зміст

… У будь-якому випадку, на перших порах стовпи Росії залишались на своїх місцях.

Метаморфозі підлягав лише один займенник, затерте словечко, і все ж “ми” – Ніколай Другий російської лексики. Даремно вважають, ніби наше “ми” складається із самозначних “я”. Російське “я” як елемент не життєстійке і виявляється виключно в сімейній молекулі. Звідси випливає, що не “я” формує ідею “ми”, а “ми” є маніфестним і словотворчим. “Ми” виплоджує неповноцінних “я”, наче дрібну картоплю. Всі сили російського правопису – на боці “ми”, і скільки б літературних терзань не вкладалось у розвиток “я”, вони не окупляться за нестачі граматичних резервів. Візьмімо для прикладу підсвідоме микання Платонова і вперте якання Набокова, аби побачити відмінність потенціалів. На “ми” можна гавкати, як Зам’ятін, над “ми” можна хихотіти, як Олеша, але “ми” має самодержавну якість, відому під назвою “народ”.

“Народ” – одне з найточніших понять російської мови. Воно припускає подвійне перенесення відповідальности: з “я” на “ми” на – рід: “ми – вони”, зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання. Слово “народ” зацементувало народ на віки.

Незважаючи на різницю між прошарками, поколіннями, статями і областями, росіяни – союз нащадків, битих батогами. Росіяни – діти катувань. Там, де особливості особистого життя процвітають за рахунок суспільного, народ – метафора, чи взагалі неіснуюче слово. В цій країні воно передає суть несправедливих вчинків.

Спочатку я ніяковів і почувався винним. Перед тим же народом. Та сплутавши самоврядування із самоуправством, росіяни перетворились у злиплий клубок, що котиться, крутиться, вертиться, не в змозі зупинитись, вниз по похилій площині, вивергаючи прокльони, гасла, гімни, частівки, охи та інший національний патос. Прокинувшись, усвідомив народ у загальній солянці за загальним настроєм, який він у собі квасить. Доходяги, інтелігенція, фаталістичні поклики – все зрівнялось.

Я вимкнув телевізор. Я перестав вболівати за команду.

МЕТА

Я – мета. Жива, тепла грудка, пригнувшись біжить полем. У мене стріляють всі, кому завгодно. В мене брудне, спітніле обличчя, брудний одяг, порване взуття, кров під нігтями. Мабуть, безумний вигляд. Немає ні часу, ні сил думати про себе. Я біжу. Без будь-якої надії на успіх.

Якось, розглядаючи революційні фотографії в красивому англійському альбомі, я впіймав себе на думці, що кожен, хто зафіксований на них, ось-ось стане метою. Волзькі бородані з очима раків, виряджені купчихи з чорнявим блюдолизом-прикажчиком під замоскворіцьким подолом, імператор на пні, батько Набокова зі сторопілим, як у всіх лібералів, чолом, чотири тенісистки із яйцеподібними ракетками у своєму харківському маєтку, офіцери, котрі обговорюють на дозвіллі “Русское слово”, хуторянські відморозки, котрі зазирають в об’єктив, – усіх взапас зібрано для страждань і, незважаючи на їхню погідність, страждання уже проглядає на їхніх обличчях. Ба більше, готовність до страждань. Не опір, а піонерський салют. Готовність до принижень. До мученицької смерті.

Я відчув дивну тривогу. Таке прочитання фотографій було би зрозумілим, якщо мати на увазі відомість про майбутнє, та я не міг відмовитись від думки, що майбутнє страждання наявне у співвітчизників об’єктивно, ким би вони не були, незалежно від міри злоби, любові і поглядів, незалежно від мене.

На обличчя лягла набагато сильніша тінь жертви, аніж тінь смерті, природна для будь-якої фотографії. Я подумав: завіса починає відкриватись. В Росії існує особлива додача до звичайної смертности, і навіть у безвинному альбомі російські обличчя прекрасні тією виразністю, яку забезпечує лише насильницьке прощання із життям. Їхня прозорість, блідість, як відблиск посмертної маски смиренного перебування в домовині з розстріляним лицем, красиво контрастує із самовпевненістю заїжджих фізіономій. А в кращих жалісливих портретах, як у Крамського, наявне любування нещастям.

Майбутнє було закладене, розгадане й представлене, тільки потрібно було його дочекатись. Та саме тому, що воно в росіян існувало, воно й могло бути можливим. Все зійшлось.

Осиковий вітер. Бути росіянином – означає бути метою. Жертовність жертв – також функція у світі, де ми звільнені від інших обов’язків, які виконуємо аби як, поспіхом, мимохідь. Бувають рідкісні періоди, коли росіяни забувають про свій стражденний стан і починають наслідувати інші народи в їхніх творчих починаннях, щось будувати, до чогось прагнути. Щоразу це плачевно зривається. Російське життя покликане відвертати людей від життя. Опір російській млявій розумом матері лише підкреслює її значимість. Росія повинна бути собою так само, як Екклезіаст – Екклезіастом, тобто однією складовою біблійних книг.

Інша справа, що свій чистий досвід, християнський за зовнішніми ознаками, Росія хотіла передати іншим країнам, з іншим призначенням, а тому довго і даремно їх мучила.

За сучасних умов Росія виглядає пропащою, в програші щодо іншого світу, де активне начало виявляється в органічний спосіб. Однак Росію створено для молитов, туги й нещастя. Росія – це вид країни, яка продукує людське нещастя. Історично складено всі умови для того, щоб країна безперервно була нещасною. Російська влада чітко впорається зі своїми завданнями, якої б орієнтації вона не дотримувалась. Росія успішно розробляє утопічні конструкції, наперед нездійсненні, розвиток яких вимагає численних жертв. Більшого годі й чекати навіть від такої великої країни.

І як і про кожну країну, про Росію слід судити за її внутрішніми ресурсами і фінальним результатом. Нехай результат, з точки зору Заходу, виглядає неґативним. Нехай він і з погляду Сходу теж видається дивним. Та в Росії є справжня нездатність до так званого нормального життя. На кожного царя є свій Распутін. Росія продемонструвала крайнощі людської натури, руйнуючи уявлення про золоту середину. Вона показала марність людської свободи. Її не можна не поважати за вірність самій собі.

Основним стилем письменників, котрі писали і пишуть про Росію, залишається співчутлива слізливість. Помилка і західників, і слов’янофілів полягає в тому, що вони бажають Росії щастя. Славні діячі часів Чаадаєва, очевидно, помилялися у своєму корінному хвилюванні з приводу безвихідного становища рідної країни. Страх перед страхом, острах насолодитись його глибиною властива більшості російської інтелігенції. Вічна й безпорадна ідея витягнути Росію за волосся всупереч її волі кочує з книги в книгу і стає, у кожному разі, надокучливою.

Подавай їм усім щасливу Росію з короваями, куличами і баликом. Їх не влаштовує кілька в томаті. Принаймні, кілька – не їхній ідеал.

Росія, безперечно, небезпечна країна. Та тут варто погодитись із Ніцше, котрий закликав “жити небезпечно”. Проблиск певної національної свідомости, суміші батога й солодкавої святенности бачиться мені в пізнього Гоголя, та навіть у нього не вистало сил довести думку до кінця. Зрадники й деякі іноземці щиро намагались представити Росію країною зла й нещастя, але робили це лише з політичних чи туристичних міркувань і тому залишались недостатньо послідовними. Ми щоразу сахаємося від нових доказів того, що тут кожен – мета. Однак приходить час, коли країна рухомих мішеней виявляється неконкурентноспроможною, і загальна праця, побудована на страху й жертовності, не витримує, врешті, комп’ютерних перевантажень.

Продовжуючи в тому ж дусі, “леґоподібна” Росія, найімовірніше, зникне з лиця Землі. Як давня Еллада, де грецькі боги перетворились у повчальні іграшки. У нас із Грецією є навіть симетрія не надто святого духу. Греція згоріла від релігійного формалізму, Росія горить від формальної релігійности.

В економії людського духу втрата Росії буде непоправною, не менше, але й не більше того.

ЩЕ ПРО РОСІЙСЬКУ СВИНЮ

Треба оспівати російську свиню. Народ – нерозмитнене поняття. Нерозгальмоване. Близько 75% населення Росії складає народ. Народ володіє своїми особливими способами повідомлення. Він чіпляється між собою за колючки і корені. У нього електричний лічильник дзижчить біля дверей. Він готує їжу на двох газових плитах. Він живиться уявленнями жахів. У всьому він бачить змову. Проти себе. Народ інколи ставить питання. Чує те, що хоче почути.

Можна вийти з народу. До кісточок. До колін. До пояса.

Прислів’я не допоможуть. Частівками не відкупишся. Подразників багато. Народ сам по собі не виживе. Народ потребує поводиря. Царизм та комунізм об’єднались у потязі до народного елементу. Одні ходили в народ, інші з нього виходили. У народ ходили як по гриби. Народність – це така грибниця.

Наш народ, на відміну від французького, не рознародився. Та є, наприклад, мексиканський. Російський народ чимось уразливо не унікальний. Він схожий на інші архаїчні народи Азії, Латинської Америки, Африки своєю близькістю до тваринного світу.

МУЖИКИ І БАБИ

Все настільки занедбано, що – мир і спокій. Більшовики зовсім не були марксистськими ідіотами, якими їх змальовує ліберальна думка. Якщо народу більше, ніж решти населяння, мусить бути народна влада. Більшовики хотіли зрозуміти корені народовладдя, створити відповідну державу. Червона казка кривава, але дуже красива. Однак казка слабне у ворожому неказковому оточенні. Нові технології вирубали казку. Росію доводиться звільняти від чар виключно для того, щоби вона не загинула. Розвиток реформ означає знищення народу в тому вигляді, який притаманний йому на разі. Отже, баби й мужики проваляться крізь землю.

ЛІКАРНЯ

Як важкохворому, росіянам бояться сказати всю правду. Інколи ляпнуть що-небудь, до того ж не вороги, а найближчі, готові віддати за нього життя, хто з ним більше за всіх вовтузиться, “судна” з-під нього виносить, від роздратування ляпнуть, від того, що замучив викрутасами, схильністю до втечі через вікно, до їзди на санчатах, але потім знову все припудрюють, пригладжують, а росіянин, той також швидко забуде.

А сам собі росіянин думає:

– Допомагайте мені, допомагайте. Не будете допомагати, вам же дорожче коштуватиме.

Та, найімовірніше, і цього не думає. Лежить на ліжку, яйцями теліпає.

СХИЛЬНІСТЬ ДО БЕЗЧЕСТЯ

Безчестя нагадує одеколон “Свіжість”. Тому, хто не злюбив цей запах ще за юних літ, нічого робити в цій країні.

Безчинство – широке тлумачення можливостей. До цього слід підійти по-філософськи. Честь руйнує щось дуже суттєве в людині. Наприклад, чинить замах на непередбачуваність. А передбачувана людина – не російська це справа.

У Росії немає жодної чесної людини. Ось на чім слід будувати спільне життя. Це основа колгоспу. Але це й основа поеми. Росію складають покірні люди, здатні на усе. У цій країні повинно відбутись повне примирення з дійсністю.

Навіть нетерплячий Бєлінський це одного разу зрозумів.

МАЛЬОВНИЧІСТЬ

Іван Лютий, вбиваючи сина, виглядав мальовничо. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян. Російська влада переважно нищила власне населення, а не чуже, чи ворогів, як і в інших країнах. Відокремити кровожерливість від утіхи і турботи про країну неможливо. Це і є російська мальовничість.

Незважаючи на те, що Іван Лютий був садистом, багато хто його любить із принципу. Інші люблять його садизм. Немає слів: Іван Лютий – це російський ренесанс.

ЗАНЕПАД РОСІЇ

Дім збудовано – господар помер. На Заході будинки побудовані. А ми – бездомні – ходимо живісінькі. Фундаменталізм – агонія світових релігій. Що далі? Росіяни завжди вважали, що кінець Заходу неминучий. Вони, здається, прорахувались. Замість Заходу згасає Росія. Щоправда, після революції також думали, що Росія завалилась. Але в тім безумстві була енергія. Маячний ентузіазм. Росіянин наливається утопією, наче гноєм. Потім він лускає. Всі йдуть в ногу, ми крокуємо – лівою. І це переповнює нас законною гордістю. Ми хочемо навчити усіх ходити не в ногу.

Росіяни не знають, що таке “норма”. Вони бачать, що інші живуть по-іншому, але в самих так не виходить. Йдуть роки – не виходить. У німців вийшло, в японців вийшло. Тут не треба. І всі цьому не те що радіють, але особливо не непокояться. Ну, подумаєш. Що трапиться з Росією, якщо вона згасне? Що робити з цим великим трупом, що розкладається?

Присипати гашеним вапном.

ОПИС НАЦІЇ

Росіянин складається з “нічого”, яке включає в себе “все”. Росіянин вважає, що йому нічого не належить. Росіянин вважає, що йому належить весь світ. При зовнішній м’якості і співучості Росії, при її бабському обличчі, любові до кефіру, в цій країні живе населення зі страшенним апетитом. Вчора – все, сьогодні – нічого, на завтра – знов усе. Якщо окультурити і грамотно розкрутити цей стиль “усе – нічого – все”, можна стати модною країною, щось на зразок Непалу.

ЕСТЕТИЧНИЙ ОБРАЗ ВОРОГА

Після падіння Берлінської стіни, організованого значною мірою завдяки російським клопотанням, незважаючи на свідомий опір союзників ФРН, здавалося б, повинна була початись епоха взаєморадісного сусідства. І, дійсно, був момент, коли в повітрі відчувався дух братання. Все це закінчилось неприємно швидко.

Ми розчарували Захід і в чомусь самих себе, виявившись “іншими”, не такими, якими европейці хотіли б нас бачити. І хоча навіть у найневибагливіших американських фільмах є пропаганда любові до “іншого”, не схожого на тебе, чи то інопланетянина, чи негра, росіян не стали любити в “іншій” іпостасі. Захід радше віддає перевагу “іншим” китайцям, незважаючи на те, що за суспільними стандартами ми – значно вільніші, аніж грамотно репресивний китайський комунізм. Врешті-решт виявилось, що в европейському домі для нас немає навіть того кутка, що був відведений для румун і прибалтів, не кажучи вже про поляків і чехів.

Багато що пояснюється суспільним варварством нашого перехідного періоду, але – не все. Західна естетична норма життя стала диктатором не лише стилю, а й політичних уподобань. Росіян не взяли до НАТО саме з естетичних міркувань, як таких, що не пройшли face control.

Навіть ворожі Росії люди, котрі ненавидять її хаос, яких я неодноразово зустрічав у Европі та США, не заперечують обдарованости росіян. У середовищі росіян дійсно зустрічаються таланти. Вельми огидні індивіди, буває, обдаровані цікавими властивостями. Якби росіяни були посередньою нацією, їх би взагалі не існувало.

Ідея національного характеру, що в Европі після Гітлера вважається слизькою темою, – єдина можливість зрозуміти Росію. Росіяни – ганебна нація. Набір стереотипів. Вони не вміють працювати систематично і систематично думати. Вони більше здатні на спорадичні, одноразові дії. За своєю пафосною емоційністю, печерною наївністю, череватістю, незграбністю поведінки росіяни довший час були прямо протилежними до великого естетичного стилю Заходу – стилю cool. Точніше, про цей cool росіяни взагалі навіть не здогадувались. Попри те, це поняття з елітарної моди перетворилось у стан, який визначає в останній час західну культуру, що вийшла за рамки літератури й кіно, ввібравши в себе на рівних засадах “красу нігтів” у вищому сенсі, тобто культура розчинилась у щоденному побуті, побут – у культурі. У Берліні чи Парижі вам точно вкажуть: цю марку цигарок палять лише лесбіянки, а на тій марці автомобіля їздять лише пастори. На російському боці ні офіційна, ні “кухонна” культури зі зрозумілих причин не лише не йшли в ногу із західним розвитком подій, але й стрімко звертали в бік. Ми дивились західні фільми, гортали західні журнали й читали західні книги, якщо це вдавалось, зовсім по-іншому, ніж західні споживачі культури. У будь-якому випадку, ми не бачили в усій цій продукції об’єднуючої ідеї, поза бар’єрами сутичок консерваторів і лібералів, архаїстів і новаторів. Ми заглиблювались в екзистенційний сенс, не помічаючи становлення нової форми. Ми проґавили те, що складає естетичну суть Заходу останніх 50-ти років, про що ще десятиліття назад було сповіщено у двох настановних статтях журналів “Тайм” і “Лайф”, на які відгукнулась молодь від Лос-Анджелеса до Кейптауна, Токіо і навіть соціалістичної Варшави.

Поняття cool (етимологічно – “прохолодний”), виникло в США в кінці 40-х разом із джазовою платівкою Майлса Дейвіса “The Birth of the Cool” і книгами Джека Керуака. Останнього можна вважати ідеологом “кулу”, ним в 50-му році було написано про різницю між “сирою” і “кул” – свідомістю як про протилежні форми самосвідомости. “Кул” – свідомість, що досі не мала російського словесного еквіваленту, не залишає в людині невідрефлектованих, “темних” сторін. Йому властиві відкритість, прозорість, внутрішня еротичність, іронічність, підкреслена стильність, що виявляється в його джазових коренях. Далеко не всі кумири Заходу були “кул”. Ні Елвіс Преслі, ні Мерлін Монро в цю категорію не потрапляють. Проте краще, що є в “Бітлз”, мюзикл “Вестсайдська історія” Леонарда Бернштейна, пісні Боба Ділана, з одного боку, а з іншого – усмішка, зачіска, стиль одягу президента Джона Кеннеді (особливо, якщо його порівняти на спільній фотографії з Хрущовим) – справжній “кул”.

Поступово “кул” став вінцем ґлобальних американо-европейських зусиль лицевих м’язів, голосу, моди, реклами, кодексу поведінки. Манери совєцьких дипломатів, як і рідна культурна продукція, не сприймалися на Заході без сильної дози іронії. Розрив між західною модою й “російським стилем” призвів до того, що у свідомості Заходу після розвалу СССР росіяни знову оформились в образ ворога, але вже не ідеологічний, а естетичний, менш небезпечний, більш сміховинний. У порівнянні з виваженим заїканням “The cool Britania” в інтерпретації британського прем’єра, ми – нервова, засмикана, сором’язливо-нахабна маса. Немає серед білих людей у світі більших анти-”кул” (включаючи румун), ніж росіяни.

Тим не менше, Москва у 90-х роках наполегливо прагне стати “кул”, з власної волі чи не зовсім, кидаючись за Заходом, що доношує цю моду за відсутности нової. Навіть міліціонерам пошили прозахідну уніформу. Та російське неофітство (ну, молодіжні журнали, що виступають під обкладинкою “кул”) не викликає евро-захвату з причини бляклого наслідування.

Однак … Пушкін! – у нас є свій фундаментальний “кул”. А “Герой нашого часу”? – так. А “Ревізор” Гоголя? “Лоліта”, можливо, один із найбільш “кул” – творів ХХ століття. Who’s cool in Russia? Ілья Кабаков, кращий Бродський, певною мірою Сорокін, у чомусь прізвище Пєлєвін, дюжина фотографів, одна модна якутська манекенниця також адекватні “кул”-жанрові, хоча, зрозуміло, не зводяться до нього. Ми маємо і совєцький класичний “кул”, щось на зразок “Кавказької полонянки”. Зрештою Сталін, “кул”-режисер найкрутішого політичного театру світу.

ІСТОРІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ФУТБОЛУ

Петро Перший повів м’яча в Европу, вдарив, схибив – розбив вікно.

Збірна команда мужиків із бородами погнала м’яча в Азію.

Задерши спідниці, Єкатерина Велика перейняла ініціативу.

Павло відібрав м’яча і погнав його в бік азіатських воріт.

Александр Перший, заволодівши м’ячем, відправив його в бік Европи.

Ніколай Перший погнав його в бік Азії.

Його син, Александр Другий, відбив його далеко в бік Европи.

Александр Третій відфутболив м’яча в Азію.

Ніколай Другий побіг підтюпцем у західному напрямку.

Ленін повів м’яча в керунку Азії.

Сталін, з подачі Леніна, забив гола.

Рахунок став 100:0.

Хрущов почав з центра поля і, сам не знаючи чому, погнав м’яча в Европу.

Брежнєв послав його в Азію.

Горбачов грав на Европейській стороні поля.

Єльцин продовжив його гру, та в другому таймі розгубився. Стоїть і не знає – куди бити.

Пролунав свисток. Закінчився упущений вік.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ РОСІЯН ВІД РОСІЇ

Можна домовитись із черепахою, але спробуй домовся з її панциром. Те ж саме і з Росією. Росія радикальніша від росіян. Витвір сильніший від творців. З росіянами сяк-так ще можна мати справу; з Росією ніколи не домовишся.

Занадто багато лайна в неї злито.

Розуміючи, що відбувається щось не те, але не вміючи сказати, росіяни вигадали собі батьківщину і повірили в неї. Одні називають її так, інші – інакше.

Треба відокремити росіян від Росії. Росія гівнистіша, ніж росіяни.

ЗАЙВІ ЛЮДИ

Ніяк не вдається побачити себе такими, якими ми є насправді. Щось заважає. Чи не тому росіяни – не Монтені, тобто не здатні до самопізнання, бо інакше – біда?

Передбачливо заблокована система.

Якщо її зламати, то з’ясується, що національна ідея росіян – нікчемність. Немає ніякої іншої ідеї, яку росіяни вводили в життя настільки послідовно. У всьому непослідовні, в нікчемності непохитні.

На такій ідеї каші не звариш. І не потрібно. Національна ідея – не треба варити каші. Хто береться варити кашу – той не росіянин. Нікчемність – нульовий ступінь творчости, невміння будь-що довести до кінця. Літаки падають, автомобілі глухнуть. Нікчемність – пустоцвітна духовність, близькість до релігійної свідомости, але з протилежного боку. Крайнощі схильні плутати. Звідси – вічне непорозуміння із богоносцем. Росія – неґативна теологія. Був час, коли письменники віднайшли стан зайвих людей. Та справа не обмежується лінивими розумниками. Бізнесмени Росії – також зайві люди. Вони не потрібні. Не потрібні пенсіонери. І самі письменники – зайві люди. Селяни теж не потрібні. Навіщо орати вічну мерзлоту? Робітники абсолютно зайві. До влади йдуть менш зайві люди. Діти – неходовий товар.

Кожен у Росії – зайвий. Однак зі соціального ряду, де це звучить насторожуюче, зайву людину варто перевести до метафізичного, щоби нікчемність перетворилась у чесноту і все стало на свої місця. Виникнуть метафізичні селяни, їм подадуть руку метафізичні робітники, вони разом стануть на п’єдестал.

А якби Наполеон завоював Росію, як про це мріяв Смердяков? Усе одно все би обійшлось. Звідси такий розквіт мистецтв і літератури перед революцією. Грандіозне зібрання зайвих людей. Росія позбавляє сала, залишає наодинці з буттям, без посередників.

РОСІЯ Й АФРИКА

Не даремно росіяни змішались із татарами, і тепер незрозуміло, чи то була Куликівська битва, чи просто громадянська війна. А якби, насправді, не сподобалась росіянам Візантія, можна було б, у найгіршому разі, перефарбуватись у католицтво. Кликали чи не кликали слов’яни варягів князювати – суперечка незначна, а те, що могли покликати (знайшли кого кликати: північних дикунів!), не впоравшись зі собою, це точно.

Як важливо вміти не оволодіти собою, не бути жандармерією власної особистости. Всі зі собою справляються, причісують інстинкти, підрізають нігті, читають газети, а ми не справляємося. Ні зі собою, ні один із одним. Ми вище цього.

Але й інші теж з нами не в змозі впоратись. Варяги не впорались. Царі сплохували. Навіть Петро Перший не впорався. Бороди голив, стрільцям голови рубав, прутень у царя стояв – нічого не вдалось.

Росію час, врешті, колонізувати. Як Африку. Колонізація Африці допомогла. Проклали шляхи, стовпчики вздовж них поставили, червоно-білі, як у Франції. Навчились говорити “дякую” і “будь ласка”. Завезли в магазин нормандські сири. Не все, звичайно, вдалось, не всі полюбили сири, і надалі нидіють, гас палять, але все ж таки щось вдалось.

Попросити, щоб росіян колонізували. Без будь-яких потурань. Кого? Тільки не німців. У тих нерви погані. Можуть росіян перебити. Найкраще Росії попроситись в Японію новим островом. Або, за прикладом Аляски, продатись на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бурґундським вином. Зміняться нечувано. Але своєрідність залишиться. Як у африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, нефранцузьких богів. Носять божественне убрання бубу з королівською поважністю. Чим Росія гірша від Африки? А якщо гірша, якщо у нас нема бубу, немає вміння гідно носити одяг, немає гнучкости в пальцях і танцях, що тоді?

ЕМІҐРАЦІЯ

Росія не забувається. Все в ній погане, і не просто погане, а надзвичайно погане. Російська еміґрація, навіть найосвіченіша, не вростає в іншу реальність. Поляк виїде в Німеччину – не розгубиться, мову вивчить, роз’їсться, вуса наїжаться. Ми ж не складаємося у чужій скриньці. Нам треба відрізати хвіст. Ми – хвостаті.

Полонені німці й ті якось зніяковіло згадували Росію. Обрусіли фріци. Їм також поприростали хвости.

Російська еміґрація – переродження, як зміна статі. Не хочу бути цяцею-хлопчиком! Хочу знов бути бабою! Всі скаржаться. Ностальгія душить до сліз. Назад, в баби. Але жахливо бояться своєї батьківщини.

Росіяни за кордоном – уже в іншій генерації – кастрати. Зовні морди ще більш-менш ті, але начинка інша, не наська. Розкладається все-таки поза Росією російська порода.

ЛЕНІН

Ілліч знав, що робити. Необхідна змова проти населення. В Росії потрібно все переробляти конспіративно. Тільки насилля здатне опам’ятати країну. З населенням не рахуватись. Якщо вбити половину (не шкода – народу багато), друга половина буде поступливішою. Тому що населення не свідоме. Нікчемність не в’яжеться із демократією. Росіян потрібно “стрóїти”.

Консерватори вважають, що росіяни ні на кого не схожі, і лише сильна держава в змозі їх приборкати. Чим жорсткіша держава, тим краще. На мій погляд, консерватори знають усі таємниці російського життя. Росіян треба тримати в кулаці, у вічному страху, тиснути, не давати розслаблятися. Тоді вони складаються в народ і сяк-так виживають. Консерватори завжди закликали підморозити Росію. Росіян треба шмагати. Особливо юнаків і дівчат. Приємно шмагати молоді задниці. В Росії треба влаштовувати привселюдні страти. Показувати їх по телебаченні. Росіяни люблять час від часу подивитись на повішених. На трупів. Росіян це збуджує.

У росіян немає життєвих принципів. Вони не вміють постояти за себе. Вони взагалі нічого не вміють. Їх можна ошукати. Росіянин – дуже підозрілий. Росіянин – похмурий. Але він не знає свого щастя. Він будь-яку перемогу перетворить у поразку. Засере перемогу. Не скористається. Зате всяку поразку перетворить у катастрофу.

У росіянина кожен день – апокаліпсис. Він до цього звик. Він вважає себе глибшим від інших, та філософія в Росії не прижилась. Куди закликати непутящих людей? Якщо нетямущість – духовність, то ми – духовні. Нам, загалом, нічого не треба. Тільки відчепіться. Росіянин неосудний. Ніколи не відомо, що він зрозумів і що не зрозумів. З простим росіянином слід говорити дуже спрощено. Це не наука, а історичний стан.

Росію можна ошукати, а коли вона здогадається, буде пізно. Вже під ковпаком. Росію треба тримати під ковпаком. Нехай мріє придушена. Народ знає, чого хоче, це соціально не вдається. Він хоче нічого не робити і все мати. Росіяни – справжні паразити.

САМОДУР

Коли росіянин все має і нічого не робить (російський історичний поміщик), він все одно не задоволений і стає самодуром. Самодур – російська межа людських бажань, як у армії – генералісимус.

Кожен російський начальник – самодур. Тільки одні – мляві самодури, а інші – з невгамовною фантазією. Невідомо, що викинуть наступної миті. Начальник схильний, як може видатись, до безглуздих дій, але в них є завжди своя логіка – хамство. Він принципово не поважає того, хто слабший. За винятком кількох друзів юности, яких також здатен образити, самодур любить принижувати всіх навколо. Російський начальник обожнює говорити “ти” до тих, хто відповідає йому “ви”. Він обожнює свою безкарність.

Інколи самодур кається, щоб надалі жити зі ще більшим задоволенням. Самодурство настояне на національному садизмі.

МОРАЛЬ

Найскладніше в Росії розібратись із мораллю. Всі інтелектуальні сили країни пішли на оправдання добра, але намарне. В принципі росіянин – шанувальник моральности. Але лише в принципі. Насправді росіянин – глибоко аморальна істота. Він вважає, що сам добрий і, що взагалі потрібно бути добрим. Мораль не має для росіянина основи. Вона рухома і пристосовується до обставин.

Хабарник, конокрад, росіянин створює ситуативну мораль за своїми мірками.

МЕТОД

Для того, аби зрозуміти Росію, треба розслабитись. Зняти штани. Одягнути теплий халат. Лягти на канапу. Заснути.

ЯК ПОВОДИТИСЬ ІЗ РОСІЯНАМИ

Протигаз – і вперед. Росіяни не терплять хорошого до себе ставлення. Від цього вони розкладаються, як ковбаса на сонці. Все життя шкодять самі собі. Не турбуються про здоров’я, розвалюють сім’ю. Вони живуть в поганих умовах і приживаються. Важко собі уявити, чого тільки не витерплять росіяни. В них можна все відібрати. Вони невибагливі. Їх можна змусити вмитись піском. Тим не менше, росіяни страшенно заздрісні. Якщо одних будуть перед смертю катувати, а інших просто присудять до розстрілу, то перші будуть обурено кричати. Що іншим пощастило.

І виявиться, що вони мають рацію.

ТИПИ РОСІЯН

Толстой, описуючи солдатів, казав, що основний російський тип – покірна людина. Я гадаю, що росіянин – це той, до кого не прилипає виховання. Він лише робить вигляд вихованої людини. Про виховання в Росії ніхто не турбується. Є лише один тип росіян – невиховані люди. Селяни, робітники, інтелігенція, уряд – усі невиховані. А елегантний росіянин – це взагалі анекдот.

ІСТОРІЯ

Жодного сонячного дня.

ІСТОРІЯ

Кращі давно перебиті. Потім перебили більш-менш пристойних. Потім перебили помірну сволоту.

РОСІЯНИН І СОВЄТ

Численні делікатні діячі вважають, що росіян дуже спотворили совєцькі часи. Раніше вони були іншими. Дійсно, розглядаючи дореволюційні фотографії, розумієш, що тип людини відхилився в інший бік.

Особливістю групових портретів дореволюційної доби була помірна осудність і скромна адекватність. Щоправда, люди бідного прошарку виглядали на фотографіях наїженими, а на різдвяних листівках – надміру окатими. В цілому ж тримались вусато, східно, наче не розуміли, хто вони такі, не збирали себе воєдино. Це був не розпад особистости, а її м’яка напіввідсутність.

За совєцьких часів групові портрети поступово змінюються в бік “морди”. Морда – не просто грубість. Морда – обличчя нижчої проби. Його не шкода втратити. Морда – захисна маска, протигаз, спочатку накинутий заради сміху, згодом одягнутий через занепокоєння, потім приріс до обличчя і став наступальною зброєю. В мого знайомого, Віктора Павловича, морда, наприклад, цегли просить, плечі – широкі, але похилі, а ручки – маленькі. Все це разом говорить про російську спритність.

Гепеушники, доярки рвуться набути морди і досягають свого. Професори, зубні академіки, артисти відстають, але також підтягають, і до кінця 30-х рр. склалась всесоюзна морда обличчя.

Порівнюючи естонців з фінами, поляків із білорусами, неважко помітити, що стрій калічить обличчя пропорційно до особистої затравлености. Але, з іншого боку, процес совєтизації затягнувся на довгі роки і, як не дивно, пережив Сталіна.

Зчинилось побутове остовпіння. Елементи “модерну” знайшли відображення не лише у незмінному логотипі “Правди”, а і в сьогоднішніх розмальовках ментовок, тюрем, комуналок із поділом стін на два кольори при розділювальній смузі. Призупинились звичаї. Ще в 50-х рр. (судячи з фільмів, книг, за моїми дитячими спогадами) люди зберегли деякі дореволюційні звички, навички поведінки. Вони були ще ввічливими (Кюстін взагалі, можливо помилково, вважав росіян більш ввічливими, ніж французів), звертались до матерів і наречених на “ви” (див. фільми), навіть у деяких подружжях звертались один до одного на “ви”. Залишився ще професорський тип: морда, але з борідкою, падлюка, але з курячим бульйоном і вермішелькою. Французька мова на той час вивітрилась, але музична освіта коренилась у хороших сім’ях.

Переживши Сталіна, загальний дух згинув якраз тоді, коли, здавалось би, йому далі співати й танцювати. Втім, внутрішнє джерело російських морд намітилось задовго до революції. Країна рухалась.