зміст

У “заходу” немає стратегії. І ніколи, власне, не було. Залишаючи осторонь питання наявности стратегії в кого б то не було, треба зауважити, проте, що в XIX-XX сторіччях “Західна Европа” вперше усвідомила ступінь своєї уразливости й нетривкости. І, треба віддати їй належне, вона чинить певні зусилля, які зумовлені цим усвідомленням.

Так, наприклад, створення Европейського Союзу є зовсім не виконанням якогось стратегічного плану, а тільки дією, породженою страхом. Насамперед страхом, заснованим на досвіді двох попередніх сторіч. Як ви пам’ятаєте, менше усього на світі Европа бажала возз’єднання Німеччини. Але, як тільки возз’єднана Німеччина стала реальністю, створення Европейського Союзу стало єдиними ліками проти страху.

Адже, справді, рівновага Західної Европи (далі – ЗЕ) залежить від рівноваги сил на її історичних кордонах, від Вісли до Адріатики. На лихо, у новітній історії посилення Росії в цих реґіонах означає послаблення Німеччини і навпаки. Сьогодні ми чудово бачимо, що ослаблення Росії зовсім не означає експансії ЗЕ на схід. По суті, йдеться про економічну експансію Німеччини на схід.

Слабка Росія – це, насамперед, перетворення російських лімітрофів на німецькі. На сьогодні уже чітко помітні кордони нової Німецької імперії, яка швидко поглинає економіки Польщі, Угорщини, Чехії, Хорватії. Економічний бліцкриґ останніх десяти років вражає: інвестиції Німеччини в ключові галузі економіки цих країн істотно перевищують інвестиції всіх інших країн ЕС.

Польща, країна, де цей дисбаланс найменший, є, проте, переконливим арґументом на користь вищесказаного. Німеччина інвестує в Польщі у 3 рази більше, аніж Італія, і в 4 рази більше, аніж Франція, давній претендент на “польську спадщину”. Ба більше, німецькі інвестиції забезпечують, у першу чергу, контроль над тими галузями економіки, що є ключовими з точки зору забезпечення національної незалежности.

До певної міри, із втратою контролю над своєю банківською системою Польща вже сьогодні не може більш претендувати на роль суверенної держави. Тим то і зумовлений був слізно-істеричний візит президента Кваснєвського в Париж, де він принижено благав французів збільшити обсяг інвестицій в економіку Польщі: мова йде вже не про збалансування впливу Німеччини на Польську державу, але хоча б про часткову демонополізацію цього впливу.

Як би там не було, у сучасної Европи немає альтернативи: ослаблена Росія передбачає створення Німецької Імперії. З усіма наслідками, які звідси випливають (за винятком хіба безпосередньої військової загрози Росії, усе-таки ядерна зброя має приголомшливий ефект). Але раніше, ніж через 10-20 років Німеччина в гонку озброєнь усе рівно не включиться.

Але це тільки один аспект того, що відбувається сьогодні в Европі. Є й інший, не менш цікавий. Це проблема включення культурно й етнічно далеких територій, вічна проблема гіпердержавних структур. Я маю переконливі свідчення того, що польський націоналізм уже сьогодні демонструє зміну вектора. Надії ж Польщі на роль Франції як арбітра польських інтересів – наївні, якими вони завжди і були.

Насправді, розширення ЕС на південний схід і на схід є не стільки усуненням проблем, скільки їх появою. Пам’ятаєте знаменитий у свій час “ефект Югославії”? Будучи єдиною европейською соціалістичною державою поза межами совєцького блоку (не рахуючи Албанії), вона отримувала чималу підтримку з боку США – як економічну, так і політичну: було важливо підтримати Югославію як приклад виходу зі сфери совєцького впливу.

І що ж югослави? Терпіти не могли американців, із якими вони мали справу, а водночас дуже приязно ставилися до росіян, із якими вони не мали ніяких контактів. Це звичайний ефект обивательської свідомости: чужий чоловік не п’є, не курить і зарплату додому несе, а якщо п’є і курить, усе рівно краще, тому що б’є і любить, одним словом – орел! А чужа дружина і любить більше, і грошей менше потребує, а якщо й любить менше, і грошей більше потребує, ну тоді все одно гарніша і мудріша.

Сучасна політика (та й не тільки сучасна) – усього лише обивательська свідомість, яка набула форму соціально-політичного імперативу, з яким, із більшим чи меншим успіхом, якщо не за допомогою погроз і насильства, то за допомогою пестощів і обману, конкурує воля політичного керівництва. Але історичний вектор завжди на боці обивателя.

Саме тому в найближчі десять років ЗЕ доведеться зіштовхнутися з ефектом зміни спрямованости націоналізму, особливо у південно-східній Европі. Саме в цьому сенсі я і вказую на південно-східну, греко-слов’янську Европу як на майбутню зону політичної активности Росії. І що важливо, ефект політичного зрушення чітко просліджується вже сьогодні в наново формованих, поки що навпомацки, стосунках між Росією і Грецією.

І, нарешті, третя цікава обставина. А саме етнічні зрушення в ЗЕ та на її периферії. Найкраще вивчений аспект, це просування мусульманських анклавів на північ. Сьогоднішні Неаполь і Марсель – тому яскраві приклади. Припинення процесу асиміляції новоприбулих північноафриканських мусульман у культурно-соціальні структури Франції настільки ж очевидне, як і спад динаміки асиміляції іспаномовних еміґрантів на півдні США.

Проте, є в цієї обставини і цікавіші аспекти. По-перше, йдеться про негативний баланс приросту активного населення на тлі ґлобального старіння населення загалом. Оцінки показують, що для підтримки рівня пенсійного забезпечення Франції доведеться “імпортувати” не менше 2 мільйонів іноземців працездатного віку упродовж найближчих десяти років. Що складе не менше 4-5 мільйонів леґальних еміґрантів упродовж цього періоду з урахуванням супутньої еміґрації (возз’єднання родин).

Якщо врахувати, що притік низько кваліфікованої робочої сили забезпечується насамперед за рахунок нелегальної еміґрації, то маса леґальних імміґрантів буде інтеґрована на рівні того, що в нашій термінології можна приблизно назвати “інтелігенцією”. Наслідки такого інтеґраційного процесу не можуть бути коректно оцінені сьогодні, але одним із неминучих наслідків його може стати часткова марґіналізація локальної інтелігенції, що може потягти за собою відповідне зміщення національної самоідентифікації.

Другий цікавий аспект пов’язаний із міґраційними процесами, які торкаються корінного населення Европи. Найпомітнішим буде переміщення німецькомовного населення у напрямку Сілезії, Чехії, Нижнього і Верхнього Райну, Мозеля та ін. І в цьому сенсі також, ЕС не стільки умиротворяє Німеччину, не стільки ставить її під контроль, скільки відповідає її стратегічним інтересам. Упродовж 15-20 років, з моєї точки зору, ЕС перетвориться в таку ж політичну фікцію, що й НАТО.

І якщо НАТО вже сьогодні з усією очевидністю є не оборонним союзом, а механізмом контролю з боку США військово-політичного розвитку ЕС, так і ЕС дуже незабаром перетвориться в механізм фінансово-політичного контролю з боку німецького ядра ЕС щодо всього економічного ансамблю ЗЕ.

Холодна війна закінчується. Але здобута “перемога”, як її називає західноевропейська преса, є не що інше, як початок хронічної міґрені.

Переклав з російської А.П.