зміст

У історії, розказаній тут, імена учасникам будуть роздані в кінці, а не на початку викладу.

***

На столичному математичному факультеті познайомив нас молодший брат, який вивчав філологію та військову справу. Оскільки вона шукала колегу, з яким би могла готуватися до “Математики-I”, ми почали вчитися разом, а позаяк вона не була, на відміну від мене, з провінції, вчилися ми у великому будинку її батьків. Кожного ранку, досить рано, я проходив повз блискучий автомобіль марки “Layland-Buffalo”, що належав їй. Перед дверима нахилявся і шукав камінь, клав його до кишені, дзвонив і піднімався на поверх. Книжок, зошитів, інструментів й приладдя я із собою не носив; все залишалося у неї й завжди було готовим до роботи. Ми вчилися від сьомої до дев’ятої, тоді нам приносили сніданок, а потім ми продовжували вчитися до десятої, а з десятої до одинадцятої в основному повторювали вже пройдений матеріал. Весь той час я тримав у руці камінь, який, в разі коли б я задрімав, падав на підлогу і будив мене до того, як вона встигала щось помітити. Після одинадцятої вона продовжувала вчитися, але я після тієї години вже не вчився. Таким чином, підготовка до іспиту з математики відбувалася щодня крім неділі, коли вона знову ж таки вчилася без мене. В результаті вона дуже швидко помітила, що я не встигаю за плином її думок і що мої знання все більше і більше відстають від її знань. Вона гадала, що моя відсутність зумовлена бажанням самому трохи підготуватися по темах, які я пропустив, але нічого не говорила.

– Нехай кожен як глист проїдає свій шлях перед собою, – думала вона, свідома того, що, навчаючи іншого, не вчить себе.

Коли настала вереснева сесія, ми домовилися зранку у день складання зустрітися і разом піти на іспит. Схвильовано-збуджена, вона не встигла особливо здивуватися, що я того дня не з’явився і що мене не було на екзамені. Вже склавши іспит, вона запитала себе, що зі мною сталося. Але мене не було аж до зими. – Зрештою, не кожній мурашці мед збирати, – вирішила вона, проте інколи запитувала себе: – А чим він, власне кажучи, займається? Це, напевно, один з отих рознощиків усмішок, який купує свій товар на Сході, а продає на Заході, або навпаки...

Вона несподівано зустріла мене одного ранку, в час, коли треба було вчити “Математику-ІІ”, з цікавістю зауваживши нові латки на моїх ліктях та відросле волосся, якого не бачила раніше. Усе повторилося як першого разу. Щоранку я приходив у визначений час, а вона спускалася крізь зелене та слоїсте повітря, немов крізь воду, повну холодних та теплих струменів, відчиняла мені двері, сонна, але з отим своїм поглядом, від якого тріскають дзеркала. Якусь мить дивилася, як я вижимаю в шапку бороду і як знімаю рукавиці. Приклавши середній палець до великого, я рішучим рухом вивертав їх підкладкою догори, одним змахом знімаючи обидві з рук. Коли з цим було покінчено, вона не зволікаючи переходила до роботи. Вона була сповнена рішучості вчитися на повну силу, і так відбувалося щодня. З неослабною волею та систематичністю вона входила в усі тонкощі предмету, чи то було зранку, коли ми, ще на свіжу голову, починали працювати, чи після сніданку, чи перед закінченням, коли вона працювала дещо повільніше, але не пропускаючи жодної дрібниці. Як і раніше, я йшов об одинадцятій годині, і вона знову невдовзі помітила, що моя увага розсіюється, що мої погляди за годину старіють, і що я відстаю. Вона дивилася на мої ноги, одна з яких завжди була готова зробити крок, тоді як друга була абсолютно спокійною. А потім вони мінялися ролями.

Коли настала січнева екзаменаційна сесія, вона гадала, що я не зможу скласти іспит, але мовчала, відчуваючи себе теж трохи винною. – Зрештою, – вирішила вона, – чи я маю його поцілувати в лікоть, щоб він вивчив? Якщо він ріже хліб на голові, це його справа...

Коли ж і того разу я не прийшов на іспит, вона все ж таки здивувалась і після іспиту розшукала список студентів, щоби перевірити, чи не маю я складати після обіду або в якийсь інший день. На її величезне здивування, мого імені взагалі не було у списку, ні на цей, ні на будь який інший день екзаменаційної сесії. Було очевидно: я навіть не збирався здавати іспит під час цієї сесії.

Коли ми знову побачилися у травні, вона вчила “Напружений бетон”, і коли на питання, чи я готуюся до нескладених іспитів, дістала відповідь, що я теж готуюся складати “Напружений бетон”, ми продовжили вчитися разом, як і раніше, немов нічого й не сталося. Усю весну ми провели готуючись до іспиту, а коли підійшла червнева сесія, вона вже наперед зрозуміла, що я й цього разу не з’явлюся на іспит, і що ми не побачимося аж до осені. Вона замислено дивилася на мене гарними очима, між якими на її широкому обличчі вистачило б місця для цілих вуст. І справді, все знову повторилося. Вона складала і склала “Напружений бетон”, а я взагалі не з’явився.

Повернувшись додому, вона, задоволена досягнутим успіхом, але гублячись у здогадках щодо мого становища, помітила, що я в поспіху забув у неї попереднього дня свої зошити, і серед них вона знайшла мою заліковку. Не роздумуючи, вона відкрила її і зі здивуванням з’ясувала, що я взагалі не вивчаю математики, що я навіть не студент математичного факультету, що я студент цілком іншого факультету, де регулярно складаю іспити. Згадала безкінечні години спільного навчання, які були для мене марними зусиллями, позбавленими цілі, чистою втратою часу, і поставила неминуче питання: чому? Чому я стільки часу проводив із нею, вивчаючи предмети, які не мають нічого спільного з моїми зацікавленнями і екзаменами, які я маю складати? Вона довго думала і дійшла одного-єдиного висновку: завжди треба брати до уваги й те, що вкрите мовчанням; все робилося не заради іспитів, а заради неї. Хто б гадав, подумала вона, що я буду таким сором’язливим і що роками не наважуватимусь освідчити їй свою симпатію. Вона одразу подалася до винайнятої кімнати, де я мешкав разом із кількома ровесниками з Азії та Африки, здивувалася бідності, яку побачила і дістала інформацію, що я поїхав додому. Оскільки їй дали також адресу маленького містечка неподалік від Тессалонік, вона не роздумуючи сіла у свій “Buffalo” і поїхала шукати мене на Егейське узбережжя, вирішивши поводитися так, ніби не виявила нічого незвичайного. Так і сталося.

Вона приїхала під вечір і побачила на березі показаний їй будинок, з дверима, відкритими навстіж, з великим білим биком, прив’язаним до кілка, на який було насаджено свіжий хліб. Всередині вона побачила постіль, на стіні – образ, під образом – червону китицю, дірявий камінь на шнурку, дзигу, дзеркало та яблуко. На постелі лежала молода оголена людина з довгим волоссям, та засмаглою на сонці шкірою, яка обернулася спиною до вікна і спиралася на один лікоть. Глибока жолобинка, що йшла вздовж спини й закінчувалася між бедрами легким вигином, зникала під грубою солдатською ковдрою. Їй здалося, що дівчина от-от обернеться, і тоді вона зможе побачити її груди, великі, міцні й блискучі у теплому вечірньому повітрі. Коли це справді сталося, вона побачила, що у ліжку лежала зовсім не жінка. Спершись на одну руку, я жував вуса, повні меду, що правив мені за вечерю. Коли її помітили і ввели до будинку, вона все ще не могла звільнитися від першого враження, що в моєму ліжку застала особу жіночої статі. Але це враження, так само як і втома після довгої подорожі, невдовзі зникло. На тарілці, що мала на дні дзеркало, вона дістала подвійну вечерю: для себе і для своєї душі у відображенні: квасолю, горіхи та рибу, а до трапези – маленький срібний гріш, який, так само як і я, тримала під язиком доки ми їли. Так ми вчотирьох були нагодовані однією вечерею: нас двоє та наші дві душі у дзеркалах. Після вечері вона підійшла до образа і запитала в мене, що він зображує.

– Телевізор, – сказав я їй. – Інакше кажучи, це вікно у світ, що послуговується математикою, відмінною від твоєї.

– Як то? – запитала вона.

– Дуже просто, – відповів я. – Машини, літальні апарати та автомобілі, сконструйовані на базі твоїх кількісних, математичних розрахунків спираються на три елементи, які повністю позбавлені кількісних характеристик. Це однина, крапка і теперішній момент. Тільки сума однин утворює кількість; сама по собі однина не піддається кількісному вимірюванню. Що стосується крапки, вона, не маючи жодного виміру, ані ширини, ані висоти, ані глибини, не підлягає ані вимірюванню, ані рахуванню. І найменші складові частини часу завжди мають спільний знаменник: це момент сьогодення, а він теж позбавлений кількісного елементу і не піддається вимірюванню. Так основні елементи твоєї кількісної науки являють собою щось, чиїй природі абсолютно чужий кількісний підхід. Як же тоді можна вірити такій науці? Чому машини, створені за мірками тих кількісних оман, такі недовговічні, недовговічніші від людини у три, чотири або й більше разів? Поглянь, і в мене теж є білий “буффало”. Тільки він інакше зроблений, аніж твій, спроектований у Layland-і. Випробуй його і побачиш, що в дечому він кращий від твого.

– Він не дикий? – запитала вона з посмішкою.

– Аж ніяк, – відповів я. – Спробуй, не бійся.

Біля дверей вона погладила великого білого бика і неспішно його осідлала. Коли я теж сів верхи на нього, обернувшися спиною до рогів і дивлячись їй у лице, погнав я його вздовж моря, і двома ногами він топтав воду, а двома – землю. У першу мить вона здивувалася, коли я почав її роздягати. Її одежі одна за одною падали у воду, а потім і вона почала мене розстібати. У якийсь момент вона перестала їхати верхи на бику і поїхала верхи на мені, відчуваючи як я в ній стаю все важчим і важчим. Бик під нами чинив усе, що ми би самі мали чинити, і вона вже не могла розрізнити, хто їй дарує задоволення, бик чи я. Сидячи на тому подвійному коханцеві, вона бачила крізь ніч, як ми проїхали повз гай білих кипарисів, повз людей, котрі збирали на березі росу та подірявлені камені, повз людей, котрі розкладали вогнища там, де падали їхні тіні й спалювали їх; повз двох жінок, що стікали світлом як кров’ю, повз садок довжиною в дві миті, де першої миті співали птахи, а другої – спускався вечір, першої миті квітли фруктові дерева, а другої – за вітрами віяло снігом. Тоді вона відчула, як вся моя важкість перейшла у неї, як підострожений бик різко повертає і несе її в море, нарешті віддаючи хвилям, які нас розлучать...

***

Однак вона не сказала мені ані слова про своє відкриття. Восени вона готувалася до державного іспиту, і коли я запропонував вчитися разом, анітрохи не здивувалась. Як і раніше, ми вчилися щодня від сьомої години до сніданку, а потім до одинадцятої, тільки тепер вона вже не наполягала, щоб я теж опанував предмет, а я залишався і після пів на одинадцяту, на півгодини, котрі відривали нас від книжок. Коли вона на вересневій сесії склала державний іспит, її ніскільки не здивувало, що я не здавав його разом із нею.

Вона була вражена, коли після цього ніколи більше мене не побачила. Ані того дня, ані наступних днів, ні наступних тижнів, ні наступних екзаменаційних сесій. Ніколи. Здивована, вона вирішила, що, мабуть, невірно оцінила мої почуття до неї. Збентежена тим, що не може відгадати, в чому річ, сиділа вона одного ранку у кімнаті, де ми роками вчилися разом, і тоді її погляд випадково впав на “веджвудський” чайний сервіз, який ще до сніданку стояв на столі. Тоді вона зрозуміла. Місяцями, зо дня в день, з величезними зусиллями і вічним марнуванням часу й сил я працював з нею тільки для того, щоб кожного ранку мати теплий сніданок, єдину теплу їжу, яку я міг собі дозволити у ті роки. Зрозумівши це, вона запитала себе ще про щось. Чи могло бути так, що я її властиво ненавидів?

***

Під кінець залишається виконати ще один обов’язок: як було обіцяно на початку, надати героям цієї повісті імена. Якщо читач вже й сам не здогадався, ось та розгадка. Моє ім’я – Балканський півострів. Її – Европа.

Переклала Алла Татаренко