зміст

© The International Herald Tribune.– 2000.– 06.01.

У роздумах про майбутнє необхідно усвідомлювати, що окремі зміни відбуваються вкрай повільно, але їх сукупність формується дуже швидко, і різкі злами континуїтивности історії все ще можливі.

Єдине, що можна тепер з цілковитою певністю стверджувати про моделі соціальної та політичної організації в новому тисячолітті, – це те, що в основі багатьох із цих моделей лежатимуть зразки кінця останнього тисячоліття. Але, значно раніше, аніж ми могли б припускати, міжнародна система неминуче зазнає фундаментальних змін.

Сполучені Штати є і будуть могутньою та впливовою державою і соціальною системою у перші роки нового тисячоліття. Вони залишатимуться єдиною наддержавою. Ринкова капіталістична система домінує упродовж останніх двох десятиліть – сучасної форми їй надали США, вони також спонсорували її ґлобальне поширення, – і вона продовжуватиме домінувати як дуже виразна й важлива економічна та комерційна модель.

Але становище Америки та превалювання породженої нею системи зазнає змін. Природа й ідентичність успішного виклику системі зараз ще непомітні, але ця природа така, що панівна система сама породжує власні противаги та можливу заміну собі.

Цей принцип залишається фундаментальною політичною реалією. Домінування може тривати доволі довго, коли йдеться про розвинену цивілізацію, яка випереджує інші (як це було у випадку Риму). Виклик Америці кине якесь із суспільств, що перебуває на однаковому з нею рівні розвитку.

Повернімося на сто років у минуле. У 1900 році Британська імперія була єдиною наддержавою. Її суперниками були виключно европейські держави, тоді як сучасні США мають за суперників ЕС, Росію, низку азіатських держав.

Традиційні для початку XX століття погляди були висловлені у світовому бестселері 1910 року, книзі Нормана Енджелла “The Great Illusion” (“Велика ілюзія”). Автор був переконаний, що спільні інтереси великих держав, насамперед економічні, настільки взаємопов’язані та взаємозалежні, що війна втратила сенс. Наявність імперій та золотого стандарту робили тодішню світову економіку та фінанси значно ґлобальнішими, аніж зараз.

Деструктивні сили, які пануватимуть більшу частину XX століття, не мали в 1900 році жодного впливу, або не існували в природі. Марксизм як політичний рух перебував на марґінесі. Ленінові виповнилося тридцять, в 1900 році закінчився термін його політичного заслання до Сибіру, і він готувався до еміґрації. Гітлерові було одинадцять, а Муссоліні – сімнадцять, невдовзі він стане пацифістом, а відтак соціалістом. Фашизм і нацизм не існували.

Европейські імперії хазяйнували в Азії та в Африці. Сполучені Штати лишень розбудовували свою власну імперію з іспанських володінь, загарбаних на Карибських островах, та ведучи війну на Далекому Сході. Габсбурзька монархія мала клопоти з націоналізмом на Балканах, а Османська імперія недвозначно прямувала до катастрофи, але все виглядало контрольованим.

Китай був слабким і млявим. Японія начувалася, в 1899 році тут було покінчено з екстериторіальними привілеями для европейських купців. Невдовзі вона з гуркотом увірветься у світові справи, розгромивши російське військо під Порт-Артуром у 1904 році та потопивши за день увесь російський флот – ніхто такого не очікував.

Проте тут напевне слід сказати про найважливіше.

ХХ століття розпочалося в атмосфері відносної безпеки, яка викликала значно більшу довіру, аніж зараз.

Ніхто в 1900 році навіть уявити собі не міг тих подій, які через 14 років знищили міжнародну систему і завдали західній цивілізації болісного удару. Потрясіння, наслідки якого ми відчуваємо досьогодні, проторувало шлях велетенському і абсолютно новому тоталітарному політичному феномену, який після російської революції 1917 року і приходу Гітлера до влади у 1933 році, став визначати долю світу упродовж решти століття.

Авторитетні політологи та економісти безумовно описали б у 1900 році перспективу ХХ століття, використовуючи такі поняття, як поглиблення імперіалістичних суперечностей у здомінованому Европою світі, патерналістичне ставлення европейців до азіатських і африканських колоній, міцна конституційна влада в Західній Европі, постійне зростання добробуту, і як вінець усього цього – стрімке зростання наукових знань задля добробуту людства. І всі ці передбачення були б помилковими.

У 60-70-х роках поширилася мода на футурологію, яка невдовзі стала у США однією з академічних дисциплін. Коли футурологи намагалися представити уявні “альтернативні перспективи”, то загалом це виглядало як намагання перенести в майбутнє те, що виглядало панівною тенденцією сучасности.

Збіґнєв Бжезінський у 60-х роках написав, що Сполучені Штати і СССР зазнають “конверґенції” у щось таке, що він назвав Технотронною Ерою, себто новим різновидом технічної “надкультури”, опанованою “добре організованими, прагматично мислячими інтелектуалами”.

Герман Кан і Ентоні Вайнер у 60-ті роки написали книгу, яка називалася “The Year 2000” (“Рік 2000”). Вони були впевнені у незмінності міжнародної системи та тривкості холодної війни. Їхні культурологічні прогнози (пануюча на планетарному рівні тенденція до “уречевлення” культури, секуляризація, вестернізація, марґіналізація релігії) були всього лиш узагальненням американського досвіду 60-х років.

Деніел Белл 40 років тому проголосив кінець ідеології. Френсис Фукуяма 10 років тому написав, що історія завершилася. Ернст Ґеллнер ототожнив націоналізм із “суспільною нерівністю, зумовленою ранньою індустріалізацією” і пророкував, що він ставатиме з часом дедалі млявішим і “менш запеклим”.

Ентоні Лейк, радник Президента Клинтона у справах національної безпеки, сказав, що обов’язком Америки є боротьба з націоналізмом “і тими усіма, хто хотів би скерувати нові незалежні держави на нетолерантні шляхи минулого”.

Як і пан Ґеллнер, він вважав за аксіому, що націоналізм є примітивним явищем, розвиток якого можна штучно стримати. Однак ця ідеологія жива і процвітає досі. США, Британія та Росія належать до переліку найшовіністичніших суспільств планети, а історія триває собі й далі.

Досі я зазирав у минуле, а не в майбутнє, але робив це лише задля того, аби довести, що ми насправді не так уже й багато можемо побачити, коли намагатимемося зазирнути у прийдешнє.

Карл Поппер багато років тому зауважив, що “неможливо передбачити майбутній історичний курс, засновуючись на строго логічних засновках”. Це випливає з того факту, що знання накопичуються надзвичайно стрімкими темпами, і “ми не в стані передбачити сьогодні того, про що дізнаємося завтра”.

Ми можемо спроєктувати у майбутнє існуючі статистичні дані та наявні тенденції розвитку матеріальної цивілізації, можемо також узагальнити реалії сьогоднішнього дня. Усе це – річ корисна, але напевне нічого не дасть.

Посполита мудрість у листопаді 1989 року, після падіння Берлінського муру, була така:

– Европа і США можуть розвиватися у тісному взаємозв’язку;

– колишні комуністичні держави можуть інтеґруватися у демократичну спільноту;

– ґлобалізація може пришвидшити економічну і технічну вестернізацію та модернізацію країн, що розвиваються;

– подальша інтернаціоналізація людства призводитиме до дедалі частіших “гуманітарних” втручань і дедалі більшого обмеження національного суверенітету;

– тільки “ошуканці” можуть заперечувати усе сказане.

Усі ці припущення невдовзі виявилися надміру оптимістичними.

На зорі нового століття ґлобалізація, як доктрина чи ідеологія докорінної дереґуляції торгівлі, напевне, сягнула піку своєї впливовости. Конференція МТО у Сіетлі закінчилася на початку грудня [1999 року] конфузом. Конґрес США відмовився обговорювати президентську програму “першого кроку”. Радикальна дереґулятивна модель ставиться під сумнів у Азії та породжує чимало скепсису в континентальних европейських промислово розвинутих державах.

Накопичується напруга у стосунках між ЕС і США, коли йдеться про важливі питання технологічного, економічного та політичного суверенітету.

Віра у те, що Росія зможе долучитися до західної економічної та політичної систем дедалі слабшає.

Ці твердження безумовно містять у собі прогноз. Вони описують реалії чи очевидні напрямки, які можуть виявитися визначальними для наступного десятиліття. Вони засновані на континуїтеті, або, коли йдеться про ґлобалізм, проєктують на майбутнє найважливіші сучасні розриви тяглости потоку візій і подій.

Вони пропонують результат, котрий помітно відрізнятиметься від цих оптимістичних прогнозів, проте його все ще доволі легко розпізнати.

Сума змін може змінити наші сприйняття та очікування, але це не поширюється на історичні розриви.

А розриви трапляються. Травматичні зміни у світовій історії відбулися у період між 1914 і 1918 роками.

Наступні розриви були спровоковані російською революцією 1917 року, муссолінівським маршем на Рим у 1922, а відтак приходом Гітлера до влади у 1933 році. Ще одним розривом став крах на Волл-стріті у 1929 році.

Розривами у новітній історії Азії стали укладення Сунь Ятсеном союзу з Комуністичною партією Китаю та Совєцькою Росією у 1924 році, японська окупація Манчжурії у 1931 та вихід Японії з Ліґи Націй. Зауважу, що цей перелік стосується лише подій першої половини ХХ століття.

Просте і щире очікування майбутнього є не більш ніж очікуванням того самого.

Або ж, більшою чи меншою мірою повторення чогось добре знаного з недавнього минулого (ще один крах, ще одна депресія, ще один Гітлер).

Ні те, ні інше припущення насправді непридатне, однак обидва вони неуникні, позаяк без них важко говорити про майбутнє, навіть якщо це лише певність у, строго кажучи, непередбачуваності майбутнього.

Корисні припущення, які можна зробити, загалом такі: пануюча влада породжує опозицію, вакуум влади буде заповнений, політичне буття вимагає оформлення цієї влади, зрештою, в історії неминуче існування зла, а глузд далеко не завжди перемагає.

Історик Чарлз Бирд одного разу сказав, що усі його міркування над історією упродовж усього життя навчили його чотирьох речей: “Коли западає темрява, засвічуються зорі; бджоли, обкрадаючи квіти, виробляють мед; кого Господь хоче покарати, тому відбирає розум; млини Господні мелють поволі, але дуже ретельно”.

Таке лапідарне ствердження не має жодної користи для тих, хто формує політику. Але як би там не було, у цій фразі міститься все, що ми насправді знаємо про те, що трапиться у наступному тисячолітті.

Переклав Андрій Павлишин