© Carnegie Endowment for International Peace, 2000

Ґлобалізація як процес наростаючої (за усіма азимутами) взаємопов’язаности людства приблизно упродовж останніх двох десятиліть пройшла (особливо в її економічному вимірі) половину кондратьєвського циклу: фаза зростання, яка почалася у 80-і роки, відтак із середини 90-х фаза зниження, а увесь цикл (або так звана довга хвиля) повинен завершитися у 20-і роки XXI століття. На межі двох фаз, або на переломі “довгої хвилі”, і виникає відчуття того, що ґлобалізація закінчується, вичерпує себе, – дехто вже заговорив про постґлобалізацію. Уявлення про завершення ґлобалізації засноване на ототожненні цього процесу лише з одним, хоча й, безумовно, важливим його виміром – економічним, а також на нерозумінні його циклічної природи. Інакше кажучи, вбачати у ґлобалізації процес, який вичерпав або вичерпує себе, можна лише при одномірному, редукціоністському підході до неї як до різновиду “трендового” рухи, знехтувавши аналізом її довготермінової логіки. Тим самим ідея фінальности ґлобалізації виявляє, на мій погляд, перекручене або навіть невірне уявлення про це явище. Широко розповсюджений образ умираючої ґлобалізації варто віднести на конто не стільки наукової, скільки масової свідомости. Дійсно, ґлобалістська свідомість як особлива форма світової суспільної свідомости виробила упродовж останніх 20 років стійкі стереотипи, які разом утворили те, що можна назвати ґлобалістською мітологією.

Ґлобалістська мітологія

Це сукупність суперечливих і навіть взаємовиключних стереотипів, породжених як панівними (mainstream), так і різноманітними опозиційними й альтернативними формами свідомости та суспільними рухами, які заявили про себе на початку 90-х років. До речі, російська суспільна свідомість, хоча і дуже неоднорідна, явно тяжіє до опозиційного полюсу, тим більше, що в сучасній Росії, як відзначає Ґріґорій Померанц, дедалі відчутніший “вітер відособлення” [1]. Зіткнення двох полюсів ґлобалістської мітології вилилося в гостру міжнародну дискусію (так званий global talk), у процесі якої на уприявнилися всі основні постулати панівної мітології. Згідно з ними, ґлобалізація – це процес, який:

У опозиційних побудовах усі ці стереотипи ґлобалістського мейнстріму виступають неначе у переверненому вигляді. Ґлобалізація постає у них як процес, який:

Як бачимо, ґлобалістська мітологія з її дуальною структурою знову відроджує поляризоване, дихотомічне бачення світу, у результаті чого втрачає позиції ідея відносности, релятивізації бінарних опозицій (Жак Дерріда), яка переважала наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Тим самим ґлобалістське світосприйняття здатне реанімувати мислення часів холодної війни, а це загрожує пришестям нового “льодовикового періоду”. Подібна небезпека походить і від пануючих стереотипів із їхньою установкою на єдиний універсальний світ, і, не меншою мірою від опозиційних мітів, які шукають опору в “ґрунті” і в доґлобалізаційному світосприйнятті. Подібні загрози притаманні і для сучасної російської свідомости, у якій бум радикальних тьєрмондистських уявлень поєднується з романтизацією-ідеалізацією совєцького тоталітарного минулого. Щоб перебороти ці небезпеки, або принаймні блокувати їх, необхідні чималі зусилля наукової свідомости, і насамперед у тій новій галузі, яку умовно іменують ґлобалістикою.

Ґлобалістика як галузь наукового знання

Ця наукова галузь зобов'язана своїм народженням тому великому зсувові у світі, який став помітним на межі 60-70-х років нашого століття. Він призвів до зростання інтересу наукової думки до проблем світоцілісности, яку дедалі частіше розглядають крізь призму ідей взаємозалежности (interdependence) і взаємопов’язаности (interconnectedness). Саме це дало поштовх так званим світовим (world) і ґлобальним (global) дослідженням, що разом із цивілізаційними й екологічними розвідками, а також проблематикою розвитку послужили основою для ідей Римського клубу. У його роботах уперше, на мій погляд, визначений предмет ґлобалістики – Людство в процесі еволюції Всесвіту (концепція універсальної еволюції Еріха Янча). Щоправда, таке визначення спершу було доволі аморфним і зазнало уточнень упродовж 10-15 років, у процесі того, як ґлобалістика відокремлювала свій предмет від тематики суміжних напрямків і дисциплін (міжнародні стосунки, економічні, культурологічні та інші галузі знання). Становлення предмету ґлобалістики в суто логічному плані можна уявити як рух від “суспільства”, цієї базової одиниці аналізу, до явищ, що виходять поза межі національних організмів (“транс”– феномени в їхніх різноманітних виглядах), далі, до уявлення про світ як систему і, нарешті, до Людства.

Історична ж логіка ґлобалістики була іншою: тему ґлобалізації упродовж минулих 20 років розробляли не лише в її узагальненому, наддисциплінарному вигляді, але й паралельно в руслі окремих дисциплін. Перший з цих двох напрямків відзначений пошуками чіткішого визначення предмету ґлобалістики, усвідомлюваного як певна ґлобальна “умова людського існування” з особливою структурою, відмінною від усіх часткових типів соціальних стосунків (роботи Роланда Робертсона й інших). Ці уявлення спиралися переважно на культурологічну методологію і знаменували собою вихід ґлобалістики з “внутрішньоутробного” стану [2].

Переважав, проте, не узагальнюючий напрямок, а розробка теми окремими дисциплінами, що й породило безліч фраґментнонаукових “образів” ґлобалізації. Судячи з того, що предмет ґлобалістики усе ще далекий від чіткого визначення і вона поки обходиться без конкуруючих (або альтернативних) парадиґм, множинність образів виглядає ознакою не стільки диференціації, скільки фраґментації даної галузі знання. Цю оцінку можна підтвердити коротким оглядом частководисциплінарних досвідів ґлобалізації, які обертаються в закордонній та російській літературі.

У розробку теми зробили свій внесок декілька груп дисциплін:

Хоча ці групи дисциплін і різні за рівнем активности “підвідомчих” їм процесів ґлобалізації, навряд чи можна говорити про прямий зв'язок між даним чинником і досягненнями тієї або іншої галузі знання в розробці проблеми. Помилковою є, наприклад, поширена думка, наче ґлобалізація дотепер розвивалася переважно в її економічному розрізі, – не менш інтенсивною вона була й в інформаційно-культурній галузі. До того ж саме культурологія, більше за інших причетна до постмодернізму, виробляла методологічний інструментарій, адекватний новому предметові.

Почнемо з культурології, у рамках якої ґлобалізацію розуміють дуже по-різному: і як тенденцію до створення свого роду єдиної світової культури/цивілізації; і як дедалі більшу взаємоспіввіднесеність різноманітних культур, що не породжує нової культури, а призводить до панування однієї з них, або до їх “концерту”; і як складніші схеми, наприклад як спільноту свідомости, що включає в себе проекції ґлобального світу, продуковану локальними цивілізаціями [3]. Існують полярно протилежні трактування. Подолання такої полярности помітно, мабуть, у постановці проблеми про відродження ідентичности в умовах інформаційної революції (Манюель Кастеллз) [4].

Різним є розуміння цієї теми і в економічних дисциплінах. У них “образи” ґлобалізації теж різноманітні, але спираються на інші засади – на ідеї постіндустріалізму та інформаційного суспільства. При цьому уявлення про інформаційну економіку, становлення якої наче увінчує процес ґлобалізації, залишається вкрай невизначеним. Цей тип економічної організації представлений свого роду дематеріалізованою, або віртуальною, економікою, яка втілює відрив фінансової сфери від реального виробництва, до того ж у різноманітних трактуваннях: або як подолання вартіснісних стосунків (Владіслав Інозємцев) [5], або як їхня модифікація, породжена сполученням економічних і позаекономічних відносин (Ернест Кочєтов). У обох випадках недобачено зв'язку подібної моделі економічних відносин із світовим поділом праці та світового ринку. Тому поствартіснісна економіка, з одного боку, виглядає радше ідеальною моделлю, позбавленою свого просторового виміру (особливо у В.Інозємцева), а з іншого боку – постає зображенням, де на місце ідеальних або логічних якостей поставлені конкретно-історичні (Е.Кочєтов) [6].

Найдужче до ідеальної моделі інформаційної економіки/суспільства підходить схема світового міста (Юрій Васільчук) [7], котра, будучи заснованою на ідеях Пітера Дракера про вирішальну роль знання, не знімає суперечностей, властивих цій моделі у світовому контексті. Суперечності інформаційної економіки/суспільства найповніше подані у російських “неомарксистів” (Алєксандр Бузґалін, Андрєй Колґанов), схема котрих [8], до речі, не має нічого спільного, на мій погляд, із марксистським уявленням про капіталізм. У їхній концепції ґлобалізація означає становлення відносин відчужености не від матеріального, матеріалізованого багатства, а від інтелектуально-духовного, що докорінно відрізняє ґлобальний вид відчужености від відчужености капіталістичного типу. По суті, у схемі цих авторів йдеться про історично новий засіб виробництва, у рамках якого функціонує грошовий або фінансовий капітал, тобто капітал поза межами капіталістичного засобу виробництва. У цьому вигляді ґлобалізація наче симетрична процесові перетворення капіталу в капіталістичний засіб виробництва, але, так би мовити, з оберненим знаком. Незалежно від розходжень у трактуванні ґлобалізації та інформаційної економіки/суспільства автори найзначніших концептуальних схем приходять до єдиного висновку про обмеженість вузькодисциплінарних засобів пізнання і кажуть про необхідність аналізувати становлення економічних відносин у широкому контексті суспільства, культури і людини.

Подібний прорив, хоча з набагато меншим багажем арґументації, помітний і в інших дисциплінах, наприклад у теорії міжнародних відносин, у рамках якої дедалі частіше говорять про необхідність аналізувати не тільки “транс”– і “крос”-феномени, але й світовий соціум [9]. Поруч містяться уявлення про світове, або ґлобальне, громадянське суспільство.

Тим часом у власне соціологічних дисциплінах вихід до ідеї світового соціуму позначений скромніше [10]. У них ґлобалізацію трактують радше як багатосторонній процес взаємопов’язування структур, культур і суб'єктів у світовому масштабі (Марґарет Ерчер) або ж як процес, який розмиває географічні межі соціокультурних нормативів і супроводжується дедалі зростаючим усвідомленням цього (Малком Вотерз). Зрештою, той сам процес визначають як інтенсифікацію соціальних відносин у світовому масштабі, таким чином, що події в тих або інших віддалених одне від одного місцях виявляються взаємозалежними (Ентоні Ґідденс). Відтак ґлобалізація постає як наслідок стискання світу в єдине ціле, ледь не в одну точку, з одночасним усвідомленням цього цілого локальними частинами (Роланд Робертсон).

Просторовий і навіть просторово-часовий аспект ґлобалізації знаходить висвітлення в географічних дисциплінах, особливо в їхніх історичних відгалуженнях. У франкомовній літературі “мондіалізацію” (еквівалент “ґлобалізації”) розуміють як трансакційний процес, породжуваний всілякими обмінами між різними частинами земної кулі, або як свого роду загальний обмін у масштабах людства. Цей процес, започаткований у ХV столітті, набуває сучасних форм наприкінці ХIХ століття, створюючи метапростір – водночас і особливу систему, і середовище для різноманітних географічних просторів (Олів’є Дольфюс) [11]. Таке зображення ґлобалізації не обмежене, по суті, рамками однієї дисципліни – географії, оскільки йдеться про метапростір і процес, який втягує в себе людство і всю нашу планету. У ґеодисциплінах не досягнуто згоди щодо початку ґлобалізації, зазвичай його відносять до ХV-ХVI сторіч, але, буває, відсувають у друге, а то й у п'яте тисячоріччя до нашої ери (Андре Ґундер Франк) [12].

Якими б не були різноманітними уявлення про ґлобалізацію, які склалися в різних галузях наукового знання, вони містять щось спільне, що дозволяє намітити нові шляхи для випрацювання узагальненого уявлення про цей процес і його форми. Очевидно, що всі дисципліни, котрі мають відношення до нашої теми, виходять на світовий, планетарний рівень дослідження, незалежно від того, чи йдеться про ґлобальну економіку, культуру, простір чи соціум. Так само очевидна й обмеженість спеціально-дисциплінарних засобів пізнання, що змушує їх звертатися, хоча й різною мірою, до найширшого контексту, який постає у вигляді чи то світового соціуму/культури, чи то людства. Менш ясно виражений, але усе ж достатньо помітний рух або, точніше, потреба руху частковонаукового знання до знання філософському (проблема простору і часу, узагальнювана спеціальною категорією, яка втілює єдність цих двох вимірів, як, наприклад, у Імманюела Валлерстайна) [13]. Проте, динаміка наукового знання про ґлобалізацію нерівномірна в його різних галузях і дисциплінах. Це дається взнаки, коли постулюють єдність економічних і позаекономічних стосунків у ґлобалізованій або постіндустріальній економіці, або коли намагаються координувати і навіть інтеґрувати зусилля різних дисциплін, наприклад у вигляді єдиного “куща” ґеодисциплін, або коли намагаються поєднати соціологічне, економічне й екологічне знання (у роботах Іґнація Сакса) [14], економічну науку і культурологію (у концепції культури-економіки Арджуна Аппадураї з її різноманітними “потоками”) [15], географію й економіку в різноманітних версіях ґеоекономіки (Александр Нєклесса) 16. Вихід до міждисциплінарного відання дуже утруднений тим, що ґлобалізацію випадає описувати, апелюючи до симбіотичних або синтетичних понять на кшталт “етноекономіка” або до незагальноприйнятих термінів на зразок “стратегічні ефекти” (Ернест Кочєтов).

Подібний інструментарій тільки-но починає вимальовуватися, але вже ясно, що метод простого додавання до одного виду знання іншого не може дати сукупного образу ґлобалізації. Не може його дати і такий напрямок досліджень, коли та чи інша дисципліна претендує на чільну роль, будь то претензії економістів чи культурологів, а останнім часом також психологів і істориків.

Опрацювання узагальненої візії ґлобалізації перешкоджають і деякі стереотипи соціального пізнання, насамперед соціоцентризм і абсолютизація системного підходу. Соціоцентризм сягає корінням у класичну соціологію XIX-XX століть як у ліберальній, так і в марксистській її версіях; абсолютизація ж системної візії народилася в часи зародження ідей Римського клубу, які стали ядром свого роду системної філософії. Соціоцентризм, проте, нині похитнувся внаслідок постановки екзистенційних (виживання) і антропологічних (“антропологізація праці”) проблем. Щоправда, і тут можливі хибні шляхи – наприклад, коли визнають, за Мішелем Бо, паралельними дві логіки відтворення – людства і капіталізму [17]. Менше помітно, але розхитується й принцип системоцентризму, у міру того, як у синергетиці, діатропіці та пов'язаних із ними галузях математики предметом дослідження усе частіше стають об'єкти несистемного класу (мозаїчні утворення, невизначені множини).

Зрушення усередині окремих дисциплін, розвиток міждисциплінарного підходу, поступове розмивання наукових стереотипів – усе це, разом узяте, створить передумови, необхідні для випрацювання узагальненого, або понаддисциплінарного, образу ґлобалізації. Для цього є і достатньо тривкі підстави: ідеї та концепції еволюції, яка самоорганізується, (від Еріха Янча до Нікіти Моїсеєва), класичні історико-цивілізаційні побудови (Карл Ясперс, Арнольд Тойнбі) і, звичайно ж, інструментарій різноманітних напрямків загальнонаукового знання (систематика, синерґетика, діатропіка). Ці підстави і передумови, узяті разом, самі собою ще не створюють понаддисциплінарного образу ґлобалізації. Для його конструювання необхідні розумові зусилля і – пригадаємо заклик Чарлза Райта Міллза – сила соціологічної уяви. Насамперед, необхідно усвідомлювати: предмет такого зображення – не соціальне або культурне буття людства, а людство як родове утворення, що припускає інтеґральний погляд на нього. Цьому сприяє зростаюча увага філософської (особливо етичної) думки до проблеми ґлобалізації (Валєнтіна Фєдотова), хоча іноді реальність такого предмету заперечать (Фьодор Ґіренок) [18]. Проблема, проте, у тому, що треба уявити людство як ціле всупереч тому, що його реальне буття противолежне: воно диференційоване і фраґментоване усім ходом еволюції. Інакше кажучи, необхідно “скласти” предмет, який знаходиться в розібраному стані. Тим самим теоретичне мислення повинно йти в напрямку, оберненому рухові реальности, що, утім, властиво науковому пізнанню (як це зауважив ще Маркс). Щоправда, цей протирух не абсолютний, оскільки диференціація супроводжувалася і супроводжується контрпроцесом – наростанням взаємопов’язаности [19].

Людство як ґлобальна спільнота

Отже, саме людство постає у вигляді ґлобальної спільноти. Термін “спільнота” кращий за термін “система”, тому що він ширший і містить у собі останній, залишаючи простір для осмислення людства в якості несистемного об'єкту або ж об'єкту, якому в принципі властиві різні типи організації (і системний, і несистемний). У кожному разі, запровадження терміну “спільність” дозволяє уникнути абсолютизації системного підходу, і це нагадує ситуацію початку 30-х років, коли Ніколай Кондратьєв звернувся до поняття “сукупність”, полемізуючи із системною позицією Ніколая Бухаріна [20]. Поняття “ґлобальність” варто чітко розмежувати із поняттям “еволюція людства”, не допустивши розчинення першого в другому, тому що ґлобальність характеризує лише один із аспектів еволюції людства – взаємопов’язаність, взаємоспіввіднесеність. Поряд із цим діють і інші механізми – членування-диференціації або – дещо в іншому ракурсі – диверсифікації. Обидва ці механізми, у свою чергу, вписані у дві гілки самоорганізованої еволюції – упорядкування і безладдя, і хаос, таким чином, є особливо складною форму порядку. Отже, я звужую поняття ґлобалізації, відмежовуючи його від цілісного предмету нашого дослідження – людства, і це перший крок у розгортанні концепції ґлобальної спільноти людства.

Другий крок полягає у визначенні структури ґлобальної спільноти, або ґлобальности (globalite, globality) як структури. Остання може бути описана через взаємоспіввіднесеність трьох первнів людського буття: природного (біологічного і небіологічного), соціального і суб'єктного (або чиннісного). Структура (або ядро) утілює, якщо так можна сказати, абсолютне буття ґлобальної спільноти – у тому вигляді, в якому вона створена процесами антропосоціоґенези [21].

Двигуном історичної динаміки виступає суперечність між ґлобальною спільнотою як родовим утворенням і як її індивідуальним утіленням. Іншими словами, основна суперечність реалізується в двох формах буття людства – родовій та індивідуальній – через опосередковуючі для них розмаїті сукупності (соціальні, етнічні, конфесійні) і розгортається в зміні домінант – природного і соціального первнів. Історію ґлобальної спільноти можна розділити – залишаючи осторонь переходи – відповідно, на епохи домінуючого природного первня і домінуючого соціального первня. А нині, наприкінці XX століття, ми вступаємо в період, коли змінюється сам принцип її структурування – від домінування того чи іншого первня до їх паралельности.

Що стосується суб'єктного первня, то він відіграє вирішальну роль у періоди зміни епох ґлобальної спільноти, виконуючи роль свого роду перемикача, що або перекладає домінанту одного первня в домінанту іншого, або – на сучасному етапі – покликаний перевести стрілку еволюції з принципу домінування на принцип паралельности. Зміна принципів структурування знаменує критичний момент в еволюції ґлобальної спільноти: з одного боку, вичерпана домінантна роль соціального первня, а з іншого боку – відкривається необхідність збалансувати всі три первні. Така ситуація може означати вичерпання однієї – соціальної – гілки еволюції людства і деформацію іншої – природної, а також необхідність продовження еволюції через перебудову всіх трьох її гілок: соціальної, біологічної та небіологічної. Вичерпання і наступна реконструкція соціальної гілки, її баланс із іншими гілками відбиті у феномені історичного поліморфізму (відродження культурних, етнічних, релігійних спільностей), що, не будучи ні архаїзацією, ані демодернізацією [22], містить у собі ці відроджені форми як моменти набуття історією її справжньої повноти, як процес надолуження і наповнення історії.

Третій крок у розгортанні нашої концепції – це опис уже не ядра, а окремих, часткових параметрів ґлобальної спільноти: її організації (будови), складу, відносин, типу розвитку. За сукупністю загальних і часткових параметрів еволюцію ґлобальної спільноти можна підрозділити на три етапи:

Нині, на межі між другим і третім тисячоріччями, підходить до кінця перша велика епоха (яка включає в себе всі три згаданих етапи) в історії ґлобальної спільноти і виникає можливість її якісної трансформації в умовах, коли стає проблематичним саме буття homo sapiens. Перехід до цієї, другої епохи ґлобальної спільноти може супроводжуватися кризою такого масштабу, із якою непорівнянні кризи всіх інших часів: неолітичної революції, Осьового часу, індустріалізму. Щоб уявити собі складність ситуації зміни епох, охарактеризуємо коротенько той аспект еволюції ґлобальної спільноти, що відбитий в її історичних типах.

Історичні типи в їхній динаміці

Поняття “історичні типи” характеризує особливі форми, що їх приймає ґлобальна спільність, залежно від того, який первень домінує в її ядрі і як змінюється сам принцип домінування. Додавши до цієї характеристики, що визначає історичні типи, інші параметри – простір, множинність форм і ступінь складности, – можна виділити три великих історичних типи.

Першому, який склався у період від Осьового часу до приблизно кінця ХVIII сторіччя, властиві: домінування природного первня над соціальним; множина локальних просторів і, відповідно, множинність формоутворень, особливо у вигляді “світоімперій” (у термінах Фернана Броделя), простота цих локальних форм. Другий історичний тип зароджується наприкінці ХVIII – на початку XIX сторіч; для нього характерні: безумовне домінування соціального первня, єдина форма організації та її порівняно ”проста” – складність. На зміну цьому типові упродовж останніх двох десятиліть XX століття приходить новий, третій, коли досягнення вершини суб'єктного первня створює можливість перебороти принцип домінанти; цьому типові властиві: планетарний (або загальнолюдський) простір, множинність оргформ, складність і навіть надскладність організації ґлобальної спільноти як цілого.

Залишивши осторонь перший, звернемося до другого і третього, або – умовно – індустріально-модерністського та інформаційно-ґлобалістського типів, акцентуючи увагу на зміщенні від другого до третього, яке відбувається в останні два десятиліття XX століття. Я вбачаю це зміщення приблизно за десятком параметрів (структура осердя, склад, співвідношення тощо), що дає змогу достатньо повно судити про його вектор і глибину.

В осерді вичерпання домінуючої ролі соціального первня, чиє абсолютна перевага була властива індустріально-модерністському типові, призвело до його реконструкції, а на рівні теоретичної свідомости знайшло відбиток у тязі до “несоціологічної теорії суспільства” (Ален Турен) [23]. Стали шукати баланс соціального і природного первнів (ідея і концепції стійкого розвитку). Різке зростання ролі суб'єктного первня проявилося у прагненні світосвідомости вийти поза межі ідеології модернізму, в активізації пошуків трансцендентности і нових морально-етичних норм (“духовна революція”). Виникнули нові агенти, які претендують на роль носіїв загальнолюдських норм і принципів, в особі і нових суспільних рухів, і, стрімко активізованого індивіда, котрий прагне стати “усесвітньою” людиною. Але водночас дедалі гучніше заявляють про себе агенти, діяльність яких базується на сполученні соціального і природного первнів (етнічні, родові, мовні рухи). Склалася ситуація, яку зазвичай описують як множинність агентів і акторів, а за нею теоретично проглядаються дві перспективи: або розхитування суб’єкт-об’єктного членування в структурі осердя і перетворення людства на єдиний суб'єкт, коли загальнолюдську суб’єктність реалізують безліч агентів, у тому числі (і особливо) індивід; або збереження цього членування і виникнення на його основі нового типу відносин, заснованих на відчужености людства і людини, але не від матеріального багатства і природи, як це було раніше, а від самої реальности – шляхом створення віртуального світу засобами мас-медіа (Міхаїл Епштейн) [24]. Обидва варіанти сформульовані чисто теоретично, при цьому множинність агентів виглядає не перехідним феноменом, а нормою майбутнього інформаційно-ґлобалістського типу. В обох випадках гіпотетичний зсув означає не тільки вихід поза межі другого типу, але й рух до третього.

Тип організації, властивий індустріально-модерністському типові, – це різновид системности, конституйованої не елементами, а зв'язками, або полісистема. Рух до третього типу за даним параметром іде по лінії посилення полісистемности, тобто не розриву, як це спостерігалося в осерді, а спадкоємності, але не через заміщення, а суміщення і навіть збіг. Навряд чи цей вектор може бути змінений якимись автаркічними стратегіями або реґіональними блоками. Спадкоємність означає поглиблення, інтенсифікацію і розмаїтість зв'язків, але, не виключено, і якісно нову організацію. Така можливість зумовлена різнорідністю складу, що й виявляється нині. Тому можливо уявити собі організацію інформаційно-ґлобалістського типу не як полісистемну, а як сукупність, організовану за різними принципами – і системности, і несистемности; або як спільність плюриорганізовану. У цьому варіанті зміщення до третього типу носитиме характер якісної зміни.

Про склад вже йшлося вище, і тут вистачить підкреслити, що завдяки конституюючій ролі зв'язків, їхній гнучкості та рухливості (потоки, мережі, мережі потоків) стає можливим такий склад, компоненти якого якісно різнорідні і навіть різнотипні; якщо вони і супідрядні ієрархічно, у тому числі за принципом первинности/вторинности, то ця супідрядність ситуативна і функціональна, як і властиво полісистемі. Такий характер складу відрізняється від другого історичного типу нормативною однорідністю і, отже, являє собою якісний зсув, а не перехідну форму. Іншими словами, принципова різнорідність є ознакою норми, ідеального інформаційно-ґлобалістського типу.

Відносини, що формуються в процесі даного зсуву, за нашою гіпотезою, зберігають характер нерівности, але сильно видозміненої: інформаційна революція і “детериторизація” капіталу призводять до розмивання осі Центр-Периферія, оскільки руйнується сам принцип центризму в побудові світоцілісности [25]. Відповідно, замість старої дихотомії Північ-Південь виникають нові форми нерівности, розпадається і трансформується таке світоісторичне утворення, як спільнота країн, що розвиваються (колишній Третій світ). Нарешті, зазнає перетворень капіталістична природа старого засобу виробництва, відкриваючи шлях до нових форм відчужености. Як бачимо, у цьому випадку спадкоємність відносин нерівности/відчужености припускає глибокий зсув у їхній природі.

А загалом, аналіз зсуву дозволяє припускати, що є підстави не для розриву, а для перетворення другого типу в третій, а отже й підстави для некатастрофічного ходу ґлобалізації.

Отже, ґлобальне-ціле в новій фазі набуває вигляду дедалі різноріднішого, а загальний образ ґлобалізації починає визначатися активністю локальних суб'єктів або, точніше, локальних агентів і акторів, спроможних до реалізації загальнолюдських інтересів, цінностей і потреб, або, ще точніше, їхньою спроможністю сполучити історію для своїх локусів з історією для всього людства. Якщо зміна фаз виглядає детермінованим процесом, то трендовий рух на завершальному етапі формування ґлобальної спільноти і її нового типу – ймовірнісною: він буде таким, яким його зумовить активність локальних суб'єктів. Активізація останніх стосується також і постсовєцької Росії, перед якою нині, висловлюючись формулюваннями Міхаїла Ґефтера, стоїть завдання розгорнути синхронність у діахронність, не випадаючи, проте, із логіки синхронности, що стала для Росії не стільки загрозою чи викликом, скільки імперативом її розвитку.

* * *

Спробуємо тепер відповісти на ті питання, які виникли у зв'язку з темою ґлобалізації і які мають як теоретико-пізнавальний, так і політико-практичний інтерес. При цьому я засновуватимусь на викладеній вище концепції ґлобальної спільноти, оскільки вважаю, що часто ганимі “академічні викрутаси” можуть бути корисними і навіть необхідними.

Що несе із собою ґлобалізація – посилення однорідности чи розмаїття людства? І те, й інше, причому тенденція до наростання розмаїтости не веде автоматично до розпаду цілого, оскільки виробляються механізми і принципи співвіднесення різнорідних частин ґлобального цілого.

[1] Померанц Г. Перекличка временного и вечного в диалоге культурных миров // Рубежи. 1998. # 1. С. 12.

[2] За вдалим висловом Юрія Ґладкого. Див.: Гладкий Ю. Глобалистика: Трудный путь становления // Мировая экономика и международные отношения. 1994. # 10. С. 108.

[3] Kavolis V. History of Consciousness and Civilizational Analysis // Comparative Civilizational Review. 1987. # 17.

[4] Penser le sujet / A. Touraine (ed.). P., 1995. P. 338-342.

[5] Антипина О., Иноземцев В. Диалектика стоимости в постиндустриальном обществе // Мировая экономика и международные отношения. 1998. # 6. С. 48-59.

[6] Кочетов Э. Неоэкономика – новая цивилизационная модель экономического развития и Россия // Мировая экономика и международные отношения. 1997. # 3. С. 79-86.

[7] Васильчук Ю. Постиндустриальная экономика и развитие человека // Мировая экономика и международные отношения. 1997. #7. С. 74-85.

[8] Бузгалин А.В., Колганов А.И. Капитал и труд в глобальном сообществе XXI века: “По ту сторону” миражей информационного общества: (Три тезиса к дискуссии) // Постиндустриальный мир: Центр, Периферия, Россия. М., 1999. Сб. 1. С. 74-99.

[9] Whose World Order?: Uneven Globalization and the End of the Cold War / N.N. Holm, G. Sorensen (eds.). Boulder; San Francisco; Oxford, 1995. P. 89.

[10] Див.: Martin W.C., Beitel M. Toward a Global Sociology?: Evaluating Current Conceptions, Methods, and Practices // The Sociological Quart. 1999. Vol. 39. # 1. P. 131-143.

[11] Dolfus O. La mondialisation. P., 1997.

[12] Frank A.G. World System: Five Hundred Years or Five Thousand? Routledge, 1994.

[13] Wallerstein I. Unthinking Social Science: The Limits of Nine-Century Paradigms. Cambridge, 1991. P. 139-145.

[14] Sachs I. Transition Strategy towards the 21st Century. New Delhi, 1993.

[15] Appadurai A. Difference and Disjuncture in the Global Сultural Economy // Public Culture. 1990. Vol. 2. # 2. P. 1-24.

[16] Неклесса А. Геометрия экономики // Мировая экономика и международные отношения. 1996. # 10. С. 70-97.

[17] Див.: Chesnais F. La mondialisation du capital. P., 1994. P. 38.

[18] Этос глобального мира. М., 1999. С. 150-152, 160-164.

[19] Чешков М.А. Глобальный контекст постсоветской России: Очерки теории и методологии мироцелостности. М., 1999. С. 9-136.

[20] Кондратьев Н.Д. Основные проблемы экономической статики и динамики: Предварительный эскиз // Социологос. Вып. 1. М., 1991. С. 70-75, 107.

[21] Саме у цьому сенсі світ, на думку В.І.Толстих, споконвіку ґлобальний. Див.: Этос глобального мира. С. 8.

[22] Як часто зображають; див., скажімо: Неклесса А. Конец цивилизации, или зигзаг истории // Постиндустриальный мир... Т. 1. С. 31-74.

[23] Penser le sujet. P. 45.

[24] Эпштейн М. Информационный взрыв и травма постмодерна // Независимая газ. Книжное обозрение. 1999. 4 апр. С. 3.

[25] Див.: Chesnaux J. Modernite-monde. P., 1989. P. 62.

[26] Додам: і з гнучкішою структурою світосприйняття. Див.: Назаретян А.П. Интеллект во Вселенной. М., 1991. С. 166, 176.

Pro et Contra.– 1999. –  Осень. – С. 114-127.

Переклав А.П.