зміст

Крах совєцького комунізму – явище закономірне. Він не передбачив і не врахував тих фундаментальних тенденцій та протиріч, котрі сформували вигляд міжнародної ситуації до кінця ХХ століття. Він недооцінив роль етносу і націоналізму, в результаті чого вибух національних егоїзмів і національні конфлікти, які відіграли не останню роль у розпаді СССР, стали для нього шоком. Так само, радянський комунізм недооцінив роль релігії, зокрема, він виявився неготовим до відродження ісламу в СССР. І останнє, можливо, найважливіше: радянський комунізм був заскочений зненацька настанням постіндустріального суспільства, технотронною революцією, яка, поряд зі зміною соціальної політики на користь малоімущих, радикально трансформувала соціальну структуру і систему розподілу влади в основних промислово розвинутих країнах Заходу.

Слід пам’ятати і про те, що наша політична і економічна могутність як наддержави базувалася в основному на військовій могутності, в той час як економічно ми були середньорозвинутою державою. Конкурентноздатна частка нашої індустрії, відкрита для високих технологій, майже повністю була зосереджена в області виробництва озброєння. Розмивання цієї основи зумовило те, що за короткий час статус наддержави ми втратили.

Великий провал комуністичного експерименту в Росії включає в себе надзвичайно дорогу ціну, оскільки вона виявилася у мільйонах людських життів, за дійсно досягнуті економічні цілі, занепад продуктивности економіки в результаті державної надцентралізації, прогресуюче погіршення надто бюрократизованої системи соціального забезпечення, котра раніше була дуже важливою заслугою комуністичного правління, беззмістовне знищення значної частки талантів та придушення творчого політичного життя суспільства, припинення його розвитку в області науки і культури через догматичний державний контроль цієї сфери.

Інституційні недоліки радянського комунізму багатократно поглибили його недосконалість та потворство. Комуністичний стиль дій допоміг створити політичну систему, в якій не було запобіжних клапанів і систем початкового попередження. Симптоми хвороби було заведено приховувати від владної верхівки. У вищі інстанції потрапляла в основному брехлива інформація. Страх перешкоджав критичній оцінці ситуації. Вождь тримався за владу, поки йому дозволяло здоров’я і поки йому вдавалося втриматися на плаву в політичному сенсі. Його усунення було переважно пов’язане з болючим політичним конфліктом. Відсутність механізму зміни скомпрометованих правителів зумовила те, що основним критерієм збереження керуючого становища став ефективний контроль за владою, а не успіх політики. Протиріччя, що накопичувалися у цьому організмі і не мали виходу, швидше чи пізніше повинні були знищити сам організм. Що й сталося у 1991 році.

Можна погодитися з С.Френком, котрий вважав, що російський комунізм – це хвороба “росту й розвитку російського народу”, явище “духовного занепаду, збоченства і кризи, які супроводжують перехід дитинства до зрілости в індивідуальному організмі”. Ця оцінка відноситься до філософських та релігійних причин поразки комунізму. Існують, звичайно, і політичні причини. Основна з них полягає в тому, що раціоналістична утопія не могла існувати нескінченно довго у такій ідеалістичній країні, якою є Росія.

Варто, проте, розрізняти майбутнє російського комунізму як партії та як ідеї. Причому парадокс полягає в тому, що в умовах сучасної Росії зберегти і партію, й ідею одночасно неможливо. Доведеться пожертвувати або одним, або іншим.

Для того, щоб КПРФ вижила як партія, достатньо виконати всього три умови: публічно відмовитися від ідей, котрі суперечать Конституції Російської Федерації, зокрема беззаперечно визнати право приватної власности і накласти заборону на будь-яку форму пропаганди соціальної і національної ворожнечі; відмовитися від людей, котрі висловлюють антиконституційні ідеї; відмовитися від назви самої партії. У цьому випадку КПРФ перероджується у партію лівоконсервативного або соціалістичного типу, котра не лише не є антисистемною силою, але вбудована в існуючу політичну систему на правах цивілізованої опозиції. Але тоді слід розлучитися з ідеєю абсорбувати енергію протесту народних мас, а звідси, більше не претендувати на право закликати народ до опору владі, закликати його на мітинги, вулиці, площі. Бо форма “конструктиво-непримиренної опозиції” в Росії не пройде.

Значно складніше зберегти комунізм як ідею. Для цього необхідні справді геніальні уми – не те що Г. Зюганов чи діячі з “Духовного наследия”. Нова інтеграція російського (а через неї – й міжнародного) комуністичного руху може здійснитися лише на основі комуністичної теорії, яку вони на сьогодні втратили. Однак скористатися правом комуністичного першородства на даному етапі вже надто мало. Необхідно здійснити радикальне оновлення цієї ідеї, дати сучасну інтерпретацію раннього марксизму, поєднати його з традиціями російської соборности та симфонізму і створити привабливий образ майбутнього для Росії та для світу в цілому. Лише у цьому випадку, тобто за умов вироблення синтезного світогляду (котрий, однак, грунтовно повинен відрізнятися від світогляду еклектичного), російські комуністи отримають безпрецедентні можливості для глибокого впливу на будь-якого політичного партнера, прямий доступ, універсальний ключ до діалогу з усіма політичними силами.

КПРФ як політична сила може відповісти на виклики часу лише у тому випадку, якщо її ідейно-політична платформа стане сумісною з новими умовами розвитку російського суспільства. Точніше, якщо ліва соціалістична ідея поєднається з ідеями ринку, свободи і демократії, як це відбувається в теорії й на практиці багатьох комуністичних партій Центральної та Східної Європи. Політична прагматика вимагає від КПРФ створення національної моделі розвитку. Вони не будуть і тут першими: китайці вже продемонстрували, що таке соціалізм та комунізм з китайською специфікою. В ім’я розробки національної моделі розвитку доведеться відмовитися від всього того у марксистсько-ленінській ідеології, що може суперечити цій моделі. Іншими словами, найновіший російський комунізм не може бути новим виданням радянського комунізму: він повинен стати національним: тобто російським. Парадокс полягає, однак, в тому, що, зберігши вірність Росії, російський комунізм не зможе залишатися класичним комунізмом Карла Маркса. Так, немає і не може бути ідеї про панування комунізму у світовому масштабі, і російський комунізм не повинен хотіти цього. Він повинен претендувати лише на те місце в історії, яке пов’язане з місцем і роллю російської цивілізації. Він повинен відмовитися від богоборства і облишити претензію на те, щоб стати новою релігією.

Разом з тим, якщо комуністи при цьому справді хочуть бути комуністами, то вони повинні відкрити для себе наново програмне положення “Маніфесту”: “Комуністи можуть охопити свою теорію одним положенням: знищення приватної власности”, осмисливши його у світлі численних вказівок Маркса на те, що поки існує пролетаріат – приватна власність не може бути зруйнована, а лише “відмінена”, що складає лише початковий пункт, попередню умову її знищення; в світлі слів В.І.Леніна про те, що поки є різниця між селянином і робочим – немає ні комунізму, ні навіть соціалізму; у контексті класичного визначення “Німецької ідеології”: комунізм – це зовсім не є певний ідеальний стан суспільства, котрий повинен бути встановлений, а дійсний рух, котрий знищує відчуження, приватну власність.

Врешті решт, якщо КПРФ оголошує себе спадкоємицею КПРС, то вона повинна розпочати з публічного покаяння, бо вина комуністів за те, що сталося – велика. Вони повинні взяти на себе провину не лише за спотворення теорії Маркса та пізнього ленінізму, за злочини сталінського режиму і КДБ, але й за зруйнування Великої Росії. Це вони голосували на своїх з’їздах і конференціях за М. Горбачова, А. Яковлева і Е. Шеварнадзе. Це вони створили таке суспільство, котре вдалося зруйнувати та перекинути навзнак. Це внаслідок безвідповідальної політики верхівки КПРС накопичені протиріччя зумовили крах держави. Це вони виявилися нездатними, таким чином, оновити комуністичну теорію, щоб зберегти загальний зміст, цілі та цінності країни, – те, що соціологи називають ідентифікаційними полями. Врешті решт, це вони несуть повну відповідальність за дії (чи бездіяльність) ДКНС (ГКЧП).

Безумовно, настільки радикальне оновлення вигляду неможливе без болючого розлучення з ілюзіями минулого та серйозних внутрішніх потрясінь. Проте іншого шляху для КПРФ у XXI століття не існує. Поки що ж комуністи йдуть у глухий кут. Багато їхніх кроків, з точки зору історичної перспективи, є абсолютно беззмістовними. Вони, зокрема, намагаються зберегти народно-патріотичний блок у тому вигляді, в якому він був на виборах. Якщо вони й далі підуть шляхом перетворення цього блоку на маріонетку та шляхом його радикалізації, то вони приречені.

Колишній французький президент Франсуа Міттеран, як відомо, з цілком радикального соціаліста зумів трансформуватися в центриста, сприйняти багато буржуазних цінностей і створити широку правосоціалістичну коаліцію, двічі вигравши вибори. Г. Зюганов йде у протилежну сторону. Замість того, щоб рухатися в сторону центру, в сторону сучасної європейської соціал-демократії, він, навпаки, говорить, що не “відступиться від принципів” і буде так як і раніше втілювати радикально-комуністичну програму. Це прирікає його на невдачу. Бо саме цей тип комунізму, за словами З.Бжезінського, “залишився у пам’яті людей перш за все як найбільш незвичайна політична та інтелектуальна помилка”.

Варто, однак, постійно пам’ятати про те, що радянський комунізм не мав нічого спільного з комунізмом. Абсурдно тому твердити, що комуністична Росія “поховала” вчення К. Маркса. У зв’язку з цим говорити можна лише про крах радянського комунізму і тоталітарного соціалізму, тобто такого типу суспільства, котрий був збудований в СССР і лише називався комунізмом, а насправді був його перетвореною формою. Навіть З. Бжезінський, коли говорив про “кінець комунізму”, робив важливе застереження: “у всякому разі тої його модифікації, котра відома у цьому столітті”.

Більше того, в Росії, по суті справи, не було й російського комунізму; тут склалася тоталітарна модель соціалізму, котра узурпувала “монополію” на комунізм. Російський комунізм – це все ще творчий виклик для Росії XXI століття. Основні (проте далеко не вичерпні) умови для того, щоб російський комунізм зміг перетворитися у могутню політичну силу, перераховані вище.

Теоретичну спадщину К. Маркса, освоєння глибинних прошарків якої нам ще потрібно здійснити, не можна застосувати до сучасної Росії й зараз. Однак вона має шанс, опираючись на національні традиції соборности, вселюдськости та духовности, зробити крок у суспільство майбутнього, можливо, навіть сміливіше та швидше, порівняно з суспільствами, котрі обтяжені традиціями індивідуалізму, особистого інтересу та життєвого прагматизму. Союз російського суспільства та найновіших постіндустріальних, інформаційних і соціальних технологій – це те, що може і повинно відбутися у Росії вже у не такому далекому майбутньому. Проте, це тема для окремої розмови.

Те, що зараз відбувається у Росії, – це її велика спокута. В очах багатьох країн і народів власне вона – “Імперія зла”, оскільки вважають, що власне вона штовхнула їх на шлях безбожжя. Тому вони хочуть зараз відмежуватися від неї. Але Росія обов’язково відродиться, в тому числі й через Віру. Відродження Віри впевнено пророкував П. Флоренський: “Це буде вже не стара і нежиттєва релігія, а крик спраглих духом”. І це пророцтво збувається на наших очах. Смертний вирок історії ортодоксальному, тоталітарному комунізму був винесений власне у Росії, котра випила цю чашу до дна. Тому й дійсний “посткомунізм”, котрий у ранньому марксизмі характеризується як гуманізм (образно кажучи, “друге пришестя Христа”), можливий власне у нас. Але не сучасні комуністи, звичайно, здійснять “друге хрещення Русі”.

Як зауважував Г. Федотов, “комунізм загине разом зі своїми ідеологічними катехізисами. Але Московія залишиться”. Н. Бердяєв розрізняв п’ять Росій: Росію київську, Росію татарського періоду, Росію московську, Росію Петра Першого, імператорську і, врешті решт, комуністичну. “Але буде, – пророчо писав він, – ще й нова Росія”. Ця Росія народжується у нас на очах. Вона не буде капіталістичною, не загрузне у голому економічному розрахунку і не допустить підміни уявлення про свободу особистости егоїстичним індивідуалізмом. Після завершення комуністичного експерименту, котрий виявився закономірним і великим моментом розгортання національного і світового духу, вона не повинна знову розпастися на нескінчену кількість атомізованих нещасних істот а, навпаки, повинна об’єднатися у якісно новий соборний організм, який наблизить її до втілення російської ідеї і незнищенної віковічної російської мрії – створення Царства Божого на Землі.

До речі, ця мрія цілком сумісна з уявленнями К. Маркса про суспільство майбутнього, у якому вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх. Ця формула, яка ставить в центр окрему особистість, не забуває про колектив. Цілком обдумано К. Маркс називає його не соціумом (нацією, державою, цивілізацією), а “асоціацією”, щоб у читача не виникло ніяких ілюзій з сучасними формами соціального спілкування. “Асоціація” тим і відрізняється від цих форм, що вона вільно створена вільними індивідами. “Створення самих форм спілкування” – ось у чому виявиться перш за все творчість вільної людини. І власне вільний розвиток кожного буде умовою виникнення таких асоціацій. Створені невимушено вільними людьми, вони будуть згідно їх сукупної згоди змінюватися чи розпускатися, уступаючи місце іншим, так само невимушено створеним формам з тим чи іншим складом вільних індивідів. У своїй сукупності вони утворять єдине людство. Однак ніякої нівеляції, ніякої соціокультурної ентропії не відбудеться. Навпаки, власне тоді й розквітнуть на повну силу усі національні культури, тоді будуть реалізовані національні ідеї різних народів, включно, звичайно, з російською ідеєю.

Нова Росія буде відстоювати свою суб’єктність, своє право рухатися своїм шляхом до своїх цілей – між Сциллою ультралібералізму і Харибдою неофашизму (два смертельно небезпечні чудовиська XXI століття). Нова російська державність буде грунтуватися на поєднанні російського і радянського історичного досвіду, доповненого тими демократичними механізмами, котрі доведуть свою ефективність в сучасних умовах. Вона запропонує світові свою модель розвитку, альтернативну західній, і при цьому залишиться відкритою для світу. Така модель не міститиме експансіоністського начала, але буде моделлю безперечної самостійности. Але вона й не буде претендувати на гегемонію і підкорення собі інших світів. У XXI столітті вона буде через національне, не покидаючи його, зміцнюючись в ньому через виявлення всієї моці духовної традиції, закладеної у національній культурі, рухатися у світ світів як у світ національної поліфонії планетарного масштабу, в якому повинна здійснитися знаменита арістотелівська формула прекрасного: єдність у багатоманітності (або “квітуча сукупність” – за К. Леонтьєвим).

У цьому широкому контексті можна, мабуть, сказати, що Росія, власне, ще не була Росією. Вона лише збирається стати нею. А російська культура стала певного типу зорею Нового Дня; і вона дає уявлення про те, яким цей День міг би стати. Катастрофи краху Російської імперії й СССР для історичної Великої Росії тому – катастрофи, які можна усунути, катастрофи зсуву та інверсії, а не катастрофи вичерпання. Нова модель національного розвитку повинна врахувати весь досвід катастроф, котрі супроводжували російську історію, та містити ефективні механізми їх недопущення у майбутньому. Як зауважував В. Муравйов, “покаяння російського народу здійсниться через його повернення через російське майбутнє до російського минулого або воскресінням його через минуле до майбутнього, що є одним й тим самим”.

Чи зможе російський комунізм зробити конструктивний внесок у вирішення всіх цих найскладніших, але життєво важливих для Росії завдань? Чи стане він російським комунізмом? Чи буде він в змозі крокувати в ногу з Російською і Світовою Історією?

Це покаже найближче майбутнє.

Переклала з російської Дарія Ольшанська
Перекладено за виданням: Кортунов С.В. Судьба русского коммунизма.– М., 1998