зміст

Частина перша, політоїдна

***

Від міркувань “про російське” чекаєш відразу чогось веселенького – так щасливчики з квитками в шапіто пожвавлюються, розсаджуючись по місцях. У Росії нема що розуміти, проте є що послухати: історію держави, теорію поразок, нову національну безвихідь, де вдосталь кульмінацій і фатальних розв’язок покутує убогість експозиції, зобов’язуючи русолога відкаблучити публіці “веселушку” (Боря Мойсєєв). А русологи в нас гарні: “пишуть, співають, наспівують... без усякого сорому” (К.Батюшков). Що про “російський середній клас”, що про “становлення російської державности” – казки для політоїдів: і як там воно далі? Ну, дала! О, із Росією знову історія. Говорити про Росію – то надихати, то залякувати, оповідаючи при тім анекдот. У наших концепцій анекдотично вибудувані сюжети, із зав’язкою, кульмінацією і хльосткою кінцівкою, із єдністю місця та дії. Росія, держава метафор, – драматургічний звір теоретиків.

***

Не всяка звістка про Росію неодмінно романтично аранжована. Святі камені Европи конвертуються в теорію модернізації, обернену в міт спільного перенесення нещасть. Виокремимо також сюжет пошуку Побратима-Заходу в чарівних мандрах: мовляв, рушимо разом шляхом усіх цивілізованих націй, адже Захід “через усе це пройшов”. (Харчування в дорозі – за рахунок побратима.) Ще буває “повільний розвиток середнього класу”, перетворений в ключ із Чахликової скриньки. Взагалі ідеологія поступовости настільки ж природна для російського світу, як додаткова для неї авангардна тяга.

***

Я кажу про те, що не дає мені бачити без утруднень видиме всякому – “Росію”. Даний текст – вид розгубленого роззирання по боках, із здогадками про природу розмитих плям, тіней й іншого вовтузіння на межі поля зору. У результаті, перед вами записи допитливого суб’єкта, у тому подвійному російському змісті слова “допитливий”, де аматор з’ясовувати деталі раптом сам опиняється під ковпаком і його аматорська допитливість переходить у цікавість допитуючого.

***

Наша стаття присвячена тлумаченню феномена мислення, поведінки і політики, підсумованих, на наш погляд, у назві відомої книжечки “Иного не дано” (ИНД). Автор розглядає феномен ИНД як винахід репродуктивної поведінкової матриці для істоти, котра не потребує встановлення відкритих зв’язків із реальністю, котра не сприймає цих зв’язків і їхньої цінности, стверджуючи принципову сотворенність, організованість і маніпульованість усякого світу. Ця істота, іменована нами “біловезькою людиною” (у пресі ще трапляються поняття “російськомовного громадянина” або “етнічного росіянина”, у принципі еквівалентні), рухається в двох вимірах – розщеплення старого порядку, тобто усього, усередині чого суб’єкт не пам’ятає себе, засвоєння всіх елементів цього порядку, як власних, щойно винайдених – і конструювання з їхньою допомогою “нової реальности” – неусвідомлюваної як джерело задач, закритої і забороненої для усіх форм альтернативного розуміння. Ця нова реальність, звичайно іменована “Росією”, врешті-решт розкривається як кокон біловезької людини – тимчасовий простір його більш глибинної метаморфози.....

***

Центром містифікацій комплексу “іншого не дано” є широко відома історична подія, іменована “перебудовою” і пов’язана з припиненням державного існування СССР (або “імперії”). Одне із найважливіших питань: чи поява цього гомо новус є шоковою реакцією звільненої совєцької людини на свободу, чи продовженням старої традиції закритости, у результаті прискореної селекції його традиційних типів?

Отже, нас знову втягнуло в якийсь специфічний простір, де стала непрактичною раціональна поведінка. Раціональна промова нині або шоу-бізнес, або симптом боягузтва, і той хто правильно міркує – або блазень, що потішає вас, або боягуз – тоді він тягне ґуму, уникаючи “звершення”. Зате герой Звершення, не питаючи ні про що, зоп’яну лізе в мішок. Мішок кинуть у ріку, і безмісячної ночі звідтіля вилізе Хтось, Альтернативи Кому Немає. Альтернативи дійсно немає, адже немає, крім нього, і самої Росії. Росія – всього лиш спорожнілий його мішок.

***

“Наша велика Росія в чомусь десь і хвора” – але ж десь і здорова? “Це в нас перехідний такий час” (Черномирдін). Всі знову переходять, правда, ще не перейшли нікуди і тому не знають, куди і навіщо йдуть. Російські шляхи – гробниці російських комунікацій; але, на жаль, не пам’ятники, тому що влада зношує найменування швидше, ніж дорожні покриття. Дороги розриті й сплюндровані, аби ексгумувати трупи труб, що розкладаються в окропі, а ремонт доріг веде до відключення світла, тепла, обривів телефонного кабелю. Зате для імен не вистачає доріг. Люди йдуть чужими шляхами, перебираючись, як нафтогенна фауна, через здиблений асфальт. Перехід – не шлях, і ті, що пройшли, не вартують споминів. Якийсь тимчасовий демон велить Росії вічно розкопувати старі шляхи і перейменовувати їх. Імена безвісти згоряють у відлигах, жодним чином не зігріваючи у лихоліття. Той, що дав ім’я, кидає його на наругу влади і проходить далі в нікуди, ні над чим не маючи влади. Влада вічно гризе імена, і вічно тягається з ними у своїм без’язикім лігвищі. Брат Росія снить вас і бачить, як рідкісний метелик Чжуанцзи.

Частина друга, біловезька

***

Інтелектуальний ландшафт сучасної Росії вражає якщо не глибиною, то видовищністю. У калейдоскопі міситься строката маса розгадок (Росія – країна рабів, країна-доганялка, полігон безбожного комунізму, острів Росія etc) – але де загадки? Поминаються основні імена з західних дискусій – там вони здобували популярність, ставлячи і переформульовуючи важливі для націй питання. А хто їх поставив тут?

І за всю епоху ВД ми не знайдемо ідеї, що зіграла б роль у політиці, будучи виявленою, названою й обговореною як ідея. Саме це живе, всепоглинаюче безідейне “місце Росія” дуже важливе, воно – наш головний герой. Адже процес вигнання людей із їхнього власного розуму, мови і дому не був ані стихійним, ні навіть сліпим. І трупи, які сьогодні стягують із біловезької сцени, позначені хрестиками ще в роки, коли один московський цинік докоряв Політбюро сльозою дитини, даремно покривдженої героями Достоєвського. А труп, ще живий, хвилювався, слухав і скажено аплодував!

***

Після катастрофи штучно обмеженого простору компетенції інтелігента (простору, де цінним і значимим визнавалося найчастіше недоступне і непотрібне, зате відоме через чутки, наприклад німецький екзистенціалізм, суспільство загального споживання, суд присяжних) і зняття зовнішніх обмежень доступности інокультурних та іншомовних текстів, російськомовний суб’єкт не вчинив жодної спроби засвоїти їх – тобто не спробував відбутися як культурна істота. Людина, якій політично відкрився доступ до всіх цивілізацій світу, включаючи власну, відмовляється перебувати в культурі рідною мовою. Не помітивши цього завдання, вона закапсулювалася і випала із продуктивного простору в якийсь “еліпсоїд” (за висловом А.І.Солженіцина). Виник біловезький росіянин – російськомовний гомункулус, що перебуває в дивному, хитрувато-несамовитому кайфі, знаходячи в численних пенсійних виплатах “стабілізації” премію за свій інвалідний хід думок або винаходячи високоприбуткові бізнеси, сумісні з блокованою рефлексією і збитковою культурною свідомістю (бандитські бізнеси). І спантеличити його тепер можна, лише чим-небудь сильно гепнувши.

***

Зразковим прикладом можна вважати винахід “російського націоналізму”. “Російський націоналізм” створювався лібералами шляхом марґіналізації незгідних із моделлю відновлення як “антиперестройщиків”. При цьому вважалося несуттєвим, не погоджуєшся ти частково або в принципі, ідейно чи корисливо. Зокрема, із дискусії було виключено такі представницькі для початку перебудови течії, як самобутники і націоналісти, дисиденти, соціалісти і ліві марксисти, зате залишено безхребетну та найбільш безідейну з усіх совєцьких генерацій – шістдесятників – єдиних, хто від самого початку не ставив Горбачову питань.

В утворюваному в такий спосіб ґетто сформувався недолюдок фіктивного деградуючого “консерватизму”, об’єкт-олігоцефал, що випав із живої мови і згодом (1990-1991) був утилізований, знову ж–таки, поза дискусією, у безапеляційному порядку російськими націонал-демократами. І назвали його “росіянином”.

***

Біловезька людина завжди кого-небудь передражнює і комусь підспівує, а то й просто бурмоче собі під ніс. Наш канібал пересичений шматками фраз недоїденого ним минулого, потопаючи в гамі їхніх рим, як Борхес у бібліотечних споминах. Це в нього від його газет, де сидять автори страшилок і політичних лічилок. Совєцькі мовні підліски рясніли повсюдно, де, підморгуючи один одному крізь шереговий ліс Комунікації-Влади, ми уникали прямих суджень. Але дуби повалилися – Богатир-бо наш згнив! – і неофіційний підлісок проріс промовами, суцільно забив свідомість своїми, більш ні до чого не придатними, тому й універсальними фразами. Свідомість уподібнилася до вічно буркітливого ідіота, яких тьма-тьмуща на московських вулицях. Вона блукає в трьох приповідках, як у непролазних хащах, а журналістські пики ще й єхидно нявкають і кидають услід: – Що це там за Бармалей лізе нам на Мавзолей? Бармалей Зюганов, але міг бути і Жириновський. І – весела, у державне чоло відлита куля Сімдесятих тоне в понурій лічилці біловезького логовастика. – Пісня про творця Калашнікова. Він і не знає, що ще хоче почути або сказонути. Його репліки – лише ритмічно нарощувана відмовка. Таку промову не запам’ятає і сам доповідач, у ній йому нема на чому наполягати. Вона, отбив времяпровождение, оральная жестикуляція, – та й де, скажіть, те товариство, у котрому кожний із нас міг підморгнути другому: – Не тратьте духу, Василю Іваничу! – Візьмемося за руки, друзі! – Манька, вийми цицьку з борщу! Колись усяке підморгування звернене було до недолугости зарозумілої політики, як дух сортирного інтиму в строю Союзу ССР. І от, багатьма тиражами підморгує незрозуміло кому вся країна, а людина відчужена не лише від всякої інтимности – вона далека для політики, оберненої до неї стьобанутою машкарою придурка. – У вимені в полоні. – У бій йдуть лише шмаркачі. – Де пишніші пироги? – Діло грудьми не зіпсуєш. – Груди як двигун торгівлі. – Танки і банки. Банки та бабки. – Федоров пішов ва-банк. – Де потрібніші чоботи?... Він не знає, що ж сказати, – але хочеться йому, братики, убити когось. Чому? А ви не почуєте, чому йому нема на чому затриматися, нічим відключити невмовкаюче нашіптування у мозку: Бавлячись, хлопчик гранату знайшов...

Вся ця римована телегазетна нісенітниця, що аж свище – поетика превентивних відповідей на ще не поставлені питання.

Всі ці квазівідповіді, ці “дано” і “говори, говори” йшли знищити не тільки несформульовані, запізнілі питання, але й ідеї та норми, і цілі також. Дні йдуть, із застоєм покінчено: – Іншого не дано! – Дідусь старий, йому все одно. Клоун-балакун не терпить звуків розмови – працюючи на килимі, він не чує інших, а ті, спілкуючись, заважають працювати. Спустити на них тигра Пашку, чи що? – Кинув гранату, поглянув в вікно. – Яка дорога веде до храму? – Гайдар крокує попереду!

***

Треба бачити, що перед нами соціально сильна істота. Примітивна, зате не ізольована ні від російської архаїки, ні від російської класики, ні від класики, ні від “совка” – ні від сучасних світових проблем. Так, біловезька людина стократ простіша від совка (завжди забавно послухати його нісенітниці і зітхання про срібне століття!). Вона звільнена від лахміття світової російської утопії, як і узагалі від культуртрегерської програми росіян XIX-XX ст. Звільнили її і від тягаря громадянина пізньої імперії – із її кінцями, що постійно не зводилися докупи, переобтяженістю культурним табуюванням, переускладненої грою метафор і амбівалентною включеністю – при вічному ж недовключенні – у світову цивілізацію. Прийнято вважати, що БЛ – істота перехідна, якесь спільне місце точок перетину старих і нових сил, розмита структуруванням нових сил й інститутів Росії. Таке, зрозуміло, не виключено. Проте, якщо порушувати питання про шанси біловежця як персонажа, вони мені уявляються вельми вражаючими. БЛ, ймовірно, перехідна істота; проте ми не в силах сьогодні визначити ні напрямок, ні терміни такого “переходу”. Так, на початку XVIII ст. немислимо було визначити майбуття “російського західника” – при всій неорганічности і спокусливости його опису в тодішній Росії як патологічного відщепенця: недоук, папуга і дурник. Біловезька людина не зв’язана ні багатим минулим Росії, ні його бурхливим совєцьким нещодавнім. Її капсульована свідомість відторгає, разом із цінностями того й іншого, конфліктну вагомість тих цінностей. Вона і є розшукуваним інтелектуалами пізнім варваром, котрий прийшов розімкнути собою – відрубавши, розмінявши все складне і делікатне – цивілізаційний вузол Росії/СССР. Але цей варвар – стариган, плід варваризації втомленої совєцької людини. Ця обставина робить його не тільки більш зацікавленою і небезпечною фігурою – вона робить його фігурою заново корінною. “Західництво”, що поверхово промайнуло в ньому – ніщо, формуляр заявки на світову роль у старій формі подачі, – і не більш. Тепер воно йому не знадобиться. БЛ більш пристосована до Великих Безладів, ніж її цивілізований попередник, совєцький пестунчик. Перед нами, ймовірно, родоначальник нації XXI ст., істота, породжена світовим покордонням, пристосована до його викликів, яка збирається відповісти на них, а заодно й попоїсти. Я не можу сказати, в якій чисельності присутня біловезька людина на теренах колишнього СССР. Одне можу сказати: виникнувши, вона вже не відійде. Що б ми не придумали і не відстояли, у наступному столітті всюди в Росії росіянам доведеться мати справу з “біловезькими”.

Частина третя, солнцевська

***

От уявімо собі інший Ізраїль, не той, що ми знаємо. Уявіть, що деколонізація Палестини розгорнулася трохи раніше й Ізраїль було створено англійцями ще в рамках Версальської системи. Ізраїль виник – але йому не передувала світська проповідь Жаботинського, не виник Бейтар – просто ще одна, не найпривабливіша точка єврейської еміґрації. Зате ім’я її велике – “Ізраїль”, – спробуй-но посперечатися, раз країну визнали і прийняли до Ліґи Націй. Напевно був би по-блюзнірськи відновлений той древній Храм, щось схоже на ударне будівництво імені Христа Спасителя в однойменній дірі в центрі Москви. Армію Ізраїлю створили б на кшталт британської, але зодягли б, звичайно, у національні костюми. (У Росії, що не збреши, усе вже було: Юдейський полк, сформований князем Потьомкіним для війни проти Туреччини, одягли в лапсердаки “а la hassid”). На кредити, узяті в арабських шейхів, вибудували б потужну кошерну індустрію; але відпочивати їздили б усе ж у Бахрейн, а торгувати – у Дубай... От ми й одержали аналог сучасної російської ситуації: “національна держава”, не освячена ні траґедією, ні традицією, не стурбована нацією, зате вона адміністративно ритуалізована на підставі традиційного номіналу. І легко визнана світовим співтовариством, щоб відразу перекласти на нього борги всіх колишніх Росій, разом узятих (знову ж таки, аналогічно до Версалю). Ужо вам! Великий Ізраїль підніметься з колін.

***

Пригадується і ще один прецедент, ЕСівский евфемізм щодо Македонії: “Колишня югославська республіка Македонія, яка проголосила суверенітет”. Але в нашому випадку не було сильного, як Греція, конкурента, що заявив би права власности на узурповане ім’я – Росія була для росіян “московським нічиїм”. Взагалі греко-македонський прецедент заперечення права нової держави називатися ім’ям покійної, претендуючи цим і на чужу державну традицію, – не тільки патріотична лють греків. Зло простіше зупинити в зародку, ніж чекати поки воно зміцніє. Тут є сенс, нечутливість до якого і породила наприкінці 1991 року “Росію – правонаступницю СССР”. Орли, хрести, “постачальник високохудожніх виробів”... Сенс російської реставрації – у безмірній претензії на чуже. Немає місця для припинення – можна дійти і до форту Росс у Каліфорнії, адже ж були там орли, – немає і внутрішньої достатности, достатку, спроможного зіграти роль тимчасового сенсу. Страшні люди з автоматами й у масках красуються на вулицях не тому, що за ними полює мафія – тій їхні в’язані морди до лампочки, а тому, що “так у США”. І Рада Безпеки створена також не для чогось там, а щоб як у США було. А ще потрібний Іноземний легіон, як у Франції, День прапора, як у Муссоліні... Гігантська мавпа, що пробралася на склад історичного реквізиту всіх часів і народів. Велика мавпа, нічия і, головне, – не жилець... Не знаючи, що робити, вона гарячково захоплює усе нові значки, магічно вважаючи, що сума символів реального колись пересилить дошкульну пустоту, надавши небувальщині статус речі. Але перед нами поки що лише активна нежить; ектоплазма. Ім’я “Росія” занадто величне, непосильне для цієї країни. Можливо, воно і прийшло занадто рано?

***

Історія з гербом РФ – аспект російської моделі реставрації, вірніше, проблеми російської реставрації, тому що ніякої моделі немає. Геральдика є сукупністю правил роботи із символами як із реаліями, а не ключем до творіння підробок. Приходячи артефактами, герби, проте, люто протистоять новотворним імітаціям. Коли виникає геральдичний розрив і традиція шанування герба припиняється, це не відміняє ні його актуальности для групи тих, що протистоять перервам, ні можливости його поновлення – реставрації. Але в усіх випадках геральдичний вакуум не можна просто заповнити картинкою, яка подобається панові президенту і затвердженою його, пана, законодавцями. Крім того, важливо, яким чином і чиєю силою здійснено розрив і як саме ця подія відбита в гербі? Солженіцин, іноді дивовижно чутливий до важливих тонкощів, намовляв не відновлювати покійне ім’я СПб, звісно не через слабкість до Лєніна. Спроба іґнорувати потужний геральдичний вибух – із якого зросла ціла геральдична традиція, нехай короткотривала, але безсумнівно жива (і червоний стяг громадянської війни не порівняти із червоним стягом 45-го року) – родить самі лиш геральдичні викидні. Але останні позбавлені усякої сакральности для усіх, крім незначного числа новозбагачених і ними підкуплених. Триколор гарний усім, тільки триколор не має жодного відношення ні до перемоги 45-го, ні до повоєнного Союзу як ґлобальної імперії, частини всесвітнього совєцько-американського кондомініуму; Російська ж імперія, не кажучи про абортивну Першу республіку, була традиційною і реґіонально европейською. Саме по собі це ні добре і ні зле – питання в тому, що позначається знаком філософії. Гірше те, що в культурну підсвідомість нації уже внесено конфлікт геральдик, який в подальшому усунути вже не вдасться.

***

Скаржаться на слабку владу. Але проблема відсутности сили – це проблема несконструйованої Росії. Росії, якої ми не втрачали, а всього лиш не винайшли. Російська держава все-таки можлива. Не виключено, що вона дійсно буде іменуватися Росією. Але її не можна створити, не розуміючи, що смертельно поранена в 1991 р. теж була Росією – у найбільш ймовірній, хоча також не єдино даній формі СССР. Не знаючи Союзу ССР як імені Росії – тяжке родове ім’я, – нікуди не втекти від родових хвороб і сімейних прокльонів. Тому ми стали, заціпеніли і замкнулися в ту саму мить, коли вирішили “радикально обновитися”, – і от живемо в антикомуністичному Совєцькому Союзі, урізаному, пораненому і багатократно продірявленому, але не покійному, а ще більш небезпечному. Розпізнання себе – щире завдання. Але ним дуже хочуть керувати ті, хто має намір очолити цей процес. Самоідентифікація протікає в палаті мір і ваг, де шаблон “російського” уже виготовлений – новісінький, у ріст петровського гренадера, біловезький муляж. Національна самоідентифікація не може бути запозиченою. Вона не приходить у процес ззовні. Вона не виводиться з об’єктивного стану. Це ряд рішень, частина з яких – безповоротні. Проблема нової держави – це і проблема ідеї нової держави. Такої ідеї немає. Немає й іншої Росії. Застосування сили допускає норму такого застосування. І відновлення держави може піти поряд із відновленням норми.

***

Новий інтегрований світ Росії дійсно виникає. Але чи виникає цей світ у межах старої централізованої держави – хоча б навіть тільки в площині цієї держави? І чому не припустити – при непевності виникаючого світу, – що ворогом живої інтеграційної альтернативи може виявитися саме біловезька Новомосковія – РФ у її випадково сформованих межах?

Антикомуністичні перевороти в Східної Европі все-таки були революціями – у кожній із них є продих, проблиск свободи, коли люди, гублячи старий ґрунт з-під ніг, раптом отримували нові шанси або щонайменше – приплив голого ентузіазму. Кривди, котрими переповнена будь-яка революція, наприклад, ті ж люстрації, у сумі (досить умовній) збалансовані каламутним потоком “історичної справедливости” і пафосом, з яким перед маленькою людиною розкриваються обрії. Нічого подібного наче й не було в післясерпневій Москві. Найбезкорисливіша з російських революцій зажадала від “демократичного революціонера” не користуватися тієї свободою, яку він отримував усередині процесу, компенсуючи її постійною нагодою поживи. Свободи не було, не було й ентузіазму. Єльцин не зважився ні розчавити революцію, ні її очолити. Блатне приниження Горбачова в російській ВР перед телекамерами – от і все, що залишилося в пам’яті від “великих можливостей” у тих, хто не потягнув у КПСС банк або хоч б телефонний апарат. Гасло російської консервативної революції 1991-го року: “Ліцензії цінніші від люстрацій!” Імперія під владою Лєніна не вдалася. Зате можливим виявився СССР під двоголовим орлом, де заборонено Совєти і червоний прапор.

***

Захід у Солнцево (кажуть – Сукіно або Суково, перейменоване забутим ентузіастом). Серповидна сімнадцятиповерхівка, стиснувши з гектар колгоспної землиці, береже в геральдичному крабі подвір’я сніп дерев із виступаючою руїною сільського храмика, якось пропущеного минулим дантистом. Тепер новий ставить йому коронку від Московської Патріархії. Обілована цегла палахкоче у кістяних яснах кладки; розчин, відповідно до ритуалу, покинутий реставраторами до понеділка, кам’яніє в кориті. Біля входу луплять у дзвони. Безцільно штовхаючись, нова Русь лущить банани, гнусавить і витріщується по боках; дотримуючись недільного правила сім’ями – чоловік, дружина, дітки, – групуючись, цакають по-їхньому, не по-нашому. Біля дзвіничної стійки дошка жертводавця: “ДЗВОНИ ВІДЛИТО НА ПОЖЕРТВИ СОЛНЦЕВСКОЇ БРАТВИ АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ “СВ. ГОЛДІНҐ”. Чорний граніт – на століття, прямо фароське – “Состратус із Книда – богам-рятівникам на благо мореплавцям”... А через дорогу “Нетрадиційна допомога. Педіатрія, гінекологія. Фірма МЕДЕЯ”

Невже це в Росії? Чи Росією називають країну люди із цих місць? Росія і держава, оголошена за пропозицією Р.І.Хасбулатова восени 1992 р. “Російською Федерацією (Росією)”, усе ще якось пов’язані – чи тільки штучно поєднані? Навіки разом – або все це усім взагалі набридло?

Частина четверта, живильна і всесвітня

***

Чим виявиться державоподібний обрубок післяжовтневої Росії в новому світі – ще однією прозахідною автократією? Або совєцькою системою, вільною нарешті від рудиментів громадянського суспільства і узагалі від зобов’язань перед російською культурою – разом із ними позбувшись останніх цивілізаційних пут? Отож, чи не час порушити питання: як, наскільки, якою мірою та у якому напрямку саме “біловезька” Росія починає пристосовувати світ до себе? Які межі такого пристосування і які його шанси, включаючи військово-стратегічні?

***

Світова революція, про яку стільки балакали комуністи, нарешті здійснилася – хоча й у формі загибелі комунізму. Стосовно неї Захід і США пережили радість, коли з повоєнного світового порядку, ослабнувши, зник компонент тотального страху – і жах від усвідомлення, що зник слідом за тим сам світовий порядок. Страхітлива Імперія Ялти – світовий простір, усередині якого було розпочато першу ґлобальну спробу інституювання світових розходжень, повалилася у 1989-1991 роках. І отут тільки стало ясно, що, втягнувши людство в суперечку усередині західного куща цивілізацій (чим безсумнівно був комуністичний розкол) і примушуючи народи брати участь у тому, що їм, по суті, байдуже, Ялтинский кондомініум відтермінував пряме зіткнення цивілізацій – сутичку, що почалася і продовжується, і в якій ніхто з учасників не знає сьогодні ясних правил гри.

Спробувавши і не зумівши “вести Росію до демократії”, західний “лідер” перетворився у фарватер клієнта-аутсайдера. І розмова вже заходить про “борг Заходу” перед режимом, що знає історію Росії рівно настільки, щоб успішно маніпулювати міжнародними побоюваннями щодо його власних планів. Росія посмертно спростилася, заґреґувалася уздовж силових осей. Залишки виснажливої союзної спадщини – механіки залякування, відплати, із властивими їй характерами персоналу і типами служивої економіки – підтягнулися до зрозумілого для них командного центру. Повернувшись у коло турбот кремлівського керівництва, вони симулюють для нього програму реформ, проект яких не був ні сформульований, ні обговорений, – знову вимагаючи викиду на світовий простір. І отут ґрунт їм приготовано утворенням зони конфліктної міжцивілізаційної тектоніки – світу після “Ялти”. Отже, країна знову потрапила в якийсь світовий резонанс, усередині якого її “відсталість” може бути обіграна як геополітична перевага. Необхідний лише механізм експлуатації нової переваги, простий і безпечний для нової еліти. І зовсім небагато треба для того, щоб деполітизоване населення, із національною свідомістю швидко гублячи і суспільну, розпалося на дві групи, на меншість і більшість – на технологів відлову вигод із світової нестабільности і споживачів цих вигод, розподілених за новими правилами.

***

Західний світ ініціював Другу російську республіку в цьому столітті і потім дозволив її знищити: потворну демократію принесли в жертву правдоподібної брехні “контрольованого” режиму. Зате тепер Захід залишився наодинці з цивілізацією без місця, без економіки і навіть без точного імені.

***

Новий російський – трофічний капіталізм далекий від ідеї капіталу, cash на Русі значить навіть не наживу, а поживу. Нажива не виключає майбутнього узаконення, ним, врешті, і надихається, а пожива – річ разова: “украл-пропил-в тюрьму!”. Як не дивно, близькою ідеологією потішаються ідеологи фінансових кіл і “осіб, що приймають рішення”. Звичайно, приватна власність є актом присвоєння нічийого (у граничному варіанті – чужого; але юридично незахищеного чужого). Проте це ще не все. Приватна власність є таке прихоплене, яке суспільство визнало. Це захоплення, яке закон, позитивно не схвалюючи, вважає недопустимим повернути назад без потрясіння основи власности. Тому виникнення багатств у Росії не веде до виникнення приватної власности, і від ідеї абсолютного права власности тікають самі приватні власники. Замість права власности ми отримуємо право користування захопленим. Останнє право тимчасове; час на поживу відмірює влада.

***

Совєцьке споживче суспільство економічно сформувалося й антропологічно обжилося довкола центрального пункту – постійного дефіциту споживчих товарів. Дефіцит цей, спершу некерований, згодом обмежувався і контролювався центральною владою, перероджуючись із грубого “дам-не дам” у витончену ієрархію допуску на свій рівень, що завершувався максимальною формою – можливістю вільного виїзду за кордон і граничного отоварювання. (До речі, те, чим газетні дурники пишаються сьогодні як культурним ростом новобуржуа – і про Дерріду він послухає, і Далі він купує, – усього лише концентроване споживання несотвореного. Усе той самий готельний лосьйон.) Совєцька людина – це людина, котра обжила ситуацію споживчого дефіциту і пристосувалася до неї не тільки економічно, але поведінково та культурно. Тепер перед нами хтось новий: і це не бідна людина третього світу, а людина, що раптом розорилася. Вона обживає ситуацію споживчих можливостей. Правда, майже усі вони перед нею закриті, але усе на очах. Біловезька людина – не наївний примітив. Вона включена у складне виробництво й одержує сучасну інформацію з усіх медіа-каналів, вона міська людина, зрештою, вона усвідомлює себе приналежною до культури Заходу – і вона водночас не має сьогодні не тільки того, що має Захід, але навіть і того, що мала сама вона учора: дешевих простих товарів і відчуття причетности до однієї з двох рівновеликих сил світу. Вона не може заробити на те, що хоче мати. Зате у неї є навичка “діставати”, розвинута ще в умовах споживчого дефіциту. Як спрацює ця властивість в умовах достатку – достатку, закритого від неї на неекономічний ключ? На сході Европи утворився гігантський простір, населений людьми, нездатними купувати товари – але вони усвідомлюють, що ці товари створені й існують для них. Не маючи економічного середовища з його правовою оболонкою, вони не можуть одержувати усе, що воно продукує. Вони хочуть це мати, отже, вони повинні одержати все це. Ось економічна мотивація нового російського капіталізму.

***

Давно слід було звернути увагу на відсутність філософії нової нації і відповідно філософії національної економіки й ідей національного продукту. Перелом був страшенно сильним – і саме отут країна дозволила собі розкіш відмовитися від філософії! Тим часом філософія як ніколи важлива в часи переломів – вона розкріпачує розум. Так повертається в країну бумерангом “иного не дано”: або придумати, створити власну уяву у вільному, множинному просторі інших уяв – або тупо відступати під натиском обставин, калькулюючи біди і злощастя. Виникає товстий килим безідейної псевдоосмисленої поведінки, витканий із суперечок навколо запропонованих пояснень – без намагань домовитися про перелік питань, які потребують термінової відповіді. Під килимом квапливо набивають кишені. Проте нормування відхиляється всіма учасниками процесу, що веде до перерозкрадання украденого як норми своєрідного перерозподілу на несоціалістичний манер. Якщо мала частина населення багато, успішно і відверто краде, то інша країна одержує можливість користуватися украденим не нею самою (зрозуміло, не відмовляючись і самій прихоплювати дріб’язок). Виникає надзвичайно кумедна, але разюче цікава суспільно-економічна модель, яка напевно не має аналогів у третьому світі і яка передбачає, зокрема, населення з високим продуктивним цензом і навичками повторного – невиробничого і нетворчого в звичайному розумінні, зате із дуже нетривіальною поведінкою. Так виростає осередок впливової невключености у світ – новий ґеополітичний ізолят. Обставини вичавлюють Росію зі світової економіки в будь-яку із ролей, окрім ролі головного світового гравця, який до того ж володіє здатністю створювати і загострювати ризики. І яке місце у світі для країни, блокованої інтелектуально ззовні, зате живої, працездатної, розумово перенасиченої (з огляду на небувалу незадіяність умів у виробництві)? Місце продавця авантюр залишається вакантним.

***

Конфлікт між Заходом як цивілізацією й умовним “Півднем” – куди звалена сьогодні вся незахідна частина людства, більшість його цивілізацій, включаючи і його голодуючу більшість, – значно розширює для Росії шуканий трофічний простір. Тобто простір конфліктних, принципово неринкових відносин між Заходом (із його гіпертрофією безпеки) і його незахідними, іншоцивілізаційними опонентами (“у кишенях мерця будемо нишпорити”). Завдання такої стратегії полягало б у тому, щоб, ніколи цілком не приєднуючись до Незаходу, нарощувати загрозу можливости такого приєднання, перекладаючи витрати за підтримку в країні квазізахідного стандарту – як “застави европейської (прозахідної) ідентичности” – на економіку Сімки. “Розколота країна” гігантських масштабів, принципово амбівалентна цивілізаційно, зі своєї амбівалентности може спробувати витягати прибуток суттєвіший, ніж з експорту дешевої нафти.

***

І тут випадає поставити врешті неприємне питання про лояльність БЛ як російської (при її безсумнівній “російській ідентичності” або навіть, як тепер зустрічається і в офіційних текстах, ознаках “етнічного росіянина”, під якими розуміють білошкірого слов’янина). Наскільки взагалі російська цивілізація може розраховувати на цей людський і культурний типаж у найближчих світових халепах? Кажучи відверто, чи можна бути упевненим у тому, що ідентичність цього персонажа якимось чином тісно пов’язана з його національністю й у випадку неуспіху або невигоди для нього перебування в складі “російської нації” ми не станемо свідками масового переходу еліти Біловежжя – цілих біловезьких племен – на бік ймовірного конкурента? Я не бачу жодних перепон такому сценарію в культурному устрої БЛ. Російськомовний нігіліст, відлучений від цивілізаційної сім’ї пойменованих націй, “клеїть” то ваньку, то карла, то махмудика, щоразу відшукуючи в злободенній машкарі патронташ, газирі, нагайку або ще щось подібне, зриваючи свій профіт то як пацифіст, то як світовий божевільний, то як щирий тигр – і водночас оперетковий, – і коли ллє справжню кров, і коли прихоплює позики під шумок “нового мислення”. Формована в РФ ідентифікація є бездержавною, вакуумною – при цьому вона зберігає імперський смак до світових меж, нишпорячи по світі в пошуках ґрунту та їжі. Біловезькі племена – це не нація, не суспільство, навіть не етнос, а братва або ватага.

Частина п’ята, остання – російська

***

Росія мала в СССР примарні метафоричні обриси. Вона однозначно існувала, не будучи колишньою небувальщиною. Русь струменіла в союзному складі розвтіленою, як от мушка в бурштині, як жива, глянь – крапелька на ніжці, – ба, здохла і не дзижчить. РСФСР, пухирець допотопної утопії російського комунізму, з утопічно недолугим урядом поза Кремлем. Якщо вважати, що Жовтень припинив державну і пов’язану з нею культурну традицію Першої Імперії, природно випливає – і охоче експлуатується – презумпція розколу, ніби-то усе культурно змістовне в совєцькі часи було “катакомбним модусом російської культури”, наче б то другою культурою, протиставленою першій, і з нею не пов’язаною. Але навряд чи нам вдасться оминути складні випадки – ту ж совєцьку школу, із Толстим і Пушкіним на фронтоні, Пастернака і Платонова, цілком совєцьких, а водночас природних для російської мови. Російська катакомба сімдесят років співіснувала з більшовицькою безбожною владою, навчала її діточок і своїх відправляла в ту ж саму єдину школу. Повоєнний совєцький світ відновив російську безперервність у поколіннях 40-х – 60-х. Після цього СССР можна було захищати як Росію, і це не було брехнею: слід йшов у слід, слово в слово. І обітовану Росію совєцький крамольник вбачав у міжнародно визнаних межах СССР – тільки в них, не в “ресефесері” ж було катакомбно нею бравувати...

***

Московська влада – найбільший російський винахід. Влада не “архаїчна” (і не “авторитарна”). А якщо й архаїчна, то в тому ж розумінні, як і динамічно “архаїчний” Китай – інше людство, що видає себе за державу, де архаїчні США – ґрунтова утопія общинної англосаксонської цивілізації. Але що воно таке – російська влада? Не будучи екстрасенсом, московський адміністратор не має можливости охоронити і захистити великий безглуздий простір, окрім як інтегровано і притім гранично жорстко контролюючи поведінку тих, до кого він фізично не спроможний дотягтися і про кого не міг би просто дізнатися. Це гранично ефективна форма контролю на великих площах, в умовах відсутности комунікацій і неефективности їх експлуатації. Тому контроль за поведінкою опосередкований погрозою превентивної репресії за відхилення поведінки від неодмінної поведінкової моделі. Страчують не за порушення цензорських постанов, страчують за збої в механіці автоцензури. Контролюють не окрему дію, а сумісність стилю дій із робочим режимом моделі. І якщо усе гаразд, тобі не перешкоджають винаходити свій лазер. Ця влада і припиняється дивно – по-гамлетівськи, у момент крайніх сумнівів, тобто непевности у своєму авторитеті господаря-ката-цивілізатора. Тоді вона нечутно “виходить” – і починається перебудова.

***

Російська влада ніколи не буває і не вміє бути національною владою. Ми такі ж “слов’яни”, як і “скіфи”. Наша ідентичність визначена нашою комунікацією, а наша комунікація – влада, у владі, щодо влади, влада інтимно і влада назло. (М.Гефтер: “Це не тільки соціум влади. Ми ще й етнос влади”.) Росія не архаїчна, а разюче нова, але, дивним чином випереджуючи світову динаміку, вона винаходить щораз новіші моделі експлуатації цієї динаміки, перетворюючи її в зовнішній скелет власної, російської цивілізації. Не прагнучи “завоювати” світ, вона все-таки його “опановує” – створюючи комплексні національно-світові (внутрішньо-зовнішні) ситуації, завдяки яким влада країни витягає максимум вигоди з міжцивілізаційних протиріч – не втягуючись у цей процес внутрішньо й відгороджуючи підданих від його “безладу”. Росія ніколи не поверталася у своє минуле. Московська цивілізація – нова і перспективна річ, як капіталізм, із невичерпним ресурсом. Вона винаходила дедалі новіші форми цивілізації влади в усе нових, відповідних цьому станові світах, – закріплюючи світ у комфортних для цього станах. Рабська реконкіста третього тисячоліття ще не оголошена, але вона вже готується, руками фіктивно звільнених наприкінці другого. Їй не потрібна ні Росія, ні навіть Москва – їй потрібна всесвітньо-історична мета як підстава повсякденної влади (у Кремля завжди були довгі руки, такими незручно займатися справою у своїй країні). Йде збирання втраченого колись московською владою життєвого простору з промацуванням нововідкритих, недоступних колись для Союзу світових передмість.

***

Російська культура не відбудеться, поки її будуть намагатися будувати як русскоязычно-“російську”, – аналогічно до експериментів із “пролетарською культурою” 20-х. Можна створити реальну державну силу з фіктивним ідеологічним обґрунтуванням, і вона буде навіть мати у своєму розпорядженні значну військово-політичну міць, проте й тієї термін недовгий. Однак зовсім не можна встановити фіктивну культуру, що говорила б однією із розвинутих природних мов. Через нездатність біловезької істоти породжувати проекти і події вона розвиває велику компенсаторну діяльність у сфері реакцій на те, що відбулося. Росія вовтузиться і метушиться на усіх світових форумах. Але що за “Росія” таким шляхом створюється і для кого вона буде важлива, кому потрібна? Що значнішим є для нас, населення, яке родить тут дітей у припущенні, що і їм тут жити, – ґеополітика Росії чи її можлива цивілізація? І що ми будемо робити зі своїм ґеополітичним “місцем” – сиднем на ньому сидіти? – серед рухливих, розбуджених, розсерджених на це століття цивілізацій його кінця? Що ця цивілізаційна вторсировина, цей смітник радіоактивних відходів світової історії стане робити у світі, по сусідству з Китаєм, США та Австразією? – пускати в небо геральдичні кульки з переможцями і триколорами, славлячи неіснуючу російську державу? “Перебудовуватися” ще разок? Пришвидшуватися? Ну ні – на це часу вже ніхто не дасть. І на що жити?

***

Дві образи не дають спочинку в російській проблематиці. Перший – життя після смерті, що, виявляється, можливе і для націй. Ізраїль відновився з небуття, дві тисячі років існуючи тільки на словах. Але щоб це стало можливим, сама культура мала набути конкретного зібраного, епічного виду і похідно-польового статусу. Жоден єврей за дві тисячі років до того не знав, що держава Ізраїль відбудеться чорт зна в якому “Двадцятому столітті”! І Росія про себе не знає – не може знати, скільки їй ще жити в біловезькій диспергованости.

І ще образ: останніх римлян – без Риму. Боецій, Кассіодор та інші додали римській культурі – культурі, ймовірно (до появи США), найбільш тісно злитою із державністю, найбільш політичній культурі – автономний, недержавний і деполітизований характер (тотальна культурна революція, якщо вдуматися). Вони “розвладили” римську цивілізацію, стиснувши і спростивши її до поняття “нових европейців”, котрі й рахували ж бо на пальцях, і не згризли їх за недоглядом.

Російську культуру ще доведеться стиснути й відреферувати для низки біловезьких поколінь. І ще до цього нам слід навчитися розуміти свої складнощі як пряму спадщину своєї російськости.

Скорочений переклад Андрія Кирчіва