зміст

© D.Duclos, 2000
Le Monde diplomatique. – 2000. – August

Після багатолітніх суперечок довкола питання, що робити із сектами, французький парламент ухвалив закон, покликаний припинити “духовну маніпуляцію” й експлуатацію “психологічної та психічної залежности”. В той же час США посилюють дипломатичний тиск на Европу, аби та не збільшувала обмеження “релігійної свободи”. І хоча ці позиції щодо захисту свободи волевиявлення діаметрально протилежні, обидві вони однаково недалекоглядні, позаяк існує небезпека, що в той час, як триватиме війна із невеликими сектами, поза увагою громадськости опиниться розвиток великої ґлобальної секти.

Поступ ґлобалізації призводить до травм, які не можна недооцінювати. Дехто дивується поширенню екзальтованих, а подекуди й самогубних груп, так наче подібний феномен цілком чужий для релігії грошей чи технонауки. До того ж, існує типологічна спорідненість між найглибшим почуттям причетности до групи, як спільноти, котра уособлює в собі рід людський, чого вимагають секти, і відчуттям належности до світового ринку, до суспільства, водночас ґлобального й фраґментованого, розколеного на нарцисичні споживацькі клітини.

“Новорелігійні секти” відображають прагнення до спільноти, яка не була б такою холодною, як пануюча система. Однак, придивившись уважніше, можна помітити, що секта подібна до великого суспільства поєднанням м’якого примусу із паличною пропагандою. І як би не було складно принаймні згрубша розпізнати риси загального “добровільного кріпацтва”, схоже, не набагато легше навчитися відрізняти добровільне рішення “адепта” від психічного впливу ґуру.

Звичайно, орієнтований на дотримання прав людини громадянин відхиляє маніпуляторські, а то й кримінальні примусові спільноти, які конфіскують майно своїх членів, зманюють дітей, використовують фізичні покарання, виявляють душевну жорстокість (1). Але як бути у тому випадку, коли примус є результатом свідомого вибору, як-от у аскетичних монастирських громадах; коли приписуване демонічним ґуру “промивання мізків” виявляється фантазмами еліти, як це трапилося із 39 багатими каліфорнійцями з Гівенз Ґейт, котрі в березні 1997 року “скинули з себе тілесну оболонку”, чи членами ордену Храму сонця, до якого належали лікарі, банкіри й міністри? (2)

Кого слід переслідувати за “підбурювання до самогубства”, якщо самогубства не припиняються, хоча ватажки вже давно зникли? Яке зло таврувати, коли окрема культова громада – це тільки мікроскопічна копія великої всесвітньої секти, яка вимагає від кожного готовности стати “порядним членом людства”? І навпаки, як сприймати те, що захоплена наївним мітом спілка безробітних, які заледве можуть прогодувати своїх дітей, отримує, принаймні у власних очах, можливість нормальної інтеґрації?

Намагання стримати сектантські рухи юридичними санкціями (чим не нове поле діяльности для позбавлених своїх ідеалів “лівих”?) – це жалюгідна спроба, доволі сумнівна, коли справа торкається важко виборених прав свободи об’єднань. А щодо психіатризації “сектантського божевілля”, то право робити висновки тут надано тим, хто (незважаючи на медичні титули й безсумнівну громадянську свідомість) є в цій боротьбі зацікавленою стороною . Ми ризикуємо – точнісінько як горезвісна совєцька психіатрія – нацькувати більшу секту (суспільство) на малі, оголошуючи кожен спротив ґлобалізації “втратою почуття реальности”, а отже й ненормальним. А як може шанування вільного ладу ґарантувати наявність усвідомлення реальности? Хіба ж універсальні ідеали – в тому числі й ідеали нації – не продемонстрували нам, якими ірраціональними примусами, якими безглуздими утопіями вони можуть бути наповнені?

Щоби тверезо поглянути на новорелігійне сектантство, потрібно збагнути його як відображення суспільних відносин: воно вказує на злами культури, тамуючи їхню болісність (3). Різноманітні секти дають притулок невдоволеним культурою. Тут йдеться не так про належність до тієї, чи іншої релігії, як про широке, просякнуте окультними темами культурне середовище, в якому зустрічаються потенційні адепти й харизматичні особистості.

Скажімо, перед своїм доленосним вступом до секти члени ордену Храму сонця – подібно до адептів Гівенз Ґейт чи голістичного Центру Ісіс, котрі вирішили зустріти смерть у січні 2000-го року на Канарських островах, – мали доволі широкий спектр інтересів, починаючи від гомеопатії та неодруїдизму, аж до експериментального досвіду смерти чи ритуалів воскресіння Осиріса, від спіритизму Еллена Карде, артуріанських саґ та повернення тамплієрів, аж до розенкройцерства, ангелів чи навіть інопланетян, улюбленців культу Raël. Як показав уже Умберто Еко в своєму Маятникові Фуко, ці елементи утворюють сучасну мітологію, яка дає багатьом людям змогу переживати захоплення від незвичайного. Багато хто полюбляє синтезувати дійсність і фантазію, а ідея про “перехід тілесної оболонки” практично ніколи не виникає внаслідок ексорбітального впливу якогось ґуру: вона, напевно, народжується з розпливчатої, загальносектантської групової культури, яку, мабуть, час від часу вражає страх перед екологічною катастрофою.

Вступ до секти, як і чимало інших явищ у світі ринку й товарів, найлегше пояснити опортуністичною споживацькою поведінкою. Скажімо, багато японців послуговуються водночас кількома релігіями: радше “чаклунським” синтоїзмом, радше “філософським” буддизмом і – задля весільної церемонії – навіть християнством. Високий рейтинґ утримують також “екзистенційні” секти, які, щоби сподобатися, мусять хизуватися оригінальністю. Добрим прикладом тут може бути реінкарнований Будда Рюго Окава, котрий – хто б міг подумати! – посилається на Нострадамуса. В США законодавцем мод залишається Голлівуд: усі балачки точаться довкола переходу однієї акторки, яка донедавна ще була прихильницею Нью Ейдж, в ламаїзм, у той час, як інша зірка саме відкрила для себе Каббалу. Подібне спостерігається й у Африці та афроамериканських культурах, де люди не лише переходять із культу в культ, але й водночас із членством у якомусь релігійному об’єднанні належать ще до кількох ритуальних груп. Ну і, звичайно ж, при потребі вони звертаються до особливих цілителів або чаклунок. Адепти ж коливаються між традицією та натхненними творцями.

Усе це суперечливе розмаїття культових груп можна подати у вигляді трикутники, кути якого символізують три основні реакції: прийняття, критичне ставлення та втеча (4). Можна усе далі просуватися шляхом науково-технічного і комерційного розвитку, спіритуально його обґрунтовуючи, або, навпаки, звинувачувати пануючу владу в неспроможності. Можна й “покінчити” з усім, прийнявши остаточне рішення. В сектах знаходить своє загострене відображення те, що широко розповсюджене в нашому світському суспільстві: прогресивний дух, боротьба з учорашнім, ризик життям і майном, прагнення незалежности чи швидких грошей. В цьому секти теж принципово не відрізняються від суспільства загалом, вони радше загострюють притаманні йому тенденції.

Є чимало сект, які прагнуть не гальмувати розвиток, а навпаки прискорювати його. Хіба ж не є однією з чеснот сучасного світу виховання? Християнська Наука (Christian Science) уже на початку ХХ-го століття включила до своєї програми раціональне вивчення релігії. Саєнтологія претендує на володіння “знаннями про знання”, стверджуючи, що вона уже подолала розрив, який існує між браком знань про людину та розвитком науки про природу. Інші секти будують школи й лабораторії, фінансують дослідницькі програми й рекрутують своїх нових членів з-поміж студентів, запрошують найздібніших учених. До таких методів вдається, наприклад, “Найвища правда” Аум Синрікьо, яка проповідує апокаліптично забарвлений буддизм, але насамперед має на меті підвищення продуктивности праці.

Культ справжньої науки

Хіба не відіграють ЗМІ центральної ролі в нашому бутті? Американські та бразильські телеєвангелісти це збагнули: вони продають себе краще, ніж ведучі найпопулярніших розмовних видовищ (ток-шов), і, на загальне обурення, вимагають таких же ж грубих грошей! Хіба не став монітор новим хатнім вівтарем віруючого суспільства споживання? А от Шока Ґаккаї – японське “товариство створення вартости”, до якого належать два мільйони родин – хоче запровадити в усіх помешканнях набагато цікавіший прилад: вівтар Мандали для читання Даймоку, молитви сутри Лотоса!

Хіба через Інтернет людина не пов’язана із багатьма тисячами інших людей? І ось уже немає ліку всіляким “кіберрелігіям”, “технокультам” і “технософіям”: понад 20 000 релігійних мережевих сторінок були зареєстровані в Інтернеті від 1997 року. Японський “Інститут дослідження механічного щастя”, синкретична секта, вимагає, щоби її адепти зв’язувались між собою через супутник, в той час як Аум Синрікьо виготовляє інструменти для передавання думок між ґуру та його учнями. Звісно, ця форма сектантської модерности теж може перелитися в насильство (як 1995 року, коли члени Аум Синрікьо скоїли злочин у токійському метро, отруївши пасажирів), але її концепція розрахована на далеку перспективу. На сьогодні Аум Синрікьо є власником десятків комп’ютерних крамниць для своїх закоханих у всесвітню мережу прихильників, яких, до речі, також немало у Европі та США. Так описаний Максом Вебером на прикладі протестантських громад минулих століть взаємозв’язок між сектантством і торгівлею нині знову видається актуальним.

Як утверджується технологічна військова перевага? Відтоді, як уже давно визнана сектою Армія Спасіння наказала своїм солдатам марширувати у військових строях, аби перемагати злидні на полі бою, багато хто звертався до цієї теми. Наприклад, дивна уґандійська церква Сил Швидкого Реаґування Святого Духа (Holy Spirit Mobile Forces, 1993-1996) виникла під час громадянської війни як потужна сучасна армія, з технічно першокласно обладнаною військовою ієрархією (5). А щодо почленованої на “міністерства” секти Аум, то вона мала в своєму розпорядженні “оборонний центр” із декількома десятками радників, які служили у японській армії. До речі, напад у метро не був наслідком апокаліптичного божевілля, а запланованою “психологічною операцією”. Її готували в підпіллі та тримали в таємниці, аби підтвердити пророцтво ґуру (великого поціновувача Гітлера як полководця) про майбутню “національну катастрофу”, аж поки причетність секти до злочину не викрило ЦРУ.

Зрештою, хіба не суспільство у дисциплінованих всесвітніх організаціях запровадило принцип “успіх завдяки праці”? Очолювана превелебним Муном Церква об’єднання тут таки його підхопила та, оздобивши численними спіритуальними ритуалами, нажила стільки багатств, що виникає питання, чи не стануть незабаром секти зразком методів менеджменту для великих підприємств! У певному сенсі видається дивним, що закон переслідує саме такі секти, які утворюють просто-таки симбіоз із “великим суспільством”. Адже секти Муна, Християнської Науки чи саєнтологів за своїми ознаками несуттєво відрізняються від того, чого вимагає, називаючи це “правильною поведінкою” чи “необхідним пристосуванням”, кожне транснаціональне підприємство, кожна громадська або військова організація. Як там, так і тут ми бачимо ту ж наївну віру в техніку маніпуляції: деякі очолювані американцями мультинаціональні концерни ще й нині використовують детектор брехні – цілком як саєнтологи (6).

Цю віру, схоже, поділяє й хрестоносець “доброї науки” на службі в боротьбі з сектами: Жан-Марі Абґралл, член створеного 1996 року урядом Жюппе “Observatoire Interministériel sur les sectes”, приписує наукову вартість “методам зваблення”, які по суті лише використовують людський садизм у театральний спосіб, а відтак протиставляє їм не менш сумнівне “декондиціонування”.

Чи, може, завзяття у переслідуванні гіпермодерних сект має щось спільного із заздрісною конкуренцією на прибутковому ринку науки, яку вважають всемогутньою? Принаймні так можна було би пояснити, чому в різних країнах войовничі психотерапевти “справжньої науки” здіймають галас і в ім’я тих самих псевдонаукових категорій хочуть покласти край як сектам, так і незалежним психоаналітичним школам (які чинять опір нормам англосаксонської психіатрії). Переслідуваним сектам легко перекинути назад своїм цензорам закид щодо нетолерантности й застосування примусу, а от щодо практик, які для кожної суверенної держави є неприпустимими – добування інформації або використання свого впливу на користь чужих держав – вони воліють триматися в тіні.

Але вся ця гра між розсвареними братами відвертає увагу від найважливішого питання: як впливає саєнтизм – чи в сенсі сект, чи як псевдонаукове поняття – на наш спосіб життя? Насправді йдеться не лише про дивне значення, якого секта надає ідеалові науки, оскільки “магічна сила” науки все ще залишається бажаним алібі для кожної влади, а також – реальною загрозою для демократії та свободи.

Від протестантських реформ (та юдейських побожних рухів) “критичні” секти перейняли сучасну ознаку, яка стала тепер для них спільною: вони чинять опір всемогутності авторитетів. В середовищі євангелістських рухів (провісників Радісної новини), методистів чи баптистів (методи зцілення, ритуали навернення) і п’ятидесятників (пережиття сходження Святого Духа на всіх) розвивається “демократичний” індивідуалізм, що є наслідком прагнення до знань. Якщо святість, спасіння душі доступні тільки клерикалам, спадкоємцям або вибраним, то чи є вони тоді привілеєм заслужених осіб, “чистих”, як казали про своїх ватажків катари, чи віруючі теж мають на це право?

Раз поставивши це запитання, його не так легко позбутися, адже кожна нова група, яка відвертається від церкви через її надто ієрархічну структуру, в свою чергу зіштовхується з феноменом виникнення кліру, проповідників, носіїв таємниці ритуалів чи зразкових представників спільного ідеалу. Заяви про рівність не скасовують владу. Від початку ХХ-го століття динаміка в цій сфері виходить від п’ятидесятників, і через “харизматичне оновлення” проникає й усередину американського та европейського католицизму. Оскільки п’ятидесятники вважають кожну людину здатною приймати Святий Дух у різних формах, на їхніх зібраннях і справді вивільняється доволі багато індивідуалізму.

Однак розвиток розмаїття ідентичностей на цьому не закінчується, він іде набагато далі за спільне для більшости посилання на Святе Письмо, звертаючись до особливостей реґіонів, способів життя, пристрастей, святих, груп населення, до духів мертвих. Сліди місіонерських походів тридцятих років, першої появи п’ятидесятників у Ніґерії, Армії Спасіння в бельґійському Конґо, чи свідків Єгови в Замбії давно стерлися, присипані порохом історії – часто з тієї ж причини: внаслідок творчого підходу африканських культур до інтенсивних християнських чи ісламських хвиль навертання, їхньої здатности переносити чужі ідеї в “ідеоматику” конфліктів між духовними державами або й у знахарську практику.

Таким чином, численні, подекуди дуже молоді секти, на які нині можна натрапити насамперед у Східній, Центральній та Південній Африці, або бразильські окультні групи (які почасти спираються на африканські джерела, відомі завдяки дослідженням Рожера Бастида Кандомбле (7)), є всього лиш пророслими зернами, посіяними колишніми палкими місіонерами. На світовому ринку ідеалів нашого суспільства споживання вони утворюють “вільний” відділ, котрий чинить опір запровадженню врегульованого робочого часу. Незважаючи на те, що чверть населення Ґватемали перебуває під впливом північноамериканських сект, серед віруючих непомітно жодної значної зміни, жодного “економічного підвищення продуктивности”, яке, на думку американських економістів, мало би автоматично супроводжувати пуританську етику (8).

П’ятидесятницьким рухам доводиться дорого платити саме за їхню схильність висловлюватись у множині, “говорити різними мовами”: небачене розмаїття ритуалів, танців і чудотворних інсценувань переходить тепер від колонізованих на колишніх колонізаторів, попри всі прокляття й анатеми. Так, наприклад, у США деякі південноамериканські культи, витоки яких згідно з припущеннями слід шукати в релігії ніґерійських йоруба, звинувачують у принесенні людських жертв і сексуальних злочинах, що дуже нагадує закиди, які лунали в Стародавньому Римі на адресу християн, чи в середньовічній Европі – євреїв.

Вирішивши перевірити, чи прийнятні такі “вільні культи”, громадяни поводять себе як високопоставлені особи, яким надано право пророкувати або визначати спільну ідентичність всередині своєї церкви. Тим самим вони роблять ще нав’язливішим порівняння між “великим суспільством”, до якого належать вони самі, й узагальненою сектою, з якою вони борються. Вони втілюють пророче припущення Еміля Дюркгайма: на місце бога заступає суспільство.

А що стосується тих, хто намагається боротися з сектами суто юридичними засобами, то вони, властиво, мусять мати на увазі, що їхні противники тільки на те й чекають, аби завдати удару у відповідь тими ж методами. Згадаймо тільки про нападки саєнтологів на психіатрію, або спроби заснованої бразильцем Плініу Корреа де Олівейрою секти “Традиція – сім’я – власність” юридичним шляхом добитися запровадження цензури творів мистецтва.

Взаємозв’язок між нетерпимою більшістю й сектантською меншиною не новий: від часів переслідувань поган існує діалектика ізоляції, а репресії інакомислячих, які розбурхують пристрасті, виходять від обох сторін. Варто зауважити, що понад половину від усіх “процесів над відьмами”, які відбулися в Европі, припадає на реґіони, які найпомітніше заторкнула політично-релігійна радикалізація (Швейцарія в період її становлення, німецькі землі, знелюднені 30-річною війною) (9). А нині саме з тих реґіонів США та Латинської Америки, де особливо активні фундаменталістські секти, надходять повідомлення про цілу низку неймовірних процесів з приводу скоєння сексуальних злочинів, начебто теж пов’язаних із чаклунством.

Дехто вважає божевіллям продовжувати розширення нашого панування над природою та життям і переконаний, що було би ліпше припинити цю нерозважливу діяльність. Уявлення про кінець історії, яка виходить з-під нашого контролю, є, щоправда, слабкою втіхою, однак існує три можливості ставлення до цього: можна зупиняти час, чекати на рятівну есхатологічну подію або провокувати її, вдаючись до колективного самогубства.

Прихильники ідеї зупинки часу – меноніти (аміші) у Пенсильванії чи гуттерери у канадський Альберті живуть як швейцарські селяни в ХІХ-му столітті. Деякі монастирські громади різних релігій користуються зупинкою часу для досягнення споглядальности, або, як буддисти – для подолання циклічности життя й смерти. Щораз нові групи привласнюють собі цю перспективу, деякі з них живуть сільськими комунами. І хоча представники влади регулярно вставляють палки в колеса цим закритим громадам, які намагаються розвинути власні структури поза офіційною політикою в галузі сім’ї та виховання, у таких випадках рідко йдеться про самознищення.

Як і інші адвентистські церкви, славнозвісні свідки Єгови живуть в очікуванні події, яка принесе звільнення від земних страждань. Таке ставлення має давню традицію: в часи, коли велика культурна єдність Римської імперії видавалася багатьом неприйнятною, становлення християнства теж супроводжувалося сильною тугою за кінцем світу. Серед нинішніх европейських течій виділяється рух любавичів, прихильники якого сподіваються на повернення свого раббі як месії.

Проблема цих груп полягає ось у чому: що робити з призначеною раз і назавжди датою, адже її зміна вимагає трансформації спільного уявного. Що, наприклад, має статися зі свідками Єгови, коли помре остання людина, яка пережила Першу світову війну? Щоби увічнити себе як сталу громаду їм, напевно, доведеться переглянути свої есхатологічні прогнози, як це вже робилося раніше, коли день, на який заповідалося Страшний суд, приходив і нічого не ставалося.

Колективне самогубство теж є старим шляхом, хоча ЗМІ та мисливці за сектами вважають його сучасним феноменом, започаткованим масовим добровільним отруєнням членів “Народного храму” 1978 року в Ґаяні, в результаті чого загинули 918 членів цієї очолюваної пастором Джимом Джонсом бразильської громади американських євангелістів-дисидентів. В минулому самогубство було пов’язане з прагненням мучеництва, насамперед – серед ранніх християн, у деяких войовничих сектах ісламу чи в бразильських рухах мілленаристів ХІХ-го століття, прихильники яких добровільно здавалися крокуючій на них солдатні. Бажання залишити позаду світ – “долину сліз”, “пекло”, “важкий тягар”, чи як там його ще називають, – це аж ніяк не справа релігійних фантазій окремих осіб. Воно насамперед виражає тугу, яка здатна викликати настільки сильну колективну ейфорію, що для витверезіння тут може допомогти хіба погроза прокляття.

Колективне самогубство здійснюється також на знак спротиву, як наприклад у випадку оточених у фортеці Масада євреїв, які нізащо не хотіли здаватися римлянам, або селянок, котрі в час грецької визвольної війни кинулися в провалля, аби не потрапити до рук туркам. Заплановане під керівництвом молодого гуру Девіда Кореша самогубство давидіанців на їхній фермі у Вако (1993) в результаті незґрабного збройного втручання американської поліції перетворилося на мучеництво.

Під час різні, яка сталася навесні 2000 року в уґандійській секті Оновлення Десяти Заповідей виявилися характерні ознаки (військові збори, обітниці мовчання, пости, аскеза та тренування тіла в комбінації з інтенсивними молитвами) мучеництва, якого вимагають від своїх адептів при виконанні бойових завдань і ватажки інших сект, наприклад у Арміях Святого Духу Еліс Лаквена, Северино Люкоя чи Джозеф Коні. У таких пародіях на вишкіл військових штрафних батальйонів відбувається й “спасіння” колишніх солдатів, які під час міжплемінної війни самі ж і спричинили різню. Так, у Східній Африці бажання втекти від світу виражається радше в військово-релігійній ідіоматиці, аніж у ідіоматиці ґуру: люди гинуть у нескінченій, незрозумілій громадянській війні. Подібне значення в цьому контексті приписується також і СНІДові.

Самознищення рідко усвідомлюється як таке, воно, як правило, вважається подоланням смертности плоті, спіритуальною мандрівкою до нового народження в іншій подобі. А, властиво, хіба ж ми – навіть якщо це порівняння з обуренням відкидають – такі далекі від войовничих закликів до “права на смерть” і “обов’язку евтаназії”, які з огляду на старіння населення стають дедалі голоснішими в найбагатших країнах цього світу?

Шлях до колективного самогубства

Самогубна секта для членів ґлобального суспільства – це такий скандал, настільки радикальна форма несприйняття, що вона викликає в нього надзвичайно сильну “втрату почуття реальности”. Після кожного масового самогубства завжди відбувається одне й те саме: ЗМІ припускають, що ґуру втік, замордувавши натовп своїх прихильників. Цей тон майже не змінюється, коли виявляється, що труп ґуру – скільки б він не заслуговував на ненависть – знайдено серед перших жертв: так було у випадку Джима Джонса, Девіда Кореша, Маршалла Епплвайта, ґуру Гівенз Ґейт, обидвох ватажків храмовиків сонця, Люка Льоре та Жо ді Мамбро, дуже ймовірно й у випадку уґандійського ґуру Джозефа Кібветере, прах якого упізнав його близький родич. Тоді для пояснення наводяться всі можливі таємничі закулісні чинники та причини: мафія, секретні служби, чвари серед еліти, фінансові труднощі тощо. Коли ж урешті секта, як от храмовики сонця, здійснює своє третє самогубство, ЗМІ відмовчуються, замість того, щоби нарешті відкрито визнати, що це – саморуйнування, на основі спільної віри. Так само незбагненним для медій залишається і розпач амазонських і мексиканських племен, які, не бажаючи міняти свій спосіб життя, вішаються або труяться цілими родинами.

Небажання визнавати реальність, яке виявляють сучасні заідеологізовані ЗМІ, і якому, з іншого боку, відповідає приписувана сектам втрата почуття реальности, в тому числі й той факт, що секти не визнають самогубного характеру своїх вчинків, треба аналізувати, називаючи речі своїми іменами, а саме – це не що інше, як заперечення припущення, наче члени якої завгодно малої спільноти можуть об’єднатися з доброї волі, щоб зникнути з цього світу. Якщо допустити цю думку, то й справді виникає тривожне питання: чи кожному прагненню до визнаного абсолютним спільного ідеалу притаманна трагічна тенденція? Чи розпачлива мілітаризація суспільств, скажімо, наполеонівської Франції, кайзерівської чи гітлерівської Німеччини, або ж гонка озброєнь ядерних держав, готових до взаємного винищення у часи холодної війни, не є чіткими ознаками цієї тенденції? Чи не присутня вона також і в ідеї віртуальних, цілковито мультинаціональних підприємств і світу, залежного від гри на біржі? Чи ця трагічність справді зникає в умовах універсального ринку?

Якщо ми схильні відкидати концепцію колективного самогубства, а радше погоджуємося із менш тривожним окресленням “маніпулювання душами”, то це лише тому, що така концепція відкриває нам очі на факт, що наш великий колектив землян, можливо, є останньою формою секти. Але як можна повірити в те, що все людство здужає бавитися з ідеєю загибелі, чи само себе знищити?

Загалом “мистецькі об’єднання”, нехай то будуть Extropianer, Raver, New-Age-Travellers чи Zippies, які коливаються між еко-анархизмом, кіберпанком, утопією та науковою фантастикою, усі ці молоді люди, які наче в насмішку над тугою за кінцем світу чи втратою тіла фантазують про заморожене, кероване через віртуальні системи дистанційного управління або реінкарноване на іншій планеті людство, здаються мені більшими реалістами, ніж цензори, які не бажають визнавати без-глуздя, витворене ультраліберальним інформаційним суспільством. Ці уявні світи наштовхують на думку, що не мрія “покинути тіло й світ” ненормальна, а надмірна серйозність, з якою секти втілюють свою фантазію. Інші цим тільки бавляться, не прощаючись із життям, а, може й навпаки, роблячи це задля того, аби легше було його віднайти.

В Holy Smoke, гарному й зворушливому фільмі новозеландки Джейн Кемпіон, авторка показує, що серйозність “героя”, котрий прагне врятувати від уявного впливу ґуру дівчину з родини, яка зазіхає на спадок цієї дівчини, робить його ще менш людяним, аніж солодка ілюзія Ашраму. На щастя, є життя й любов, і вони сильніші за всі спіритуальні технології та репресивні машини разом узяті.

Чим більше ми примушуємо людей модернізуватися, підключатися до “мережі”, відповідати ідеалові людства, керованого універсальним законом ринку та його технологічним субстратом, не усвідомлюючи нестерпного примусового характеру цього чистого адміністрування, тим більше ран ми завдаємо. На ці рани накидатимуться маленькі секти, щоби смоктати їх у взаємній злагоді зі своїм великим ґлобальним братом.

---

(1) Тут слід згадати формулювання представленого в 1996 році парламентською слідчою комісією Звіту про секти (так званого Rapport Jacques Guyard), не кажучи вже про “духовне зваблення”, яке явно стало одним із критеріїв Закону про секти, ухваленого французькими депутатами 22 червня 2000 року.

(2) В середовищі цієї групи упродовж чотирьох років у три етапи здійснювались колективні самогубства: 1994 року в Швейцарії та Квебеку померло 53 особи, 1995 року ще 16 загинуло у французьких горах Веркора, і наприкінці 1997 – 5 в Монреалі. Ці самогубства оголошувалися їхніми виконавцями “переходом” до заселеного вищими істотами небесного тіла, яке подібно до комети Гейл-Бопп у певний день наближається до Землі.

(3) Саме це відрізняє секту від орієнтованої на тривале існування релігії і підтверджує суперечність між релігією та сектою, яке Ернст Трьольч теоретично висвітлив у 1931 році в своїй книзі “Соціальні вчення християнських церков і груп” (Ernst Troeltsch “Die Soziallehren der christlichen Kirchen und Gruppen”).

(4) Щодо цієї типології пор. класичний твір: Bryan Wilsons. Religious Sects: A Sociological Study. World University Library. – New York: McGraw-Hill, 1970.

(5) Пор.: Heike Behrend. Alice und die Geister. Krieg im Norden Ugandas. – Wuppertal: Peter Hammer, 1993.

(6) Пор.: Paul Aries. Der Weg zum wunschlosen Glueck // Le Monde diplomatique. – Mai 1999.

(7) Roger Bastide. Le Candomble de Bahia. – Paris: Plon, 2000 (перевидання); Порівняй також Stefania Capone, “La Quete de l’Afrique dans le candomble. Pouvoir et tradition au Bresil”, Paris (Karthala) 1999.

(8) Американський економіст Ені Шерман висловив припущення в своїй книзі “Preferential Option: a Christian and Neo-Liberal Strategy for Latin Americas Poor” (Grand Rapids, W.B. Eerdmand, 1992).

(9) Пор.: Brian P. Levack. – La Grande Chasse aux sorcieres en Europe au debut tu temps modernes. – Champ Vallon, 1991.

Переклала Оля Сидор