зміст

© З.Мазурик, 2000

Духовні, культурні цінності є найважливішими стабілізаційними факторами суспільного життя, на основі яких будується політична й економічна сфера. Р.Штайнер ще у часи повоєнної кризи, в 1919 році застерігав від підпорядкування духовної сфери, тобто культури, мистецтва, науки, освіти і релігії сфері політичній і економічній, що, на його думку, призвело б до “заплутаності нашого суспільного життя саме внаслідок залежності духовного життя від держави і економіки” [1, с.16]. Вільне, незалежне духовне життя є джерелом нових ідей для політичної організації й економіки.

Кінець ХХ століття, яке Г.-Ґ. Ґадамер назвав століттям новітнього сцієнтизму, характеризується таким явищем, як ґлобалізація. Ґлобалізація – це насамперед явище економічне, результат розвитку економіки на основі використання досягнень науки. Це – підпорядкування економічному процвітанню сектора політичного й духовного. Це – так званий науково-технічний прогрес, який створив таку загрозу природі та людині, що при подальшій ескалації ненависті на ґрунті культурної, національної чи релігійної різниці може привести до ґлобальних катастроф. Ріст економіки набув таких масштабів, що диктує свої умови політичним структурам аж до обмеження суверенітету національних держав. На світовому ринку відбувається обмін не тільки товарами і послугами, але й цінностями, досвідом, ідеями, що впливають на стиль життя, перетворюють ментальні структури особистості. Для вигідного збуту товарів і послуг масового виробництва формуються й відповідні потреби, а радше бажання, смаки, мода.

Але ринок потребує і таких сил, які він не здатний продукувати, а саме етики, моралі, естетики, креативности, – сил, що гармонізують потреби. Без них світові кризи розв’язуються через конфлікти. Ці сили витікають із вільного духовного життя, естетичні й етичні цінності надають ринковій економіці доцільности та змісту. Реґулювати й гармонізувати розвиток економіки здатні інституції громадянського суспільства, в основі якого – вільна особистість.

Глибинною причиною економічної ґлобалізації можна вважати порушення гармонійної єдности людини з природою й органічного розвитку людського суспільства внаслідок “тотального унауковлення світу” [2, с.87], абсолютизації наукових знань. Це стало причиною розвитку різних ідеологій, в тому числі й тих, які проповідували земне втілення абсолютних цінностей добра і справедливості, від письменників-утопістів через філософів-матеріалістів до практиків-комуністів.

Але абсолютні цінності не є результатом мисленної діяльности і знання. Мислення не творить ні добра, ні любові. Знання повинно займати належне місце в житті, особливо в умовах технократичної цивілізації. У формі чужого досвіду воно не перетворює буття особистости й суспільства.

Перетворення особистости можливе через пізнавання своєї природної сутності, через якісну зміну свідомости в цьому процесі пізнання, в усвідомленні себе часткою цілого, без якої ціле є неповним і яка неможлива без цілого і кожної його частки. Науковий методологізм в такому процесі неможливий. Суб’єкт у пізнаванні себе є одночасно і об’єктом. Межі чи відстані між ними нема. Як тільки ця відстань з’являється, її заповнюють різного роду умовності, маски еґо. Зривання масок еґо, детермінованих суспільством, ідеологіями, є проникненням до сутности Я. І не треба боятися порожнечі кінця. Конечність – це тільки часовість суб’єктивного буття. Суттю є вічний дух, що проявляє себе в часовому бутті. Ціле не знає конечності.

Упродовж віків релігійні вчення досліджували природу справжнього “Я”, яке існує поза межами феноменів. Але наука і науковий підхід до знань витіснили ідею природної сутности “Я”. Подібно до того, як ідею природи наука звела до проблеми навколишнього середовища, так і ідею “Я” вона звела до проблем індивідуальної тотожності, до проблем ідентичности особистости [4, с.205].

Як вважає Г.-Ґ. Ґадамер, з Геґелевої критики суб’єктивного духу в ХІХ столітті вистояла не віра в поєднання через об’єктивний дух, коли все, що чуже, стає пізнаваним і зрозумілим, а навпаки, вистояла чужість, об’єктивність в сенсі предметности того, з чим стикається суб’єктивний дух [2, c. 71].

“Я”, крім своєї тотожности з цілим, яка виявляється в різноманітності різних частин цілого, вкорінене хронотопно в традицію, через яку досліджує і проявляє себе природна сутність, Святий Дух, об’єктивний дух. “Я” відбувається в часопросторі в суспільстві, орієнтованому на викристалізувані досвідом цінності, як ознаки абсолютного духу, його прояви у поведінці, дієвості буття. Стержнем орієнтованої подібним чином поведінки є традиції, котрі формуються і розвиваються в процесі суспільного буття. На думку Ґадамера “мистецтво, релігія і філософія – це кінцевий адекватний спосіб, в який дух розпізнає себе як дух, в який суб’єктивна свідомість і об’єктивна сутність, на яку ми опираємося, поєднуються з собою так, що ми не зустрічаємо нічого чужого – все, що нам зустрічається, розпізнаємо як щось, що належить до нас і за таке визнаємо [2, c. 70]”.

На рівні суспільства особистість ототожнює себе з іншими особистостями і попередніми поколіннями, які створили традицію, культуру, і може вступати в діалог як з представниками своєї культури, так і з іншими культурами. Особистість вкорінюється в глибину часів на певному просторі через культуру. Така вкоріненість є основою суспільної єдности і стабільного органічного розвитку суспільства. Чим глибші корені такого суспільного дерева, тим стійкіше воно до різних руйнівних впливів, в тому числі й таких, які пов’язані з ґлобалізацією.

Всі суспільства, які дбають про свій розвиток, приділяють особливу увагу особистості як найвищій цінності суспільства і створюють умови для вільного її розвитку з орієнтацією на абсолютні цінності. Тоді культура з її творчим потенціалом має політичний пріоритет і підтримується як політичним, так і економічним сектором суспільства. Все це відображається в культурній політиці як скоординованому комплексі правових, політичних й економічних чинників. Культурна політика охоплює всі сфери суспільного життя, а не тільки “галузь” культури, і знаходить своє відображення від Основного Закону держави до перспективних планів розвитку кожного населеного пункту.

Так, в Основному Законі ФРН записано: “Культура належить до основ життя народу”. Тому мистецтво і культура мають незаперечне і особливе значення в процесі державної єдности Німеччини на шляху до европейського єднання.

Рік падіння Берлінської стіни в Німеччині вважається особливим. Багато спостерігачів порівнюють його значення з 1945, 1917 чи навіть з 1789 роками. Це рік зміни парадиґми у політиці повоєнної Европи. Тоді ж змінилися парадиґма і в культурній політиці.

Дискусії, які ведуться в суспільстві стосовно культурної політики, заторкують не лише такі поверхневі теми, як скорочення бюджетних видатків на культуру, але й зачіпають глибинні причини втрати орієнтирів культурної політики. Останні п’ять-шість років у сфері культури триває політична й управлінська реформа, яка розглядається насамперед як техніко-організаційне завдання. При їх втіленні за допомогою економічного інструментарію повинна бути досягнута ефективність управління і діяльности закладів культури. У процесі дискусій усвідомлюється зміст реформ і виробляється бачення структурних змін із орієнтацією на децентралізацію і делегування відповідальности на структури громадянського суспільства. Ця реформа розпочалася і відбувається під тиском і контролем суспільних інституцій.

Дискусія навколо культурної політики охопила не тільки професійні, творчі, мистецькі спілки та об’єднання. Так, Федеральна спілка німецької індустрії ініціювала і покликала до життя у 1994 році “Коло діяльности культури” як форум, який на підставах спільної відповідальности за культуру, об’єднав усі суспільні сили, представників політики, економіки, культури і мистецтва. Вони аналізують стан культури і складають на основі цього аналізу пропозиції для законодавчих органів і органів управління, які стимулюють підтримку культури і мистецтва. Брак бюджетних коштів компенсується стимулюванням спонсорства і меценатства, активізацією господарської діяльности культурних і мистецьких інституцій, посиленням ролі третього сектору. Апробуються різні моделі стосунків у ланцюгу громадянин – держава – суспільство для підтримки культури на засадах спільної відповідальности таким чином, щоб уникнути її політичної інструменталізації й комерціалізації. Для цього розробляються нові моделі кооперації приватної та бюджетної підтримки.

Для покращення суспільної користі від благодійних пожертвувань та для стимулювання спонсорської підтримки формуються пропозиції до чинних законодавств, які базуються на зміні мотивацій приватної підтримки культури. Адже жодне суспільство не може покладатися тільки на економічні успіхи і нехтувати культурними регенеративними силами – від фундаментальних досліджень до мистецтва, від людського співчуття до етики. Це автономні сили, вигода від яких не піддається калькуляції [5, c.10]. Сама економіка є частиною культури через оформлення продукції, послуги і умови праці, охоплюючи споживачів і виробників, міста і довкілля. Чим більше економіка втручається в зміни довкілля і культури шляхом використання наукових знань, технічних винаходів і мистецької творчості, тим більша її відповідальність. Якщо за останні роки держава згортає втручання в економічну діяльність, у свою чергу повинна зростати готовність до того, щоб взяти на себе приватну відповідальність за суспільно важливі завдання. Це підтримає високий рівень ринкової економіки та покращить умови життя наступних поколінь. Підтримка культури приватними особами вважається почесною і викликає пошану в суспільстві.

Реформування культурної політики повинно враховувати впливи економічної ґлобалізації на культуру і мистецтво. З одного боку ґлобалізація руйнує різні обмеження в діалозі культур, розсуває межі культурного простору, вимагає відкритости як назовні, так і всередині; з іншого боку, вона сприяє поширенню стереотипізованої популярної культури. Доктор філософії Б.С. Вітте з Бонна вважає, що завдання світового історичного значення для Заходу полягає в поєднанні здавалось би неузгоджуваних цілей: з одного боку, надати усім можливість брати участь в користуванні плодами сучасної технічної цивілізації, з іншого ж, досягти цього так, щоб зберегти культурну різноманітність людства як найбільше багатство і навіть примножити його [3, c.37]. Загроза ґлобалізаційних і комунікаційних процесів полягає в тому, що вони є наче підсилювачами й помножувачами стереотипів масової культури, які формують стереотипні ж потреби. Вони поширюють спокуси, перед якими важко встояти невкоріненій особистості. Відомий у сфері культурної політики діяч, президент Ґьоте-Інституту Гільмар Гофманн вбачає загрозу в тому, що разом з ґлобальним поширенням зразків культурної індустрії і побутової культури “своє” втягнеться у вир універсальної одноманітности або в північноамерикансько-англійську “єдину культуру” або ж в гібридність, яка не знає конкуренції [3, c.8]. Такій рекламно-пропагандистській технології можна протиставити живий діалог культур, в якому відбувається обмін цінностями і творчим досвідом, в якому через “інше” пізнається “своє”.

А задля цього необхідно зберегти самобутність кожної особистості, кожного реґіону, кожного етносу, кожної нації через ідентифікацію, з якою розкриває і зберігає себе особистість, побачити в самобутності культури, в іншому, не чужого, а можливість краще пізнати себе.

В ґлобалізованому світі кожна культурна подія розглядається в світовому контексті, через усвідомлення своєї творчої дії в контексті цінностей світових культур. Етнокультурна замкнутість, аж до фундаменталізму і обмеженого націоналізму (у нашій українській дійсності – націократії), відкидає її носіїв на периферію, підвищує небезпеку політизації культурних відмінностей і створення нових вогнищ міжкультурних конфліктів.

Крім ґлобалізаційних негативних впливів при формуванні культурної політики враховується ціла низка внутрісуспільних процесів. Розрив традиційних для Західної Німеччини взаємозв’язків і розвал суспільних структур в Східній Німеччині викликали значні дезінтеґраційні процеси. Звичні стандарти життя, соціальне середовище і солідарна єдність спільноти розпалися і призвели до ерозії традиційних ідентифікаційних можливостей і орієнтаційних зразків, як стверджує Б.Ваґнер, аналітик з проблем культурної з Бонна [6, c.40].

Змінились і розвинулись культурні форми, стилі й практики. Особиста свобода і плюралізм вимагають іншої орієнтації. Тут теж є спокуси, які підривають коріння глибокої традиції, і яким байдужа вкоріненість. Соціальні цільові групи своїми смаками через власні економічні та політичні потуги впливають на орієнтацію і посилюють дезінтеґраційні процеси. В такій ситуації завдання культурної політики – забезпечити рівність шансів і сприяти різноманіттю форм і стилів культурної діяльності.

Зміни найшвидше і найглибше відбуваються у містах. Саме місто як нашарування традицій і культур є місцем, де відбувається культурне життя у всіх його виявах. Тут відбуваються всі вищеперелічені процеси, тут зосереджується культурний потенціал. Тому в культурній політиці місто має центральне значення. Це значення відображається на самоврядних функціях міста. З усіх бюджетних коштів на культуру 60% виділяють з бюджетів комун. За змістом культурполітика міста – це діалог культур і епох. Комуни є полем міжкультурного навчання, як про це говориться у рекомендаціях президії форуму міст Німеччини. Цей форум пропонує культурну політику, скеровану на формування солідарности міської громади на противагу суспільній дезінтеґрації, втраті почуття громадської солідарности й загрозі насильницьких сутичок. Саме у місті динамічно змінюються умови об’єкта культурної діяльності. Тому культурна політика повинна враховувати ситуацію із зайнятістю населення, вільним часом, рівнем доходів. Культура стимулює проактивність і незалежність громадян і не повинна іґнорувати запити різних соціальних груп із різним рівнем зайнятості.

Соціальні, політичні та культурні перетворення поставили під сумнів спроможність старих культурно-політичних процесів і вимагають нових відповідей. Їх пошук здійснюється в активному суспільному діалозі, що знаходить відображення у нових концепціях культурної політики держави, яка задекларувала себе в Конституції культурною державою.

Подібні дезінтеґраційні процеси не обминають і України. Але у нас вони мають складніші наслідки, позаяк обтяжені історичним контекстом. За відсутности громадських структур, здатних реаґувати на ці впливи і кооперувати суспільні сили на адекватну реакцію задля захисту культурної самобутности і творчої свободи громадян культурно-політичними заходами, вони мають гіпертрофовані наслідки.

За роки незалежности суспільство не змогло знайти об’єднавчої ідеї. Після ідеологічної деформації природної сутности особистости криза ідентичности посилюється внаслідок руйнування духовної, культурно-історичної мотивації та ідентичності.

Матеріальна і духовна культура, очищена від ідеологічного мотлоху, для більшости є чужою, ба навіть ворожою. Мотивацією ідентифікації натомість стає сила натовпу. Тому ідентифікація залишається не духовною, яка потребує пізнання себе-у-світі сьогодні і тут, не культурно-історичною, а клановою, партійною, конфесійною. Виживання виключає буття-у-собі, притомність об’єктивного духу, відповідальність перед іншим, як часткою цілого, зрештою, просто терплячість, а породжує нетерпіння у досягненні бажання мати, володіти, владарювати. Тому серед “політичної еліти” без глибокого вкорінення в культуру і традицію простору, який вони використовують для задоволення своїх непомірних владних бажань, можуть лунати тези про те, що національна ідея начебто не спрацювала, про об’єднання навколо державотворчої ідеї (у формі монструального державного апарату), про національну ідею економічного достатку. Такі прагматичні ідеї не мають об’єднавчої сили для суспільства, бо в кожного своя мірка. Та й загалом це не ідеї (ейдос за Платоном), а концептуалізовані політичні маніпуляції.

Найбільша цінність людського буття – це свобода. З відчуттям цієї свободи поведінка кожного є відповідальною за все і всіх. Треба просто не відбирати і не віддавати свободи нікому. На цьому варто будувати всю політику. Свобода – це потужне духовне джерело творчих сил, яке не можна підпорядковувати нікому і нічому, ні політичним державотворчим, національним цілям, ні економічному процвітанню, що ніколи не наступить без цього джерела. Навчитися жити в умовах свободи можна через багатий духовний, культурно-історичний досвід. Діалог культур, відкритий творчий діалог різних культур через їх творців і носіїв є суспільно об’єднавчим і суспільно творчим.

Культура – це не галузь, яка надає послуги для задоволення культурних і творчих потреб. Творчі і культурні потреби є первинними у культурній політиці. Ці потреби виростають тільки на полі свободи.

Не можна пасивно очікувати змін у культурній сфері, покладаючись на державу, тобто чиновників, і очікувати кращих часів, бо без культури вони ніколи не настануть. В процесі подібного очікування руйнується інфраструктура сфери культури, згасає творчий потенціал. Неконтрольовані суспільством видатки, скеровані нібито на культурне відродження, стають “іміджмейкерівським”, політичним, олігархічним спонсорством.

За десять років бюджетної залежности культурна інфраструктура не позбулась однорідности ієрархізованої підпорядкованости органам влади, які щораз більше використовують залишки культурного потенціалу у політичних цілях, і втрачають можливість зупинити руйнівні процеси. У сфері культури не сформований “третій сектор”. Вона не структурована, а наявні інституції втрачають незалежність, бо мусять виживати. Культурне виживання немає нічого спільного із свободою. Щораз менше відбувається культурно-мистецьких заходів світового рівня. Приватні творчі ініціативи отримують дедалі менше підтримки, як із бюджету, так і від приватного сектору. Така глибока криза культурного життя може бути подолана лише завдяки стимулюванню широкого відкритого діалогу, пошуку відповідей на виклик епохи.

---

1. Штайнер Р. Основные черты социального вопроса. Ереван: Ной, 1992.

2. Gadamer H.-G. Filozoficzne podstawy dwadziestego wieku. Rozum, slowo, dzieje. – Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 2000.

3. ZfKА. – 1998. – №1.

4. Нідельман Я. Серце філософії. Львів: Літопис, 2000.

5. Kulturfoerderung in gemeinsamer Verantwortung (II). Die Krise ueberwinden // ARCultMedia. – 1996.

6. Wagner B. Wenderzeit der Kultur politik // ZfKA. – 1997. – 4.