зміст

© Ю.Корольчук, 2000

Консенсус, компроміс, толерантність, плюралізм – слова, які в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. претендують на ключові позиції, коли заходить мова про характеристику сучасного постмодерного світу. Ці ж слова не залишаються й обабіч процесів, котрі відбуваються на межі тисячоліть. Одним із цих процесів є ґлобалізація, яку також не оминула тенденція “консенсусоманії”. Поза суперечками, що точаться навколо питання користи чи шкоди ґлобалізації, мало хто зумів зауважити, як ця проблема також стала сферою, в якій консенсус виступає базовою цінністю чи, навіть, платформою для подальшого розвитку процесу ґлобалізації. Для того, щоб стати на правильний шлях аналізу цієї проблеми, слід визначитися із головними смисловими поняттями: консенсус і ґлобалізація.

Консенсус (лат. Consensus – згода, одностайність):

1. Наявність єдности у поглядах двох чи більше суб’єктів щодо ключових питань соціального порядку, що виявляється у єдності дій.

2. Метод, спосіб, форма, процедура відпрацювання й прийняття колегіальних рішень шляхом узгодження позицій сторін, досягнення погоджености думок, віднайдення прийнятних для всіх формулювань.

Слово consensus походить від поєднання латинського дієслова sentire (відчувати, думати, розуміти) і префікса con, що має значення спільної, взаємної дії, тобто у своїй основі консенсус означає спільність почуттів і думок, взаєморозуміння. Як певна практична система, консенсус не враховує активної згоди з боку кожного рядового громадянина з будь-якого питання. Згода може виявлятися і в пасивній формі. Проте, головною властивістю будь-якої форми згоди є загальне визнання норм і цінностей, які об’єднують людей.

Вважають, що консенсус іманентний демократії, яка передбачає плюралізм – різні, деколи несумісні та конфліктні, політичні, економічні, моральні, філософські, релігійні та інші ідеї, цінності, уподобання й цілісні доктрини, що їх сповідують ті чи інші соціальні верстви. До того ж, плюралістичність суспільства – не історичний релікт, який з часом можна буде подолати. Навпаки, із розвитком демократії плюралістичність зростає. Монолітність – властивість тоталітарних спільнот. І як тільки жорсткі обмеження, які накладає режим, зникають, одразу ж з’являються суперечності, яких раніше не було.

Яким чином у рамках демократії поєднуються плюралізм і консенсус? Очевидно, наявні певні всеосяжні ідеї та цінності, які схвалюють і підтримують прихильники різних політичних, філософських, моральних течій, групи з різними соціально-політичними інтересами. Скерованість режиму чи певного процесу на реалізацію цих ідей та цінностей (які, в свою чергу, не поглинають усіх наявних відмінностей, а лише ніби “надбудовуються” над ними) і здатна консолідувати суспільство.

Ми вже говорили, що плюралізм і властива йому толерантність – характерні риси сучасної епохи, які стали головною умовою соціальної свободи і політичної справедливости. Взагалі, під плюралізмом ми розуміємо не лише багатосторонність, але й рівнозначні, однозначні та протилежні стосовно природи чи соціуму елементи, які позбавлені найвищого організуючого принципу – принципу єдности. В емпіричному плані плюралізм означає багатосторонність сфер пізнання і релігій (релігійний плюралізм), цінностей (ціннісний П.), суспільних груп та сил (соціальний П.), які провадять певну політику (політичний П.). Цей процес був започаткований в епоху Реформації, Просвітництва, буржуазної та індустріальної революції, або, інакше кажучи, у Новий (модерновий) час. Завдяки їм був пришвидшений процес диференціації, який розклав гомогенні і стабільні відносини так званих староевропейських спільнот, зв’язок між Церквою та державою і породив відкриті суспільства, що складаються із різноманітних груп з власними інтересами, переконаннями і способами поведінки. Отже, плюралізм свідчить: багатосторонність і відмінності визнаються та схвалюються; за всіх своїх функціональних відмінностей групи мають рівні права для власного вільного розвитку. І саме в плюралістичній демократії є багатосторонні сили, які вирішально впливають на процеси інституціоналізації взаємо- і протидії на основі фундаментального консенсусу.

Що ж тоді на тлі консенсусу, плюралізму, толерантности являє собою ґлобалізація? Як відомо, ґлобалізація – це загальноцивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на політичну, фінансово-економічну, культурну, ідеологічну сфери людського буття. Загалом, намітилося чотири основних підходи у визначенні терміну ґлобалізація:

1. Як процесу зміцнення зв’язків між найвіддаленішими куточками планети.

2. Як процесу поширення по всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо.

3. Як виникнення спільних для світового співтовариства проблем (економічних, політичних, військових).

4. Як процес зростання вселюдських інтересів у всіх сферах людського буття, породжуваних поглибленням взаємозв’язків і взаємозалежности країн і народів.

Як бачимо у більшості визначень ключовими словами є “взаємозалежність”, “спільність”, “взаємозв’язки”, які є визначальними також для консенсусу.

Вперше термін “ґлобалізація” у традиційному для нашого часу значенні (а не у футурологічному визначенні теоретиків Римського клубу) вжив Т.Левітт у 1983 р. Він охарактеризував цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, які виробляють великі багатонаціональні корпорації. Сучасні визначення ґлобалізації дають нам уявлення про тенденції розвитку цього явища:

1. Ґлобалізація означає гомогенізацію світу, життя за єдиним принципом, прихильність до єдиних цінностей, дотримання єдиних норм і звичаїв поведінки.

2. Ґлобалізація – це визнання зростаючої взаємозалежности, головним наслідком якої є підрив, руйнування національного, державного суверенітету під натиском дій нових акторів всепланетарної сцени: ґлобальних фірм, релігійних угруповань, транснаціональних компаній.

3. Ґлобалізація – це сукупність процесів та структур, що співвідносяться з явищами взаємозалежности, взаємопроникнення і взаємообумовлености у планетарних рамках, результатом чого є формування цінности буття людства.

Отже, можна зробити висновок про діалектичну природу явища ґлобалізації, якій властиві дві протилежні тенденції:

1. Уніформізація: з кожним роком у світі спостерігається тенденція до зменшення різноманіття і тяжіння до монізму (наприклад, зникнення деяких мов на тлі переважання англійської).

2. Ріст плюралізму стосовно рівня та трибу життя.

І плюралізація, і уніформізація відбуваються, знову ж таки, на основі консенсусу. Чи можливе таке взагалі? Чи тоді можна говорити в такому разі про консенсус як основу для ґлобалізації – чи антиґлобалізації?

Консенсус для ґлобалізації

Найбільш стисло і влучно можна описати явище ґлобалізації на прикладі життя одного з мільйонів мешканців нашої планети. Він/Вона випиває зранку горнятко бразильської кави, звареної в німецькій кавоварці, одягає американські джинси, італійську сорочку, шотландський светр, портуґальські черевики, переглядає по японському телевізору новини CNN та їде до Скандинавії на міжнародну конференцію з проблем ґлобалізації, розплатившись кредитною карткою міжнародної системи VISA. Звичайно, життєві стандарти однієї чи кількох груп людей не можуть слугувати переконливим показником загальної тенденції такого роду ґлобалізації, але й не треба забувати, що ще десять років тому мобільний телефон був предметом розкоші, а сьогодні – це стандарт життя багатьох людей. Єдиний момент, який об’єднує всі ці речі – від бразильської кави до кредитної картки – консенсус осіб, які користуються цими речами. Ці особи толерантно ставляться до виробників з різних країн і тим самим висловлюють свій консенсус. Конфліктна ситуація вимагає від суб’єкта здійснити вибір між цінностями, які зіштовхуються, на користь однієї з них та на шкоду іншій, і лише завдяки вирішення цієї проблеми реалізувати свою мету. Складність цього вибору у тому, що необхідно прийняти рішення. Суб’єкт, уникаючи відповідальности за прийняття рішень, надає пріоритет компромісу перед конфронтацією. Переоцінка цінностей відбувається відповідно до того, як формується процедура вирішення конфлікту. До того ж, така переоцінка, при якій, за виразом В.Лефевра, обидві сторони могли б “зберегти обличчя”, коли досягнення консенсусу на базі компромісу піднімає суб’єкта політичного процесу у власних очах і в очах інших значно вище. У процесі ґлобалізації вибір суб’єктом консенсусу є саме тим збереженням обличчя, коли він не буде відкинутий за межі світової спільноти ( що сталося з Іраком, Кубою, Пн. Кореєю). За таких умов компроміс, а також і консенсус, не є попусканням, сповзанням з лінії, опортунізмом, шкурництвом тощо. Навіть якщо припустити, що ми жертвуємо своїми інтересами, то ця жертва збільшує спільне благо, йде на користь політичній стабільності та стійкості спільноти. Отже, як бачимо, ґлобалізація знаходить свій вияв у звичайному поширенні джинсів, комп’ютерів, мобільних телетлів, тамаґочі тощо, оскільки всі доходять негласного консенсусу стосовно цих речей.

У самому понятті “ґлобалізація” ключовим словом є взаємозалежність. Саме взаємозалежність різних суспільств створює суть нової ґлобальної традиції – універсальність. Універсальність світу можна відновити лише через взаємну повагу, яку розуміємо не лише як ціннісну норму, а як, у прямому його значенні, суспільну корисність. У мобільному і швидкоплинному світі треба вчитися жити у консенсусі з усіма. Взаємоповага стає суспільною користю, оскільки поступово перетворюється на головну умову співіснування у світі, який підвладний імперативу ґлобалізації, тобто взаємозалежности.

Головними акторами на полі ґлобалізації є міжнародні організації (10), реґіональні організації (60), багатонаціональні корпорації (60000), інституційні інвестори (страхові фонди, пенсійні фонди), неурядові громадські організації, меґаполіси (Лондон, Мілан), індивіди (Сорос, Ґейтс). Як бачимо, тут відсутні держави, які, проте, сьогодні продовжують залишатися одними з головних суб’єктів міжнародної політики та ґеополітики. Можна зробити висновок, що нездатність держав досягти консенсусу між собою приведе до їх часткової виключености із процесу ґлобалізації, отже поступово усуватиметься і ґеополітика як релікт минулих епох. Проте, колись саме держава виявила готовність досягти консенсусу і змогла об’єднати під своїм прапором різні культури, етнографічні групи, окремих індивідів. Тому консенсус початку ХХІ століття істотно відрізняється від консенсусу початку ХХ ст. Відповідно, якщо 100 років тому наслідком консенсусу була поява на міжнародній арені держави як суб’єкта, то сьогодні наслідком консенсусу є процес ґлобалізації, який ще не завершився.

Не слід також забувати, що явище ґлобалізації дозволяє кожному її учасникові пропонувати на ґлобальний ринок свої цінності. Однак питання, як ці цінності сприйматимуть інші учасники ґлобалізації, свідчить про наявність консенсусу сили, аніж загальної згоди. Наприклад, США взяли на себе місію світового архітектора і намагаються побудувати сучасний світ за своїми проектами. Вони використовують консенсус для переконання інших країн у необхідності усунення держав, які їм не до вподоби. Таким чином, завдяки взаємній домовленості, а згодою міжнародних організацій і, головне, без одностороннього насилля США застосовують консенсус сили.

В економічній ґлобалізації вже є такі поняття як вашинґтонська формула консенсусу (ґлобалізації) і пост-вашинґтонська формула консенсусу. Перше означає ряд вимог світової спільноти до держав, що розвиваються: лібералізація внутрішньої економіки, відкритість зовнішньої економіки, збереження фінансово-грошової стабільности тощо. Проте, багато країн не приймали таку систему, і тому виник пост-вашинґтонський консенсус з низкою вимог. Сьогодні багато країн виступає проти таких консенсусів, вбачаючи у них спробу чергової експансії розвинутіших країн.

Консенсус і антиґлобалізація

Сучасні процеси на планеті засвідчили наявність трьох парадоксів ґлобалізації та плюралізації світу:

1. Усунення біполярного світу, яке б мало припинити балансування цивілізації на межі війни, стало новим джерелом нестабільности. Як тільки лещата “холодної війни” розтиснулися, то на поверхню міжнародної арени виринуло багато суперечностей та проблем, які були раніше загнані вглиб біполярною солідарністю: реґіональні претензії, конфлікти за межі кордонів, національно-етнічні суперечки тощо. За останні 10 років виникли численні джерела міжнародної нестабільности і насилля, які стали наслідком поширення плюралізму.

2. Посилення взаємозалежности світу як вираз його цілісности, що має створити основу керованости міжнародних відносин на нинішньому етапі, породжує додаткові зони напруження. Вони виникають внаслідок неоформлености (економічної, громадянської, правової) світового співтовариства як цілого організму.

3. Риторика “нового мислення” як спроба переходу до реальних дій, навпаки, повернула назад, до звичної логіки та вузькости національних інтересів. Ніхто не знав, чим цей експеримент обернеться, і ніхто не хотів програвати.

Наслідком сучасних тенденцій ґлобалізації може бути настання постґлобалізації, або демодернізації, що виявиться у світовій анархії та розпаді цивілізації. У країнах Африки, Азії, пострадянського простору вже сьогодні на обрії замаячів привид псевдоґлобалізації. У багатьох цих країнах сформувався псевдоконсенсус з викликами ґлобалізації як демократичного процесу. Там існують псевдовибори, псевдопарламенти, квазі права і свободи громадян, але вони лише симулюють консенсус із визнаними цінностями Заходу. Насправді у таких державах твориться антиґлобалізаційна система – для рівноваги із ґлобалізаційною. Отже, консенсус, з одного боку, може бути панацеєю для країн, які прагнуть ґлобалізації, а з іншого боку – стати гільйотиною для них. Для прикладу можна взяти ринок наркотиків, торгівлі зброєю, кримінальний чи тіньовий, які вже давно набули статусу ґлобальних і діють на основі консенсусу, домовлености у всьому світі, хоча за своєю суттю такі ринки є антиґлобалізаційними. Фактично, до поділу світу на ґлобальний і антиґлобальний суттєво доклалися США. Бажання цієї держави бути першою після закінчення “холодної війни” виявилося одразу. І якщо у 1991 році 41-й президент США Дж. Буш заявляв: “Це справді чудова ідея – новий світовий порядок, в рамках якого народи можуть об’єднатися один з одним заради спільної цілі, для реалізації єдиної спрямованости людства до миру і безпеки, свободи й правопорядку”, – то вже 1998 року на святкуванні 75-річчя журналу “Тайм” 42-й президент США Б.Клінтон уточнив свого попередника: “Прогрес свободи зробив це століття Американським. З Божою поміччю ми зробимо ХХІ ст. Новим Американським сторіччям”.

Намагання Заходу, особливо США, втиснути увесь світ у рамки західних зразків та цінностей викликають реальний спротив. Навіть на прикладі відносин виробник-споживач можна знайти нерівноправність країн майбутньої ґлобальної спільноти. Більшість держав, що розвиваються, стають звичайними споживачами продукції, яка вироблена на Заході або ж відповідно до західних стандартів. А монополізм в економіці – це як авторитаризм у політиці, і якщо враховувати, що основою ґлобалізації залишається економіка, то можна зробити відповідні висновки. Також, навзамін класичним опозиціям Захід-Схід, Північ-Південь, бідні-багаті приходить опозиція ґлобального світу – ґлобальне-локальне. Вона є двох видів:

1. Поляризована нерівність – вертикально організований простір (центр–периферія), в якому існує система наказів, а не консенсусу.

2. Неполяризована нерівність – відносини складаються по горизонтальній осі, де вже немає місця ієрархії. З’являється безліч центрів і периферій, центрів на периферії, посередницьких ланцюжків. У даному випадку все вирішується на основі консенсусу, який часто межує із уседозволеністю, за принципом: ми вам не заважаємо, і ви нам не заважайте.

Як бачимо, мав рацію С.Гантінґтон, який ще на початку великих ґлобалізаційних тенденцій казав, що це буде або наступ націоналізмів, зіткнення національних інтересів, або повна вестернізація світу. А сучасному типові держави залишається тільки одне – йти на вимушений консенсус із багатонаціональними корпораціями, які є наразі найтиповішими представниками процесу ґлобалізації. Вимушений консенсус виявляється у наданні цим корпораціям податкових пільг, лібералізації переміщення доходів за кордон, створенні вільних економічних зон, значних законодавчих поступок.

Відповідно, такий стан речей не може залишати у спокої представників різних радикальних груп, які починають використовувати консенсус із Заходом для боротьби з ним.

Висновки

Розглядаючи проблему ґлобалізації, ми звернулися до категорії, яка безпосередньо є основою ґлобалізаційних процесів – до консенсусу. Саме за допомогою консенсусу світова спільнота, яка включає безліч народів, етносів, етнічних груп, на межі тисячоліть намагається витворити нову надспільноту. Водночас, консенсус претендує на статус категорії, що характеризує антиґлобалізацію. Вже сьогодні можна побачити наслідки всесвітнього плюралізму, особливо у відносинах між народами. З кожним роком на планеті виникає все більше і більше національних ворожнеч.

Нинішня ситуація у світі характеризується поширенням імпровізації, фраґментації, відсутністю цілісних і послідовних теорій та ідеологій. Як наслідок, відбувається посилення почуття невизначености, непередбачуваности й випадковости світових процесів. Це безпосередньо стосується ґлобалізації і пояснюється тим, що позбавлені ідеологічних основ, у традиційному розумінні слова, ґлобальні зрушення породжені поєднанням великої кількости соціальних, економічних, культурних, технологічних та інших факторів, різноманітні комбінації яких можуть викликати непередбачувані ситуації. Сучасний термін “ґлобалізація” покликаний замінити собою “страшні” слова – постіндустріалізація, модернізація, урбанізація, інформатизація, Інтернет та інші, які баламутять розум людей, для того, щоб не посилювати конфліктний потенціал цих явищ. Ґлобалізація у ХХІ сторіччі має відіграти роль, подібну до ролі Відродження, Просвітництва, Нового часу, тобто розширити межі діяльности нової людини. Ґлобалізація має стати новою світовою ідеологією.

На нашу думку, сучасний процес ґлобалізації можна охарактеризувати як переукладання соціального контракту, договору, що досягнутий суспільством упродовж Нового часу, або ж Модерну. Сьогодні час постмодернізму, який має ознаменовуватися новою ерою соціального контракту. За умови, що суспільство буде здатним розвиватися, рухатися вперед, уникаючи нищівних катаклізмів, революційних потрясінь, загрози взаємознищення у ході громадянських воєн і що у ньому будуть відбуватися лише тихі революції, на основі конституційних методів, визнаючи верховенство закону. Таке суспільство буде тривалим і стійким за умови переваги у його політичній культурі етики ненасилля, інститутів згоди, практики консенсусу.