Почнемо із дефініцій, а саме – визначень “економічного” та “політичного” лібералізму. Суть економічного лібералізму можна передати короткою формулою Людвіґа фон Мізеса: “...Якщо сконденсувати всю програму лібералізму в одне слово, то ним буде власність, тобто приватна власність на засоби виробництва... Всі інші вимоги лібералізму випливають із цієї фундаментальної вимоги”. Витоки цього формулювання – у вищезгаданому ототожненні приватної власности та свободи з усіма випливаючими з нього наслідками та імплікаціями. Саме цей різновид лібералізму запанував у Росії від 1991 р., причому в такій мірі, що у суспільній свідомості почав ідентифікуватися із лібералізмом взагалі. Зайвий раз підкреслю, що “економічний лібералізм” – не економічна теорія функціонування ринку, а саме політична теорія, яка розглядає усе суспільство в контексті ринкової моделі. Якщо точніше, це – ідеолоґія, політично спрямована на підпорядкування всього суспільства “потребам” функціонування “ідеального ринку” і максимального практичного ототожнення першого з другим.

Суть “політичного лібералізму” я також спробую передати за допомогою формулювання одного із найвідоміших ліберальних мислителів ХХ ст. Бенедетто Кроче: “Якщо свободі доводиться вибирати, то вона повинна повністю звільнитися від економічного забобону; їй повинно вистачити сміливости прийняти пропоновані і, очевидно, досить різноманітні та суперечливі засоби соціального прогресу”. Тому свободі “слід розірвати нещасливу асоціацію “лібералізму”, як морального чи етико-політичного принципу, із laissez-faire, як одним із можливих принципів економічного порядку”.

І знову зазначимо: політичний лібералізм – це не ліберальна теорія сфери політики; це ідеологія такої орґанізації всього суспільного життя, яка зорієнтована на створення та розкриття максимальних можливостей для свободи людини, дефінійованої як її самовизначення та саморозвиток. При цьому визнається, що, по-перше, порівняно із свободою усе решта виступає як доцільні чи недоцільні засоби (звідси й формулювання laissez-faire як одного із можливих типів економічного устрою); по-друге, їх доцільність чи недоцільність визначаються культурно-історичним контекстом, у якому діє лібералізм “тут і тепер”, а не якимись доґматичними і незмінними “принципами”; по-третє, і стосовані засоби, і навіть цілі та цінності лібералізму можуть суперечити одні одним – вони не пов’язані жодною наперед заданою гармонією (скажімо, можуть виникати конфлікти між вимогами свободи та вимогами рівности, принципом універсальности закону та вимоги максимальної толерантности тощо). Готових рецептів як діяти в таких випадках немає і не може бути – рішення повинні приймати самі люди, які опинилися у відповідних ситуаціях, а не “експерти з лібералізму”, начебто наділені сакральним знанням того, як слід діяти у відповідності із “єдино істинним ліберальним вченням”.

В результаті вибуху “вихідної” протоліберальної амальгами і ланцюга наступних подій критично важливого періоду серпня-грудня 1991 р. в Росії переміг економічний лібералізм, ставши державною політикою (і ідеолоґією).

Є чимало причин, чому переміг саме він. Я відзначу лише одну, яка видається вирішальною настільки, наскільки ж – на перший погляд – парадоксальною. Безпрецедентність завдань, що постали перед Росією, призвела до спрощених та імітаторських (відносно Заходу) намагань їх вирішити. “Економічний лібералізм”, принципово позбавлений усвідомлення значення історичного та культурного контексту, в якому йому доводиться діяти, був готовий брати із Заходу вже існуючі рішення і застосовувати їх в Росії. “Політичний лібералізм” не мав готових рішень – він повинен був ще усвідомити своєрідність посталих завдань, щоби отримати право діяти. На жаль, задовільно із цим завданням він не впорався і досі, що й призводить до відсутности ліберальної (на відміну від націоналістичної та ін.) альтернативи до існуючого курсу режиму. У цьому сенсі ідейно-політичне домінування “економічного лібералізму” в 90-і роки є закономірним.

Падіння комунізму в Росії (та хіба лише в ній?) зламало послідовність розвитку і “однолінійність” зв’язку рівнів сучасного суспільства між собою. У посткомуністичній Росії необхідно одночасно виробити і нову державну ідентичність (що таке “Росія”? Де її “природні” межі? Хто такі “росіяни”?), і базисні процедури та норми взаємодії людей (тобто сформувати ринок і правову – чи ще якусь? – державу), і форми та методи оперативної політики (прийняти парламентські процедури, закон про партії, виборче законодавство тощо). Притім все це доводиться робити в умовах вже існуючої “прозорости” всіх процесів для громадян та їх можливости впливати на них, бодай через загальне виборче право і ЗМІ, чого й близько не було на Заході, коли там творилися держава і ринок. Не забуваймо, що на Заході виборче право ставало всезагальним лише тоді, коли усі ці формотворчі процеси відходили у минуле.

В Росії ж внаслідок згаданих обставин всі ці процеси втратили властивість (чи бодай видимість, що тут несуттєво) “природности”. Їхня політична природа, їхня залежність від конкретних рішень конкретних людей стали цілком очевидними для “всіх” і тому набули якости об’єктів політичного впливу. І Росія, і ринок, не кажучи вже про механізми “оперативної політики”, виявилися продуктами політичної діяльности, які тим чи іншим чином можна зробити “так або інакше” – залежно від співвідношення сил, напруження волі, сміливости та глибини задумів.

Ціна відкладання виходу з цього становища аж надто велика – чеченська бойня і стан напіврозпаду Федерації, прогресуючий конфуз із СНД, фактична втрата національної обороноздатности та розклад у Збройних Силах, усталення “бандитського права” замість правової держави тощо.

Без досягнення демократичною політикою всіх трьох рівнів сучасного російського суспільства згоди щодо трьох головних цілей політичного лібералізму (завдяки яким він лише й міг би бути практично дієздатним) – конституціоналізму, демократичної участи та ефективного ринку – є недосяжним. На практиці цілі та елементи ліберального устрою залишаються взаємовиключними, що заважає реформам в усіх трьох найважливіших сферах: державному будівництві, економіці та політичній системі. Вони виключають одне одного з наступних причин. Без конституціоналізму немає тієї правової інфраструктури, яка необхідна для ринку. Але ринкові реформи залишають за бортом “процвітання” мало не більшість населення. За допомогою демократичної політичної участи воно в стані блокувати або стримувати хід ринкових реформ. Авторитарне придушення демократичної участи “заради ринкових реформ” було б руйнівним для конституціоналізму. А без можливостей досягнення з його допомогою загальноприйнятих правил гри ринкові реформи перетворюються у вирощування олігархії, яка узурпує багатство, а через нього – і владу, що, відповідно, робить принципово неможливим функціонування ринку як конкурентної гри за універсальними і обов’язковими для “всіх” правилами.

Як знайти вихід із цього замкненого кола – це головне російське питання. Зрозуміло, що жоден західний досвід тут ні до чого, оскільки ніде на Заході таке замкнене коло не складалося якраз через “роз’єднання у часі” утворення ринку, конституціоналізму та демократичної участи. Ось тут і виникає гіпотеза про можливість розриву замкненого кола через активну демократичну політику, яка здатна творити насамперед власне характер вказаних трьох елементів згідно із волею більшости, а не відповідно до якихось “об’єктивних” і “природних” законів, які ніби то й анульовано порушенням “західної” послідовности розвитку сучасного суспільства. Примат демократичної політики щодо будь-яких інших реформ, в т.ч. економічних – і є стрижнем “політичного лібералізму” в російських умовах – на відміну від примату економічної реформи як приватизації, проголошеної Президентом країни в листопаді 1991 р. як стратеґії “ґайдарівського” “економічного лібералізму”.

Ця докорінна відмінність проявляється у відповідних трактуваннях наступних шести проблем, розмаїття відповідей на які формують скелет життєздатної ідеолоґії в сучасній Росії.

1. Чи нинішній розвиток Росії відбувається в напрямку Сучасности, чи в ній самій?

2. Як розуміти загальне і особливе у сучасному розвитку Росії та який між ними зв’язок?

3. Як пов’язані поміж собою основні “змінні” чи складові того, що ми як правило розуміємо під модернізацією і/або “сучасним суспільством”?

4. Чи присутня телеолоґія у суспільному розвитку?

5. Чи існують обов’язкові передумови для переходу до Сучасности? Якщо так, то в чому їх суть?

6. Хто (які суспільні сили, групи, структури...) здійснює модернізацію?

Заяви Л.Піяшевої, В.Селюніна, А.Міґраняна про те, що думати про що-небудь інше, аніж уже існуюче “в усьому цивілізованому світі” рівносильно “впаданню в безумні утопії” і абсолютному відриву від реальної дійсности” призводять до відсутности самої постановки запитання про те, чи було совєцьке, а тепер – чи є російське суспільство сучасним. Іншими словами: чи відбувався демонтаж комунізму і чи відбувається нинішній російський розвиток в Сучасності, чи це лише форми і способи руху до Сучасности. Актуальним у ліберал-демократів (мова не йде про ЛДПР) було інше: комуністична Росія випала з “русла всесвітнього процесу”, більшовизм нав’язав їй “особливість”, яка відлучила її від “цивілізації”. Причому слово “цивілізація” – в кращій риторичній манері колонізаторів XIX ст., просто недопустимій для сучасного Заходу, – вживалося виключно в однині. Ця ідея продемонструвала таку вражаючу живучість, що Єґор Ґайдар був у стані повторити її (“Росія зійшла з головної дороги...”) аж у 1997 році!

Біда вітчизняних ліберал-демократів не у тому, що вони давали одну визначену відповідь, а в тому, що вони не ставили необхідних питань, не бачили тих проблем, які мають першочергове значення для Заходу, і, коли вже Росії судилося повернутися “на битий шлях світової цивілізації” (Баткін) – то і для самої Росії. Вони примудрялися не бачити цих проблем навіть тоді, коли ці проблеми максимально оголено формулювалися їхніми власними кумирами, з портретами яких наші ліберал-демократи збиралися йти “добротним “англійським” шляхом”.

Дозволю собі лише один приклад – самого апостола “ліберального консерватизму” Фрідріха фон Гаєка. “Спонтанний лад” є еволюційною традицією, яка не руйнується свідомим втручанням людини в її хід. Оскільки свободою і спонтанним порядком “ми” (Захід) завдячуємо лише традиції, будь-який прогрес повинен базуватися на традиції”.

Певна річ, такі роздуми мали б наштовхнути наших ліберал-демократів на думку про те, що будь-яка ринкова реформа не має змісту: “спонтанний лад” – це традиція, а вона або є, або ж її нема. Ніби спеціально для наших реформаторів Гаєк у своїй Нобелівській промові сказав: “Якщо у своїх намаганнях покращити соціальний лад людина не збирається завдати більше шкоди, ніж добра, вона повинна знати, що у цій справі, як і в усіх інших сферах, де превалюють значні орґанізаційні складнощі, вона не може здобути повноти знань, які зробили б можливим оволодіння подіями. Тому їй доведеться скористатися із тих знань, які можна осягнути – не для примноження результатів, а для того, щоб допомагати ростові, створюючи відповідне середовище”.

Те, що російські ліберальні реформи мали фундаментально “антигаєківський” характер, не підлягає сумніву. Вони були чистої води забороненим Гаєком конструктивізмом. Цікавим, проте, є й інше: чи не веде й сам “добротний” англійський шлях до заперечення спонтанности?

Аби врятувати “спонтанний лад” у процесі існування, неминучого росту та розмноження “великих орґанізацій” Гаєк пропонує різке звуження і обмеження демократії в її сучасному розумінні. Збереження ринку – гаєківського спонтанного ринку – не лише не є умовою і забезпеченням сучасної свободи, – воно вимагає ліквідації цієї свободи. У цьому – найбільший парадокс, вірніше, антиномія гаєківської політичної філософії. Чому для збереження “спонтанного” ринку слід пожертвувати сучасною демократією?

Відповідь у Гаєка проста і зрозуміла. “Спонтанний лад” – це перш за все і переважно абстрактні (без прив’язки до осіб), універсальні (такі, що регулюють весь “соціальний простір”) і неґативні (заборонні) правила. “Спонтанний порядок” живе доти, доки суспільство живе за цими правилами. Практично це означає: законодавець не дає, не робить закони(law-making), він лише розкриває їх в традиції даного суспільства як ті норми і правила, які, так би мовити, латентно вже існують і “неусвідомлено” всіма визнаються. Законодавець лише оголошує їх у прийнятій формі закону. Абстрактність, універсальність і неґативність таких законів саме в тому і полягає, що вони нікому не дають жодної переваги, ні для кого не роблять жодних винятків. Вони самі і законодавець, що їх виголошує, абсолютно нейтральні відносно всіх особливих інтересів, устремлінь, орієнтацій і проблем.

У чому руйнівність сучасної демократії для “спонтанного ладу”? Якщо коротко, то вона знищує цю нейтральність. Сучасна демократія з її партіями, які завжди представляють чиїсь інтереси, з їхніми фракціями в законодавчих зборах, з практикою лобізму і “груп тиску”, із широкою маніпуляцією суспільною думкою через сучасні ЗМІ, з прийняттям рішень за принципом більшости, яке ніколи не співпадає з “усіма” і тому завжди висловлює чиюсь приватну думку тощо, обумовлюють неможливість прийняття абстрактних, універсальних і неґативних законів. Це завжди закони, що враховують і віддають перевагу чиїмось особливим інтересам (расових меншин, корпоративного бізнесу, профспілок, анти- чи провоєнних рухів...), – тих, хто переміг у даному випадку. Все це і є розвалом “спонтанного ладу” сучасною демократією.

Особливе шкідництво “великих орґанізацій” (асоціацій підприємців, профспілок, масових демократичних рухів...) полягає “лише” в тому, що вони, по-перше, є особливо потужними окремими інтересами, яким легше від інших ламати абстрактне, універсальне, неґативне законодавство, по-друге, вони виступають тими грандіозними інкубаторами, в яких у масовому порядку виховується культура “нерозуміння” ринку. Згаданий раніше парадокс теорії Гаєка конкретизується в іншому парадоксі: для того, щоби забезпечити свободу окремих інтересів (на ринку), цю свободу слід придушити (в політиці, оскільки вона дає законодавчі результати). Висновок Гаєка наступний: окремі інтереси слід витіснити з політики, щоби зберегти “спонтанний лад” (бодай в економіці).Яким же чином Гаєк збирається втілити свою платонівську утопію політики, вільної від проникнення окремих інтересів? Перше: в законодавчих зборах ліквідувати партійні фракції та взагалі усунути вплив партій і “коаліцій орґанізованих інтересів” на законодавчу діяльність. Друге: допускати до виборів законодавців людей лише один раз в житті, коли їм виповниться 40. Третє: законодавці обираються на термін у 15 років без права на переобрання і лише із вікової групи 40-55 років. Четверте: законодавча діяльність строго обмежується прийняттям абстрактних, універсальних і неґативних законів. П’яте: виконавча влада, що формується відповідно до нині діючих виборчих принципів, відокремлена від законодавчої таким чином, що не чинить на неї жодного впливу, але неухильно реалізує прийняті “сенатом мудрих” (тобто законодавчими зборами) рішення. Враховуючи все сказане, не можна не захоплюватися реалізмом Гаєка, який завершив виклад свого проекту “конституції ліберальної держави”, покликаного врятувати “спонтанний лад”, вельми делікатним зауваженням: “Я визнаю, що не вірю у можливість його реалізації у прогнозованому майбутньому”.

Однією із головних, якщо не найголовнішою, проблемою становлення ринкової економіки є перетворення жаги (бажання максималізації власної вигоди) в приватний інтерес.Переваги підходу Гіршмана полягають к тому, що він, по-перше, відходить від уявлень про однолінійність розвитку капіталізму (чи однолінійности його занепаду), по-друге, вводить практику сьогодення замість (так чи інакше витлумаченої) спадщини минулого як того, що визначає “долю капіталізму”. Немає жодних ґарантій – ні “добротности”, ні “гнилі” системи. Це і є переміщення всієї проблематики “спонтанного ладу” в систему координат Сучасности із системи координат традиційности, в якій її безуспішно намагався затримати Гаєк.

Отже, суть справи для всієї класичної традиції уявлення про “капіталізм”, до якої, безсумнівно, належав і Гаєк, можна виразити словами ґеніального за своєю ясністю фраґментк Макса Вебера із його “Попередніх зауваг” до “Протестантської етики...”: ““Тяга до підприємництва”, “тяга до наживи”, до грошової вигоди, до якнайбільшої грошової вигоди сама по собі не має нічого спільного з капіталізмом... Схожі наївні уявлення про сутність капіталізму належать до тих істин, від яких раз і назавжди слід було б відмовитися ще на зорі вивчення історії культури. Невтримна ненаситність у справах наживи жодним чином не є тотожною капіталізмові і ще менше – його “духові”. Капіталізм може бути ідентичним до загнуздання цієї ірраціональної тяги, в усякому разі – до його раціонального реґламентування”. Тобто, капіталізм є обмеженням і раціональне реґламентуванням тяги до наживи та грошової вигоди. Це – його сутнісне визначення. Уся змістовна бесіда Сучасности є бесідою про те як цього досягти. Тепер поглянемо, що мають сказати на цю тему вітчизняні ліберал-демократи?

Дивовижно наївною є певність у тому, що “відморожені” пристрасті можуть породити що-небудь окрім зла, пояснює усі істотні риси вітчизняного ліберально-демократичного світогляду сьогодення. Прагнучи до вестернізації, наші реформатори творили щось діаметрально протилежне західному досвідові і нечуване у рамках “доброго англійського шляху”.

Звідси їхня допотопна “телеологія історії”, їхнє “іншому не дано”, що є певною відповіддю на одне з сформульованих нами шести ключових питань. Існує лише або “заморожування”, або “відморожування” пристрастей; коли сталося “відморожування”, то воно саме по собі призводить до єдиної та універсальної цивілізації. “Заморожування” – це є тоталітаризм, те, “чого ми не їли”. Все решта – від лукавого. Ніяких апріорних істин, ніякого “провіденційного плану”, ніяких позаконстектуальних (тобто-то незалежних від характеру даної культури) “залізних” чи “природничо-історичних” законів, які вказують нам, як це зробити, немає і бути не може. Для будь-якої культури і для кожного її етапу завдання справитися з проблемою трансформації пристрасті у вигоду вирішується лише самостійним і творчим експериментом, гарантій успіху якого також немає.

Проблема зв’язку “змінних” у процесі модернізації (перелічених у третьому питанні) по суті не може навіть бути поставлена вітчизняною ліберально-демократичною ідеологією. Вона зосередилася майже виключно на двох “змінних” – ринковій економіці та представницькій демократії. Їхній зв’язок з іншими сторонами суспільного життя (індустріалізмом, освітою, адміністрацією тощо) залишився нерозкритим. Яким би парадоксальним такий висновок не здавався, праві ті автори, які підкреслюють, що “менш за все про модернізацію говорили в демократичних колах”.

Питання про передумови модернізації та її суб’єктів (сили, зацікавлені у ній, які її здійснюють) також не були виразно поставлені вітчизняною ліберально-демократичною ідеологією. Якщо всерйоз говорити про передумови антикомуністичних перетворень і посткомуністичного розвитку, то мова повинна насамперед вестися про те, як виникла думка про нестерпність того, що терпіли десятиліттями, про те, що позбутися цього можливо. Виникнення думки, яка стає публічною, – це і є транспозиція “економічних труднощів” у політичну дію, без якої перші, якими великими б вони не були нічого і ніколи не породжують в історії. Під цим оглядом Лешек Колаковський абсолютно правий, заявляючи, що неекономічний провал погубив комунізм. Причина падіння – зсуви в ідеології.

Якщо б ліберально-демократична ідеологія могла розповісти нам щось зрозуміле на тему про соціальні суб’єкти, які демонтують комунізм і здійснюють посткомуністичну модернізацію, їй довелося б якось реагувати на те, що можна назвати “парадоксом Яноша Корнаї”. Він полягає в тому, що в умовах “реального соціалізму” всі ним незадоволені, але ніхто, жодна соціальна група економічно незацікавлена в переході до ринкової конкурентної економіки. “Виявилося так, – пише Корнаї, – що ні бюрократи, ні управлінці, ні самі робітники не були палкими прихильниками конкуренції чи переведення на ринкові рейки державного сектора. Деякі освічені урядові функціонери та інтелектуали могли усвідомлювати, що задля покращення стану економіки потрібно посилення бюджетних обмежень і зменшення патерналізму. Однак не було ніяких страйків чи демонстрацій з вимогами збільшити економічну ефективність за рахунок державного забезпечення. Не існувало також жодного низового руху на підтримку децентралізації державного сектора”.

Хто ж і як демонтував комунізм ? Хто і як може здійснювати посткомуністичну модернізацію ? Для відповіді на перше питання треба взагалі відмовитися від “економічного погляду” на історію і перейти до культурно-політичної парадигми. Але саме цього вітчизняний економ-лібералізм вчинити не зміг, будучи тим, чим він методологічно і світоглядно був. На друге питання наша ліберально-демократична ідеологія пропонує три варіанти відповіді.

Перша. Модернізацію будуть (в ролі “локомотива”) здійснювати ті, хто від неї виграє. Друга. Модернізацію здійснюватиме освічений автократ (і його майже таке ж освічене оточення). І третій, останній варіант відповіді на питання про суб’єкт модернізації. Його ми несподівано знаходимо у Піяшевої: “найвразливішим місцем нашої реформи є психологічний аспект. Народ повинен сприйняти реформу, повірити в її цілющі якості і відмовитися від десятиліттями нав’язуваної йому догми про соціалізм”.

Якими б комічними не були міркування російських економ-лібералів, у них мимоволі вгадувалось те, що визначило логіку російських реформ 90-х років: конструювання ринку виявилося пов’язаним із згортанням демократії, а також нездатністю створити правову державу. Але неприємною несподіванкою для тих же ж економ-лібералів стало й те, що конструювання ринку у такому контексті обернулося неможливістю створити хоч якийсь економічно-ефективний ринок, який давав би соціальну віддачу. І саме це поставило питання про ліберальну альтернативу “економічному лібералізмові”, а разом з ним – націоналістичній реакції і реставраторству.

Лекція, прочитана в Методологічному університеті у м. Владімір (Росія), організованому Московським громадським науковим фондом, Інститутом “Відкрите суспільство” та Фондом Дж.Д. і К.Т. Мак-Артурів

Скорочений переклад з російської Андрія Кирчіва