зміст

© R.Conquest
© National Interest – Fall 1999

Федеративна Европа, метастази якої сьогодні поширюються навсібіч, має кілька суттєвих недоліків. Вона розділяє Захід і саму “европейську” цивілізацію, котра завжди включала в себе і Заморську Европу. Вона є приховано, а часто й відкрито, антиамериканською. Вона вже сьогодні стала зоною надмірного реґулювання і адміністративної орієнтації, що суперечить традиції загального (англо-саксонського) права, а далі буде ще гірше. Проте, найбільшим і фатальним її недоліком є нерозуміння реальної природи почуття громадянства. Цими почуттями не можна керувати за допомогою закликів та нав’язування ідеї наднаціональної цілісности, адже ми й досі живемо в добу, коли важко примирити фламандця з валлонцем, не кажучи вже про сербів та хорватів.

Суть “европейської” відповіді на це питання полягає в тому, що наднаціональна европейська держава чи федерація стане тим механізмом, завдяки якому сили доброї волі зможуть запобігти вибухам націоналізму. Але яким чином? Стверджувати, що велике федеративне утворення слугуватиме протидією націоналізмові, що воно здобуде політичну підтримку, – це чистісінька теорія, яку не підтверджуєт досвід інших багатонаціональних федерацій. Світ знає багато випадків краху подібних структур. І це не лише СССР, Югославія та Чехословаччина, але й Об’єднана Арабська Республіка та Федерація островів Вест-Індії та Малайзії. До цього переліку можна додати союз Швеції та Норвеґії, Австро-Угорщину і дві спроби створення Центрально-Американського союзу.

Европейська ідея є застарілою і недозрілою водночас. Застарілою в тому сенсі, що фізична спорідненість і географічна близькість, на яких ця ідея переважно базується, вже не є настільки важливими факторами, як раніше. А недозрілою через те, що політичні культури Европи ще не є достатньо асимільованими для задуманого. Водночас, існують інші, спорідненіші між собою культури, зв’язок між якими є глибшим і міцнішим.

Якщо ми прагнемо чогось кращого, ніж маємо тепер, то є сенс повернутися до природних, а не штучних конґломератів, що враховують, а не іґнорують культурні особливості. В такому разі на думку спадає певна форма єдности, що існує між країнами зі спільними правовими, політичними, мовними та культурними традиціями, тобто Спільнота США, Великої Британії, Канади, Австралії та Нової Зеландії, а також, слід сподіватись, Ірландії, країн Карибського басейну та Тихого океану.

Якщо брати Захід в цілому, то саме англомовна спільнота спромоглася впродовж останніх кількох століть знаходити компроміс між анархією та деспотизмом. Решта країн світу цим похвалитися не можуть. (Один великий китайський історик сказав, що його співвітчизники або живуть у рабстві, або прагнуть цього).

Наприкінці XVIII ст. французький політик Жак Некер сказав, що британська система урядування є єдиною в світі системою, “що поєднує державну міць з індивідуальною безпекою”. Цей комплімент визначає відправну точку системи, яку ми тепер називаємо демократією. Сьогодні те ж саме можна сказати на адресу США та решти перелічених вище країн. Ми звикли до нашої спадщини. Ми користуємося спільними для наших країн громадянськими та іншими свободами, вважаючи це нормальним і природним, і справедливо нарікаємо на їхні недоліки та невідповідності. Але наша система не є домінуючою – варто лише поглянути на сьогоднішній світ. Ми, волею долі, є основною силою, що останні півстоліття протистоїть нашестям різноманітних варварів. Згадайте, що країни, які під час Другої світової війни були справді визволені і не підпали під владу іншої деспотії, були звільнені об'єднаними збройними силами США, Британії та Канади у Европі та США, Британії, Австралії та Нової Зеландії в Азії.

Зрозуміло, що об'єднання в Спільноту навіть цих країн буде пов'язано з серйозними труднощами. Але це труднощі непринципового характеру, спричинені суперечностями в певних інтересах, думках, звичках. Загалом, ситуація в чомусь нагадує проблеми, з якими зіткнулись американські федералісти у 1780-х рр. Тоді обставини складалися проти них. Попри спільні цінності права та свободи, здавалося майже неможливим продертися крізь плутанину реґіональних інтересів та юридичних суперечностей і досягти загальної єдности. Одне слово, підстав для похмурих пророцтв було досить. Але Бенджамен Франклін зміг побачити за всім цим міць і спільність. Отже, сьогоднішні проблеми мають стати для нас таким самим стимулом до об’єднання, як суперечки між штатами в рамках Конфедерації для федералістів.

Було б помилкою вважати, що тільки революціонери й утопісти здатні на рішучі та радикальні дії. Нерідко до них вдаються і прагматики, особливо тоді, коли цього вимагають інтереси стабільности та прогресу. Так було і в 1780-х рр. в Америці, коли аж ніяк не можна було допустити дезінтеґрації та зубожіння. Тоді лідери нації правильно оцінили труднощі і належним чином скористалися наявними можливостями.

Кінець тиранії відстані

Які ж труднощі стоять перед прихильниками великого союзу англомовних країн? Відтоді як це питання почали обговорювати (слід нагадати, що ідея союзу виникла сто років тому), основним арґументом проти такого політичного союзу були відстані, що розділяють Північну Америку, Австралію та Британію. Однак тепер цей арґумент можна відкинути. Сьогодні 12 тисяч миль (відстань між найвіддаленішими точками гіпотетичного союзу) важать менше, ніж тисяча миль, які розділяли американські штати у 18 столітті. Цезар Родні їхав до Філадельфії цілу ніч, щоб встигнути проголосувати за Декларацію про незалежність. Сьогодні вертоліт доставив би його туди за півгодини. Дорога від Нью-Йорка до Філадельфії тоді забирала два дні, а до Балтімора – п’ять. І це вважалось найкращим сполученням. Сьогодні ж бізнесмени і політики можуть дістатися з Лондона до Канберри упродовж дня, а зв’язок через Інтернет чи телефоном є миттєвим.

Навіть у часи, коли шлях до Нової Зеландії треба було долати кілька місяців, Британія підтримувала міцні політичні зв’язки з цією територією. Однак тепер, коли Лондон може спокійно спілкуватися з Оклендом чи Аделаїдою і добиратися до обох за день, британцям кажуть, що їхнім природним політичним партнером є Европа. Так, вона справді ближче в суто географічному сенсі. Але ми з вами живемо в еру, коли рівень розвитку транспортних засобів та комунікаційних технологій зробив цей фактор менш важливим, ніж будь-коли в історії людства. “Тиранії відстані”, про яку говорив австралійський історик Джеффрі Блейні, нині фактично не існує.

Отже, значення перешкод географічного характеру дуже перебільшено. А як щодо націоналізму та етнічних проблем? Перше, зверніть увагу, що між країнами, про які ми говоримо, існують не просто і не лише кревні зв’язки. Найпотужнішим фактором спільности тут є вірність ідеям Права та Свободи і саме в такій мірі, що не властива жодній з країн демократичного табору. Англійська політична культура є найрозвиненішою і перспективною, і в цьому твердженні немає жодного расистського підґрунтя. Цей стиль політичної та громадянської організації зародився в Британії і звідти поширився на весь світ. Звичайно, це не означає, що наша форма організації суспільства є винятковою або придатною лише для якоїсь особливої мовної групи.

Велика Британія сама складається з кількох “національностей”. Кожен, кому доводилося зустрічатися з англійцями, шотландцями та валлійцями, чудово розуміє, що це аж ніяк не одне й те ж саме. Навіть якщо брати виключно Британію, то тут радше слід говорити про англо-кельтські, а не англо-саксонські традиції. Так звана англо-саксонська раса в Англії увібрала в себе значну частку бриттів, тоді як “лоулендери”, що становлять більшість шотландського народу, найчастіше є нащадками англосаксів. Більше того, британська заморська експансія переважно здійснювалась силами шотландців, валлійців та ірландців. Отже, культурні та інші відмінності є справді дуже значними. Проте, політичні та громадянські традиції лібералізму дозволяють успішно з ними давати раду.

І навіть британська політична культура повністю не пов’язана з англійською мовою. Тут говорили і говорять циганською, урду, бенгальською, грецькою, мальтійською. Проте, англійська є основною. Ми повинні визнати силу уз мови, якими ми не пов’язані з “Европою”, і те, що мова може бути важливим фактором єднання.

Якщо населення Британії є відносно гетерогенним, то в Америці воно ще різнорідніше. Навіть на початку своєї історії Сполучені Штати були строкатим утворенням. Звичайно, чорне населення тоді було фактично виключене з громадянської культури, але голландці (у штаті Нью-Йорк), німці та шведи (у середніх колоніях), гуґеноти – не кажучи вже про ірландців – були аж ніяк не меншиною (німці – близько 10%, а шотландці та ірландці – близько 7,5%).

Проте, спільними для всіх цих колоній були, по-перше, мова, а по-друге – що більш важливо – інституції та звичаї правової й громадянської культури. Деякі автори (американські й зарубіжні) вважають, що “національна ідентичність” (в тому вигляді, в якому вона існує серед европейських народів) у США є менш монолітною. Через це, на їхню думку, тут існує тенденція заміняти глибші й меншою мірою усвідомлювані узи загальними принципами. Можливо, такі підміни і справді існують, принаймні в деяких головах. Але, навряд чи можна стверджувати, що американська ідентичність, ведучи свою історію з часів Революції, не змогла себе достатньо убезпечити. Твердження, наче величезний наплив імміґрантів до певної міри розмиває цю ідентичність, на перший погляд, видається переконливим. Але наскільки? Дивно, але ще недавно всі захоплювалися ефективністю американського “казана”. Проте, в будь-якому разі, факт збереження давніх релігійних та культурних традицій країн, від яких походить американська нація, або характерний для останніх років факт повернення до цих традицій, не конче впливають на загальне національне почуття, адже у нас держава не прагне сконцентрувати на собі всі громадські устремління. Вона може складатися з громад із різними внутрішніми цінностями та орієнтирами. Так, у Британії приналежність до шотландського клану чи єврейської громади жодним чином не суперечить лояльності до країни в цілому. Отже, етнічна різноманітність Америки фактично може навіть зміцнювати почуття національної гордости.

“В ньому не було нічого від англійця, окрім відданости Англії й турботи про її велич і добробут”, – так говорили про Дізраелі. Це саме можна сказати й про інших людей, які ведуть своє коріння з інших культур, але духовно належать нашій. Близько тридцяти мільйонів людей африканського походження говорять англійською як рідною мовою і загалом вважають своєю нашу політичну традицію. Більшість з них проживає у США, але значні їхні громади є в країнах Карибського басейну і навіть у Британії. Немає сумніву, що в більшості наших країн існують расові проблеми. Гадаю, що створення Спільноти допомогло б їх подолати і зміцнити почуття єдности.

Що ми здобуваємо?

Сьогодні Сполучені Штати не палають особливим бажанням виконувати ту надзвичайно важливу роль у зовнішній та військовій політиці Заходу, яка звалилась на них у другій половині ХХ століття. Союз із іншими країнами однієї політичної традиції міг би полегшити американцям це завдання і розподілити деяку частку відповідальности. (Варто було б нагадати, що окрім Британії, найнадійнішого союзника США, лише Австралія та Нова Зеландія брали участь у всіх чотирьох великих війнах століття на боці Америки.) До цього процесу слід залучити країни, що покладаються на американців, а самі не можуть виконувати функції світової держави.

І справа не лише в тому, що Сполучені Штати, наймогутніша з демократій, не бажають одноосібно нести тягар військової та політичної відповідальности. Велика Британія, Канада та Австралія мають навички, але не мають можливостей впливати на хід подій у світовому масштабі. Між тим, вони мають глибоко вкорінені ґлобальні інтереси і могли б багато чим допомогти у вирішенні міжнародних проблем. Отже, тенденція останніх років, коли США приймають односторонні рішення, а потім скаржаться, що союзники їх не підтримують, є симптоматичною за нинішніх обставин. Після об’єднання в Спільноту такі країни, як Велика Британія, що нерідко почуваються дещо ущемленими односторонністю американських рішень, ділили б відповідальність не тільки за рішення, але й за військові чи інші дії.

Звичайно, британські ліві можуть закинути, що в такій Спільноті Сполучене Королівство підпаде під безпосередніший контроль чи вплив Америки. Але це неправда. Все буде якраз навпаки: серйозні конфронтації будуть виключені, і жодне рішення не прийматиметься без участи Британії. Сьогодні такі конфронтації можуть мати місце при вирішенні будь-якого міжнародного питання, адже попри міждержавні консультації, реальні рішення, які до чогось зобов’язують Лондон, приймаються у Вашинґтоні одноосібно. В іншому разі, США змушені реагувати на кризу самостійно, що, зрештою, не вигідно жодній з наших держав. Обговорюючи негативні моменти, ми не повинні забувати, що під час іракської кризи 1998 року саме Британія, Канада та Австралія підтримали Сполучені Штати. Отже, можна говорити про те, що тенденція до єдиної політики існує де факто. За логікою це має привести до подальшого поглиблення взаємозалежности.

У ґлобальному контексті можна говорити про коротко- та довготермінові перспективи Спільноти. У найближчому майбутньому вона зможе визначити політичну цивілізацію, пропонуючи спільні рішення економічних та соціальних проблем для значної частини людства. У віддаленому – допоможе підтримувати мир в усьому світі, політично трансформуючи відсталі реґіони і створюючи умови для справжньої світової спільноти. Колись довкола могутности Сполучених Штатів зорганізувався західний альянс. Якщо ж США та решта країн англомовного світу зможуть об’єднати свої можливості, то довкола цього потужнішого центру формуватиметься нова світова спільнота.

На тлі цієї перспективи ЕС виглядає дріб’язком: як недоречність чи викривлення, від яких треба позбавитись. Припустімо, що досягнуто проголошуваної багатьма “европейцями” мети – створено політичну, економічну і навіть військову силу, майже рівну за могутністю США. Це лише завдало б шкоди Заходові, розколовши його надвоє. Англомовний союз, навпаки, далекий від наміру ізолювати інші демократії і міг би стати відправною точкою для консолідації демократичних рухів всього світу.

Пріоритетність політичного

В кінцевому підсумку Спільнота відкриває шлях до вільного ринку цілого “західного” світу. ЕС так чи інакше залишається автаркічним утворенням. Взагалі, досвід ЕС є багато в чому повчальним. Так, механізм процесу об’єднання Західної Европи з самого початку було задумано невірно. Його автори вважали, що економічна єдність є важливішою і може продукувати єдність політичну. Загалом же повинні превалювати політичні настанови ширшого та вищого порядку; інакше кажучи, економіка може бути важливим, але не вирішальним компонентом політичного. Звичайно, є певний мінімум економічних питань, які мають бути вирішені адекватно, бо інакше система зазнає краху. Але, все одно, економіка не є визначальною – у квартирі повинна працювати каналізація, але ж ми купуємо квартиру не тільки через це.

Поважні економісти вже давно віддають перевагу трансатлантичному економічному союзу. Так, Даґлас Джей, міністр торгівлі лейбористського уряду в 1964-67 рр., наполягав на створенні Північноатлантичної асоціації вільної торгівлі, а не ЕЕС. Згідно з його концепцією, до наявної европейської зони вільної торгівлі мали приєднатися Канада, Велика Британія та США. На думку Джея, така структура врятувала би Британію від витратної продовольчої політики Спільного Ринку і забезпечила безмитний ринок, уникаючи збільшення експортних витрат.

Цей проект ґрунтовно вивчав американський уряд. Пропозицію схвально зустріли політичні діячі, представники бізнесу, профспілок та академічних кіл Британії, Канади та США. І хоча її так і не було реалізовано, для нас важливе саме прихильне ставлення до ідей такого роду.

Можна знайти й інші свідчення того, що ця ідея лишається привабливою. Приміром, сьогодні ми маємо Нову атлантичну ініціативу, яку просуває Американський інститут підприємництва і підтримують провідні політики та вчені Европи й Північної Америки. 1998 року американська прихильність до ідеї трансатлантичної спільноти вилилася у те, що відразу кілька вашинґтонських джерел заявили про доцільність приєднання Британії до НАФТА. Чимало такого роду ініціатив вже оформились у практику спільного евро-американського підходу. Але це навряд чи можливе за ґротескної строгости правил ЕС. Між тим, входження Британії в трансатлантичну чи, точніше кажучи, трансокеанську спільноту і одночасне перебування її у менш самовпевненій “Европі” може стати містком до подальшої консолідації всього “заходу”.

Звичайно, знайдуться і противники цих концепцій. У країнах третього світу заговорять про неоколоніалізм чи неоімперіалізм. Британські ліві, які хочуть перетворити Сполучене Королівство у щось на зразок “туманної Куби”, потрактують це як перепону, що унеможливлює реалізацію їхніх планів. Шовіністично настроєні американці, у свою чергу, розвінчуватимуть Спільноту як засіб обмеження свободи дій. Додайте сюди ще й сильні протекціоністські інстинкти Сполучених Штатів: лівих, котрі опираються будь-якому посиленню Заходу, і правих, консерватизм і локалізм яких спрямований фактично на те ж саме. Останнім можна відповісти, що Спільнота жодним чином не обмежує суверенітет учасників. Її завданням є координація та співпраця.

Однак, навіть сама ця концепція суверенности у багатьох аспектах не є чітко визначеною. Приміром, кожен зі складових елементів Сполучених Штатів є й досі, формально кажучи, суверенним, а ступінь їхньої суверенности не було вреґульовано упродовж майже ста років після ухвалення Декларації незалежности. Початково союз штатів, не кажучи вже про його попередника – Конфедерацію, був об’єднанням, створеним як з практичних, так і ідеалістичних міркувань, тобто багато в чому залишався юридично неоформленим чи неадекватно оформленим. Справа дооформлення покладалася на наступні покоління. В нашому випадку також можливий період тривалих переговорів без конкретних термінів, впродовж яких необхідно досягти певних результатів.

Я не ставлю перед собою завдання накреслити способи здійснення цих змін. Зрозуміло, що у відповідних країнах має сформуватися політичний рух. Почати можна зі створення комітетів політичних та громадських діячів, допомогу в чому може надати Нова атлантична ініціатива, котра вже відкрила серйозні дискусії для всіх, занепокоєних проблемою єдности Заходу. Цілком можливо, що в недалекому майбутньому ми станемо свідками підписання Декларації взаємозалежности та виборів Міжконтинентального конґресу, який спочатку матиме невеликий штат постійних працівників та координуватиме зовнішню, оборонну та торговельну політику. Поки що ж ми можемо говорити про суть такого союзу, масштабного і просторого, але без фальшивих масштабности та просторости догматизму чи штучности.

Отже, інтернаціоналістська ідея чи інтернаціоналістські ідеї взагалі можуть реалізуватися через створення спільноти на основі справжньої культурної єдности. Попри те, що така спільнота не є ґлобальною, вона може стати моделлю чи відправною точкою для політичного розвитку цілого світу. “Наша головна мета лишається незмінною: мирна світова спільнота вільних та незалежних держав, вільних у виборі свого майбутнього та власної системи (урядування), доки це не загрожує свободі інших”, – президент Кеннеді сказав це ще 11 січня 1962 року.

З огляду на це, все, що пропонується вище, є не рішенням, а радше орієнтиром для дій. Орієнтиром, визначеним як нашим розумом, так і почуттями.

Переклав Святослав Яринич