зміст

У нас, іноземців, є свої переваги – ми, можливо, трішки інакше бачимо речі, які відбуваються в Росії, бачимо й те, що самі росіяни не помічають. Я вивчаю Росію з 1946 року, і я увесь час стежив за розвитком комуністичного режиму з точки зору історика. І я не вірю теорії Солженіцина, котрий вважає, що совєцька історія почалася в 17-му році. Між царським і совєцьким режимами існує багато спільного. Росія – це консервативна країна, деякі речі змінюються тут дуже швидко, а якісь не змінюються ніколи. Я сподіваюся, що мої критичні зауваження будуть сприйняті не як напад, а як корисна критика, якою можна буде скористатися.

Найгірше і найнебезпечніше в Росії – це постійний наголос на те, що Росія – велика держава. Дії Росії, засновані на цьому висновку, відволікають її від дійсно серйозних проблем, які їй необхідно зараз вирішити. Ідея великодержавности штовхає Росію на конфронтацію із країнами, з якими їй необхідно співпрацювати, насамперед західними.

Звичайно, почуття великодержавности засноване на низці чинників, серед яких і величезна територія, і особливе ґеополітичне розташування. Не в останню чергу – це військова могутність. Але насправді жоден із цих чинників не робить країну великою державою. Величезна територія, особливо в сучасних умовах, мало що значить. Більша частина російської території не заселена людьми, і немає ніякої змоги цю територію заселити. Погляньте, найбагатші країни не ті, що мають найбільшу територію, навпаки – це маленькі країни: Швейцарія, Голландія. Велика держава – це держава, чиє населення здатне використовувати ресурси і знання для блага суспільства. Коли 50 років тому була створена держава Ізраїль, араби вважали, що вони зможуть знищити цю маленьку країну, тому що в них набагато більша територія, набагато більше населення. Але Ізраїль виявився країною сильного етнічного характеру, відданости сіонізмові та розвиткові науки, і він перемагав арабські армії. Військова ж могутність, так розвину в Росії, заснована на бідній економічній основі. Вона дуже дорого коштувала суспільству; Росія жертвувала заради неї тим, що дійсно цінно і важливо – економічною та культурною інфраструктурою. На військову могутність витрачали гроші, які варто було б витратити на освіту, охорону здоров’я тощо. За часів Петра Великого близько 90% національного бюджету Росії ішло на утримання збройних сил. У Совєцькому Союзі наприкінці совєцького періоду 25-30% складав ВПК, ці гроші витрачалися на військові потреби. Режим не витримав такої величезної ваги, це призвело до його краху.

Росія традиційно приділяла величезну увагу своїй могутності, особливо після того, як вона отримала ядерну зброю, за допомогою якої могла тероризувати увесь світ. Сьогодні російську ядерну зброю практично неможливо застосувати в бою, і ця військова могутність уже мало що важить. Мало що важить сьогодні і кількісна людська військова міць. Росія змогла виграти Другу Світову війну тому, що не роздумуючи пожертвувала людьми. Скільки людей загубила Росія у війні з Німеччиною – це ж щось нелюдське! Але російському урядові було все одно.

Насправді Росія сьогодні – не велика держава. Є факти, які це ілюструють. За деякими підрахунками, валовий національний продукт Росії в 19999 році складе близько 100 мільярдів доларів. Можливо, це недооцінка. Але навіть якщо ця цифра складає 200 чи 250 мільярдів – це дуже мало. Порівняйте, капіталізація однієї з великих корпорацій США – корпорації ОРМА, складає 226 мільярдів. Оборот московської фондової біржі до серпневого обвалу складав 105 мільйонів доларів. Це можна порівняти з трихвилинним оборотом нью-йоркської біржі. Все це разюче дивно для будь-якої країни. При такій бідності Росія не може бути великою державою, вона може тільки робити вигляд, що вона велика держава. Росія дуже залежить від іноземних інвестицій і позик. А після дефолту 98-го року іноземний капітал не швидко сюди прийде; на Заході вважають, що Росія дійсно дуже бідна країна, невдала для інвестицій, що в неї слабка фінансова система.

Росія може заробити статус великої держави тільки тоді, коли вона упорядкує власний дім. Росія повинна полишити свої імперські амбіції, вона вже більше не імперія, хоча менталітет Петра Першого тут все ще присутній.

У Російської імперії є унікальні риси, і вона відрізняється від великих імперій Заходу. Коли в XVI сторіччі почалася західна імперська експансія, коли було відкрито Новий Світ, коли в Індійський океан попрямували експедиції, у европейських країн уже було сформоване розуміння свого національного інтересу. Британія вже була Британією, Голландія – Голландією, Портуґалія – Портуґалією... Колонії відокремлювали від метрополії океани... У Росії ж з географічних причин розвиток імперії, розвиток національної держави відбувалося по іншому. Іван IV завойовував Казань, Астрахань, установлювався порядок багатонаціональної держави, і при цьому російські колонії межували з Росією. На відміну від Заходу, де існувало усвідомлення, чим є метрополія, а чим колонія, у Росії такого розуміння не існувало. Метрополія і колонії – це було щось змішане. До речі, у 50-60-і роки можна було почути міркування росіян, що Росія зовсім не імперія, що вони живуть на історичній території, населеній різними національностями. Цей "змішаний" менталітет існує і сьогодні.

І ще – про російський націоналізм. Звичайно, там, де люди отримують демократію, виникає розмова про національну самосвідомість, про національну державу. Але в націоналізму є два варіанти: він може бути ексклюзивним, а може бути інклюзивним. Ексклюзивний означає, що ми, члени цієї етнічної групи, виключаємо усіх із свого кола і дивимося на них зверху вниз. Це такий різновид націоналізму, який призводить до ксенофобії, до шовінізму. А прилучаючий, інклюзивний націоналізм (його можна назвати ще патріотизмом) – це гордість за свою громаду, за те, що ви працюєте на благо цієї громади. Я гадаю, що російський націоналізм – переважно ексклюзивний, виключний. Тут виключають усіх чужих, і це призводить до ксенофобії, із прикладами якої ми увесь час зіштовхуємося. Тут і наслідки того, що накидалося при Сталіні, коли російська національна гордість трансформувалася в ксенофобію. Річ у тому, що це не патріотизм. І я не знаю, як із подібним можна справитися інакше, як спільними зусиллями інтелігенції, інтелектуалів. Тому що так звана російська гордість заснована на ненависті до інших. Потрібно відмовлятися від цієї спадщини комунізму, підрізати її глибинні корені. Погляньте, хто б не прийшов до влади в Росії – усе ті ж царистські символи: двоголовий орел, стяг... Багато міст, вулиці перейменовані, але багато чого і залишилося. Ленінський проспект, Жовтнева площа з пам’ятником... Петербург перейменували, а Ленінградська область залишилася. Поки не усунуті символи старого режиму, люди не можуть мати чітких уявлень, і вони не досягнуть нічого позитивного.

Комунізм був руйнівним періодом; сторіччя, витрачені на створення громадянського суспільства, були, так би мовити, скасовані. Всі суспільні зв’язки були перетворені у вертикальні. До речі, це пояснює, чому розпалася сама комуністична партія... У 17-му році, ви пам’ятаєте, цар зрікся і країна розпалася. Це неможливо для демократичної країни, тому що існують міцні горизонтальні зв’язки, зміна уряду не призводить до розпаду країни, і не доводиться починати з нуля.

Я гадаю, що найважливішим завданням для Росії є побудова юридичної системи, судової системи. Нормальна судова система сьогодні в Росії не працює. Якщо хтось тут у вас позичає гроші і підписує відповідний папір, але борги не оплачує, то ви не можете звернутися в суд, як це роблять навіть в азіатських країнах, а йдете до мафіозних структур. Уряд також діє не за законом. Інвестиції не охороняються. Створюється такий клімат, у якому не може бути соціальної єдности, мало довіри між громадянами й урядом і дуже невеликий рівень довіри між громадянами. Практично виявляється, що кожний сам за себе. А водночас існує очікування, що уряд буде захищати інтереси народу. Але цього в Росії очікувати не можна!

У сьогоднішньої Росії серед активних політиків немає жодного консенсусу, немає навіть згоди щодо того, щоб Росія збереглася і процвітала. Величезна кількість партій, і вони переважно обслуговують егоїстичні устремління своїх лідерів. Такі партії – не конкуренти, вони вороги одна одній. На Заході ж партії конкурують, а не ворогують між собою.

Дозвольте мені висловити співчуття, що Росія ще не переборола ці хиби. Я розумію, що вислуховувати подібне від іноземця не завжди приємно. Але мені йдеться не про минуле і не про сьогодення, а про майбутнє. Про майбутнє, на жаль, сьогодні в Росії піклуються занадто мало. Тут, як і раніше, переважно люблять сварити інших.

Пам’ятаю, я був шокований, коли прочитав, що дві третини росіян вірять, наче Сполучені Штат надавали економічну допомогу, аби погубити Росію. Ця ідея не має жодного відношення до істини. У Сполучених Штатів, як і в кожної країни, є свої інтереси. Але існує величезна різниця між довгостроковими і короткостроковими інтересами. Росія під впливом свого історичного досвіду усе ще продовжує думати п’ятирічками, короткими періодами. Ми, завдяки нашій історії, думаємо набагато тривалішими періодами. Коли скінчилася Друга Світова війна, ми почали допомагати Европі за планом Маршалла. І ми створили в Европі своїх конкурентів. Европа – сьогодні наш основний конкурент. І ми не хочемо губити Росію, ми не хочемо експлуатувати Росію. Нехай, у тому числі в результаті нашої допомоги, вона стане нашим конкурентом. Але Росія, на жаль, усе ще перебуває під впливом ілюзій великої держави. Єдиний ворог Росії – це самі росіяни. Я дуже сподіваюся, що росіяни це зрозуміють, і тоді вони почнуть рухатися в тому напрямку, що необхідно, аби Росія процвітала. І не будуть лаяти інших, що вони нічого не зробили, і, можливо, стануть віддавати перевагу не пляшці горілки, а розумним діям.

Переклав з російської А.П.