зміст

© И.Белобородова, 2000
ПОЛИС. – №4. – 2000

Сучасна ґеополітична ситуація, яка поки що дозволяє зберігати ілюзію багатополярности світу, що виникнула після закінчення холодної війни, породила конструювання віртуальних методів пошуку й оцінки нових ґеоцивілізаційних координат. Таке конструювання значною мірою постало завдяки складнощам при застосуванні особливого аналітичного методу, покликаного обґрунтувати, наскільки та якою мірою науково спроможне вживане в ґеополітиці натуралістичне тлумачення історії та воєнно-стратегічного суперництва держав.

Нова ідентичність в умовах завершення “битви ідеологій” набуває рис ґлобальної сили, яка визначає світовий розвиток на межі XXI ст. Зараз можна стверджувати, що її пошук триває принаймні в двох напрямках. З одного боку, очевидне прагнення, помітне під час локальних війн і конфліктів, до конструювання ідентичности на основі апелювання до етнічних і релігійних коренів і зниження за рахунок цього статусу нації-держави. Наростання цих тенденцій, на думку низки дослідників, призведе до передбаченого С.Гантінґтоном “конфлікту цивілізацій”, небезпечного нічим не обмеженими конфліктами анахронічно усвідомлюваних інтересів. Найгострішими ці сутички стають у реґіонах, розташованих на лініях цивілізаційних розламів (Косово, Чечня тощо).

З іншого боку, зниження статусу нації-держави неминуче призводить до підвищення ролі транснаціональних утворень і неурядових об’єднань, які шляхом подолання національних кордонів намагаються безпосередньо впливати на систему світової безпеки. У цьому сенсі дуже показова ґеополітична ситуація на Півночі Европи. Вона визначається формуванням тут системи “м’якої” безпеки, що робить акцент не стільки на військово-політичних (як у традиційній “жорсткій” системі), скільки на загальнополітичних, соціальних, екологічних, економічних, етнічних, релігійних та інших аспектах міжнародного співробітництва (Копенгаґенська школа досліджень проблем світу і безпеки). Такий новий – “усеосяжний” – підхід до питань безпеки міцно утвердився в Північних країнах у 1990-і роки на державному рівні та перетворився в один з основних принципів їхньої ґеополітики.

Особливим методологічним інструментом досягнення адекватних ґеополітичних устремлінь Північних країн стала концепція реґіонального будівництва, що з’явилася в середині 1990-х років як альтернатива теорії та практиці реґіонального розвитку. В останній формування стійких ґеополітичних площин орієнтоване або на внутрішню подібність, засновану на певній культурній, історичній, лінгвістичній ідентичності, або на зовнішні зчеплення у формі чинних міжнародних структур. Проте, при такому підході залишається без відповіді запитання: які чинники є “зовнішніми”, а які – “внутрішніми”, коли йдеться про утворення та функціонування реґіональних структур. Сучасна ґеополітична ситуація вносить іще більшу непевність у вирішення цієї проблеми, позаяк розбалансованість двополюсного світу призвела до розпаду старих і формування нових (як ідентичних, так і стратегічних) реґіонів, а головну роль у даному процесі відіграють інші чинники.

У цих умовах автори концепції реґіонального будівництва запропонували принципово нове розв’язання питання про основи світової (насамперед европейської) ґеополітики. Якщо традиційні концепції, пояснюючи існування стійких ґеополітичних площин, насамперед підкреслювали їхню внутрішню замкнутість, зумовлену існуючою розстановкою сил і чітко закріпленим лідерством, то в основу описуваної концепції була покладена ідея про створення транснаціональних об’єднань. Всередині таких об’єднань відбувається вільний вибір держави-лідера, здатної сформувати в масовій свідомості населення таких утворень (через ЗМІ, виступи політиків, учених, творчої інтелігенції) певні реґіональні образи. Відповідно до цієї концепції, рамки і склад реґіону визначаються не культурною (історичною, соціальною, лінгвістичною, конфесійною) подібністю, і не приналежністю до тих чи інших міжнародних блоків і організацій, а залученістю суб’єкта у процеси загальнореґіонального будівництва, які уже окреслилися раніше.

Отож, за концепцією реґіонального будівництва, формування ґеополітичних площин може розглядатися як пізнавальний результат цілеспрямованих політичних зусиль, як реакція на поширення націоналізму.

Ареал зародження, а відтак апробації політики реґіонального будівництва саме на Півночі Европи далеко не випадковий. Цей реґіон відіграє особливу роль у розстановці сучасних ґеополітичних сил. Він є не просто одним із найважливіших джерел сировини, але й доволі стабільний (на противагу Півдневі), до того ж він має розвинуту інфраструктуру та інтеґрований у загальноевропейські процеси. У зв’язку із цим Північ Европи стає привабливою не лише для всього Старого світу, але й для віддаленіших США і Японії. Показово, що Америка, відразу ж після визнання Европейським Союзом у грудні 1999 р. особливого статусу Півночі в політиці ЕС (програма “Північний вимір”), запропонувала альтернативну програму “Північна ініціатива”, довготермінова мета якої – встановлення контролю над Арктикою – очевидна. Проте, ідеї, покладені в основу “Північного виміру”, набагато глибші та пов’язані зі змінами, які відбуваються на ґеополітичній карті Европи упродовж останнього десятиліття. Загалом ці зміни в ґеополітичному контексті характеризують три процеси.

1. Створення принципово нового засобу взаємодії політичної організації з географічним середовищем. Єдиний Европейський акт (Маастрихт, лютий 1986 р.) закріпив утворення політичної системи, в основу якої було покладено ідею національного “евробудівництва”. І хоча Маастрихтська угода більшою мірою спирається на неоімперську ідею та принцип субсидіарности, проте говорити про відмову від наднаціонального підходу в політиці ЕС було б передчасно. Можна сказати, що сучасний ЕС водночас поєднує в собі наднаціональний і міждержавний підходи, що, зрештою, визначає головні проблеми і хиби даної політичної системи.

2. “Розширення” Евросоюзу. В узагальненому вигляді ця проблема може бути представлена як розмежування між “осердям”, яке включає переважно басейн Райну та його приток (Гартленд, за Маккіндером), і “периферією”, яка складається з менш розвинутих реґіонів Півдня й особливо Сходу Европи. Окрім чисто функціональних труднощів (різниця рівнів соціального та економічного розвитку, екологічної безпеки тощо), аспект “розширення” ЕС пов’язаний із можливими змінами ґеополітичного простору, оскільки наслідки даного перегину не можуть не зачіпати життєвих інтереси держав, які залишилися поза межами Евросоюзу. Насправді “розширення” ЕС на Схід дає інтеґраційному угрупованню змогу перетворити зміну ґеополітичних координат у результат цілеспрямованої політичної діяльности, визначаючи на власний розсуд, де починається і де закінчується Европа.

3. Відродження відмінностей і розмежувань у самій Европі, які проходять не лише по горизонталі “Захід – Схід” (хоча тут – найгостріше), але й в інших географічних спряженнях. Ці відмінності й межі, які склалися історично та існували упродовж століть усередині европейської цивілізації, були на певний час відсунуті на задній план тим розколом, який внесла в розвиток континенту холодна війна. Її завершення поставило Европу перед необхідністю вибору нових ґеополітичних координат і систем відліку. Окрім того, значні корективи в таку систему координат вносить існування т.зв. малої Европи (Норвеґія, Швейцарія, Туреччина, Ісландія, Мальта, Ліхтенштейн і Сан-Марино) – країн, які не беруть участи в Евросоюзі, але вкрай зацікавлені у розвитку партнерських економічних стосунків із Сходом, насамперед із Росією.

Потреба вибору нових ґеополітичних координат і систем відліку поставила перед Европою проблему визначення своєї ґеоцивілізаційної ідентичности, тісно пов’язану із ґеополітичним моделюванням навколо певної осі.

Свого часу Берлінський мур служив своєрідним “нульовим меридіаном” у розмежуванні “цивілізованого” (демократичного) Заходу і “варварського” (комуністичного) Сходу. Новий міжнародний політичний порядок не лише розмив цю грань, але в перспективі може істотно змістити межу “корінної” (Західної) Европи далеко на схід. Відверто політизованою поступкою в цьому напрямку можна вважати прийнятий у сучасній політичній географії термін “Центрально-Східна Европа” для позначення країн колишнього соцтабору. Отож, на сучасній карті приявні вже не дві, а щонайменше три Европи: Середня (Центральна) і співвідносні щодо неї Західна й Східна. Можна сказати, що в цій схемі відтворена модель розподілу континентального простору, яка, на думку Роккана, була притаманна Европі вже від доби раннього середньовіччя, як-от: центр Европи, її ґеополітична вісь, т.зв. пасмо міст (Нідерланди, Лотаринґія, Бурґундія, Райнланд, Швейцарія), і дві периферії – західна, обернена до моря, і східна, обернена до суходолу. Проте роль периферії явно не відповідає не лише інтересам сильно інтеґрованих територій, розташованих на захід від “пасма міст”, але й східних реґіонів, які перебувають ще на стадії будівництва власної ґеоцивілізаційної ідентичности. Припускаю, що згодом европейська ґеополітична вісь буде поступово “остернізуватися”, зміщуючись убік сучасної Центрально-Східної Европи.

Схоже, що процеси реґіоналізації сучасної Европи мають чітко виражену хрестоподібну форму. Стрижнем даних процесів залишається рокканівське “пасмо міст” – “корінна” Европа. Обабіч цієї осі посилюються процеси, які мають характер радше не реґіоналізації, а інтеґрації, стягування (при збереженні певних національних, ґеополітичних інтересів) до основного ядра. Таку вертикальну модель доповнюють два горизонтальних зрізи.

Ще одною системою вибору точки відліку ґеополітичних координат може служити друга европейська вертикальна вісь, утворена “східним пасмом міст” (Афін – Скоп’є – Софія – Київ – Полоцьк – Псков). Це пасмо було тісно пов’язане з візантійським ґеокультурним (східнохристиянським) полем й історично завжди протистояло західній (католицькій) ґеоцивілізаційній осі “корінної” Европи. Дана схема координат задає принципово іншу модель вертикального членування Европи, аніж рокканівська, проте її детальна розробка, очевидно, – справа майбутнього.

Обидві запропоновані моделі “працюють” тільки на вертикальних перерізах, тоді як для Росії актуальніше горизонтальне членування простору, зумовлене загалом її природно-кліматичними ландшафтами. Навіть історико-етнографічне районування російського народу на три зони (північну, середню, південну) має чітко виражений горизонтальний переріз. Вертикаль актуалізується тільки в зауральському просторі (Західний, Східний Сибір) географічною заданістю Уральського хребта.

Розроблена Фінляндією концепція “Північного виміру”, на мій погляд, якнайбільше відповідає російським традиціям структурування ґеополітичного простору. Коротко суть запропонованої концепції зводиться до продовження “корінного” европеїзму до берегів Льодовитого океану з одночасним включення Росії до сферу европейських інтересів саме через північну горизонталь. Іншими словами, у рамках концепції “Північного виміру” пропонується принципово нова модель конструювання европейського простору – хрестоподібне з’єднання вертикалі і горизонталі. Причому, ця модель підходить не тільки для Росії, але й для інших “колишніх” східноевропейських країн, які наполягають тепер на своїй серединності та самовизначаються як “центрально-европейські”. Концепція “Північного виміру” пропонує “зниклому” Сходові Европи нове місце у визначенні його ґеоцивілізаційної ідентичности – за рахунок підключення до північної горизонталі. Остання мислиться як місце зустрічі “корінної” та колишньої Східної Европи, як посередник на грані двох світів.

Структуротворчим стрижнем нового виміру ґеополітичних координат тут служить ідея “північности” (northerness), яка могла б, на думку авторів концепції, стати точкою відліку для формування нової ґеоцивілізаційної ідентичности. Стратегія конструювання ґеоцивілізаційного простору через штучно утворювані ідентифікаційні характеристики була успішно апробована Північними країнами у процесі створення, а відтак функціонування Евроарктичного Баренцового реґіону (від 1993 р.), який об’єднав північні провінції Фінляндії, Швеції, Норвеґії та Росії.

Таким чином, у ґеополітичній перспективі політика “Північного виміру”, спрямована на те, щоб надати жорсткій вертикальній структурі Европи горизонтального напрямку і розширити її кордони на Північ (насамперед за рахунок “східних” територій), пропонує Росії ґеоцивілізаційний вибір або між “Скитами та азіатами” і “країною холоду й ведмедів” (горизонталь), або між “европеїзмом” і “візантинізмом” (вертикаль).

Переклав А.П.