1. Межі декадансу та інверсійний вибух

В основу мого прогнозу стану російської політичної культури і російського суспільства загалом покладена гіпотеза інверсійного вибуху – вкрай гострої реакції на крайнощі та недоліки сьогоднішнього стану. По-перше, це реакція на крайнощі сучасної “американізації” нашого суспільства. Американізація повоєнних Німеччини та Японії відбувалася у присутності такого ґлобального стримуючого фактору, яким був СССР. Це змушувало США здійснювати достатньо гнучку політику щодо переможених країн “осі”, ба більше, бути зацікавленими в їх економічному відродженні.

Сьогоднішня американізація постсовєцького простору відбувається в умовах однополярного світу, коли наддержава-переможиця у холодній війні не зустрічає протидії своєму геґемонізмові. Звідси – особлива нестримність політики натиску на переможену сторону, коли навіть найнезаперечніші позиції та інтереси не беруться до уваги. Створюється враження, що сьогодні взагалі не існує тієї межі, перед якою переможці готові зупинитися, тієї позиції, після здобуття якої вони скажуть собі: годі.

Отож, переможців доведеться зупинити, зосередивши усі наявні сили, вступивши у стан граничної змобілізованости. Ось вона, перша риса майбутнього стану російської політичної культури: це буде мобілізаційна культура, яка контрастує із сьогоднішнім станом граничної розслаблености й деморалізації.

По-друге, це реакція на крайнощі “прозахідної фази” великого кондратьєвського циклу світової історії. Останній, судячи з усього, притаманна зміна фаз: первинна цивілізаційна фаза древніх азійських культур – ассиро-вавилонської, єгипетської, перської змінилася західною, яку представляли грецька, а відтак римська античність. Занепад античности був ознаменований новим реваншем Сходу. Саме европейське Середньовіччя у певному сенсі представляє собою активізацію східної парадиґми всередині Заходу. Як пише з цього приводу Л.С.Васильєв, “коли йдеться про европейський феодалізм, то у ранній модифікації він був близький до неевропейської структури, хоча з часом (внаслідок засвоєння феодальною Европою античної спадщини) суттєво змінився...”

Ренесанс та індустріальне зрушення, яке настало за ним, можна вважати реваншем прозахідної фази світового циклу, котра заявила про себе з XVI століття у формі модерну. Рубіж 2-3 тисячоліття, котрий ми зараз переживаємо, я відчуваю як кінець модерну і настання нової східної фази світової історії. У цьому відношенні мені близькі інтуїції І.Валлерстайна: “... не виключено, що ми переживаємо кінець модерну, що сучасний світ знаходиться у завершальній фазі кризи і невдовзі соціальна реальність стане подібною, найімовірніше, на реальність XIV століття”.

На занепад модерну вказують не лише ґлобальні проблеми сучасности, котрі свідчать про глухий кут того шляху людства, що ініційований европейським модерном. Можливо, не менш переконливим свідченням зміни фаз великого історичного циклу, котра зараз назріває, є духовна ситуація нашого часу. На модерн напосіли принаймні три могутні альтернативні ідеї. В першу чергу, це екологічна ідея, котра підвищує статус навколишнього природного світу, приниженого модерном і перетвореного ним у звичайний засіб. Екологічний рух повертається до того бачення Космосу і місця людини в ньому, котре притаманне радше для великої східної традиції (буддизм, даосизм), аніж для західної.

Відтак, це ідея культурного різноманіття світу, котрому модерн загрожує нівеляцією, яка досягла граничної форми в постаті масової споживацької культури. Можливо, культурне різноманіття для здатности людини виживати має таке ж значення, як різноманіття видів у живій природі. Якщо культурне різноманіття вичерпається, то в запасі у людства, котре потрапило у пастку ґлобальної кризи, не залишиться рятівних альтернатив. Зовсім не випадково західна цивілізація різко згорнула свою екологічну і культурологічну самокритику: вона таким чином прагне приховати недоліки модерну і зберегти вигідну для неї ідеологію всесвітньої модернізації та вестернізації.

Я вважаю, що перемога Заходу у холодній війні та проголошена ним програма всесвітньої вестернізації (“кінця історії”) є заключною фазою світового циклу, який почався у XV столітті. Сьогодні найвагоміше питання політичної прогностики полягає не в тому, що завтра Захід скаже світові, – його “заявки” загалом уже остаточно визначились – питання в тому, що відповість Схід на ґлобальний виклик Заходу.

Людство має “біпівкулеву” західно-східну цивілізаційну структуру – без неї його б спіткала вбивча одномірність. Тому програму вестернізації світу слід вважати авантюрою, яка суперечить глибинним онтологічним основам нашого соціального буття. Наступаюча просхідна фаза світового мегациклу – це реакція відновлення нормальної біпівкулевої структури. Це має принципове значення для прогнозування еволюції російської політичної культури. Крайнощі сьогоднішнього політичного прозахідництва неодмінно викличуть реакцію нової східної ідентичности Росії. Найімовірнішою формою цієї ідентифікації, котра відповідає глибинним інтенціям нашої культури, може стати нове самовизначення Росії як православного Сходу.

Третьою альтернативною ідеєю, під знаком якої, найімовірніше, буде формуватися культурна ідентичність Росії у першій третині XXI століття, стане морально-релігійний фундаменталізм. Він також виступить як реакція на сьогоднішні крайнощі духовно-морального потурання, що загрожує саморуйнуванням соціуму. Емансипація як принцип і програма модерну пройшла дві фази. У першій, уславлювальній фазі, емансипація сприяла творчому саморозкриттю людини Нового часу. Вона (людина) використала послаблення попередніх обмежувальних структур, норм та інститутів для нових творчих ініціатив у господарській, соціальній і політичній сферах життя. Завдяки, зокрема, релігійній Реформації, яка перемістила мобілізаційні та дисциплінуючі норми із зовнішнього Середовища у внутрішнє, самодисциплінуюче, емансипована особистість пішла не легким шляхом вседозволености й розслаблености, а важким шляхом аскези та творення. Це тривало доти, поки не вичерпалися добуржуазні передумови культури й моралі, успадковані від Середньовіччя. Як пише І.Крістол, “упродовж багатьох поколінь капіталізм жив за кошт накопиченого в минулому морального і духовного капіталу. Проте з кожним наступним поколінням запас цього капіталу помітно танув...”

У нашому поколінні він, здається, розтанув чи не до решти. Віднині емансипована особистість воліє йти не складним шляхом самодисципліни і творення, а легким шляхом тотальної розслаблености, нігілістичного свавілля та вседозволености. Схоже, власне таким шляхом пішло покоління, яке вирвалося з кайданів тоталітаризму. В кінцевому підсумку це значно більшою мірою сприяло нищівним невдачам постсовєцького періоду, ніж усі помилки наших правлячих реформаторів.

Модерн слід оцінювати за його власними критеріями – критеріями успіху. Якщо не лише для більшости населення, але й для інтелектуальної еліти у властивому сенсі слова найновіші практики модерну обертаються систематичними невдачами і западанням у варварство, то модерн втрачає підґрунтя своєї соціальної та культурної легітимности. Модерн залишається соціально і духовно легітимним лише доти, поки емансипація виступає засобом соціальної мобілізації, а не демобілізації, поки внаслідок модернізації виграють найкращі елементи соціуму – найкваліфікованіші, найосвіченіші, найсумлінніші, – а не найгірші.

Проте сьогодні модерн явно є грою на пониження. Його декадентськи запізніла форма, котра з’явилася в Росії після розвалу тоталітарної системи, породжує не активістів творення, а активістів руйнування, розпаду й розтління. З будь-якими втратами реформ можна було б тимчасово змиритися, якби їх прогресивна спрямованість тестувалася в головному, розширювалося коло та підвищувався статус найбільш соціально та культурно розвинених груп населення, пов’язаних із наукоємними галузями виробництва, з перспективними соціальними практиками.

Проте усе рухається в абсолютно протилежному напрямку. Демонтуються наукоємні галузі господарства, стрімко деґрадують освіта, культура й уся інфраструктура, пов’язана із формами індустріального та постіндустріального прориву. Звужується коло та знижується соціальний статус найбільш освічених, кваліфікованих і соціально відповідальних елементів суспільства. Правлять бал представники корумпованих кіл, ділки тіньової економіки – всі ті, хто втілює не творчі, а руйнівні практики. Найразючіший приклад – повсюдне витіснення виробничого прибутку, не пов’язаного із спекулятивно-кримінальними аферами та маніпуляціями фіктивного капіталу.

Ясна річ, поглиблення подібних тенденцій загрожує повним саморуйнуванням суспільства. А отже, інверсійний вибух, енергія якого необхідна суспільству для різкого повороту, визначений самою логікою самозахисту нації, якщо тільки в неї ще зберігся інстинкт самозбереження. Тому мій прогноз базується на методології інверсійного парадоксу: там, де суспільство і культура підходять до останньої межі, прогнозування повинно базуватися не на екстраполяції традицій, які склалися, а на аналізі можливих контртенденцій.

У сфері політичної культури це пов’язано зі стратегіями духовно-морального переозброєння суспільства, з новими мобілізаційними технологіями.

2. Ідея православної цивілізації як основа мобілізаційної стратегії

Сьогодні ми спостерігаємо граничну деморалізацію не лише широких верств населення, віднесених до “неадаптованої більшости”, але й різноманітних еліт, котрі на наших очах втрачають якість справжньої еліти. В основному це пов’язано з втратою історичної перспективи. Наша політична культура з подачі прихильників Заходу самовизначилася як домодернізаційна, відстала, приречена на роль запізнілого епігона західної культури, котра пішла вже далеко вперед. Очевидно, що це епігонське самоусвідомлення не тільки руйнує національну культурну ідентичність на масовому рівні, але й підриває статус еліти. Прецінь пасивні епігони чужого досвіду і традицій не можуть зберегти духовний і політичний авторитет, який личить еліті.

У суспільстві міцніє переконання, що наша владна еліта є не лише провідником чужих ідей, але й чужих інтересів. І справді, коли еліта ідентифікує себе не з власним народом, а з ідеологічними абстракціями прогресу (оформленими у вигляді чергового передового вчення), то патріотичною вона може залишатися лише за однієї умови: якщо за найновішими критеріями цього прогресу Батьківщина визнається найбільш передовою. Якщо ж еліту осяює – як це недавно і відбулося – несподівана думка, що власна країна зовсім не є передовиком прогресу, то ідеологізований патріотизм негайно перетворюється у свою протилежність.

Капітулянтство нашої духовної і політичної еліти перед Заходом, який активно наступає, пояснюється насамперед цією обставиною. Сучасні російські прихильники Заходу, котрі капітулювали духовно і політично, сформували жорстку, але зовсім необґрунтовану дилему: або долучення до передової західної цивілізації, або животіння на варварській периферії світу. Те, що поряд із західною цивілізацією існували та існують не менш духовно рафіновані цивілізації Сходу, західницьким епігонством послідовно іґнорується.

Стратегія Заходу і провідників його впливу в інших країнах полягає в тому, щоб викликати у всіх незахідних еліт комплекс меншовартости. Будь-які вияви незахідної цивілізаційної ідентичности вважаються невіглаським традиціоналізмом і ретроградним локалізмом. Тому західні еліти самостверджуються шляхом агресивного протиставлення власній культурній традиції. Або ви демонструєте епігонську старанність у справі засвоєння західного еталону, або вас оголошують безнадійним ретроґрадом, агресивним націоналістом та ізоляціоністом.

Цей методологічний прийом приниження опонента виявився особливо ефективним щодо постсовєцької еліти, котра після більшовицьких культурних погромів і чисток зовсім забула власну традицію високої культури. Для “демократа”, котрий вийшов безпосередньо з комунізму, незрівнянно легше стати епігоном західного культурного досвіду, ніж творчим продовжувачем власного, вітчизняного. І це стосується не лише російської постсовєцької еліти. Дуже показовим є досвід постсоціалістичної Польщі. Вона представляє чи не єдину з колишніх постсоціалістичних країн, де існував масовий антикомуністичний рух, представлений “Солідарністю”. Інші країни пішли шляхом “революції зверху”, перетворення колишньої комуністичної номенклатури у клас нових власників.

Яка закономірність тут простежується?

Антикомунізм народно-демократичного типу, який іде знизу, породжує націоналістичний рух, що веде від комунізму як специфічно радикалізованої форми модерну до послідовно антимодерністської позиції. Наприклад, рух польської “Солідарности” сьогодні змикається з клерикальними католицькими колами і цей альянс відстоює модель Польщі як націоналістичної держави, яка займає фундаменталістські позиції. Достатньо вказати на політику вказаного альянсу у питаннях родини (заборона розлучень, абортів), суспільної моралі (морально-релігійна цензура, котра стосується засобів масової інформації, індустрії розваг та інших проявів гедоністичного модерну).

І навпаки, соціалісти та соціал-демократи, котрі безпосередньо вийшли з комуністичної ПОРП, займають послідовно модерністські позиції. Вони представляють той самий ліволіберальний комплекс, з котрим консерватори на Заході (зокрема, вищезгаданий І.Крістол) справедливо пов’язують моральне і політичне капітулянтство та крайнощі нігілістичного емансипаторства.

Ця закономірність наочно проявляється і в Росії. Якби у Росії переміг антикомуністичний рух народно-демократичного типу, то він взяв би на озброєння національні та культурні цінності й орієнтувався би на православ’я як на опору проти комуністичної безбожности. Прообразом такої позиції стала знаменита “сільська проза” 70-80 років і тираноборчий антикомунізм А.І.Солженіцина. Проте у післясерпневій Росії переміг номенклатурно-компрадорський альянс, який організував руйнівну в соціальному сенсі приватизацію і купив підтримку Заходу ціною демонтажу СССР, а потім і Росії як наддержави.

Імпортована ідеологія лібералізму використовується цим альянсом як алібі, яке надається процесам соціального, морального та державно-політичного розпаду під виглядом демократизації та емансипації. Цей посткласичний лібералізм, на відміну від його класичних форм, пов’язаних з громадською самодисципліною і самодіяльністю, потурає найбільш імовірним станам під приводом зняття авторитарних бар’єрів та обмежень. Проте найбільш імовірним станом, як довів Н.Віннер, є хаос. Посткласичний лібералізм і став ідеологією корисливого політичного, економічного і морального хаосу. Все, що перешкоджає сповзанню у цей хаос, наші ліберали від порога відкидають як вияви авторитаризму, націонал-патріотизму та протекціонізму.

У господарській сфері найімовірнішим станом є не продуктивна економіка і пов’язана з нею аскеза накопичення і трудової старанности, а розкрадання накопичених за попередні роки багатств. У політичній сфері найбільш імовірним станом є не патріотизм і пов’язані з ним вияви громадянського і військового обов’язку, а безвільне капітулянтство і компрадорські ігри з переможцями у холодній війні. Щодо культури, то найбільш імовірним станом є не творчі зусилля на підтримку високої культури і кращих національних традицій, а пасивне епігонство, тиражування сурогатів масового культу і порнобізнес.

Проблема, очевидно, полягає в тому, як перейти від цих ентропійних виявів “найбільш імовірного стану” до менш імовірного стану, котрий пов’язаний із підтримкою високого на противагу низькому ладу, на противагу хаосові, самостійної творчости на противагу епігонству та імітаторству. Для того, аби підняти нашу національну, культурну, політичну і господарську еліту на цей подвиг, потрібно насамперед позбавити її комплексу меншовартости перед Заходом.

І шлях тут лише один: протиставити західній цивілізації не місцево-етнічний ізоляціонізм, а свою цивілізаційну традицію, пов’язану із спадщиною православного “Другого Риму”. Нам не вдасться подолати ідейну залежність від Заходу і пов’язаного з нею капітулянтства, якщо ми слідом за нашими локалістами, протиставлятимемо великій писемній традиції Заходу малу народну (усну) традицію в дусі етнографічного милування і слов’янофільського “неоромантизму”.

Справжній підйом нашої національної еліти, а разом з нею підйом Росії можливий лише за умов, коли великій писемній традиції Заходу ми протиставимо рівновелику писемну традицію, що йде від православ’я. Як показав К.Леонтьєв та інші представники російського класичного консерватизму, православ’я не має нічого спільного з етноцентристським локалізмом та іншими формами культурного та політичного етноцентризму. Православ’я, як і католицтво, протестантство, магометанство чи буддизм, являє собою могутній суперетнічний синтез, котрий забезпечує духовну інтеґрацію етносів та реґіонів – основу будь-якої іншої інтеґрації (економічної, політичної, інформаційно-освітньої). Воно створює альтернативну західному модерну нормативно-ціннісну систему, котра здатна інтеґрувати величезні опозиційні (щодо проекту вестернізації світу) ідеї – екологічну, соціальну, культурну і моральну.

Перед сучасним людством відкриваються два шляхи: продовжувати руйнування природної та культурної спадщини на догоду запитам споживацької особистости або, навпаки, спрямувати морально-перетворюючі зусилля на наш внутрішній світ, на систему цінностей та пріоритетів, відповідно до імперативів, котрі диктуються ґлобальними проблемами і вимогами сучасности. Якщо перехід від індустріального до постіндустріального суспільства буде здійснений в рамках прозахідної фази великого індустріального циклу, то він, радше за все, завершиться банальним результатом. Це буде та ж технічна цивілізація, лише на більш рафінованій технологічній основі (інформаційне суспільство). Якщо ж даний перехід здійснюватиметься в умовах різкої активізації великих цивілізаційних традицій не-Заходу, в тому числі й нашої православної, то перехід до постіндустріального суспільства здійсниться не під знаком чергової НТР, а під знаком духовно-ціннісної Реформації і ознаменується якісно новою цивілізацією постекономічного, постматеріального характеру.

Дехто вбачатиме тут нову утопію. Я ж переконаний, що в умовах граничного вичерпання і зовнішньої природи, і нашої внутрішньої, духовної природи, зумовленими завойовницько-трансформаційними авантюрами модерну, утопією є саме уявлення про безмежний прогрес та безмежну емансипацію. З огляду на загрозу тотальної екологічної, культурної, моральної кризи відкривається зовсім інша перспектива, ніж та, що поставала в уяві ентузіастів модернізації та вестернізації. В майбутньому на нас, найімовірніше, очікують нова аскеза та інші форми відродженого традиціоналізму та етикоцентризму.

Парадокс мого прогнозу полягає в тому, що власне ті риси православ’я, на котрі посилалися адепти модерну, коли виносили йому свій безжалісний вирок, можуть виявитися надзвичайно продуктивними у плані майбутнього зміщення фаз великого кондратьєвського циклу. По-перше – це ідея синергії – коеволюційної узгоджености різнорідних начал, зокрема, людського і космічного. Відомий “космоцентризм” православної традиції, котрий відрізняє її від соціоцентризму европейської, особливо протестантської традиції, яка протиставляє людину навколишньому природному та культурному світові. У практиці модернізації коеволюційна методологія означає, що розвиток суспільства організовує не авангард, котрий керується лише йому відомою науковою програмою, – він здійснюється як процес узгодження інноваційних та традиційних первнів національної культури.

По-друге – це нова соціальна ідея. Реформатори – адепти чиказької школи, відсунули набік соціальну ідею, повністю покладаючись на самодостатні механізми ринку. Ця американська модель стала у нас руйнівною крайністю. Континентальна Европа запропонувала іншу, дуалістичну модель, в рамках якої ринкові механізми доповнюються і корегуються активністю соціальної держави. Парадокс найновішого російського реформаторства полягає в тому, що воно, замість освоєння континентально-европейської моделі, яка більше відповідає і нашим традиціям, і потребам, віддало перевагу радикалізованій версії завершеного економікоцентризму, безвідповідального щодо соціальних наслідків ринкових реформ.

Соціальна ідея захисту слабких і неадаптованих не лише краще відповідає традиції православного співчуття до “бідних духом”, але й може бути конвертована у альтернативний реформаційний проект, пов’язаний з тим, що Нобелівський лауреат Гаррі Бейкер назвав постіндустріальними інвестиціями у людський капітал. Сьогодні власне цей капітал руйнується нашими радикал-ринковиками, котрі заохочують згортання науки, культури та освіти під приводом їх “нерентабельности”.

Православна традиція може бути конвертована у цілеспрямовану політичну практику за допомогою особливого механізму: об’єднання доекономічної людини з найменш розвинутих провінцій та околиць із постекономічною людиною передових науково-промислових і культурних центрів, які утверджують пріоритети якості життя та інші постматеріальні цінності.

По-третє, це ідея нової аскези як основи переходу від суспільства декадентсько-споживацького типу до мобілізованого громадянського суспільства. Захід дав повністю економікоцентристську версію громадянського суспільства як сукупности автономних індивідів, котрі пов’язані відносинами обміну. З цього випливала ліберальна програма оцінки прерогатив держави (держава-мінімум). Православно-аскетична традиція приводить до розуміння громадянського суспільства як сукупности людей, пов’язаних загальними вартостями та відносинами кооперації, співпраці й солідарности, які базуються на цих вартостях.

Тут на перший план виходять не холодні стосунки обміну, а теплі стосунки співучасти. Власне проти них була спрямована безжалісна іронія модерну. Однак, досвід епохи ґлобальних проблем свідчить, що цивілізоване життя, як і життя взагалі, стало на нашій планеті крихкою цінністю, яка потребує пильного захисту. І захистити її сьогодні спроможні не холодні прагматики, котрі сповідують мораль успіху, а ціннісно ангажовані люди, які не узалежнюють аванси любові та довіри від суворої бухгалтерії еквівалентних обмінів.

Переклала з російської Дарія Ольшанська