і до негативних демографічних процесів. Слабкість, а то й відсутність системи соціального забезпечення, хоча б на совєцькому рівні, призвела до різкого зменшення тривалости людського життя, різкого падіння народжуваности, а також масової міґрації населення. Міґрація була спричинена здебільшого економічними причинами, хоча часто і неможливістю реалізуватися в Україні. Певні міґраційні потоки мають етнічне забарвлення (як-от єврейський з України та кримсько-татарський у Крим), хоча й не викликані якоюсь ксенофобією в Україні. Тривожним підсумком десятиріччя став той факт, що Україну покинуло близько 400 тисяч жінок репродуктивного віку, шукаючи собі долю чи недолю за кордоном. В результаті в Україні дійшло до реальної депопуляції. За різними підрахунками населення України скоротилося принаймні на два мільйони мешканців.

Метою утворення незалежної Української держави мало б стати забезпечення розвитку українського етносу та підтримка інших національних меншин чи забезпечення їхніх прав. Однак насправді в Україні, попри формальні запевнення зацікавлених та не надто компетентних чиновників, і далі шаленими темпами з використанням нових технічних та медіальних засобів продовжується практична денаціоналізація як українців, так і інших народів. Часто її називають русифікацією. І це так, хоч це й не вся правда. Варто лишень пройтися вулицею, не скажу Севастополя чи Донецька, а столиці нашої – Києва. На десятому році української незалежности ми маємо практично російськомовний бізнес (з того 1% населення, яке володіє 4/5 власности, україномовною є мізерна частина), російськомовне військо (більшість офіцерського корпусу повсюдно користується російською мовою), російськомовні медіа (по суті, більшість телепрограм або транслюються російською мовою, або ж просто ретранслюються з Росії, український уряд практично не контролює стратегічний інформаційний простір України), російськомовну владу.

Такий стан справ не може не розглядатися як загрозливий навіть з огляду на безпеку держави. Я не назвав би русифікацією процес засвоєння елементів якісної російської мови, високої культури в її правдивому сенсі. Цілком інша річ – практична домінація російських електронних і традиційних мас-медіа в Україні. Росія робить усе, щоб не тільки зберігався status quo ante, але й щоб по можливості процес поглиблювався. Суть концепції “проекту Росія” часто зводиться саме до максимального розширення сфери побутування російської мови та російських мас-медіа, що є практично політикою Російської Федерації. Сєрґєй Чернишов, доповідаючи на нараді Ради Оборони РФ, окреслюючи стратегію російського самовизначення, вбачав у майбутній Росії “транснаціональну всесвітню корпорацію Росію”, а не територію, Росію-РФ, яка “відштовхується від банальної тези, що слід відтворити російську мову”, і тільки після цього можна дійти до концепції національної безпеки Росії [4].

Паралельно за (майже не зауважуваною) інерцією продовжується процес совєтизації – безконечної репродукції homo sovietikus’ів. На очах руйнуються і українська, й інші мови, включно з російською. Ми не тільки не встигаємо о-мовити нові сфери людського життя (нові технології, нові феномени людського життя), але і втрачаємо причетність до старого о-мовленого українською мовою світу. Таким чином, в українському та російському світі / мові, в яких ми живемо, утворилися цілі “зони сліпо-глухо-німоти: є цілий ряд важливих феноменів у сучасному світі, яких ми або не бачимо, або не маємо слів, щоб про них говорити. Так що і рідна мова – останній притулок самовизначення – розмивається” [4]. Повзучою совєтизацією вражені усі етнічні групи. На це лихо дедалі більшою мірою накладається пропагована ЗМІ американізація найнижчого ґатунку.

Безпосередньо після здобуття незалежности в Україні не існувало усталеної стратифікації різного роду еліт. Структура старої соціалістичної економіки не дозволяла формувати елітні групи та зв’язки всередині й між ними за територіальною ознакою. Радше йшлося про виробничий принцип формування еліт та надтериторіальні зв’язки між ними. Тому на першому етапі, після падіння соціалістичної економіки й розриву відповідних понаднаціональних зв’язків почалася жорстка боротьба на реґіональному рівні. Київ був ще надто слабким і далеким. Утворилося кілька територіальних кланів – дніпропетровський, донбаський, харківський, одеський. Низка реґіонів так і не спромоглася на сформування своїх реґіональних кланових груп. Однак зараз цей процес здебільшого завершився. Залишилось кілька більших угруповань, однак загалом ситуацію контролює Київ, опанований дніпропетровським кланом та старою київською номенклатурою. На сьогодні можна говорити про певну консолідацію кланів та олігархів під єдиним президентським омофором. Що звичайно не виключає постійних конфліктів між ними за більшу чи меншу наближеність до Президента та адміністрації у цілому.

Дуже істотним моментом формування еліт є змичка між адміністрацією, бюрократією та начебто вільним бізнесом. Насправді ж, практично кожен підприємець надзвичайно сильно залежить від влади. Наймогутніші олігархи можуть бути позбавлені своєї власности за допомогою адміністративно-репресивного апарату. І мова тут не лише про П. Лазаренка як класичний приклад цієї залежности. Адміністративній репресії підлягає ледь не кожне підприємство, яке стає привабливим та ефективним і не має свого покровителя у державних структурах. Таким чином, перерозподіляється і щоразу більше монополізується власність та виробничі потужності. У державі будується абсолютно безперспективна модель державного капіталізму, спертого на адміністративний ресурс та забезпечену владою монополію.

Оцінюючи роль олігархії у такому надзвичайно диференційованому суспільстві, як українське, можна сказати, що вона на даному етапі стала механізмом вкрай ефективного гальмування розвитку як вільноринкових відносин, так і громадянського суспільства в Україні, і становить загрозу самому існуванню України як держави. Тому її слід оцінювати як екстремально реакційну групу, яка призводить до безперервного, хоча й повільного, сповзання українського суспільства до державного капіталізму в умовах крайньої монополізації економіки. Тому з повним правом тих кількох олігархів, які близькі до влади на верхах, можна назвати стаґнархами, а форму їхнього правління – стаґнархією.

4. Національний проект далекої перспективи

Неодноразово і вкрай симптоматично і за першого, і за другого президентського терміну Леонід Кучма повторює одну фразу: “Так що ж ми будуємо?” Очевидно, це запитання скероване не лише до самого себе, але й до суспільства. Запитуючи, Президент має цілковиту рацію, бо хто в Україні сьогодні справді знає відповідь? І дійсно, а що ж ми будуємо? Голе проголошення незалежности абсолютно недостатнє. Короткотермінові кланові ігрища стаґнархів, до чого зводиться актуальна політика в Україні, не мають жодного відношення до перспективного плану, який ми маємо здійснювати, так само, як не мали жодної реальної перспективи ефемерні плани націонал-демократів, котрі не йшли далі найпростіших гасел.

Однак для того, щоб створити якийсь план чи проект, потрібне насамперед визначення цілей, яких він має досягнути. Чи існує якась єдина мета, прийнятна для більшости громадян України? Несконсолідованість цієї групи людей безсумнівно заважає належним чином усвідомити їхні цілі, а отже й засоби, якими можна ці цілі досягнути. Можливо метою на першому етапі могло б стати досягнення консенсусу принаймні щодо найзагальніших питань. Але ця згода повинна бути напрацьована та сприйнята усіма учасниками “проекту Україна”. Якщо загальнонаціонального консенсусу досягнути не вдасться, то у кожному реґіоні виникнуть власні “підпроекти Україна”, які суперечитимуть один одному. Зрештою, на даний момент так і є. Влада вже навчилася вміло цим користуватися, розмовляючи у кожному з реґіонів його “знаковою” мовою та обіцяючи втілити саме його “підпроект Україна”. Це дає їй змогу не допустити консолідації населення різних реґіонів у єдиний політичний організм, політичну націю з єдиною метою та волею до її здійснення. А відтак у ситуації загальної несконсолідованости вирішувати свої проблеми.

4.1. Російська візія “проекту Україна”

Було б дивним, якби Росія не мала власного “проекту Україна”. У перший післябіловезький період “смути” в Росії практично не було жодної візії щодо того, що ж робити з Україною. Час для реваншистських проектів іще не настав, Росія все ще перебувала в шоковому стані. Ба більше – у Б.Єльцина була навіть певна поблажливість до України, бо ж саме унезалежнення України стало одним з головних чинників, який привів його до влади в Росії.

Однак вже у “пізньоєльцинський” період, період виходу з демократизаційного туману (а не правдивої демократизації), Росія повернулася до реваншистських проектів відновлення імперії та нових експансіоністських зазіхань на Україну. В Росії почали розробляти власний “проект Україна”, який природним чином мав би відповідати національним інтересам РФ. Росія почала провадити аґресивнішу економічну та інформаційну політику, що невдовзі призвело до ледь не повної втрати Україною інформаційно-культурної незалежности, часткової втрати економічної незалежности через постійну прив’язку до російських енергоносіїв, яка підтримується проросійським нафтогазовим лобі в Україні та всіляко плекається самою РФ.

Російський “проект Україна” не обов’язково повинен був би передбачати примітивне поглинення України Росією, як це бачиться російським імперським реваншистам. Росія вбачає в Україні свою сферу інтересів та впливів. Вона намагається максимально узалежнити її від РФ, як у сфері економіки, так і політики, безпеки чи навіть самоідентифікації. Для того вона ефективно розбудовує свої групи впливу на різних рівнях та у різних сферах – від мас-медіа до економіки. Якщо потрібно, то вона блокує заходи, які заважають такій прив’язці. Приклад Одеського нафтового терміналу більш ніж промовистий. Не менш промовистою є і практична російська монополія на постачання енергоносіїв.

4.2. Американська візія “проекту Україна”

Водночас поступово окреслюється і американський “проект Україна”. США однозначно зацікавлені в Україні та відводять їй роль буферної держави між НАТО та Росією+ і її сателітами. США чудово розуміють, що не варто посилювати Росію шляхом анексії України. Ба більше, вони вважають, що Росія може стати демократичною (а тому для США зрозумілою і безпечною) державою, якщо позбудеться імперських амбіцій.

Напевно, не варто говорити про спільну позицію Заходу. Єдиної позиції через розходження між США та ЕС, всередині ЕС та всередині НАТО немає. Можливий шлях облаштування України США вбачають у тісній співпраці, а в майбутньому можливому членстві в НАТО, зближенні (не виключено, що за сприяння США) із ЕС. Про членство у ЕС, ясна річ, мова не йде, однак рух мав би здійснюватися у цьому напрямку. Така позиція США дуже корисна для України, вона могла б нею скористатися, втілюючи “европейський” чи “евроатлантичний” проект.

4.3. ЕС-івська візія “проекту Україна”

Можна, напевно, говорити також про відсутність ЕС-івського “проекту Україна”. ЕС має стільки внутрішніх проблем, стільки клопотів, пов’язаних із перспективами розширення, що практично не добачає “українського питання”. Звісно, це не означає, що коли заплющити очі, то й проблеми не буде.

Тільки останнім часом починаються пошуки місця для України у тому, що донедавна називалося “спільним европейським домом”. Виявилося, що для нас недвозначно відводиться місце не у комфортабельному ЕС, а “поруч”, чи точніше “між”, між ЕС та РФ. Попри всі українські проевропейські порухи, на сьогодні ЕС твердо дотримується цієї позиції. І має рацію – такий державно-монополістичний “проект Україна”, який стаґнує у напрямку авторитаризму, вбудувати у “европейський дім” неможливо. Однак залишається відкритим запитання, чи можна позбавляти Україну загалом, а не “государство Украина / паралельна Росія / крипто-Росія” европейської перспективи? Тому офіційна позиція ЕС полягає у тому, що Союз не заперечує европейського майбутнього України, але після завершення двох хвиль розширення ЕС та змін у самій Україні.

4.4. Олігархічно-номенклатурна візія “проекта государства Украина”

Вище уже згадувалося про те, що єдиного “проекту Україна”, заснованого на загальнонаціональному консенсусі, немає, як немає і загальнонаціонального консенсусу. Натомість, є декілька досить відмінних пропозицій до “проекту Україна”, які не тільки далекі одна від одної, але й прямо протилежні. Однак це не означає, що насправді не здійснюється один з них.

Реальний стан справ в Україні можна вважати завершенням олігархічно-номенклатурного “проекту Україна” у формі “государства Украина”. Стаґнархія вже практично втілила цей проект у життя і майже цілком ним задоволена. Вона зберегла владу, консолідувалася довкола державної монополії як єдине політичне ціле, успішно пережила перехід від планової до державно-капіталістичної економіки, здійснила і завершує перерозподіл власности. В принципі, вона не зацікавлена ні у знищенні державної монополії, ні у впровадженні “громадянського суспільства”, яке може їй загрожувати. Водночас стаґнархія зробила все, щоб позбавити Україну ЕС-івської перспективи, яка поклала б край проектові “государства Украина”. Стаґнархія не зацікавлена у цивілізуванні економічної політики в Україні, тому всерйоз сприймати проголошення “европейського вибору” Україною не варто.

Єдиним дискомфортом для стаґнархії є неприйняття такого стану справ Заходом, хоча здоровий політичний цинізм стратегічних партнерів дозволяє їм до певного часу закривати очі на ці незначні недоліки “государства Украина”. Саме тому проект “государства Украина” частково підтримують з політичних, антиросійських та почасти анти-ЕС-сівських міркувань США. Для ЕС цей проект неприйнятний і незрозумілий. З найближчих сусідів тільки Польща все ще делікатно не відмежовується від нього, як-от Чехія чи Словаччина, оскільки має власні конкретні ґеополітичні інтереси в Україні.

Так само частковою підтримкою проект “государства Украина” користується і з боку РФ, як такий, що фактично торує шлях до реінтеґрації Росії+ та “государства Украина”. Ясна річ, не можна не бачити й інших тенденцій. Частина українських стаґнархів не зацікавлені у перерозподілі влади і власности в Україні на користь потужніших російських олігархів, тому вони можуть саботувати реінтеґрацію з Росією+ так само ефективно, як і зближення з ЕС. Остаточного рішення щодо напрямку розвитку – на Схід чи на Захід – у рамках проекту “государства Украина” не може бути. Сама суть проекту полягає у тому, щоб не рухатися нікуди, бо тоді мають бути змінені правила гри для владних еліт, необхідно перерозподілити власність, а отже, й владу. Великий західний чи російський капітал вмить роздушать слабі капітали українських “новых русских”.

4.5. Пропозиції до “проекту Україна”

Попри все Україна залишається проблемою. Проблемою для самої себе, адже для більшости її громадян існуючий стан справ неприйнятний. Злагоджене мовчання зовсім не означає згоди з ним. Якщо суспільство і далі не змінюватиметься, а тільки виживатиме, то воно рано чи пізно приречене піти на дно. Тому все ж потрібно хоча б концептуально думати над тим, що робити, бо далі так жити дійсно не можна.

4.5.1. Европейський проект

Одним із найпривабливіших для такої середньої у світовому масштабі держави як Україна міг би стати европейський проект. За умови, що на сьогодні жоден вступ України в ЕС неможливий, цей проект може полягати у тому, що вона повинна максимально гомогенізувати всі сфери свого життя із стандартами, прийнятими у ЕС. Зрештою, нещодавно Україна прийняла розраховану на 7 років програму інтеґрації з ЕС – практичного узгодження законодавства, економіки тощо із стандартами ЕС. Зближуватися з ЕС вона повинна, максимально опираючись на підтримку США, а у подальшій перспективі – на ФРН і, можливо, у тактичному аспекті, на Польщу. Часові рамки проекту будуть визначатися ефективністю ЕС, після завершення двох хвиль його розширення, а також можливими політичними колізіями, які можуть прискорити чи сповільнити цей процес.

4.5.2. Чорноморсько-Середземноморський проект

Можливим напрямком розвитку “проекту Україна” (за умови блокування розвитку проекту у напрямку ЕС та складнощами розвитку його у напрямку РФ) може бути розвиток стосунків у напрямку Чорноморсько-Середземноморського басейну. ГУУАМ (політичний союз Грузії, Узбекистану, України, Азербайджану та Молдови) є певним пролегоменом цього проекту. Цей проект має непогані економічні перспективи – транспортування та можливу переробка нафто- й газопродуктів із Каспійського реґіону, Кавказу, не виключено, що й Близького Сходу. Говорити про демократизаційний ресурс цього проекту немає підстав. Україна уже практично є лідером цього політико-економічного об’єднання і може зайняти непогані позиції в Організації Чорноморського співробітництва.

4.5.3. Росієцентричний проект

Мабуть, зовсім не слід іґнорувати і “росієцентричний проект”, але не той, що його формує РФ, а власне український. Україна може сама спробувати вибудовувати свої стосунки з РФ у відповідності до власного “росієцентричного проекту”. За певних, хоча майже нереальних обставин, коли обидві сторони знайдуть справжнє порозуміння, цей проект може бути дуже ефективним. Однак для цього мають змінитися як Росія, так і Україна. Щонайперше Росії слід відмовитися від свого імперського синдрому і шукати не тактичної, а далекосяжної вигоди за умов існування не маріонеткової, а дружньої Української держави. Натомість Україні слід позбутися того страху, який небезпідставно пов’язаний із російським імперіалізмом, а разом з тим вийти з того стаґнархічного глухого кута, у який вона сама себе загнала.

4.5.4. Буферний проект

Зараз частково втілюється суміш стаґнархічного та американського “буфернихі проектів”, які несміливо планують у Києві, а не тільки у Вашинґтоні. Стратегічне партнерство з США та Росією дозволяє українським стаґнархам реалізовувати свою “політику буфера”, який нікуди не рухається і не розвивається як суспільний організм. Для США не так, зрештою, важлива форма режиму, що панує в їхнього стратегічного партнера, як політичні та військові зобов’язання, вірність України саме як політичного партнера. Це вміло використовує Київ. Він паразитує на своєму ґеополітичному ресурсі, тим самим консервуючи існуючий стан справ. Разом з тим, Київ не занадто наближається до Росії+, забезпечуючи собі поле для стаґнації і в цьому напрямку.

4.5.5. Балтійсько-чорноморський проект

Майже нереальним чи втраченим через об’єднання Росії та Білорусі та однозначної ЕС-івської спрямованости країн Балтії є “балтійсько-чорноморський проект”. Тим самим Білорусь була нейтралізована як природний стратегічний партнер України. Чомусь про це практично всі забули. Натомість про Польщу, яка усе ж більше відрізняється від України за всіма своїми параметрами, говориться більше. Однак, попри те, що зараз діється у Білорусі, білоруський ресурс усе ж може таки колись спрацювати.

4.5.6. Темпоральний “проект Україна”

Одним із можливих проектів може стати очікування приходу нових ґенерацій, коли з відходом старої номенклатури відійде і її спосіб мислення, а відповідно, й спосіб прийняття рішень. Молодь повинна би мати більш розвинений “державний” та “підприємницький” досвід. Зрештою, вона неминуче мала б заявити про свою претензію на владу. Однак чи виховується така молодь? Більшість борсається у проблемах стаґнуючого суспільства. Водночас, номенклатура та стаґнархи налагодили систему відтворення своїх послідовників. Совєцька номенклатура породила олігархію та стаґнархів, а ті, у свою чергу, “виховують” наступників, не зацікавлених у втраті своїх позицій та побудові громадянського суспільства. Це може заблокувати розвиток України взагалі.

4.5.7. Мовний “проект Україна” / “проект Україна-Мова”

Попри майже повну безперспективність за умов “государства Украина” цього проекту, його все ж слід заявити. Українська мова, як консолідуючий елемент потенційної української політичної нації може мати велику перспективу. Однак і досі, у постколоніальний, а, фактично, неоколоніальний період нашої історії вона зазнає нещадних репресій уже в незалежній Україні. Тому перед суспільством стоїть завдання поширеної самоідентифікації саме з українською мовою, витворення власне українського бачення світу. Побудувати ефективну та самостійну ідентичність на основі фактичного білінґвізму населення України (за умов жорсткого пресинґу з боку російського неоімперського дискурсу та неоросійської / російськомовної ідентичности) неможливо.

Отже, залишається тільки працювати над цими та, можливо, іншими напрямками розгортання “проекту Україна”.

За незалежність нової держави Україна і втілення “проекта Украина” не було пролито практично жодної краплини крові. Тому він у дослівному сенсі слова без-цінний. Йому немає ціни, за нього не заплачено, а тому його належно не цінують. Ніхто. Стаґнархія живе сьогоднішнім “хапком”. Свої головні капітали практично всі дев’ять років існування “государства Украина” вона завбачливо тримала і тримає за кордоном. Це компрадори, які готові будь-якої миті покинути потопаючий корабель. Пауперизованим масам, відсоток яких у суспільстві тільки зростає, проект “государства Україна” майже нічого не дав, тому годі очікувати від них якогось сентименту до нього. Так званий середній клас у номенклатурно-олігархічному суспільстві народитися не може.

1. Бакаєв О.О., Пирожков С.І., Ревенко В.Л. Міжнародні транспортні коридори – особливий пріоритет України на шляху інтеґрації у світову економічну систему // Панорама (Київ). – №1-2. – 1999.

2. Полохало В. Україна 1991 – 2000: рух у часі, що зупинився // Дзеркало тижня. – №33. – 2000.

3. “Нова карта світу” за Джефрі Саксом // Дзеркало тижня. – №28. – 2000.

4. Чернышов С. Русское самоопределение // Незалежний культурологічний журнал “Ї” (Львів). – №13. – 1998. – С. 125.

Львів – Санкт-Петербурґ – Брюссель

2000