зміст

Пропонуємо читачам Ї фраґменти підготованої Радою національної безпеки і оборони України, Національним інститутом стратегічних досліджень і Національним інститутом українсько-російських відносин монографії Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку (Київ, 1999. – 384 с., іл.; ISBN 966-554-023-8). Керівник авторського колективу: доктор історичних наук, дійсний член Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS, London) О.М.Гончаренко; автори: від НІСД – д-р філос. наук Б.О.Парахонський, д-р іст. наук О.В.Потєхін, канд. воєн. наук Е.М.Лисицин, канд. воєн. наук О.Я.Маначинський, канд. іст. наук С.О.Нікішенко, канд. політ. наук О.В.Стрекаль, А.З.Гончарук, В.П.Кузнєцов, В.О.Маляров, О.Б.Парахонська, А.Я.Соболєв; від НІУРВ – д-р філос. наук Р.Н.Жангожа, канд. екон. наук В.П.Кузьменко. Це видання майже не доступне широкому колові читачів, зокрема поза столицею, тому ми публікуємо цей дайджест. Повний текст книги можна прочитати на веб-сайті Національного інституту стратегічних досліджень за адресою: www.niss.gov.ua.

Концептуально-теоретичні засади дослідження

Оптимізація процесів державотворення, суспільних трансформацій і зовнішньополітичного механізму України вимагає чіткого перспективного бачення ролі й місця України в сучасному світі, аналізу динаміки її взаємодії з міжнародним середовищем, формування чіткої ґеополітичної стратегії на перспективу.

Базові теоретичні засади даного дослідження можна викласти в таких тезах:

1. Чітке визначення і закріплення у масовій свідомості базових ґеополітичних пріоритетів і національних інтересів є однією з найважливіших передумов розробки ефективної зовнішньополітичної та внутрішньополітичної стратегії на перспективу. На жаль, ці інтереси і пріоритети не тільки не консолідовані в національній свідомості українського народу, але й навіть адекватно не розроблені й не визначені на державному рівні.

Між тим, як справедливо наголошував Дж. Кеннеді, національний інтерес більш важливий за ідеологію. “Відправною точкою зарубіжної політики будь-якої країни має бути концепція національних інтересів, визначених у термінах сили”, – підкреслював батько політичного реалізму Ґ. Морґентау. Формування відносно стабільної, не суперечливої та самоузгодженої системи національних інтересів і ґеополітичних пріоритетів – необхідна передумова оптимізації процесів державотворення і розробки перспективної стратегії дій України в навколишньому світі.

2. Основою стратегії України, спрямованої на реалізацію своїх національних інтересів (незалежно від її ґеополітичного вибору), має стати курс на її виживання, підвищення життєспроможности та зміцнення як вільної, суверенної, незалежної держави сучасного світу за умов збереження національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичности, перетворення з об’єкта ґеополітичних ігор великих потуг на повноцінний суб’єкт ґеополітики, тобто на самостійного гравця, який визначає свої цілі й дії на міжнародній арені (звісно, з урахуванням як власних можливостей, так і параметрів навколишнього середовища).

3. Єдино можлива пріоритетна модель аналізу – егоцентрична. З точки зору політичного реалізму мають бути відкинуті і романтичний утопізм перших років незалежности, і нинішні плазування перед великими державами та міжнародними організаціями й структурами. Основна проблема тут – традиційний комплекс меншовартости та синдром молодшого брата. За будь-яких обставин Україна є і буде однією з найбільших і найпотужніших країн Европи. З цього треба виходити й вести себе відповідним чином. Розгляд взаємодії України з реґіональним і ґлобальним оточенням повинен починатися з того, що відправною точкою суб’єкта ґеополітики може бути лише власна територія (як центр і початок відліку) і власні інтереси, які є абсолютно пріоритетними. Перефразуючи відому британську сентенцію щодо демократії, можна сказати: “Можливо, егоцентрична модель не є повністю оптимальною, проте всі інші – ще гірші”.

4. Принципово помилкова досить поширена теза про те, що Україна – реґіональна потуга і тому має лише реґіональні інтереси. Україна, природно, має і власні ґлобальні інтереси. Зростаюча політична, економічна, науково-технічна, інформаційна її присутність на всіх континентах планети – наочне тому підтвердження. Інша справа, що співвідношення реґіональних і ґлобальних інтересів у ґеополітичній і зовнішньополітичній стратегії України є, звичайно, іншим, ніж у США, Китаю чи РФ.

5. Ґеополітичне положення й історична спадщина об’єктивно зумовлюють багатовекторність зовнішньополітичних орієнтацій України. Проте ця багатовекторність не повинна нагадувати безпринципність і спроби всидіти одночасно на двох конях, що рухаються у протилежних напрямках. Такі спроби не є оригінальними, неодноразово траплялись в історії і, як правило, погано закінчувались. Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на протиріччях потенційно небезпечні. Вони завжди були ефективною тимчасовою тактикою, проте поганою стратегією. До того ж, щоб бути успішною, така тактика вимагає надзвичайно високої політичної культури й рафінованої, “візантійської” техніки виконання, якої нашій молодій державі, на жаль, бракує.

6. Процеси інформатизації набувають сьогодні виключно важливого значення. Інформація як стратегічний продукт стає і предметом конкуренції, і засобом захисту та впровадження в життя базових національних інтересів. Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію стала ключовою передумовою соціального та технологічного прогресу, фактором національної безпеки, основою успішної зовнішньої політики. Висока мінливість інформаційного середовища, викликана прогресом інформаційних технологій, змушує державу швидко адаптуватися до нових умов. Інакше їй загрожує інформаційне домінування більш розвиненої держави (групи держав), постійне перебування у чиїйсь інформаційній тіні.

Інформаційне забезпечення системи державного управління та інститутів громадянського суспільства, налагодження інформаційного обміну між ключовими акторами суспільного життя стає одним з визначальних чинників ефективної імплементації інтеґральної стратегії національної безпеки держави на перспективу.

7. Базовим критерієм правильности будь-яких теоретичних побудов завжди була й залишається практика. Це однаковою мірою стосується і ґеополітичних, і зовнішньополітичних, і внутрішньополітичних концепцій, стратегій і програм. Саме тому в якості емпіричного підґрунтя даної роботи широко використовувалися результати конкретних соціологічних досліджень ґеополітичних і зовнішньополітичних орієнтацій і преференцій населення України, моніторинг динаміки змін громадської думки на реґіональному та національному рівнях.

Україна в ключових ґеополітичних контурах

Ґеополітичні пріоритети основних світових потуг і Україна

Розробка консистентної зовнішньополітичної та ґеополітичної стратегій на перспективу, формування адекватної стратегічної відповіді як на виклики часу, так і на ймовірні стратегії основних гравців світу та найближчих сусідів України вимагає щонайменше аналізу і зіставлення ґеополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів представників атлантизму та евразійства.

Ґеополітична стратегія Заходу. Головна лінія стратегії Заходу після виграшу холодної війни і формування фактично монополярної моделі світу на чолі із США спрямована на закріплення статус-кво і недопущення формування нової ґеополітичної сили чи блоку, опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. Як кандидати на роль такої сили звичайно розглядаються РФ, ісламський світ і КНР. Теоретично не можна виключати й можливости розколу всередині самого західного світу.

Основними ґеополітичними пріоритетами Заходу є:

– збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її европейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; укріплення її базових цінностей та інституцій – демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах ґеоекономіки;

– протидія створенню і зміцненню будь-якого ґеополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярности чи антагоністичної багатополярности;

– зміцнення НАТО і головних стратегічних осей Західного світу: США – Европа, США – Близький Схід, США – Південно-Східна Азія, США – Японія;

– обмеження впливу й експансії “месіанських” держав, у тому числі конфуціанських та ісламських, упередження переростання реґіональних конфліктів у ґлобальні війни;

– збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливости стратегічного домінування в будь-яких реґіональних чи ґлобальних конфліктах;

– зміцнення “римленду” (по периферії Евразії від Ісландії до Японії і Філіппін);

– поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Европейського Союзу та европейської культури в цілому країн Центральної Европи (ЦЕ) і країн, що утворилися після дезінтеґрації СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

– розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеґрації незахідних країн у ці інститути;

– економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя.

Наведені вище пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері), яка сформувалася після закінчення “холодної війни”, а також інтересам єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати Америки в союзі з розвиненими країнами західної цивілізації. Перемога західних країн у “холодній війні” була закономірною. Війну виграла західна ринкова економіка. Саме вона, а не військовий потенціал, виявилася визначальним чинником перемоги Заходу. Водночас сподівання багатьох країн на те, що економічна могутність неминуче перетвориться на ґеополітичний вплив і призведе до формування багатополярного світу відповідно до нових економічних центрів сили (Японія, Німеччина, Китай) виявилися марними. Такими ж, як і марксистський міт про домінування економіки над політикою. Економічна могутність виявилася необхідним, проте недостатнім фактором формування великих держав і нових полюсів сили. Утвердження монополярного світу з універсальною евроатлантичною системою цінностей значно обмежило вплив і можливості поширення альтернативних систем цінностей – евразійських, ісламських, латиноамериканських, конфуціанських тощо. Ці цінності й відповідні цивілізації віднині стали приреченими на другорядні ролі реґіонального рівня.

Майбутнє Европи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу в питанні ставлення до країн, що виникли на уламках СРСР. Будь-які спроби Російської Федерації, вважає, наприклад, Зб. Бжезинський, ізолювати і знову підкорити Україну за допомогою московського оплоту в Криму (так само, як вторгнення в Прибалтику) повинні розглядатись як привід для масштабної допомоги Заходу. Підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу. В ґеополітичному вимірі важливо, щоб Україна змогла стабілізуватись як міцна незалежна держава Центральної Европи, що в свою чергу зміцнить надії на еволюцію і самої РФ як демократизованої европейської держави. Тому важливим компонентом західної стратегії в Центральній Европі сьогодні стає підтримка економічної і політичної консолідації України.

Ґеополітична стратегія РФ. Основні напрямки стратегії РФ зумовлені її ґеополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливости, яке виникло внаслідок процесу перетворення РФ з наддержави на велику реґіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки за нових ґеополітичних умов стимулювали розробку значної кількости аналітичних доповідей і рекомендацій [Goncharenko A. Ukrainian-Russian Relations: An Unequal Partnership. – London, Whitehall: RUSI, 1995; Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Під ред. О.Білоруса. – К.: Віпол, 1998].

Аналіз цих доповідей і реальної політики РФ на міжнародній арені дає змогу дійти висновку, що основними її ґеополітичними пріоритетами є:

– повернення статусу наддержави і формування нової евразійської потуги чи блоку на терені колишнього СРСР;

– збирання “історичних російських земель”, інтеґрація держав і “великих просторів” навколо РФ;

– приєднання до великої сімки й активна протидія поширенню НАТО на Схід;

– зміна стратегічного балансу між Атлантичною спільнотою (НАТО) і РФ як військово-стратегічною наступницею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярности;

– формування нових стратегічних осей Евразії: Москва – Берлін, Москва – Тегеран, Москва – Токіо;

– забезпечення доступу до “теплих морів”, насамперед через Іран і Ірак (бажано політичними методами);

– протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в реґіонах Кавказу, так званого “тюркського клину” (насамперед Татарстан і Башкортостан), Якутії і Далекого Сходу;

– нейтралізація країн Балтії і ґеополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана “фінляндизація” цих країн);

– повна інтеґрація Білорусі до складу РФ;

– формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Центральної Азії;

– економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування РФ.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії Росії та російській месіанській ідеї. Її реалізація завжди була й залишається основою традиційної стратегії Росії протягом століть. І всі процеси “лібералізації”, “демократизації” чи “вестернізації” не можуть змінити цю тенденцію в історично стислий проміжок часу.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу україно-російських відносин, їхнього глибинного підґрунтя, то слід визнати, що істотних довгострокових причин для їх погіршення немає. Обидві країни – споріднені культурно-цивілізаційно, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику щодо інших країн. Аналізуючи причини труднощів в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що їм притаманний переважно суб’єктивний характер, тобто вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.

Принципова відмінність у менталітеті спричиняє ставлення росіян до самих себе як до великодержавної нації, а до українців – як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступником СРСР, а ширше – ідеї світового панування, РФ прониклася амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структури на евразійському просторі і тому прагне спрямувати свою зовнішню політику на реалізацію цієї месіанської ідеї.

У політиці РФ домінує евроазійська парадигма – комплекс уявлень і зовнішніх орієнтацій, що був прийнятий або частково нав’язаний більшості народів Російської імперії протягом останніх трьохсот років. Суть його – домінування Москви як центру Евразії. Зовнішньополітична доктрина РФ щодо “близького зарубіжжя” сформульована однозначно: Москва вважає ці країни сферою своїх життєвих інтересів і не виключає втручання в їхні справи під гаслом “захисту інтересів російськомовного населення”. Що це не пусті слова, свідчить реальна російська політика в Придністров’ї, Абхазії, Таджикистані та інших реґіонах. Російською Федерацією офіційно, на парламентському рівні, не раз висловлювались територіальні претензії до України.

Ґеополітична стратегія України. Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої ґеополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб’єкта ґеополітики. Це цілком відповідає її ґеополітичному потенціалу як значної европейської країни. Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, ґеополітичних орієнтацій на перспективу.

Сенс здобуття незалежности Україною полягає і в тому, що вона отримала можливість безпосереднього спілкування з іншими реґіонами світу, тобто набула нової якости існування, стала суб’єктом міжнародного життя, включилася в ґлобальні світові процеси. Щоб обстоювати власні національні інтереси, Україні потрібно насамперед сформувати власну систему орієнтацій, виробити свою ґеополітичну модель світу, спираючись на яку можна узгоджувати свою позицію з позиціями інших країн, враховувати їхні інтереси, не забуваючи про свої.

У новітній історії Україна стикалася з великим світом здебільшого лише опосередковано, через призму чужих інтересів та іншої, політично більш розвинутої свідомости (польської, російської, німецької). Сьогодні Україна стоїть на порозі відкриття світу для себе – через що Европа пройшла протягом кількох століть – а також себе для світу, оскільки вона ще залишається для багатьох невідомим ґеополітичним простором.

Набуття Україною реальної незалежности та її входження в міжнародне співтовариство створює якісно нову ситуацію для всебічного розвитку української нації. Нова якість суспільства вимагає й відповідної переоцінки її інтересів, починаючи з ледь не повної переорієнтації всієї системи суспільної свідомости, яка складалася століттями.

Безпосередні контакти з іншими країнами вимагають також самостійного осмислення чинників, які зумовлюють дії впливових політичних і економічних сил. Проникнення у широкий світ починається із спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді можна знайти ті форми презентацій власної ідентичности і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих. Україна має усвідомити себе в ґеополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації. Таке усвідомлення невіддільне від того, як саме світова спільнота розглядає Україну і як бачить її місце у світі. Визначення ґеополітичних інтересів України потребує врахування складної системи інтересів різних країн, розкладу сил – економічних, політичних, військових, духовних – у кожному з реґіонів світу. Особливо це стосується найближчих сусідів України і потуг ґлобального значення, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї особливий інтерес.

Українську ґеостратегію визначають три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, які зумовлюють ту або іншу історичну конфігурацію пріоритетів країни. Це евразійський (Московська Русь, Росія, СРСР, СНД), европейський (Польща, Західна Европа, США) та південно-східний (Балкани, Візантія, Туреччина, країни Сходу) напрямки, навколо яких складаються відповідні парадигми зовнішньо політичного мислення. Всі вони мають досить глибокі історичні корені й зумовлені низкою ґеополітичних чинників, що свідчить про їхню об’єктивність та важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди й налагоджувати союзні відносини. З отриманням незалежности Україна повинна знову визначити себе в цих напрямках. У громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками пріоритету насамперед західного і північно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і сформовані в нашу добу рішення позначаться на долі держави на десятиліття вперед. На наш погляд, ґеополітична ситуація України вимагає створення збалансованої системи відносин за усіма векторами.

У термінах класичної ґеополітики евроазійська модель втілює так званий “телурократичний принцип” (сухопутна потуга із стійкістю провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), а евроатлантична модель – “таласократичний” (морської потуги з динамічним розвитком, ринковими взаєминами, індивідуальною ініціативою, етичною гнучкістю тощо). Південно-Східне коло орієнтацій пов’язують з дією принципу “межі” (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів).

Не вдаючись до критики основ такого бачення структури ґеополітичного простору, а лише користуючись термінологією класичної ґеополітики, можна напевно визначити місце України як “цивілізацію межі”. Маючи европейське коріння, Україна історично виникає на межі зіткнення з культурами кочових народів, і нині її також сприймають скоріше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію.

Хоча Україна є европейською реґіональною державою (Центрально-Европейський реґіон), вона має певне коло інтересів поза межами реґіону. Місце України в Европі нагадує позицію Індії, подібною є і її сучасна ґеополітична філософія. Україні пасує аргументація країни, що звільнилися від колоніалізму. Індія була найбільшою та найважливішою колонією Британської імперії, так само як Україна – колишня найбільша та найважливіша периферія Російської. З виходом Індії Британська імперія остаточно розпадається, так само як розпався СРСР з отриманням Україною незалежности. Водночас ідеологія сучасної російської ліберальної демократії нагадує принципи неоколоніалізму, неоімперіалізму, передусім економічного гатунку.

Отже, розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони спираються на відповідний онтологічний ґрунт. Згідно з логікою можливостей, суб’єкт має йти паралельно за всіма можливими варіантами, доки вони не почнуть суперечити одне одному. Тоді обирається один з варіантів, але водночас починаються пошуки нових можливостей для відновлення спектра на новому рівні. Тобто стратегічна мета України – інтеґрація до европейських і евроатлантичних структур ніяк не повинна виключати можливостей всебічного розвитку економічних, політичних і соціально-культурних відносин з країнами інших реґіонів світу.

Основні ґеополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України:

– виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;

– повернення України в европейський цивілізаційний простір, всебічна інтеґрація до европейських і евроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

– посилення економічного й політичного потенціалу і “дієспроможности” України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участи в европейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;

– пріоритетна орієнтація на інтеґрацію до ЕС і ЗЕС. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем усієї структури европейської безпеки;

– зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв’язків з країнами Західної Европи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України;

– підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;

– зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи;

– сприяння формуванню “поясу стабільности” та реґіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

– активна участь у створенні европейських і евразійських транспортних коридорів як по “Балто-Чорноморсько-Близькосхідній” вісі, так і по вісі “Західна Европа – Україна – Закавказзя – Центральна Азія – КНР”, використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

– курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР і насамперед у Чорноморсько-Каспійському реґіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;

– протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежности;

– блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;

– цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних европейських і евроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

Розробка засад консистентної національної стратегії на перспективу відповідно до нових ґеополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним з найважливіших завдань України в процесі розбудови державности. Однозначне вирішення ґеополітичної дилеми: повернення до европейського цивілізаційного простору як повноправного суб’єкта евроатлантичної ґеополітики є сьогодні єдино виваженим вибором для українського народу. Альтернативою цьому може бути лише напівколоніальне животіння в рамках нового “білоруського ґето” чи “шароварної резервації” на терені чергової евразійської імперії.

Теоретики ґеоекономіки, зокрема Жак Атталі – колишній директор ЕБРР, виділяють три провідні реґіони світу, які будуть центрами домінуючих економічних просторів майбутнього. Це:

– Американський простір, що остаточно об’єднає обидві Америки в єдину фінансово-промислову зону;

– Европейський простір, що виникне внаслідок економічного об’єднання Европи;

– Тихоокеанський реґіон, зона “нового процвітання”, що буде складатися з декількох конкуруючих центрів – Токіо, Пекін, Тайвань, Сеул, Сінґапур тощо.

Розглянемо роль і місце України в ключових ґеополітичних контурах майбутнього.

Альтернативні сценарії майбутнього України

Аналіз національних інтересів і пріоритетів України й основних світових потуг, реґіональних особливостей ґеополітичної стратегії України дозволяє перейти до побудови базових сценаріїв майбутнього України в контексті визначальних зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку. Згідно з класичними визначеннями Г.Кана і О.Хелмера сценарій – це неформалізований багатоальтернативний прогноз, який описує найбільш імовірну, гіпотетичну послідовність подій майбутнього і визначає як, крок за кроком, майбутній стан соціально-економічної системи виникає з її існуючого стану

Як основні класифікаційні ознаки були вибрані:

1. Стан відносин “Схід-Захід”. Базові функціональні значення:

– погіршення відносин “Схід-Захід”;

– продовження існуючих тенденцій, стабілізація відносин “Схід-Захід”;

– поліпшення відносин “Схід-Захід”, початок формування нового світового порядку (НСП).

2. Стан українсько-російських відносин і домінуючі ґеополітичні орієнтації України. Базові функціональні значення:

– погіршення відносин з РФ, наростання економічних протиріч;

– зближення з РФ, втрата економічного суверенітету, формування конфедеративних відносин;

– збереження суверенітету з переважною орієнтацією на Росію:

а) при повільних реформах, відсутності західних інвестицій;

б) при адміністративно стимульованих реформах і млявій кооперації з Заходом;

– переважна орієнтація на Захід, встановлення рівноправних економічних відносин з Росією.

3. Внутрішня ситуація в Україні. Базові функціональні значення:

– продовження існуючих тенденцій, поглиблення системної кризи;

– припинення обвального падіння економіки при відсутності видимих реформ і помітного зростання;

– нерішучі реформи, повільна стабілізація економіки і слабке зростання;

– послідовні адміністративні реформи і помірне зростання;

– радикальні реформи на демократичних засадах і швидке зростання.

Виділені класифікаційні ознаки та їхні базові функціональні значення не є критичними. Їх кількість може бути збільшена, проте при цьому кількість сценаріїв швидко зростає, а різниця між ними стає незначною.

Найбільш вірогідні сценарії позначені індексованими літерами. Неформалізований опис виділених сценаріїв може бути представлений так.

Сценарій А1 – “Вільне падіння”.

Продовження існуючої нерішучої політики і конфронтації між законодавчою і виконавчою гілками влади. Загострення кризи державного управління. Соціальні заворушення й реґіональні конфлікти. Втягнення у конфлікти найближчих сусідів України – країн СНД і ЦЕ. Розкол суспільства. Початок соціальних бунтів і етнічних конфліктів, підтримка їх частиною Воєнної організації. Можливість початку громадянської війни.

Сценарій В3 – “Білоруський варіант”.

Мляві реформи при відкритих дверях для вторгнення російського капіталу та інформаційно-культурного проникнення Росії. Прогресуюча втрата економічного суверенітету. Конфедерація з Росією. Вступ до Ташкентського пакту та Міжпарламентської асамблеї СНД. Повільний розвиток як російської напівколонії.

Сценарій С2 – “Тупцювання на місці”.

Початок реформ, але відсутність радикальних економічних змін і продовження конфронтації між законодавчою і виконавчою гілками влади. Продовження свавілля бюрократії і всевладдя тіньового капіталу. Вихід із перманентної стагнації. Повільний економічний розвиток, але значне відставання від країн ЦЕ і навіть СНД.

Сценарії групи Д (Д3, Д4) передбачають проведення адміністративно стимульованих реформ (реформ “зверху”) і послідовної діяльности з метою консолідації суспільства і стабілізації економіки.

При переважній орієнтації на Росію і млявій співпраці з Заходом різниця між сценаріями групи Д полягає насамперед у глибині й ступені стимуляції реформ і, як наслідок, їх ефективности та темпах економічного зростання.

Сценарій Д3 – “Евразійська модель I”.

Відчайдушні, проте хаотичні, зусилля влади по стабілізації суспільства, поновленню законности і правопорядку і стимуляції адміністративних реформ. Однак внаслідок недостатньо рішучих дій і відсутности консенсусу між законодавчою і виконавчою гілками влади стабілізаційні процеси відбуваються дуже повільно. Інвестиційна діяльність, приплив капіталів з РФ недостатній для забезпечення помітного економічного зростання.

Сценарій Д4 – “Евразійська модель II”.

Рішучі кроки влади (навіть ціною відмови від певних демократичних принципів) з метою наведення порядку в країні, консолідації суспільства і стабілізації валютно-фінансової системи. Послідовне адміністративне стимулювання реформ при одночасній перебудові і скороченні бюрократичних і бюджетних структур. Переважний приплив інвестицій з РФ при недостатніх західних інвестиціях. Як наслідок, – помірне економічне зростання при прив’язці темпів економічного зростання до темпів зростання і розвитку загальної ситуації в Росії.

Сценарії групи Е (Е4; Е5) передбачають проведення радикальних реформ при переважній орієнтації на Захід. Різниця між сценаріями цієї групи полягає у формах і механізмах стимуляцій і реформ.

Сценарій Е4 – “Західний авторитаризм”.

Встановлення в країні перед обличчям неминучої економічної кризи ліберального західного авторитаризму “де-Ґоллівського” типу. Радикальні економічні реформи при їх адміністративній стимуляції. Послідовна політика зближення з Заходом по всіх напрямках. Одночасна підтримка рівноправних взаємовигідних відносин з Росією на чітких економічних засадах. Цілеспрямована діяльність по формуванню внутрішнього консенсусу. Помірне економічне зростання з реальними перспективами його прискорення.

Сценарій Е5 – “Европейський вибір”.

Подібний до сценарію Е4, але здійснюється на демократичних засадах. Формування внутрішнього консенсусу і консолідація суспільства навколо системи загальноприйнятих інтересів і пріоритетів, таких як “виживання”, “добробут”, “соціальна справедливість”, “розвиток”. Стійке економічне зростання. Входження асоційованим, а в перспективі повним членом до европейських економічних структур і структур безпеки. Перехід України на шлях европейського розвитку.

Вірогідність реалізації розроблених сценаріїв оцінювалась за допомогою експертних оцінок з використанням стандартної “дельфійської техніки”.

Найбільш вірогідними є сценарій С2 – “Тупцювання на місці” (вірогідність реалізації 22%), сценарії групи Д – “Евразійська модель I” і “Евразійська модель II” (сумарна вірогідність реалізації 35%) і сценарії групи Е – “Західний авторитаризм” і “Европейський вибір” (вірогідність реалізації 26%).

Перераховані сценарії не є альтернативними в строгому розумінні цього слова. Можливі “змішані” варіанти або перехід одного сценарію в інший. Так, сценарій А1 за певних умов може перейти в сценарій В3 і С2. Сценарії групи Д цілком логічно можуть перейти в сценарії групи Е (Е4; Е5). Понад те, на думку багатьох експертів як в Україні, так і за її межами “розумна частка” авторитаризму може бути не тільки корисною, але й навіть бажаною на перших етапах радикальних реформ.

Вірогідність реалізації сценаріїв теж не є постійною величиною. Наведені дані відповідають стану на листопад 1998 року. Цілеспрямовані зусилля законодавчої і виконавчої гілок влади України можуть істотним чином вплинути на вірогідність реалізації сценаріїв (у тому числі сценаріїв групи Е).

Основні висновки та рекомендації. Пріоритети ґеополітичної стратегії та зовнішньої політики України на перспективу

Стратегічні цілі зовнішньої політики України є похідними базових національних інтересів і ґеополітичних пріоритетів.

Основним базовим національним інтересом, ґеополітичним пріоритетом і стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України є її виживання і розвиток як незалежної суверенної держави сучасного світу за умов збереження її національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичности. Цей інтерес сьогодні стає загальновизнаним як серед правлячої еліти, так і в масовій свідомості. Його реалізація є головною передумовою забезпечення добробуту, безпеки, соціального і культурного розвитку всіх громадян України.

Зміцнення державного суверенітету України в зовнішньополітичній площині означає реальне її повернення у світовий цивілізаційний простір як повноцінного й активного суб’єкта ґеополітики.

Це, зокрема, передбачає формування й активне втілення в життя суверенного зовнішньополітичного курсу, заснованого на національних інтересах і пріоритетах, рішучу протидію неконтрольованому іноземному економічному, інформаційному, культурному та політичному проникненню в цілісний простір держави. Неприпустимою є поява будь-яких форм “критичної” залежности України від інших держав. Тому потрібно блокувати всіма можливими засобами експансіоністські інтенції світових і реґіональних потуг з метою встановлення їх домінування в нашій країні.

Збереження та зміцнення державного суверенітету не означає самоізоляції країни від міжнародного співтовариства, а навпаки – створює сприятливі передумови для динамічного розвитку її відносин зі світом згідно із загальновизнаними нормами міжнародного права та власним розумінням своїх національних інтересів, на засадах взаємовигідного співробітництва і безпеки.

Основні життєво важливі пріоритети ґеополітичної стратегії України:

1. Відродження европейської ідентичности. інтеґрація до европейських і евроатлантичних політичних структур, посилення економічного й політичного потенціалу і “дієспроможности” України в широкому розумінні цього терміна за рахунок прискорення внутрішнього розвитку та участи в европейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; пріоритетна орієнтація на інтеґрацію до Европейського Союзу і Західно-Европейського Союзу, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання як перший крок до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем структури европейської безпеки. інтеґрація України до европейських структур повинна супроводжуватись реалізацією широкої програми заходів з метою якнайшвидшого входження в европейський соціокультурний простір, а також відкритістю країни не тільки до економічних, але й до культурних та інформаційних інвестицій, що передбачає цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних евроатлантичних цінностей і соціо-культурних орієнтацій.

2. Політика активного нейтралітету. Найбільш раціональною та ефективною щодо реалізації власних національних інтересів політикою України є послідовна імплементація в життя стратегії “активного нейтралітету”, який на відміну від політики “самопроголошеного нейтралітету” (що має здебільшого пасивний характер) передбачає статус, подібний до такого, що його має Швеція у відносинах з европейськими структурами безпеки. За такої стратегії формально нейтральна Україна поступово і планомірно підвищить рівень своєї кооперації з НАТО в рамках Ради евроатлантичного партнерства, програми “Партнерство заради миру” і відносин “особливого партнерства”.

Україні важливо активізувати дипломатичні зусилля з метою сформувати на Заході стійкі переконання в тому, що відсутність можливости безпосередньо увійти до НАТО здатна завдати чималої політичної шкоди нашій державі й у перспективі може підірвати тут реформаторський процес. На думку авторів, Північноатлантичному Альянсу після оголошення прийому нових членів (Польща, Угорщина, Чехія) мало б сенс відкрито визначити можливих кандидатів “другої хвилі”, зокрема з-поміж країн Центральної Европи, що в тій чи іншій формі висловлюють таке бажання.

Необхідно сприяти активізації зовнішньополітичного мислення політичних еліт країн – членів НАТО в напрямку ґрунтовнішого аналізу труднощів і перешкод, що виникають у зв’язку з можливою перспективою членства країн Центральної Европи (включаючи Україну) в Альянсі. Має бути враховано, що поодинці ці країни можуть не справитися з вирішенням численних проблем, що постають перед ними на цьому шляху, а отже, держави НАТО могли б ужити важливі превентивні заходи з метою вироблення особливих стратегічних курсів щодо кожної країни – потенційного члена Альянсу.

3. Зміцнення і розвиток стратегічного партнерства із США. Сьогодні ця країна – єдина у світі наддержава, яка реально здатна здійснювати і здійснює багатосторонній прямий і непрямий вплив на Україну. США стають головним чинником і гарантом процесів інтеґрації України до евроатлантичної спільноти. Стратегічне партнерство із США має стати головним пріоритетом зовнішньої політики України. Завдяки унікальним можливостям і ролі США це не тільки не буде суперечити генеральній лінії України на сильну реґіональну політику, а й сприятиме їй. Рівень та інтенсивність співробітництва України із США та державами Західної Европи є інтеґральним показником наявности чи відсутности в Україні політичної волі продовжувати курс на европейську інтеґрацію, проводити економічні й політичні реформи, впроваджувати в життя демократичні норми та принципи.

4. Розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією. Принципово помилковими є спроби розглядати відносини з РФ як полярну альтернативу: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Більш правильним є підхід до вищезгаданих відносин як до складного багатовимірного комплексу, що має як сфери співробітництва, так і, водночас, сфери конкуренції чи навіть прямої конфронтації (зовсім не обов’язково військової).

Зважаючи на існування цих сфер кооперації і конфронтації в найрізноманітніших галузях міжнародних стосунків, і повинна будуватися політика України щодо РФ. Це – політика взаємовідносин двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери співробітництва і звужувати сфери конфронтації, при цьому усвідомлюючи, що останні завжди будуть існувати в тій чи іншій формі.

Обидві держави проводять власну внутрішню і зовнішню політику, обирають статус нейтральности чи позаблоковости, входять до економічних, політичних чи військових союзів, створюють альянси та блоки, виходячи зі своїх національних інтересів і національної безпеки.

5. Сильна реґіональна політика. Україні потрібен курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР, активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і геґемоністських амбіцій. Посилення економічного, політичного, військового та культурного співробітництва з новими незалежними державами (особливо з Грузією, Азербайджаном, Туркменистаном, Узбекистаном, Молдовою та іншими, інтереси яких загалом не конфронтують з українськими, а є взаємодоповнюючими) сприятиме не тільки взаємовигідній торгівлі, а й створить у перспективі нову ситуацію у сфері безпеки України, оскільки формуватиметься певна противага російській телурократії в межах пострадянського простору.

За умов, коли ще не створено нову систему европейської безпеки, формування в евроазійському просторі ще однієї спільноти на взірець Европейського Співтовариства не є доцільним з точки зору національних інтересів України. Прив’язування України до нової “укріпленої” моделі СНД означатиме відмову назавжди від самостійної европейської політики, а згодом і від будь-якої самостійности в зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Між двома системами неодмінно виникатиме конкурентна боротьба за геостратегічні й ґеоекономічні впливи, в якій Україна відіграватиме периферійну роль. Для України важливо шукати шляхи, що ведуть до поступового перетворення всього евроазійського ґеополітичного простору – від Атлантики до Тихого океану – на цивілізовану спільноту суверенних держав без домінування якогось одного центру. Україна зацікавлена як у прилученні до високотехнологічного европейського ринку, так і в містких ринках на Сході, зокрема в Азійсько-Тихоокеанському реґіоні, шляхи до якого пролягають через РФ та Центральну Азію.

6. Зміцнення особливих відносин із стратегічно важливими сусідами. Насамперед ідеться про Польщу, Туреччину, країни Балтії, Центральної та Південно-Східної Европи, Транскавказький реґіон. Важливо сприяти формуванню “поясу стабільности” і реґіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Прикаспію. Тісна кооперація і співробітництво з країнами Центральної Европи (ЦЕ) і Балто-Чорноморського реґіону у галузях як економіки, так і політики та безпеки повинні розглядатися як важливий перехідний етап інтеґрації України в Европу.

Як спадкоємниця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у Каспійсько-Чорноморському реґіоні та на Балканах Україна має відігравати значну роль в організації тут нової системи порядку. Для неї життєво важливим є влагодження конфліктних ситуацій у реґіоні, формування моделей стратегічного партнерства з країнами ГУУАМ.

7. Формування стратегічного трикутника Польща – Україна – Туреччина з можливою участю інших стратегічно важливих країн. Ця ґеополітична конфігурація може бути основою реґіональної стабільности Балто-Чорноморського паска і ЦЕ в цілому. Спираючись на фланґах на дві країни НАТО і відчуваючи підтримку Брюсселя і Вашинґтона, Україна справді могла б виконувати роль ключової ланки нової архітектури европейської безпеки.

8. Активна участь у створенні европейських і евразійських транспортних коридорів. Створення і використання нових систем транспортних та енергетичних комунікацій як по “Балто-Чорноморсько-Близькосхідній” вісі, так і по вісі “Західна Европа – Україна – Транскавказзя – Центральна Азія – Китай” на сьогодні стає чи не найважливішим питанням економічної безпеки держави.

Питання диверсифікації джерел постачання енергії і стратегічної сировини мають бути віднесені до життєво важливих проблем національної безпеки і поставлені під жорсткий державний контроль. Подальші зволікання з їх вирішенням є неприпустимими. Прискорена розбудова нафтогазових транспортних коридорів, що ведуть через Україну й інші країни Чорноморсько-Каспійського реґіону, створення умов їх безпечного функціонування – це одні з найпріоритетніших завдань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної стратегії України в ХХI столітті.

9. Розширення економічної (включаючи військово-економічну) та політичної присутности України на Близькому Сході, в Центральній та Південній Азії та країнах АТР. Одним з найважливіших завдань подолання економічної кризи і наступного розвитку України у ХХI ст. є її інтеґрація в систему міжнародного поділу праці. Істотною перешкодою тут залишається автаркія, фактична відокремленість української економіки від міжнародних ринків товарів, послуг, капіталів і технологій. Україні треба активно виборювати “нові економічні ніші” на світових ринках. Це полегшено тим, що за нею не тягнеться “хвіст” імперських і ґеополітичних амбіцій. Для країн, які з тих чи інших причин можуть бути ґеополітичними конкурентами США, Заходу чи РФ, співробітництво з Україною є привабливішим.

Підготував Т.Матіїв