зміст

© Л.Старецька, 2000

Процеси розвитку суспільства і його політичної системи, актуалізовані сьогоденням, розглядаються в рамках численних теорій загальносоціологічного і політологічного характеру. Фундамент досліджень цього напряму заклали ще соціологічні теорії розвитку М.Вебера, Ф.Тенніса, Т.Парсона. Однією з теорій, що характеризує перехід від традиційних суспільств до індустріальних і постіндустріальних, є теорія соціальної модернізації. У широкому плані процес соціальної модернізації характеризує ґлобальний процес постійного вдосконалення суспільства, переходу його на вищі рівні розвитку. Отже, модернізація – це одна з необхідних умов становлення нового порядку. Модернізація як процес оновлення у дусі вимог сучасности одностайно визнана вченими. Проте неоднозначність і невизначеність цього поняття на рівні його конкретних інтерпретацій породили безліч модифікацій, котрі й втілились у різноманітні теорії модернізації. Вважається, що теорія модернізації пройшла низку етапів і зараз ми спостерігаємо третій, сучасний етап розвитку (1, с. 276-278).

Теорія політичної модернізації як складова частина загальної теорії соціальної модернізації викристалізовується з різноманітних концепцій, що містять неоднозначні висновки й рекомендації та мають різну соціально-політичну спрямованість. Концепція політичної модернізації розвивалась здебільшого на основі концепцій соціальної модернізації. Політична модернізація в загальнофілософському плані визначається як опанування людини своїм політичним середовищем. А в конкретно-соціологічному – як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі створення політичних структур і функцій, характерних для діяльности ліберально-демократичного суспільства. Конкретна характеристика цього процесу дуже різноманітна. Одні вчені пов’язують його передусім з раціональним стилем функціонування бюрократії, політичним плюралізмом і світським характером політичної культури; інші – з формуванням національної інтеграції суспільства і національної держави, модернізації “еліт розвитку”, стабільности політичних інститутів і процедур, з психологічним комплексом сучасних політичних цінностей та ідей. Загалом, всі ці процеси призводять до розвитку ефективних адміністративних, урядових і бюрократичних структур, які здатні подолати відставання і забезпечити національний прогрес. Однак існує чимало різноманітних ідей щодо механізму створення цих структур.

Перші дослідження проблем політичної модернізації розглядали процес становлення сучасної демократії в слаборозвинених країнах як закономірний і необхідний наслідок процесу індустріалізації. Вважалось, що економічний розвиток і подолання відсталости автоматично приведе до формування демократичних політичних інститутів – потрібно тільки визначити їх критерії. Проте практика розвитку слаборозвинених країн досить швидко показала відсутність прямої відповідности між економічним і політичним розвитком. Нові проблеми й складності політичної модернізації почали розглядатись у рамках структурного функціоналізму. У рамках загальної структурно-функціональної теорії політичну модернізацію розглядали як взаємодію між процесом диференціації, імперативами рівности та інтеграційною, адаптивною і творчою можливостями політичної системи. Процес диференціації розглядається як панівна тенденція в історичній еволюції сучасного суспільства і пов’язується із зростанням і розподілом спеціалізації ролей, функцій у політичній системі, ускладненнями їх структури й підвищенням взаємозалежности, підсиленням адаптованости системи до навколишнього (суспільного) середовища. Викликаючи розділення адміністративно-управлінських і політичних структур у політичній системі, процес диференціації підвищує також ефективність політичної організації. “Рівність включає в себе ознаки ліберальної демократії: загальне виборче право й громадянство для дорослого населення (рівність у вимогах розподілу ресурсів, а також у правах і обов’язках, поширення універсальних правових норм в політичній системі, політичну участь і залучення населення до політичного життя суспільства). Становлення структури участи включає в себе цілу низку аспектів. По-перше, це формування організаційної структури участи. Організаціями, які впорядковують і скеровують участь, насамперед є політичні партії. Другим аспектом є процес кристалізації політичних ідеологій, які творять ціннісну основу діяльности організацій участи. Третій аспект, пов’язаний зі становленням системи державного і місцевого управління, орієнтований на форми сучасної участи. (2, с. 55)

Диференціація (функціональна спеціалізація, зростання структурної взаємозалежности) і рівність (ліберальна демократія) є джерелами можливостей політичної системи. Досягнення політичною системою якісно нових можливостей (що і є результатом політичної модернізації) характеризується зростанням кількости державних функцій, посиленням політичної інтеграції у системі й ефективности прийнятих політичних і адміністративних рішень, розширенням влади центральних політичних інститутів, участю населення в політичному процесі тощо.

У структурно-функціональному підході існує кілька напрямків модернізаційних досліджень.Один з них – адміністративний підхід. Прихильники його схильні ототожнювати політичну модернізацію з раціональним стилем управління, функціонуванням західних бюрократій із заміною неформальних, відособлених, функціонально розпорошених форм соціальних і політичних взаємозв’язків і традиційних культурних норм на раціоналізовані форми бюрократичної організації і політичної культури ліберально-демократичного суспільства. Однак, в умовах слабкого розвитку демократичних інститутів традиційних суспільств ця тенденція призводить до відчуження функцій управління від суспільства й народу та зосередження влади в руках бюрократії, а також до посилення кастовости, жорсткої ієрархічности, зростання бюрократії та її самостійности, засилля адміністрації. У результаті безконтрольна бюрократія присвоює і державні ресурси, і міжнародну економічну допомогу, що зводить нанівець спроби модернізувати країну у цілому. Без сильної інституційованої влади в політичній системі не можна досягнути розвитку – починається хаос, руйнуються механізми досягнення компромісів і безцільно розпорошуються ресурси. З огляду на це, самостійним напрямом досліджень стала проблема стимулювання розвитку демократичних процесів. Від самого початку в фокусі дослідження опинилась проблема політичної участи. Як зазначав К.Дойч, формування системи політичної участи здійснюється завдяки двом процесам: соціальної й політичної мобілізації та асиміляції. Головна проблема в тому, що ці процеси здійснюються за короткий час і люди мобілізуються до активної політичної участи, тому необхідно поряд з розвитком демократичних інститутів зміцнювати інтегруючі підсистеми суспільства – культуру, освіту, філософію, мистецтво. Інтерпретація цього підходу в рамках традиційної концепції плюралізму призвела до створення теорії “субсистемної автономії”. Політична модернізація, за цією теорією, – це процес, в якому суб’єкт політичного розвитку поступово й успішно досягає політичної автономії. Саме остання є визначальним критерієм результативности процесів масової мобілізації й політичної участи. Поняття автономії означає незалежність різних політичних груп і насамперед політичних партій. Найважливішими рисами демократії вважаються багатопартійність, свобода асоціацій, автономія органів місцевого управління від центральної влади. Логічним завершенням концепції є поширення принципу автономії безпосередньо на особу – основного суб’єкта політики, що супроводжується вимогою спеціалізації вольових функцій особи в політиці, з одного боку, і реалізацією в повному обсязі ліберально-демократичного принципу пріоритету прав особи, з іншого. Досить логічно тут обґрунтовується динаміка політичної модернізації: сильна інституційна влада і бюрократія потрібні для трансформації традиційного суспільства. Але для того, щоб вони служили суспільству, необхідно встановити демократичний контроль над ними, а це неможливо без розвитку демократичних прав і свобод, формування плюралістичного політичного процесу, тобто всього того, що становить принципову основу ліберально-демократичного суспільства.

Інколи вчені ототожнюють процес модернізації з демократичною модернізацією чи з процесом демократизації політичної системи певного суспільства. Однак подібні твердження заперечує історичний досвід політичного розвитку наприкінці ХХ століття. Рух до сучасного суспільства відбувається в різних країнах у зовсім інших соціокультурних умовах. Тому справедливіша позиція, яка вказує на те, що результатом політичної модернізації можуть бути не тільки демократичні політичні режими, схожі й близькі за своєю структурою до розвинених західних демократій. З іншого боку, слід зазначити, що демократична форма модернізації – найадекватніша форма цього типу історичної еволюції. Демократичні політичні інститути й демократична політична культура – найефективніший спосіб адаптації до соціокультурного контексту сучасного суспільства.

Спроби відразу сформувати політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшого не увінчались успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного взірця й пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. У результаті було розроблено кілька оригінальних варіантів теорії політичної модернізації.

Передусім слід згадати про авторитарно-прагматичну концепцію, яку розробили С.Гантінґтон і його послідовники. Вони дійшли висновку, що відсутня пряма залежність між соціально-економічними й політичними змінами. Через це зміна і навіть руйнування традиційних інститутів у процесі модернізації здебільшого не веде до створення сучасної політичної системи, а навпаки – політичні відносини в цілому дестабілізуються, все більше розпалюються соціальні й національні конфлікти, посилюється тенденція до створення авторитарних режимів. Причина цього явища в тому, що надто високі темпи (в історичному плані) політичної модернізації і, відповідно, темпи політичної організації й інституціоналізації спричиняють не політичний розвиток, а політичну деградацію. Активне залучення мас до політики випереджає розвиток політичних інститутів суспільства, які могли б забезпечити баланс інтересів різних соціально-політичних груп і спрямувати енергію радикального перетворення суспільств у прийнятні форми. У результаті виникає хаос і нестабільність, які не тільки не сприяють процесові модернізації, а й загрожують самим основам суспільства. Тому головним завданням стає не процес модернізації, а стабілізація розвитку, для чого потрібен прискорений розвиток політичних інститутів і сильна авторитарна влада. Політичний розвиток у цьому випадку збігається з інституціалізацією політичних орієнтацій і процедур, їх стабільністю. Стабільність, звичайно, не означає відсутности змін у політичній системі. С.Гантінґтон розробив цілу низку засад здійснення політичної модернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільности: поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в руках уряду й компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість у проведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил як політичного, так і соціального характеру, врахування часового фактора. Ця концепція стала основою численних авторитарно-елітарних програм політичної модернізації, що досить успішно здійснені вже в низці країн. На основі аналізу нового емпіричного матеріалу С.Гантінґтон переосмислив свою концепцію і сформулював її як взаємодію трьох основних факторів політичної модернізації – економічного розвитку, соціально-економічної рівности й політичної участи, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації. Загалом американський учений пише у своїх працях про те, що в сучасному світі розгортається “великий процес модернізації” з її дев’ятьма ознаками: радикальністю, комплексністю, системністю, ґлобальністю, тривалістю, стадійністю, наданням світові певної однорідности, незворотністю, прогресивністю. (3, с. 302).

Своєрідною модифікацією традиційних варіантів політичної модернізації ліберально-демократичного типу стала структурно-функціональна “кризова модель” політичного розвитку. Розглядаючи проблему розвитку в рамках традиційних категорій структурної диференціації, імперативу рівности і можливостей політичної системи, автори “кризової моделі” (Л.Біндер, М.Вайнер, Л Пай, С.Верба, Дж.Ла Паломбара) виходять із того, що будь-яка соціальна система має певний стабільний рівень взаємодії цих компонентів. У процесі політичної модернізації змінюється рівень і характер їхньої взаємодії, що призводить до “криз” решти відповідних їм параметрів політичної системи – національного самовизначення, політичної участи, авторитетности, проникнення і розподілу ресурсів, – детермінованих їх несумісністю один з одним на різних етапах політичної модернізації. У цьому випадку політичний розвиток означає процес розв’язання політичною системою названих криз і набуття нею через пристосування до наслідків криз нової політичної можливости – успішної інституціоналізації нових зразків інтеграції, політичної участи й розподілу ресурсів, її стабілізації на новому рівні.

Одним із способів змістового наповнення структурно-функціональних концепцій стала “особистісна теорія політичної модернізації” (А.Інкелес, Д.Сміт), що розглядає проблему трансформації традиційного суспільства з соціально-психологічного погляду. У структурно-функціональних концепціях цей підхід ігнорувався на тій підставі, що індивід у перехідному суспільстві є носієм як традиційних, так і сучасних психологічних установок. Традиція і сучасність на особистісному рівні так переплітаються, що стають абсолютно непридатними як аналітичні категорії в аналізі процесу модернізації. Однак емпіричні дослідження показали, що різні аспекти психології особи в процесі модернізації не змінюються хаотично один щодо одного, а змінюється особа в цілому. Тому ключовим елементом процесу модернізації є створення соціальних передумов для виникнення у людей сучасних психологічних установок і орієнтацій, пов’язаних із такими характерними особистісними рисами, як участь у політичному і громадському житті, поінформованість, усвідомлення своєї громадської ролі. Особливу роль у формуванні сучасного “психологічного комплексу”, притаманного людям розвинених постіндустріальних суспільств, відіграють сучасні професії, пов’язані з новими галузями виробництва, що виникають у процесі економічної модернізації. Основна система “цінностей розвитку”, яка ґрунтується на установках досягнення успіху й масового споживання, характерних для індустріальних суспільств за умови домінування в мотиваціях людей і повинна привести до успішної модернізації суспільства.

Цікавою видається в цьому контексті характеристика сучасної людини за А.Інкельсом. Ось лише деякі істотні її характеристики: сучасна людина відкрита до нового життєвого досвіду у всіх сферах свого існування, вона внутрішньо відкрита до сприйняття нових ідей, нових способів пізнання й емоційного сприйняття довкілля, а також нових способів дії. У сучасної людини суттєво змінюється структура думок про суспільство. Це передбачає такі якості індивіда, як схильність формувати і підтримувати думку з більшости проблем суспільного життя, інформованість про те, що до розгляду будь-якої проблеми можливі різні підходи, позитивна оцінка різноманітности. Крім того, сучасна людина в своєму сприйнятті суспільно-політичного життя орієнтована більше на сьогоднішній день і майбутнє, ніж на минуле, вона схильна планувати свою діяльність на тривалий час, як в суспільному так і в особистому плані. Вона розраховує, що люди і соціальні інститути діють надійно та передбачувано щодо конкретних обставин. Вона цінує і в собі, і в інших професійні навички, керується в своїй поведінці ідеєю особистої гідности всіх людей. На нашу думку, саме така людина стає головним суб’єктом модернізаційних процесів. Виховання і формування людини нового типу – умова успішних політичних змін.

За останню чверть ХХ століття відбулась зміна головного напрямку розвитку, і це зрушення має настільки чіткий характер, що тепер замість поняття “модернізація” все частіше використовують поняття “постмодернізація”. У це поняття вкладають багато різних значень. Особливо наголошують на тому, що саме культура якнайповніше визначає досвід людини, не обмежуючись жодною зовнішньою реальністю. Однак саме в цьому закладено певний концептуальний сенс, за яким процес, який називають модернізацією, вже не є останньою подією в сучасній історії людства, і соціальні перетворення розвиваються сьогодні зовсім в іншому напрямку. Крім того, в літературі з постмодернізації названо низку специфічних ознак цього процесу: постмодернізація передбачає відмову від акценту на економічній ефективності, бюрократизації структур влади і науковому раціоналізмі, які були характерні для модернізації, і знаменує перехід до гуманнішого суспільства, до самостійності, багатоманітності, а особливо широкий простір передбачено для самовираження особи. (4, с. 269).

Загалом, концепції модернізації відіграли значну роль у формуванні сучасного світового співтовариства. В їх рамках виявлено окремі загальні тенденції суспільного розвитку, хоча світ є надзвичайно різноманітним у всіх своїх виявах. Значний процес модернізації сучасного світу, демонструючи єдину логіку тенденцій ґлобальних перетворень, водночас, вже на початковій стадії модернізуючих просторів, виявив ознаки їх індивідуалізації, повсякчасного поєднання цінностей постіндустріалізму з особливостями власних цивілізаційних досягнень, породжуючи в кожному конкретному випадку оригінальний досвід глибоких суспільних трансформацій. Модернізація здійснюється еволюційним шляхом і є, зазвичай, не реалізацією сконструйованих інноваційних проектів, а зміною соціально-економічних і політичних відносин з урахуванням тенденцій їх тривалої еволюції, селекції й інституціоналізації природних в сучасних умовах форм суспільної організації.

Зміни в нашій країні мають характер загальної соціальної модернізації. З огляду на це важливо вивчати теоретичний і практичний досвід процесів модернізації в сучасному світі, щоб розробити практичну стратегію розвитку на перехідний період й уникнути тих помилок, які перешкоджають здійсненню ефективних реформ. Україна має гарний шанс здолати власний шлях у прогресивному модернізаційному розвитку, відкритися світові і відкрити світ для себе.

---

1.Політична модернізація. Політологія – К.,1998.- С.276-291.

2.Политическая модернизация и современные политические системы. // Гончаров Д.В.Гоптарева И.Б. Введение в политическую науку.– М., 1995.- С.168.

З.Мировое политическое развитие: век ХХ.– М., 1995.– С.336.

4.Инглегарт Р. Модернизация и постмодернизация // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология.– М, 1999.– С.261-291.