зміст

© В.Зінчук, 2000

У сучасному світі часто говорять про “ґлобалізацію” як про певне самодостатнє явище, про ґлобалізаційні процеси як про процеси, що відбуваються десь в окремих сферах. Зрозуміло, це дуже велика тема, проте слід зробити спробу розглянути її з соціально-філософської точки зору і виявити деякі спільні для ґлобалізаційних процесів моменти. Сам термін “ґлобалізація”, його функціонування у масовій свідомості, у нашій свідомості, безумовно, є значним і з кожним днем все вирішальнішим у розвитку людських спільнот, особливо “західних”. Оскільки всі явища у соціальній сфері сукупністю відносин пов’язані одне з одним, важко визначити, які процеси мають відношення до ґлобалізації як специфічного явища, а які – не мають.

Також дуже важко розмежувати соціальні, політичні, економічні й культурні аспекти світових процесів. Приміром, МВФ – економічний інститут, але також й інститут політичний. МВФ дає кредити на підтримку економіки, але умови, за яких він дає кредити (в Україні, наприклад, вимагаючи введення приватної власности на землю) – це економічні чи політичні умови? Особливо, якщо він цією вимогою підтримує правих? Якщо введення “евро” вимагає скорочення дефіциту всіх бюджетів, що забезпечується зменшенням соціальних витрат, а результат – безробіття, чи є це економічною дією, що має також політичні й соціальні наслідки, у тому числі викликає нову хвилю соціальних рухів протесту?

Світові фінансові інститути визначають політику більшости країн, диктуючи свої умови (особливо, при видачі кредитів), і в такий спосіб підпорядковуючи собі. Варто звернути увагу на такі загальноприйняті ґлобалізаційні механізми. Нав’язування монетаристської політики країнам, що розвиваються, у багатьох випадках призводить до економічної кризи; зокрема, утворюється прірва між штучно створеним високим рівнем національної валюти (обов’язкова вимога стримування інфляції) та падінням виробництва, яке не припиняється. Інший аспект: боргова криза у всіх країнах розвивається за одним сценарієм: видаються кредити, на них нараховуються відсотки, відсотки виплачуються, але спад виробництва не зупинено, грошей на виплату відсотків не вистачає, даються нові кредити на виплату відсотків по попередніх кредитах, і в результаті в певний момент країна відмовляється від виконання своїх зовнішніх зобов’язань. Закінчується це або “неоколонізацією” (економічною) країни кредитором, або ж максимальним зменшенням соціальних витрат усередині країни, щоб виплатити хоч щось. Важко сказати, де тут починається політичний момент і де закінчується економічний. Економічний момент ґлобалізації для України, зокрема, завершується (проте, беручи до уваги заяви керівників держави про подальшу активну “інтеґрацію” України у “світове товариство”) виплатою впродовж 2001-2003 років мільярдів доларів США по зовнішніх зобов’язаннях. Не виконавши ці зобов’язання, Україна лише мріятиме про подальшу інтеґрацію і кооперацію – участь у ґлобалізаційних процесах.

Цим хотілося б підкреслити умовність поділу сфер, у яких можна спостерігати наслідки ґлобалізаційних процесів. Якщо все ж умовно виділити відповідні різноманітні сфери, що можна спостерігати?

Однією з важливих особливостей ґлобалізації є якісна зміна картини влади. Якщо демократичні держави на Заході й у США хоча б формально стверджують, що влада контролюється народом (виборність органів влади), то сучасні ґлобалізаційні фінансові інститути непідконтрольні й непідзвітні нікому, хоча впливають – часто вирішальним чином – на життя народів і країн. Наприклад: Европейський банк реконструкції і розвитку (ЕБРР) відчутно впливає на економіку і політику сучасних країн Центральної та Східної Европи, зокрема України. Представники кожної держави, що вклала туди кошти, мають можливість впливати на його політику прямо пропорційно вкладеному капіталові. Частка, вкладена Україною – 0,5%, тобто, Україна на політику ЕБРР може впливати на ті ж 0,5%.

Це означає, що кожна конкретна людина, співтовариства людей, цілі народи і країни усе більше втрачають контроль над політичною ситуацією і над власним життям. Людина може тільки спостерігати за ситуацією, але впливати на неї не може.

Про “якісну” зміну мова йде в сутності леґітимізації подібного роду відносин – навіть формальної непідконтрольности важелів управління для тих, ким управляють. Можна говорити, що ґлобалізація – апогей деяких аспектів “споглядаючого суспільства”.

Оскільки на життя народів і держав здійснюють вирішальний вплив транснаціональні корпорації і міжнародні фінансові інститути, можна твердити про остаточну (на даний момент) перемогу “економічного” дискурсу – у будь-якому разі в політиці. Основним полем інтересів є економіка, причому орієнтована тільки на приріст і отримання прибутку. Очевидні лише прагнення до впровадження тільки комерційно вигідних проектів – або хоча б зменшення комерційно невигідних до мінімуму. Приклади усім відомі: ті ж скорочення соціальних витрат, зокрема витрат на освіту; це значить, що право на освіту є не у всіх, а це, у свою чергу, знову приводить нас до дедалі більшої освітньої й культурної прірви між багатими і бідними прошарками населення та багатими і бідними країнами. Тому дискусійним є питання: чи активна участь у ґлобалізаційних процесах допоможе Україні з її неврегульованою соціально-політичною ситуацією подолати ганебну для цивілізованого суспільства проблему безграмотности, яка на сьогодні включає в себе тисячі “вуличних” дітей і має тенденцію до росту.

Зараз можна спостерігати парадоксальну ситуацію, коли гроші не прив’язані ні до чого; ба більше, існує система, коли гроші роблять гроші, минаючи товарне виробництво, тобто вони нічого не продукують. Статус валюти залежить від низки випадковостей, від гри на біржі. І над подібними процесами люди, яких це насамперед стосується, не мають ніякого контролю. Наприклад, багато хто кризу, яка сталася в Росії у серпні 1999 р, сприймають як містичну дійсність (не слід забувати, що такий ґлобалізаційний “вибрик” зачепив і українське суспільство, яке у переважній більшості збідніло удвічі); очевидна повна втрата контролю не тільки над політичними, але й над економічними аспектами ситуації. Окрема людина поставлена в ситуацію, коли вона ніяк не впливає на макроекономічні процеси, а отже – на власне становище.

Очевидно, що і в політичній, і в економічній сферах ми маємо справу з явищем відчужености. Наявне також і традиційно-марксистське розуміння терміну “відчуженість”, коли робітник, виготовляючи продукт, не впливає на те, що він виробляє і як буде використано цей продукт. Зараз це особливо актуально, тому що нижча ланка величезних корпорацій, природно, не в змозі визначати свою працю. Протиріччя між тим, що людина робить, як вона робить, яке її становище і її інтереси, знімається, у тому числі, психологічно: застосуванням маніпулятивних дій.

Отже, наслідки ґлобалізаційних (сучасних світових) процесів – виникнення нових і зміцнення старих, економічно обумовлених бар’єрів між різними прошарками населення і країнами в різних сферах; зміна у стосунках влади і власности; і також (при ширшому розумінні терміна “відчуженість”) – максимальне, і при цьому як формально леґітимізоване, так і закріплене у масовій свідомості, відчуження окремої людини й цілих народів від можливостей впливу на соціальне середовище; фактично – на власну ситуацію, на своє власне життя.

Політичний ідеал ліберальної демократії, надія людства на гідне та справедливе існування, остаточно занепали, а їх залишки трансформувалися у все і всіх охоплюючу ґлобалізацію. Одним із способів подолання такої кризи є самоототожнення людини з державою, пропаганда патріотизму, який, проте, не можна абсолютно і бездумно насаджувати.

Чи є позитивні аспекти ґлобалізації?

Ідея взаємозалежности полягає в тому, що ґлобалізація несе із собою мир. Економіки різних держав настільки взаємно проникли одна в одну, що війна стає немислимою, хоча насправді ця ідея не доказова, тому що війни все одно відбуваються, а крім взаємозалежного першого світу є третій світ, на який легко тиснути. Наприклад, бомбардування Судану, у результаті якого було зруйновано єдину фармацевтичну фабрику, тобто національне виробництво. Політики вирішили, що це менш важливо, аніж певний ґеополітичний розклад.

З одного боку, внаслідок економічних чинників відбувається тиск на держави в напрямку більшої відкритости, а з іншого боку, це викликає прихід до влади правих партій, що знову починають закривати кордони. Загальний напрямок політичного життя в Европі скеровується у бік більшої закритости, жорсткої міґраційної політики.

Теоретично, можливий такий рівень самоорганізації суспільства, коли це все демократично буде відбуватися, але уявити це важко. Розвиток цивілізації дійшов до визначеного рівня, і повернення видається складним, ґлобальні технології поширилися.

Країни Заходу визначилися із власним майбутнім розвитком. Локалізація переважає з екологічної точки зору: ефективніше використання місцевих ресурсів, без витрат на перевезення. Проте ґлобалізація збережеться на рівні обміну ідеями, технологіями, продукцією. Наявна проблема зі швидкістю прогресу, яка збільшується, і психологічно багато людей виявляються за бортом. Однак, перейшовши до децентралізації, можливо, вдасться знизити поступовість прогресу і він стане не науково-технічною революцією, а науково-технічною еволюцією. Є міт, що науково-технічний прогрес трапиться раніш ґлобальної кризи. Але ж прогрес не спрямований на здешевлення товару, не треба його ідеалізувати – він заснований на поділі праці, чим він більший, тим ефективність, швидкість і темпи прогресу більші. При будь-якому поділі праці потрібно здійснювати менеджмент, а це значить – уряди, ієрархія і так далі. Чим більша ефективність від поділу праці, тим більша ієрархія. Єдина об’єктивна причина ієрархії – підвищення ефективности.

Побутує думка, що коли події будуть розвиватися в умовах постійного дефіциту ресурсів, то тенденції направляться убік створення тоталітарних держав, оскільки праві тенденції в суспільстві – замикання на собі. Однак, скрізь тенденції ведуть у різних напрямках. Після можливої ґлобальної кризи вижити вдасться країнам саме третього світу, оскільки в них є ресурси і вони більш пристосовані до життя і менш залучені до ґлобалізаційних процесів, не маючи високих технологій. Країни першого світу виживуть тільки в тому випадку, якщо перебудуються на внутрішні ресурси.