© О.Демків, 2000

Останнє десятиліття увійде в історію людства, як час краху ґлобальної ілюзії під назвою “комунізм”. Влітку 1989-го, за два роки до фактичного розпаду СССР, у праці “Кінець історії?” Ф.Фукуяма, хоч і поставив у кінці знак запитання, все ж проголосив остаточну перемогу цінностей західної культури. Та й справді, значна частина керівних еліт посттоталітарних країн із вражаючою швидкістю перетворились з апологетів універсального марксистського міту в прихильників ліберально-демократичного шляху розвитку, а в його межах якомога швидшої модернізації суспільства за західним зразком. Як це могло відбутися так раптово?

Відповідаючи на це питання, зазвичай говорять про безпринципність цих людей, чи про поверховість, вдаваність їхніх нових “переконань”, і почасти це справді так. З іншого боку, зміни у світоглядних орієнтаціях керівних еліт відбулись не за одну ніч, а поступово, під потужним тиском інформаційних потоків з-за “залізної завіси”, і з цим також можна погодитись. І все ж таки поворот видається надто радикальним, адже мова йде про протилежні світоглядні позиції.

Річ, на наш погляд, у наступному: завжди і за будь-яких суспільних обставин людина залишається вірною усталеним стереотипам, спрощеним схемам сприйняття та дії. Серед цих схем найпривабливішою є світоглядний монізм, оскільки останній перебуває у повній відповідності з природним консерватизмом людини, а в умовах посттоталітарних держав ще й підсилюється соціальною аномією (одноваріантний монізм сприймається як стабільність). Отож, стаючи “західником” у своїх прагненнях чи системі цінностей, індивід чи спільнота з тоталітарним минулим і відповідно спотвореною психікою залишається вірним світоглядному монізмові і тут уже не грає особливої ролі, в яких формах цей монізм виявляється.

Згідно з цим принципом відбулась і переорієнтація пострадянських (в т. ч. і українських) еліт. Марксизм та теорію модернізації об’єднує їхній універсалізм – уявлення про еволюцію суспільства як про всезагальний процес, що має однакові закономірності і етапи для всіх цивілізацій, країн та народів.

У філософії історії виділяють два кардинально протилежних бачення історичного розвитку:

Останній підхід використовувався для обґрунтування різних, часом несумісних, явищ політичного життя, проте, об’єднувало їх уявлення про єдиноспрямованість, заданість, невідворотність історичного процесу, що свідчить про світоглядний, не обов’язково політичний, тоталітаризм їхніх прихильників.

Теорія модернізації, виникаючи у 50-ті, 60-ті роки ХХ століття як одна з теорій суспільно-історичного розвитку, узгоджена з парадигмою прогресивних змін, що була окреслена філософією Нового Часу, значною мірою формувалася у вигляді відповіді на виклик марксизму та неомарксизму і через це так чи інакше відтворювала деякі риси теорії суспільно-економічних формацій.

Під поняттям модернізації зазвичай розуміють глибинні зміни в економічній, політичній та ціннісній системі суспільства, що відбуваються внаслідок того, що Парсонс назвав: “демократичною, промисловою та освітньою революцією”. Іншими складовими модернізації називають: індустріалізацію, урбанізацію, підвищення рівня писемности, добробуту, соціальної мобільности, вироблення подібних до західних типів освіти, запозичення західних принципів і механізмів господарської діяльности та трансформацію політичної системи у напрямку демократії й ліберальних цінностей. Отже, як бачимо, модернізація передбачає зміни майже у всіх сферах життя суспільства. Саме міждисциплінарний, цілісно-узагальнюючий характер прихильники модернізації вважають її сильною стороною.

При аналізі структурних змін, що відбуваються при переході від традиційного (чи тоталітарного ) суспільства до сучасного, специфіка політичних та економічних трансформацій пов’язується з проблемою зміни самої людини, її уявлень, цінностей, орієнтацій та способів взаємодії з собі подібними. Разом з тим, деякі західні автори говорять про поверховість модернізації, що відтак не несе з собою небезпеки для ідентичности спільноти, яка їй піддається.

Так, С.Гантінґтон пише: “Захисники тези про кока-колонізацію ототожнюють культуру із споживанням матеріальних продуктів. Однак, суттю культури є мова, релігія, вартості, традиції та звичаї. Якщо росіяни п’ють кока-колу, це зовсім не означає, що вони мислять подібно до американців. Так само, той факт, що американці стали їсти суші, зовсім не означає, що вони стали мислити подібно до японців”. Або: “Захід неспроможний вторгнутися в архетипові ядра інших культурно-цивілізаційних конгломератів і якісно їх змінити, уподібнивши собі”. З ним погоджується й А.Тойнбі: “Світова карта людських суспільств залишається незмінною від часів утворення західного суспільства. Взявши активну участь в боротьбі за існування, Захід притис своїх суперників до стіни і обплутав їх сітями своєї економічної та політичної переваги, проте не зміг цілком обеззброїти їх і позбавити їх властивої їм культури. Тоді як економічна і політична карта світу нині і справді забарвлені в колір заходу, культурна карта залишається незмінною відколи західне суспільство розпочало свій економіко-політичний наступ”.

Трохи дивно чути подібні речі від таких визнаних авторитетів, адже ідеологія (складовими якої є політичні та економічні установки) не є явищем поверховим, свавіллям тих чим інших політиків. Ідеологія повинна перебувати в гармонії з архетипами певного суспільства і органічно випливати з них. Інакше, або культура (консолідуючий чинник та енергетичне джерело нації) зводиться до рівня самодіяльного фольклору, або нехарактерні для певної спільноти економічні та політичні побудови зазнають краху.

Неадекватність теорії модернізації виявилась у т.зв. “провалах модернізації” в Латинській Америці, південно-східній Азії та пізніше підтвердилась на досвіді постсовєцьких країн. Згадані провали є нічим іншим, як реакцією на неорганічні для політико-культурного розвитку тієї чи іншої країни спроби трансформувати її політичну систему.

Як відомо, виділяють два типи модернізації: 1) органічна (оригінальна, західна) та 2) неорганічна (східна). Тож, говорячи про універсалізм модернізації, маємо на увазі специфіку її сприйняття у посттоталітарних суспільствах. Командно-адміністративна система плекала пасивний, споглядальний спосіб політичної участи, що по суті звільняло людину від необхідности вибору, тобто від справжньої свободи. Як тут не згадати слова Маркса: “Найвищою формою рабства є та, коли люди не усвідомлюють, що вони раби”. За умови відсутности серед спільноти прошарку людей, здатних брати на себе тягар вибору, зростає спокуса скористатись протореним, шаблонним шляхом. Успадкований нами світоглядний монізм не залишає нам іншого вибору, окрім механічного відтворення західних зразків. Це цілком відповідає теорії модернізації, оскільки, згідно з нею, сучасне суспільство повинне наближатись до єдиного типу, а саме до західного.

У посттоталітарному суспільстві демітологізація суспільної свідомости не відбулася. В ній місце марксистського міту посів міт модернізації. Виявилось, що “західник” відкинув старий ритуал не в ім’я свободи, а в ім’я нової віри. Замість того, щоб втримати, синтезувати у власній свідомості краще з двох ритуалів, двох систем цінностей (що і є способом існування у складному, багатовимірному світі), “західник” стає фанатиком нового ритуалу.

Спроби перенесення модернізації на незахідний ґрунт без врахування історичних та культурно-психологічних особливостей спільноти – ризикує перетворитись із т.зв. “східного” варіанту модернізації у сліпе мавпування. У Піночета були добрі американські радники, і вони привели Чилі до економічного успіху. В іранського шаха також були добрі американські радники, але влада опинилась в аятоли Хомейні. Японія модернізувалась і стала однією з найрозвиненіших держав світу. Росія також стала на шлях модернізації, проте зараз світ з острахом спостерігає за зростом там шовіністичних настроїв та ура-патріотизму.

Якщо йдеться про доцільність та своєчасність модернізації у випадку України, доцільно поглянути на країни з досвідом, подібним до нашого, тобто на постсовєцький простір. Там, повсюдно, окрім, можливо, Прибалтики простежується регрес у становленні демократії після романтичної доби кінця 80-их – початку 90-их. Зазвичай це політичні режими авторитарного характеру, або дрейфуючі в цьому напрямку. Відмовлятися бачити тут закономірність – нелогічно. В теорії Міґраняна, що з’явилась наприкінці 80-их років, йдеться про необхідність авторитарного етапу при переході від тоталітаризму до демократії. Радник першої адміністрації президента Рейґана Д.Кіркпатрік у статті “Диктатури та подвійні стандарти” (1979) висловила припущення про те, що демократія зовсім не є універсальною тенденцією, чи загальною потребою. Насправді демократія – лише форма політичної і соціальної організації, характерна для англосаксонського світу.

Разом з тим, в колах інтелектуальної еліти існує небезпечна тенденція – швиденько переорієтувавшись з прихильників марксизму у закоренілих лібералів, “у штики” сприймати навіть згадку про альтернативні модернізаційному шляхи розвитку.

Нам усім слід врахувати, що існує плюралізм часових масштабів, необхідних для змін: а) політичних, б) економічних, в) суспільної свідомости. Ця тричленна єдність у стабільному суспільстві перебуває у стані рівноваги. У випадку України маємо політичні інститути західного зразка (принаймні зовнішньо), гібрид командно-адміністративної системи управління з формально-ринковими механізмами в економіці та тоталітарну суспільну свідомість, яка відмовляється сприймати дві попередні складові. Радикальна зміна політичного устрою може відбутися за одну ніч в результаті революції чи перевороту. А суспільна свідомість може бути законсервована десятиліттями та існувати без змін. Для ефективної зміни трьох названих параметрів життя суспільства одна з вказаних складових повинна врівноважувати зміни у двох інших. У випадку постсовєцького простору таким врівноважуючим фактором найімовірніше стає авторитаризм, і це не апологетика цієї форми правління, а констатація факту. Не лише азійські володарі –Акаєв, Алієв, Назарбаєв, а й “нібито европейці” Лукашенко, Путін, Кучма є політичними явищами одного порядку. Їхній період є неминучим. Проте, стане він переходом до демократії, чи поверненням до тоталітаризму – покаже час. Однозначно можна сказати лише одне: це не кінець, це початок історії.