зміст

© Смалянчук А., 2000

Доля білоруської ґеополітики у ХХ столітті, як і білоруської державности назагал, була визначена трьома важливими історичними подіями: крахом Російської імперії (1917), утворенням совєцької держави та її розпадом (1991).

Уже наприкінці 1915 р., після захоплення Вільнюса німецькою армією, білоруські діячі ініціювали створення Ради Конфедерації Великого Князівства Литовського. Рада гуртувала представників демократичних течій білоруського, польського, литовського та єврейського національних рухів в Білорусі та Литві. Метою організації було відродження Великого Литовського Князівства як багатонаціональної держави. Однак загострення міжнаціональних стосунків (особливо польсько-литовських) призвело до занепаду Ради у 1916 р. Білоруси найдовше зберігали прихильність ґеополітичній концепції, розробленій вільнюськими земляками.

Після революції в Росії (лютий 1917 р.) політичним центром Білорусі став Мінськ. У березні 1917 р. на з’їзді білоруських партій та організацій був створений Білоруський Національний Комітет під керівництвом Романа Скірмунта. Метою Комітету було досягнення автономії Білорусі в рамках федеративної демократичної Російської держави. Однак ані Тимчасовий уряд, ані потім більшовики не визнали за білорусами права на самовизначення у формі автономії.

Перші спроби білоруської ґеополітичної думки були ще не цілком самостійними. На захід від російсько-німецького фронту білоруси шукали допомоги з боку більш організованих і впливових національних рухів. Зі східного напрямку вони чекали підтримки нової влади Росії. Але ці перші спроби показували прагнення білорусів зламати традицію останнього століття, за якою білоруський терен був лише об’єктом російської ґеополітики.

Народження самостійної білоруської політики було пов’язане із проголошенням на етнічних білоруських землях незалежної Білоруської Народної Республіки (БНР), яке сталося 25 березня 1918 р. Велику роль у цій історичній події відіграли Іван та Антон Луцкевичі, Вацлав Ластовський і Аркадій Смолич. Кордони республіки були окреслені на підставі мапи поширення білоруської мови, автором якої був відомий лінгвіст і етнограф Є.Карський. Вони включали давні Могильовську, Вітебську, Мінську, Гродненську, значну частину Віленської та Смоленської губерній, а також деякі частини Брянської та Чернігівської. На момент проголошення БНР Віленська, Гродненська і частина Мінської губерній були окуповані німецькими військами, на решті господарювали більшовики. Ані перші, ані другі не визнали білоруського уряду. Тим не менше, незалежність республіки була задекларована і головним завданням її уряду стало здобуття міжнародного визнання.

Уряд БНР виступив із ідеєю створення конфедерації Білорусі, Польщі, України та балтійських країн. Такий союз, на думку білоруських політиків, міг би забезпечити корисну для всіх економічну інтеґрацію, а в політично-військовому вимірі відіграти роль противаги для імперських амбіцій Росії та Німеччини. Водночас білоруси намагались розіграти “німецьку карту”, переконуючи німецьких політиків у тому, що самостійна Білорусь разом із балтійськими країнами може стати союзником Німеччини і відігравати роль противаги для совєцької Росії і відродженої Польщі. Певного успіху у цій справі вдалося досягти. Були утворені дипломатичні представництва в Німеччині, Литві, Латвії, Естонії, Чехословаччині, Болгарії, Фінляндії та деяких інших країнах. Проте до міжнародного визнання Білоруської республіки було ще далеко.

Влітку 1918 р. у білоруській пресі вперше з’явилась концепція Білорусі як ґеополітичного й культурного “моста” між слов’янськими і неслов’янськими народами Европи. Озброєні цією ідеєю, білоруські політики розпочали в Києві переговори з делегацією Росії. Однак дуже швидко вони зрозуміли, що більшовикам йдеться не про “міст”, а про “аванпост” світової пролетарської революції. Невдача переговорів сприяла переорієнтації білоруської політики на Захід. Почав домінувати “польський напрям”. Перші контакти з польською владою принесли надії на успіх. У 1919 р. польський керівник Юзеф Пілсудський прихильно поставився до концепції створення литовсько-білоруської держави, як стратегічного “буфера”, покликаного прикрити Польщу зі Сходу. При цьому почала відроджуватись ідея “Речі Посполитої Обох Народів” як федеративної або конфедеративної держави. Проте, в міру успіхів у польсько-совєцькій війні (1919-1920 рр.) прихильність Пілсудського поступово перетворилась у явну демагогію. Остання спроба порозуміння відбулася за ініціативою білорусів навесні 1920 р. Вони запропонували, аби Польща у переговорах з більшовиками намагалася утримати кордони 1772 р., а також щоб відроджена Польща стала федеративною державою, в якій Білорусь отримала б автономію в культурній та господарській сферах. Відповіддю на ці пропозиції стала мовчанка польської сторони. У польських керівних колах перемогла доктрина національних демократів, які пропонували захоплення Польщею на сході тих земель, котрі поляки зможуть асимілювати. Федеративна концепція поступилася місцем інкорпораційній.

Позиції білоруського уряду були послаблені ще й тим, що ідея незалежної держави не знайшла масової підтримки серед народу. Рівень національно-державної свідомости білоруських селян, які становили переважну частку населення, був дуже низький.

Тим часом “білоруську карту” вже розігрували більшовики. 1 січня 1919 р. вони створили Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку (БСРР), що була позбавлена усякої самостійности. Вона була покликана грати роль “буфера”, який дозволить уникати безпосереднього зіткнення Росії з Польщею. Війна між ними таки почалась, і Білорусь перетворилась на головну арену боротьби.

До участи у совєцько-польських переговорах в Ризі (вересень-жовтень1920 р.) білоруська делегація не була допущена. Мир був укладений за рахунок білоруських земель. Внаслідок совєцько-польського порозуміння Могильовська, Смоленська і Вітебська губернії залишилися у складі совєцької Росії (вони були включені в її склад ще в лютому 1919 р.), а Гродненська, частина Віленської і Мінської відійшли до Польщі. Територія совєцької Білорусі обмежилась шістьма повітами Мінської губернії. Результати угоди у Ризі були сприйняті у Білорусі з обуренням і розпачем.

На початку 20-х років у віленському білоруському середовищі активно обговорювались політичні та ґеополітичні перспективи Білорусі. Виразно переважали дві концепції. Одна виходила з погляду, що Білорусь є “мостом” між Заходом і Сходом; друга пов’язувала майбутнє тільки із Західною Европою. Досить швидко, однак, орієнтації білоруських політиків зазнали змін. Більшовики доволі успішно розігрували “білоруську карту”. Для зміцнення своєї влади вони вдалися у 1922-1923 рр. до політику своєрідної “білорусизації”, що стимулювало розвиток білоруської культури. Була оголошена амністія для колишніх діячів БНР. До 1926 р. совєцька Росія повернула Білорусі Могильовську і Вітебську губернії. Польські політики не чинили спроб подібної “білорусизації”, навпаки, на землях Західної Білорусі провадилась політика національної асиміляції. Внаслідок цього “білоруська ідея” змінила орієнтацію із “західної” на “східну”. Совєцька Білорусь стала центром притягання білорусів у орбіту Росії. Конференція діячів білоруської еміґрації в Берліні (1925 р.) визнала Мінськ єдиним культурним і політичним центром Білорусі. Лише незначна частина білоруських активістів відгадала справжні наміри Москви і не визнала цього рішення. Таким чином, Білорусь знову ставала “закладницею” російської ґеополітики, тільки вже не царської, а більшовицької. Для Росії білоруська земля була тим стратегічним простором, який закривав напрямок на Москву. Для Польщі територія Західної Білорусі теж перетворилася на частину “санітарного кордону” із совєцькою Росією.

Такий стан речей тривав до кінця міжвоєнного двадцятиріччя. У вересні 1939 р., після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, Червона Армія перейшла східний кордон Польщі. Сталін і Гітлер здійснили поділ Польської держави. Більшовики переможно завершили розігрування “білоруської карти”. У жовтні 1939 р. згідно з рішенням Кремля Вільно (Вільнюс) і Віленське воєводство були передані Литві, а південна частина Берестейського – Україні. 1940 р. Москва без згоди уряду совєцької Білорусі передала Литві частину північної білоруської території.

Доля політиків і діячів культури Білорусі була трагічною. Політика “білорусизації” вже наприкінці 20-х років змінилася політикою екстермінації діячів білоруського національно-культурного відродження. Внаслідок репресій майже зникла національна еліта.

22 червня 1941 р. Німеччина розпочала військові дії проти СССР. Через два місяці вся територія Білорусі опинилась під німецькою окупацією. Перед війною гітлерівська пропаганда припускала можливість утворення незалежних держав на теренах, що будуть визволені з-під сталінського панування. Але у 1941 р. справа незалежної Білорусі вже не стояла в порядку денному політики Берліна. Територію Білорусі було поділено, а її назва збереглась лише в Білоруському Генеральному Окрузі (Generalbezirk Wiesrutenien) з центром у Мінську. Більшу частину білоруських земель було включено до військового округу групи армій “Центр”, частина південних, північно-західних і західних земель були приєднані до Райхскомісаріату “Україна”, Генерального Округу “Литва” і Східної Прусії.

Незважаючи на виразний зміст гітлерівської політики, серед частини білоруських еміґрантів продовжувала жити надія на утворення з допомогою німців незалежної Білорусі. Гауляйтер Білорусі Вільгельм Кубе підтримував ці надії. Він призначав білорусів на посади в адміністрації, дозволив діяльність білоруських культурних і доброчинних організацій, поширив їх діяльність на Генеральний Комісаріат тощо. Метою такої продуманої тактики було стримування партизанського руху. Багато білоруських політиків це розуміли. Вони створювали антифашистські (водночас й антикомуністичні) організації, зокрема, Партію Білоруських Націоналів, Білоруський Національний Фронт та ін. Білоруси підтримували контакт із польською Армією Крайовою, яка підпорядковувалась еміґрантському урядові в Лондоні, і прагнули через її посередництво налагодити зв’язок з урядами Франції та Великої Британії.

Тільки наприкінці 1943 р., коли явним став злам у ході війни, німецька влада дозволила утворення Білоруської Центральної Ради як білоруського уряду. Реальних повноважень ця Рада однак не отримала. Тим не менше, білоруси шукали свого шансу до кінця. 27 червня 1944 р. за мовчазної згоди окупаційної влади у Мінську відбувся Всебілоруський Конгрес, який прийняв ухвалу про відокремлення Білорусі від СССР і нелегальності всіх рішень совєцьких урядів у справах Білорусі. Політичних наслідків це однак не мало, бо через кілька днів до Мінська увійшла Червона Армія. Більшовики використали постанови Конгресу для боротьби з т.зв. “білоруським націоналізмом”. Білорусь фактично була визволена не тільки від німецьких окупантів, але й від … білоруської ідеї.

Наступні сорок п’ять років Білорусь була лише “західними кресами” совєцької імперії. Брак державного суверенітету дозволив Кремлеві накинути Білорусі таку систему, де політична залежність поєднувалась з повною економічною залежністю: наприкінці 80-х років за допомогою внутрішніх засобів Білорусь могла забезпечити виробництво ледве 4% національної продукції. Нічого не міняв формальний вступ Білорусі до ООН (1945 р.), оскільки всі рішення слід було узгоджувати з делегацією СССР. Участь представників Білорусі в роботі ООН не впливала на те, щоб світ трактував їх як представників суверенної держави.

Господарська і правова політика Москви, активні ідеологічні впливи на суспільство призвели до того, що більшість білоруського народу майже цілком втратила національно-державну свідомість. Комуністичне керівництво Білорусі віддано служило Москві. Його діяльність спричинила активну участь білорусів у злочинній війні в Афґаністані (1979-1089 рр.), приховування трагедії на Чорнобильській атомній електростанції (1986 р.). Останні партійні лідери Слюньков, Сакалов, Малафеєв увійшли в історію як рішучі противники національно-державного відродження Білорусі. У ґеополітичному вимірі чотири післявоєнні десятиріччя Білорусь відігравала у СССР ту ж роль, яку ще раніше визначив їй уряд царської Росії: вона залишалась аванпостом для планів експансії у Европу (аванпостом “другої лінії” після Польщі та НДР). Крім того, Білорусь стала “ядерним рубежем”: у 1991 р. на її території ще перебувало 19 баз ракет і стратегічних бомбардувальників.

Ситуація в Білорусі почала змінюватись під час розпаду СССР. 27 липня 1990 р. Верховний Савєт совєцької Білорусі ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Це був доволі формальний акт, значення якого комуністична влада старанно применшувала. Спроба комуністичного путчу у Москві (серпень 1991 р.) прискорила крах совєцької імперії. 27 серпня 1991 р. Верховний Савєт Білорусі проголосував за надання Декларації статусу конституційного закону. 19 вересня 1991 р. білоруська держава одержала назву Республіка Білорусь.

Відродженню в Білорусі незалежности сприяла тимчасова заборона діяльности Компартії Білорусі, керівництво якої підтримало спробу путчу, а також обрання Станіслава Шушкевича Головою Верховного Савєта й активна діяльність в парламенті фракції Білоруського Народного Фронту на чолі з Зяноном Пазняком. Комуністична більшість парламенту не змогла перешкодити активності прибічників незалежности.

Не випадково Голова білоруського парламенту С.Шушкевич ініціював зустріч керівників Білорусі, Росії та України у Віскулях, де було схвалено історичне рішення про ліквідацію СССР (8 грудня 1991 р.). Водночас був підписаний протокол про створення Співдружности Незалежних Держав (СНД), котра, однак, не мала реальних важелів впливу на своїх членів. Пізніше до СНД приєднались інші республіки колишнього СССР. Столицею співдружности став Мінськ. У 1992 рік Республіка Білорусь вступала як країна, що розпочала розвал Совєцького Союзу, декларуючи готовність до усунення ядерної зброї зі своєї території та проголошуючи нейтралітет головною засадою своєї закордонної політики. Усе це сприяло зміцненню міжнародної позиції республіки. 1992 рік став роком міжнародного визнання Білорусі, вона отримала статус асоційованого члена Ради Европи. Одним з найактивніших партнерів Білорусі стала Польща, а контакти з Росією послабилися. Необхідність розв’язання багатьох внутрішніх проблем і прагнення зберегти впливові позиції на міжнародній арені сприяли тому, що Росія “забула” про Білорусь.

Активна міжнародна діяльність білоруського уряду, пожвавлення суспільно-політичної та наукової думки призвели до формування кількох ґеополітичних концепцій. Переважала тоді концепція, сформульована С.Шушкевичем: Білорусь є “мостом” (або одним з “мостів”) між Західною і Східною Европою. Білоруська земля, яка впродовж віків була ареною конфронтації між Заходом і Сходом, повинна стати нарешті тим тереном, де Захід і Схід зустрінуться як добрі сусіди. До цієї концепції була допасована білоруська зовнішня політика.

Білоруський Народний Фронт пропонував інший підхід. З.Пазняк пов’язував майбутнє Білорусі з виходом із СНД і початком створення Спільноти Країн Балтійсько-Чорноморського Реґіону. Він негативно оцінював концепцію “мосту”: “Білорусь це Европа і “моста” або “коня на переправі” їй міняти не треба. Це є зневагою для нас, і ні до чого доброго не допровадить”. Керівник БНФ передбачав, що “білоруський міст” досить швидко перетвориться у аванпост нової російської ґеополітики.

Представники білоруської соціал-демократії виступили з ідеєю нейтралітету або політики рівноваги між Росією, Польщею і Україною. Комуністи, які зберегли міцні позиції в системі державної влади і серед директорів крупних підприємств, висловились за тісний зв’язок із Росією.

Після кривавих московських подій жовтня 1993 р., коли конфронтація парламенту Росії з Б.Єльциним закінчилась перемогою президента, ґеополітична ситуація Білорусі погіршилась. У білоруській політиці зміцнились проросійські позиції. Це було також наслідком кількаразового підвищення російською стороною цін на газ і нафту. Проросійські позиції частини білоруської влади представляв прем’єр уряду В’ячеслав Кебіч, який поступово концентрував у своїх руках реальну політичну владу і монополізував сферу білорусько-російських контактів. У другій половині 1993 р. він розпочав виразну боротьбу проти політичної лінії Шушкевича. Кебіч стверджував, що вихід Білорусі з кризи можливий тільки на шляху зміцнення господарських і політичних взаємин з Росією. Він допускав навіть можливість відмови від частини суверенітету. Восени 1993 р. Кебіч виступив з пропозицією про приєднання Білорусі до угоди про спільну безпеку країн СНД, що суперечило Декларації про незалежність. Шушкевич заперечив проти цього. Верховний Савєт однак підтримав прем’єра, і Білорусь підписала угоду. Сенсацію спричинив виступ Кебіча у жовтні 1993 р.: “Я роблю усе, щоб відродити СССР у оновленому вигляді”. Конфронтація між керівниками уряду і парламенту досягла апогею. Її сутністю стало питання: чи Білорусь у черговий раз стане елементом гри у російській ґеополітиці, чи залишиться самостійним суб’єктом міжнародного життя?

Зростання проросійських тенденцій у білоруській політиці не знайшло відсічі у суспільстві. Як і в 1917-1921 рр. білоруський народ не виявив волі та рішучости у захисті своєї незалежности. На перестороги інтелігенції офіційні засоби масової інформації відповіли звинуваченнями у “націоналістичній русофобії” і посиленням пропаганди, яка доводила, що тільки Росія здатна врятувати Білорусь від повного економічного краху.

Конфронтація між Кебічем і Шушкевичем закінчилась у січні 1994 р., коли Верховний Савєт усунув Шушкевича з посади Голови. Це розв’язало руки Кебічу, який почав ширити ідею поєднання монетарних систем Росії та Білорусі.

Весна і літо 1994 р. пройшли у Білорусі під знаком президентських виборів. Серед шести кандидатів у президенти тільки три (Шушкевич, Пазняк, Кебіч) мали цілісні програми розвитку країни. Поважне місце у них відводилось ґеополітичним аспектам. С.Шушкевич і далі підтримував ідею “білоруського мосту” між Заходом і Сходом. З.Пазняк залишився прибічником спільноти держав Балтійсько-Чорноморського реґіону, який поступово буде інтеґруватися в об’єднану Европу. В.Кебіч теж підтримував своє попереднє становище і активно розігрував “російську карту”. Однак у грі за майбутнє Білорусі голова уряду раптом зустрів гідного конкурента. Ним став депутат Верховного Савєта, голова т.зв. “антикорупційної комісії” Аляксандр Лукашенка. У травні 1994 р. він виступив у Державній Думі Росії, обіцяючи у випадку своєї перемоги на президентських виборах проводити рішучу політику інтеґрації з Росією. Після цього виступу керівники Росії вирішили надати підтримку його кандидатурі. Проросійська “п’ята колона”, дуже впливова в політичних, адміністративних та економічних колах Білорусі, отримала вказівку підтримувати Лукашенку. Офіційна ж пропаганда створювала враження, що залишається на боці прем’єра. Лукашенка поступово здобував імідж “борця з корупцією”, захисника “простих людей”. Він безупинно критикував корупцію в урядових сферах, засуджував “націоналістів” (Шушкевича і Пазняка), котрі нібито “знищили” СССР і господарські зв’язки Білорусі з Росією. Лукашенко прийшов до влади на хвилі демагогії та популізму. Перемогла людина, яка 27 серпня 1991 р. була серед тих (небагатьох) депутатів Верховного Савєта, які голосували проти незалежности країни.

Через декілька днів після перемоги, у виступі на урочистостях, присвячених незалежності Білорусі, президент рішуче оголосив, що “головним напрямком закордонної політики Білорусі залишиться російський напрям”. Свій перший офіційний візит Лукашенка зробив до Москви. Однією з головних тем засобів масової інформації стала тема СНД як фундаменту відродження Совєцького Союзу. Лукашенка почав поширювати ідею об’єднання “братніх слов’янських народів”, яка у минулі століття часто використовувалась царськими урядами для московської експансії в українські, білоруські землі й на Балкани. Це було не випадково: президент Білорусі став виразником відродження імперських амбіцій нової Росії.

Президент Лукашенка повністю підпорядкував Росії білоруську економічну політику, у 1995 р. Білорусь і Російська Федерація утворили єдиний митний простір. Відповідно до російських інтересів у травні 1995 р. білоруському суспільству було накинуто референдум у справі білоруської мови, культури та історії, а також економічної інтеґрації з Росією. Агресивна пропаганда разом із забороною незалежних видавництв принесли очікувані наслідки: зміну державних символів і фактичну ліквідацію статусу державної білоруської мови. Результати референдуму полегшили Лукашенці спробу загальмування процесу національно-культурного відродження.

У квітні 1996 р. у Москві було підписано угоду про Співдружність Росії та Білорусі. Як ствердив знаний білоруський вчений Володимир Конан: “Білорусь приєднано до залишків колоніальної російської системи”. У листопаді 1996 р. Росія ще раз рішуче підтримала Лукашенку під час референдуму, який було проведено з порушенням Конституції та законів Білорусі. Внаслідок референдуму президент розпустив парламент і сам створив т.зв. “Національні збори”, які повинні були приховати факт встановлення в Білорусі режиму особистої влади президента. Треба однак підкреслити, що білоруське суспільство саме причинилося до поразки демократії і правопорядку через свою пасивність, брак національної свідомости, інфантильність і страх.

Неприємною несподіванкою для президента стало гостре засудження референдуму та його результатів на конференції Організації з Безпеки і Співробітництва в Европі, що відбулась у Лісабоні (грудень 1996 р.). Навіть міцна підтримка, надана російською стороною, не стримала Раду Европи від виключення Білорусі з числа асоційованих членів цієї організації. Перемога президента на референдумі 1996 р. призвела до міжнародної ізоляції республіки.

Референдум 1996 р. мав ще й інші неприємні для Лукашенкі наслідки. Боротьба національно-демократичних сил проти диктатури показала народові, що Білорусь може бути не тільки об’єктом історії, але й її суб’єктом. У республіці почали ширитися антиросійські настрої. На вулицях Мінська з’явилися антиросійські гасла. Новим явищем стали розгони пікетів протестантів під російським посольством. А.Лукашенка зберіг і навіть зміцнив свою владу, але в очах значної частини білоруського громадянства це було лише перемогою російської адміністрації. У Білорусі прискореними темпами відбувається процес русифікації, захист білоруської мови й культури перетворюється у політичний виклик панівній системі влади.

Від того часу майже єдиним напрямком закордонної політики президента РБ став московський. 2 квітня 1997 р. А.Лукашенка і Б.Єльцин підписали у Москві договір про утворення Союзу Росії та Білорусі. Численні заяви про об’єднання “братніх народів” закінчились підписами на договорі, перша стаття якого виразно говорить, що кожен член Союзу зберігає державну незалежність й територіальну інтеґральність, конституції й усі атрибути державности.

У грудні 1998 р. в Москві було підписано третій договір про Союз Росії та Білорусі. Президенти погодились, що в результаті інтеґрації виникне держава з єдиною грошовою одиницею, єдиною оборонною системою і урядом. Проте дальші переговори виявили відмінності у білоруському й російському розумінні змісту й форми союзу двох держав. Російський варіант передбачав створення конфедеративної держави під керівництвом Державного Совєта, до складу якого повинні увійти президенти, прем’єри і голови парламентів. Принцип розв’язання спірних питань є таким: одна держава – один голос. Це узгоджувалось з білоруськими пропозиціями 1997 р. Нові пропозиції А.Лукашенкі виглядали вже інакше. Мета інтеґрації – утворення спільної держави під керівництвом президента і віце-президента. Останній буде одночасно й керівником уряду. Повноваження уряду будуть значно розширені. Президент буде керівником РФ, а на чолі уряду керівник РБ. Однак Росія не відмовилась від свого варіанту. У грудні 1999 р. була підписана ще одна інтеґраційна угода на російських умовах.

Своєю згубною для Білорусі політикою А.Лукашенка платить за російську підтримку у 1994 і 1996 роках. Цілком виразним є його прагнення до найвищої влади у Росії. Історія вже знає випадок, коли особа родом з району Шклова (це родинна місцевість Лукашенкі) стала претендентом на російський трон. Був ним Димитрій Самозванець ІІ. Майже два роки (1608-1610) ця людина боролась за царське берло. Таким чином, історичний прецедент вже мав місце.

Офіційні засоби масової інформації спільно з президентом постійно твердять про одноголосну підтримку населенням інтеґрації з Росією. Насправді це не так. Вже восени 1999 р. в Білорусі проявилось невдоволення “інтеґрацією”. Замість обіцяного економічного зростання, яке мало статися внаслідок приєднання Білорусі до російського ринку, криза ще більше поглибилась. Президент знайшов винного у … Росії. Справді, російська фінансова криза серпня 1998 р. стала потужним ударом для білоруської економіки. Проте головні причини кризи криються в політиці білоруського керівництва. Серед 250-ти опитаних вчителів Гродненської області (січень-квітень 1999 р.) тільки 10% підтримали ідею спільної білорусько-російської держави, 79% –прихильники незалежности за швейцарським варіантом, 11% – висловились за приєднання до Европейського Союзу і НАТО.

Не сприяє інтеґрації й те, що в Росії та Білорусі існують цілком відмінні господарські моделі. У економічних стосунках періодично виникають конфлікти. Залишається проблема білоруської сплати за російські газ і нафту. Фактично за інтеґрацію Росія платить власними ресурсами. Однак з політичних рацій партія влади дуже зацікавлена у процесі інтеґрації, який відповідає настроям реваншу, що зростають у суспільстві Росії. Можна припустити, що Лукашенка погодиться на об’єднання тільки у випадку, якщо він посяде досить високу посаду у керівництві єдиної держави. На практиці це означатиме спробу приєднання Білорусі до Росії і провадитиме до експерименту з відновленням СССР. Але чи згодиться Росія з таким експериментом?

Здається, що ідея інтеґрації вичерпалась і зупинилась на мертвій точці, оскільки подальше продовження цього процесу у сучасних політично-господарських умовах (уніфікація законодавства, узгоджені соціально-економічні реформи, територіальне і адміністративне об’єднання) неминуче призвело б до кризи влади в Білорусі або Росії. Зрештою, після шести років інтеґрації та підписання чотирьох договорів про співдружність і союз, не зроблено майже нічого для узгодження економічних, суспільних і політичних змін в обох державах. У той же час слід наголосити, що в результаті сучасної “квазі-інтеґрації” Росія отримала дуже значну користь, поправивши свою ґеополітичну ситуацію в Европі. На “білоруському фронті” Росія спробувала взяти реванш за поразку в справі поширення НАТО. Вона зберегла безпосередній доступ до кордонів Центральної Европи, позбулася загрози відсунення її кордонів на схід з допомогою “Балтійсько-Чорноморського Союзу”, одержала додаткові можливості впливу на Польщу, Україну та країни Балтії.

Керівник Білорусі, зі свого боку, отримав від Москви додаткові гарантії зміцнення власних позицій. Але Москва не допомогла А.Лукашенці покінчити з европейською ізоляцією, оскільки союз Росії та Білорусі не став суб’єктом міжнародних стосунків і не допровадив Білорусь до членства у европейських організаціях. Не сталося також обіцяного “білоруського економічного дива”, яке нібито повинно було відбутися з виходом на російський ринок.

Чи відродиться Білорусь як незалежна держава? Багато залежатиме від того, чи мешканці Білорусі наважаться нарешті стати Білоруською Нацією, чи внутрішні конфлікти в Росії послаблять її прагнення до відбудови імперії, чи захоче міжнародне співтовариство надати підтримку національно-демократичним силам Білорусі у їхньому прагненні до відбудови незалежної і демократичної Білорусі.

Переклав з білоруської Леонід Зашкільняк