зміст

(розділ з книги)

© T.Fridman, 2000

Навіть якщо ви визнаєте, що ґлобалізація – це міжнародна система, яка прийшла на зміну системі Холодної війни, чи достатньо вам цього, щоб пояснити світові справи на сьогоднішній день? Не зовсім. Ґлобалізація – це те, що нове. І, якби світ складався з одних лише мікрочіпів і ринків, ви, напевне, могли б покластися на ґлобалізацію, щоб пояснити практично все. Однак, на жаль, світ складається з мікрочіпів, з ринків, з чоловіків, із жінок – зі всіма їхніми особливими звичками, традиціями, прагненнями і непередбачуваними пориваннями. Отож, світові справи на сьогодні можна пояснити як взаємодію між тим, що нове, як веб-сайт в Інтернеті, і тим, що старе, як сучкувате оливкове дерево на берегах Йордану. Вперше я почав задумуватися над цим, їдучи потягом у Японії в травні 1992 року, поїдаючи пакунковий обід “суші” і пересуваючись зі швидкістю 180 миль на годину.

У Токіо я мав завдання підготувати репортаж і був домовлений про візит на завод розкішних авт “Лексус” за межами Тойота-Сіті, на південь від японської столиці. То була одна з найпам’ятніших екскурсій, які я будь-коли здійснював. На той час завод випускав щодня по 300 седанів “Лексус”, що їх виготовляли 66 живих людей і 310 роботів. Наскільки я міг судити, люди були там здебільшого для контролю за якістю. Лише декілька з них фактично закручували прогоничі або споювали докупи частини. Всю роботу виконували роботи. Там були навіть роботи-вантажівки, що перетягали по підлозі матеріали, – вони відчували, коли їм на дорозі стояла людина, й одразу пікали їй, щоб вона зійшла. Мене заворожило спостерігання за роботом, який накладав ґумову облямівку, що тримала переднє скло кожного “Лексуса”. Рука робота охайно вимальовувала гарячою розтопленою ґумою досконалий прямокутник навколо шиби. Але найбільше мені сподобалося те, що, коли він закінчував нанесення, з кінчика його пальця звисав малесенький залишок – як краплина зубної пасти, що може залишатися на вершечку тюбика по тому, як ви витискаєте її на зубну щітку. На заводі ж “Лексус” ця рука робота широко розверталася, описуючи петлю, доки кінчик її не сягав крихітного, майже невидимого металевого дротика, що перфектно відтинав ту маленьку краплину гарячої чорної ґуми, не залишаючи нічого назовні. Я далі вдивлявся в той процес, думаючи собі, як же багато планування, дизайну і технології мусило піти на те, щоб та рука робота виконувала свою роботу, а потім щоразу розверталася на точний кут, так щоб цей маленький, з ніготь завдовжки, дротик міг відтяти останню краплину гарячої ґуми і робот міг братися до наступного вікна. Я був вражений.

Після екскурсії по заводу я повернувся до Тойота-Сіті і сів на “кулепотяг” назад до Токіо. Потяг названо влучно – як з вигляду, так і за відчуттям у ньому, він нагадує прискорену кулю.

Сяк-так перекусивши одним з тих пакункових обідів-“суші”, які можна купити на будь-якій японській залізничній станції, я читав тогоденний випуск “International Herald Tribune”, і мою увагу привернула стаття у верхньому правому куті на третій сторінці. В ній ішлося про щоденний брифінґ Державного Департаменту. Речник Державного Департаменту Марґарет Д. Тутвілер подала суперечливе трактування однієї з резолюцій Орґанізації Об’єднаних Націй, пов’язаної з правом повернення палестинських біженців до Ізраїлю. Не пригадую всіх деталей, але, хоч би яким було її трактування, воно явно занепокоїло як арабів, так і ізраїльтян і викликало фурор на Близькому Сході, про який і повідомлялося в тій статті.

Ось так я мчав із швидкістю 180 миль на годину в наймодернішому у світі потягу, читаючи ту статтю про найпрадавніший куточок світу. І мені спало на думку, що ті японці, чий завод “Лексус” я щойно відвідав і чиїм потягом я оце їду, будували найрозкішніше у світі авто з допомогою роботів. А ось тут, на початку третьої сторінки “Herald Tribune” народ, з яким я прожив стільки років у Бейруті та Єрусалимі, який я так добре знав, усе ще бився за те, кому належить те чи те оливкове дерево. Мене тоді осяяло, що “Лексус” і оливкове дерево були, по суті, дуже гарними символами епохи після Холодної війни: половина світу, здавалося, поставала з наміру Холодної війни спорудити кращий “Лексус”, присвячуючи себе модернізації, випускові обтічної форми машин і приватизації своїх економік, щоб досягти процвітання в системі ґлобалізації. Друга ж половина – подекуди половина того самого міста, а подекуди половина тієї самої особи – була все ще поглинута суперечкою про те, кому належить те чи те оливкове дерево.

Оливкові дерева – важливі. Вони репрезентують усе, що нас укорінює, що є нашим якорем, що нас ідентифікує і вміщує у світі – хай це буде сім’я, спільнота, плем’я, нація, релігія або, насамперед, місце, яке ми називаємо домом. Оливкові дерева – це те, що дає нам тепло сім’ї, радість індивідуальности, інтимність особистих ритуалів, глибину приватних стосунків, а також упевненість і безпеку доторку до інших та відкриття їх для себе. Ми часами так завзято сперечаємося за свої оливкові дерева тому, що в найкращі свої часи вони дають почуття власної гідности і причетности, важливі для виживання людини так суттєво, як їжа в шлунку. Справді, однією з причин неможливости повного зникнення нації-держави, навіть при її ослабленні, є те, що вона являє собою звершене оливкове дерево – остаточне вираження нашої приналежности-до-когось – мовної, географічної та історичної. Неможливо бути цілісною особою в самотності. Можна бути багатою особою в самотності. Можна бути кмітливою особою в самотності. Але неможливо бути цілісною особою в самотності. Для цього треба бути частиною оливкового гаю або бути вкоріненим у ньому.

Одного разу цю істину гарно передав рабин Гарольд С. Кушнер у своєму тлумаченні одного епізоду з класичного роману “Сто років самотности” Ґабрієля Ґарсії Маркеса:

Маркес розповідає про селище, в якому люди були уражені дивною пошестю забутливости, своєрідною заразливою амнезією. Починаючи з найстарших мешканців і торуючи собі дорогу через усе населення, ця пошесть призводить до того, що люди забувають назви навіть найзвичайніших буденних речей. Лише один чоловік, і досі не уражений, намагається обмежити шкоду, наліплюючи на всьому етикетки. “Це – стіл”, “Це – вікно”, “Це – корова; її треба щоранку доїти”. А при вході до міста, на головній дорозі, він установлює два великі знаки. На одному написано: “Назва цього селища – Макондо”, а на іншому, більшому написано: “Бог існує”. Повчання, яке я отримую з цієї історії, полягає в тому, що ми можемо забути і, мабуть, таки забудемо все, що вивчили за своє життя – математику, історію, хемічні формули, адресу і номер телефону першого будинку, де ми замешкали після одруження – і все те забування нам не зашкодить. Але якщо ми забудемо, до кого ми належимо, і якщо забудемо, що є Бог, щось докорінно людське буде в нас втрачене.

Та, хоча оливкові дерева і є істотними для самого нашого буття, прив’язаність до своїх оливкових дерев, коли вона переходить межу, може допровадити нас до витворення ідентичностей, уз і громад, що ґрунтуються на виключенні інших. І коли ці обсесії справді виходять з-під контролю, як із нацистами в Німеччині, вбивчим культом Аум Cінрікйо у Японії або з сербами в Югославії, вони ведуть до винищення інших.

Конфлікти між сербами і мусульманами, євреями і палестинцями, вірменами й азербайджанцями щодо того, кому належить котре оливкове дерево, такі отруйні власне тому, що в них вирішується, хто залишиться вдома і укріпиться у місцевому світі, а хто ні. В їх основі лежить така логіка: я повинен контролювати це оливкове дерево, бо якщо його контролюватиме хтось інший, я не просто опинюся економічно й політично у нього під каблуком, але й втрачу все своє чуття дому. Я ніколи не зможу скинути мешти і розслабитися. Мало є речей, які здатні розлютити людей більше, ніж відбирання в них їхньої ідентичности і чуття дому. Вони ладні вмирати за це, вбивати за це, співати про це, писати про це поезію, писати про це романи. Тому що без чуття дому і причетности життя стає безплідним і безкорінним. А жити, як перекотиполе, означає взагалі не жити.

То що ж тоді репрезентує “Лексус”? Він репрезентує такий самий фундаментальний, віковічний людський потяг – потяг до засобів існування, удосконалення, процвітання і модернізації – так як він себе проявляє в сьогоднішній системі ґлобалізації. “Лексус” репрезентує всі ґлобальні ринки, що розквітають, фінансові інституції і комп’ютерні технології, з якими ми пориваємося нині до вищих життєвих стандартів.

Звичайно, для мільйонів людей в країнах, що розвиваються, питання матеріального покращення все ще означає ходіння до криниці, існування на один долар у день, орання поля босоніж за волом або збирання дров і носіння їх на голові на відстань у п’ять миль. Задля прожиття ці люди все ще роблять upload, не download (1). Але для мільйонів інших у розвинутих країнах це питання зростання добробуту і модернізації зі щораз більшою швидкістю зводиться до мештів “Найк”, закупів в інтеґрейтед-маркетах (2) та використання нових мережевих технологій (3). Вся справа в тому, що хоча різні люди мають різний доступ до нових ринків і технологій, які характеризують систему ґлобалізації, і по-різному користаються з них, це нітрохи не змінює того факту, що ці ринки і ці технології є на сьогоднішній день визначальними знаряддями економіки, і всі або прямо, або опосереднено зазнають їхнього впливу.

“Лексус” проти оливкового дерева – це, проте, лише сучасна версія дуже давньої оповіді, справді однієї з найдавніших оповідей в писаній історії, про те, чому Каїн убив Авеля. Єврейська Біблія говорить у книзі Буття: “І сказав Каїн до Авеля, свого брата. І коли вони були в полі, Каїн напав на Авеля, свого брата, й убив його. Тоді Господь сказав до Каїна: ‘Де Авель, брат твій?’ Той відповів: ‘Не знаю. Хіба я сторож брата мого?’ А Господь промовив: ‘Що ти вчинив? Ось голос крови брата твого кличе до мене з землі’” (4).

Якщо прочитати цей уривок уважно, то можна помітити, що єврейська Біблія так і не говорить нам, що саме сказав Каїн Авелеві. Речення говорить: “І сказав Каїн до свого брата Авеля”, і на цьому обривається. Нас не втаємничено в розмову (5). Що сталося такого у їх розмові, щоб Каїн так розлютився, що аж готовий був убити свого брата Авеля? Мій учитель богослов’я рабин Цві Маркс навчав мене, що мудреці-рабини в “Берешіт Рабба” (6), одному з найґрунтовніших коментарів до Біблії, дають три основні пояснення того, що було сказано. Одне – те, що два брати сперечалися про жінку – Єву. Врешті-решт тоді на землі існувала лише одна жінка, їхня мати, і вони сперечалися про те, кому з нею оженитися. Вони сперечалися про сексуальну самореалізацію і продовження роду. Інше тлумачення твердить, що Каїн і Авель, практично, поділили світ між собою. У Каїна було все нерухоме майно – або, як пише Біблія, “Каїн порав землю”, а в Авеля було все рухоме і живе: “Авель був вівчарем”. І, згідно з цим тлумаченням, Каїн сказав Авелеві забрати свої вівці з Каїнових володінь, що призвело до сварки за територію, яка врешті скінчилася тим, що Каїн у розпалі суперечки вбив Авеля. Вони сварилися через економічний розвиток і матеріальну самореалізацію. Третє тлумачення говорить, що два брати вже встигли все у світі акуратно поділити між собою, крім однієї вирішальної речі, що ще залишалася вільною для зазіхань: де буде побудовано Храм, який віддзеркалюватиме їхні особливі релігійну та культурну ідентичності? Обоє хотіли контролювати цей храм і хотіли, щоб він віддзеркалював їхню ідентичність. Обоє хотіли мати цей храм у своєму оливковому гаю. Вони сварилися через проблему ідентичности та через те, хто з них буде хоронителем джерела леґітимности своєї родини. Отже, відзначають рабини, всі базові елементи людської мотивації потенційно закладені в одній оповіді: потреба сексуальної інтимности, потреба засобів виживання та потреба чуття ідентичности і спільноти. Справи сексу залишаю комусь іншому. Ця книга – про дві останні потреби.

Ось чому я люблю казати, що накопичення інформації забезпечує нас лінзами, необхідними для того, щоб дивитися на сучасний світ, однак самих лінз замало. Нам потрібно також знати, на що ми дивимося і чого шукаємо. А те, на що ми дивимося, і те, чого ми шукаємо, видно з того, як віковічні питання матеріального добробуту та індивідуальної чи спільнотної ідентичности – які тягнуться ще зі Старого Завіту – проявляються у домінуючій сьогодні міжнародній системі ґлобалізації. У цьому – драма “Лексуса” і оливкового дерева.

У системі, що склалася за часів Холодної війни, найімовірнішою загрозою вашому оливковому дереву була загроза з боку іншого оливкового дерева. Вона була від вашого сусіда, що приходив до вас, насильницьки викопував ваше оливкове дерево і насаджував на його місці своє. Та загроза сьогодні не виключена, але на даний момент вона зменшилася у багатьох частинах світу. Схоже, що найбільша загроза оливковому дереву сьогодні йде від “Лексуса” – від усіх анонімних, наднаціональних, гомогенізуючих, стандартизуючих ринкових сил і технологій, що складають сьогоднішню економічну систему, яка ґлобалізується. Певні речі в цій системі здатні зробити “Лексус” таким всепереможним, що він може перегнати і перерости кожне оливкове дерево на своєму шляху, – ламаючи спільноти, змітаючи середовища і витісняючи традиції, – а це може призвести до справжнього знесилення оливкового дерева. Але існують в цій системі й інші речі, які дозволяють навіть найменшій, найслабшій політичній спільноті в наш час скористатися з нових технологій і ринків для збереження своїх оливкових дерев, своєї культури та ідентичности. Подорожуючи в останні роки світом, я знов і знов зіштовхуюся з цим раундом одночасної боротьби, перетягуванням линви, актом балансування між “Лексусом” і оливковим деревом.

Боротьба “Лексуса” й оливкового дерева між собою у новій системі ґлобалізації позначилася на референдумі 1994 року в Норвеґії з приводу приєднання чи неприєднання до Европейського Союзу. Це, мабуть, був slam dunk (7) для норвежців. Хоч би як там було, Норвеґія – в Европі. Це багата, розвинута країна, і вона має велику долю в зовнішньоевропейській торгівлі. Приєднання до ЕС було для Норвеґії у світі щораз вищої ґлобалізації економічно виправдане під кожним можливим оглядом. Однак референдум провалився, тому що надто багато норвежців відчуло, що приєднання до ЕС означало б надто сильне викорінення їхньої власної норвезької ідентичности та способу життя, що їх завдяки норвезькій нафті з Північного моря (проданій у ґлобальну економіку) норвежці все ще могли собі дозволити зберегти – без членства в ЕС. Багато норвежців подивилися на ЕС і сказали до себе: “Дайте-но мені поглянути на це прямо. То я муситиму взяти свою норвезьку ідентичність та спосіб життя і вкласти депозитом до Еврокухні, де вони будуть перетворені Евробюрократами в Европарасолю, за що їм буде заплачено в Евродоларах в Европарляменті в Евростолиці, переповненій Еврожурналістами? О ні, дякую. Краще вже бути Стеном з Норвеґії. Краще вже триматися своєї власної ідентичности оливкового дерева і мати трошки менший економічний достаток”.

Знесилення оливкового дерева перед “Лексусом” є і в повідомленні з Франції у серпні 1999 року, вміщеному у “Washington Post” журналісткою цієї ґазети Енн Сордсон, про Філіпа Фолліо, мера південно-західного французького селища Сен-П’єр-де-Трівізі з населенням 610 осіб. Фолліо і міська рада Сен-П’єра-де-Трівізі вліпили 100-відсотковий податок на пляшечки Кока-Коли, що продавалися на території містечкового табору, у відплату за тариф, що його Сполучені Штати вліпили на рокфорський сир, який виробляється лише в районі південно-західної Франції навколо Сен-П’єр-де-Трівізі. Намастивши трохи рокфору на окраєць хрусткого хліба, Фолліо сказав до Сордсон: “Рокфор виробляється з молока лише однієї породи овець, він виробляється лише в одному місці у Франції і він виробляється лише одним особливим способом. Він – протилежність ґлобалізації. Кока-Колу можна купити будь-де у світі, і вона скрізь однаковісінька. “Coke” є символом американських мультинаціональних зазіхань уодноманітнити смак по всій планеті. Ось проти цього ми і виступаємо”.

“Лексусом” і оливковим деревом у здоровому балансі була й історія, якою поділився зі мною Ґлен Пріккет, перший віце-президент групи з питань охорони довкілля Conservation International, – про те, як він відвідував село Аукр індіанців племені Кайапо, розташоване у віддаленому закутку тропічного лісу Бразильської Амазонії, досяжному лише для маленького літака. “Коли ми сідали на трав’яну злітну смугу, нас зустрічало все село у традиційному вбранні – та в браку останнього – і з розмальованими обличчями, з майорінням подекуди американських бейзбольних кепок з випадковими логотипами”, – пригадував Пріккет. “Я був там разом з Conservation International, щоб наглядати за розвитком станції біологічного дослідження, яку ми тоді утримували в верхній частині ріки разом з Кайапо. Члени племені вже впродовж століть оберігали великий шмат незайманої Амазонії, застосовуючи звичайну силу. Тепер вони вчаться оберігати її через альянси з міжнародними вченими, працівниками заповідників і суспільно свідомими бізнесменами. В їхньому селі на головній вуличці є крамниця Conservation International і відгалуження Body Shop, екологічно свідомих виробників мила. Отож, після дводенного перебування на станції біологічного дослідження ми повернулися до села, щоб зробити останній шмат роботи. Ми домовилися про влаштування просто неба вернісажу культури Кайапо, виробів ремесла, кошиків, воєнних київ, списів, луків і стріл. Тоді наша група взялася скуповувати все це за непомірно високими цінами в американських доларах. Далі ми пішли і сіли у чоловічій хижі в центрі села Кайапо, яке, цілком можливо, походить ще з доісторичних часів. Сидячи в тій хижі з головними чоловіками села, я помітив, що всі вони дивляться один телевізор, під’єднаний до великої сателітарної тарілки. Ті чоловіки перемикали канали туди і назад, від бразильського футбольного матчу до бізнес-каналу, що подавав останню ціну на золото на світових ринках. Чоловіки племені Кайапо хотіли упевнитися, що вони беруть оплату з дрібних рудокопів, яким вони дозволили копати по краях своєї тропічно-лісової власности, за останнім міжнародним тарифом на те золото, яке б ті там знайшли. Згодом вони використали прибутки, зароблені на світовому ринку золота, для збереження свого власного унікального стилю життя посередині амазонського тропічного лісу”.

Боротьба “Лексуса” з оливковим деревом була і у сцені, свідком якої я став у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Я сидів на тапчані в коридорі, чекаючи на зустріч. Поруч зі мною була якась жінка, російська журналістка, що говорила щось по-російськи у свій щільниковий телефон. Але найбільше вразив мене той факт, що вона, походжаючи, робила кола біля апарату Coke, попід телевізором, настроєним на CNN, що саме передавали про несподіваний вступ російських загонів до Пріштіни (Косово) – випереджаючи сили НАТО. Російська журналістка, що кружляє навколо апарату з Coke, під екраном CNN, розмовляє по-російськи у свій щільниковий телефон у штаб-квартирі НАТО в той час, як палає Косово – у моїй голові не вкладалися всі ці суперечності.

Випадком експлуатації “Лексуса” оливковим деревом було повідомлення в журналі “The Economist” за 14 серпня 1999 року про расистівський маніфест Гітлера “Mein Kampf”, заборонений у Німеччині німецьким урядом. Його не можна продавати в жодній німецькій книгарні чи видавати в Німеччині. Але німці виявили, що цю книгу вони можуть замовити через Інтернет з Amazon.com і вона прийде поштою, так що німецький уряд буде безсилим її зупинити. І справді, “Mein Kampf” з Amazon.com замовило стільки німців, що влітку 1999 року Гітлер увійшов до найвищої десятки у списку бестселерів Німеччини. Спершу Amazon.com відмовилися припинити доставу “Mein Kampf” до Німеччини, наполягаючи на тому, що на англійський переклад цензура не поширюється і що вони не збираються встрявати у справу з вирішуванням, які книжки їхнім споживачам можна читати. Тим не менше, коли це було оприлюднено, Amazon.com так було завалено злісними e-mail’ами з усього світу, що вони перестали продавати праці Гітлера взагалі.

Прикладом того, як оливкове дерево перевершує “Лексус”, а потім “Лексус” повертається, щоб перевершити оливкове дерево, була саґа про ядерні випробуваня, що розгорнулася в Індії наприкінці 1990-их. Навесні 1998 року новообрана націоналістична партія Бгаратья Джаната (BJP) вирішила зіґнорувати світ і розпочати випробування власної ядерної зброї. Утвердження права Індії на випробування було ключовим пунктом виборчої кампанії Бгаратьї Джанати. Я відвідав Індію незадовго після випробувань, там я поговорив з багатими і бідними, з урядовцями і неурядовцями, жителями сіл і міськими франтами. Я все чекав на зустріч з індусом, який сказав би мені: “Знаєте, ядерні випробування справді не мали сенсу. Ми не отримали від них жодної додаткової безпеки, і вони обійшлися нам накладеними санкціями”. Я певен, що цей сентимент був присутній, але я не міг знайти нікого, хто б його виражав. Навіть ті з індійських політиків, хто засуджував ядерні випробування як дешевий джинґоїстичний (8) маневр нового індуїстівського націоналістичного уряду Індії, сказав би вам, що ті випробування були єдиним для Індії шляхом одержати те, чого вона найбільше хотіла від Сполучених Штатів і Китаю: П-О-В-А-Г-И. Я врешті-решт зрозумів глибину цього сентименту, коли пішов на зустріч до зодягнутого у шафрановий халат учасника кампанії за права людини в Індії Свамі Аґнівеша. Коли ми обидва сиділи на підлозі його вітальні у простому делійському помешканні, я собі думав: “Він, без сумніву, не визнає цих випробувань”. Але щойно ми почали розмовляти, як він заявив мені: “Ми – Індія, друга найбільша в світі країна! Ви не можете з нами не рахуватися. Індія не відчуває на собі загрози з боку Пакистану, але у всій міжнародній грі Індія відсувається на узбіччя віссю Китай-США”. Наступного дня я пішов до Дасни, селища на північ від Нью-Делі, де навмання зупиняв власників крамниць для розмови. Дасна – одне з найбідніших місць, які мені будь-коли доводилося бачити. Здавалося, що ні в кого не було мештів. Здавалося, що у всіх була лише шкіра і кості. На дорозі було більше водяних буйволів і роверів, ніж авт. У повітрі тяжів запах коров’ячого посліду, що використовувався як опалення. Але їм полюбилося це світло-звукове шоу їхнього уряду. “Нас – дев’ятсот мільйонів населення. Ми не помремо від цих санкцій” (9), – промовляв сорокадворічний сільський лікар з Дасни Прамод Батра. “У цьому ядерному випробуванні йшлося про самоповагу, а самоповага – важливіша за дороги, електроенергію і воду. У всякому разі, що ми такого зробили? Ми підірвали бомбу. Це як вистрілити з рушниці у повітря. Ми нікого не поранили”.

Але, поки імпульс оливкового дерева Індії, здавалося, переважав над її потребами в “Лексусі”, коли таке стається у теперішній системі ґлобалізації, завжди спрацьовує довготермінова відплата. Перебуваючи у Нью-Делі, я зупинився в готелі “Oberoi” і там плавав плесом басейну в кінці кожного дня, щоб відійти від задушливої 40-ґрадусної спеки. У мій перший день там, коли я плавав брасом, на доріжці поряд зі мною плавала також одна індійська жінка. Під час зупинки на перепочинок ми з нею розговорилися, і вона сказала, що керує індійською філією Salomon Brothers–Smith Barney, найбільшого американського інвестиційного банку. Я сказав їй, що я – ґазетний оглядач, який приїхав написати про наслідки індійських ядерних випробувань.

– Ви чули, хто є тепер у місті? – запитала вона мене, коли ми повільно пливли.

– Ні, – відповів я, хитаючи головою. – А хто є в місті?

– Муді, – сказала вона.

Служба Інвесторів Муді – це міжнародна аґенція рейтинґу кредитів, яка дає рейтинґ економікам за градацією А, В, і С, так щоб інвестори знали, хто провадить здорову економіку, а хто ні, і якщо ваша економіка одержує нижчий рейтинґ, це означає, що вам треба буде платити вищі відсотки за міжнародні позики.

– Муді вислали команду для пере-рейтинґування індійської економіки, – сказала вона. – Ви чули що-небудь про їхнє рішення?

– Ні, не чув. – відповів я.

– Вам могло б бути цікаво дізнатися, – сказала вона і попливла собі геть.

Я таки дізнався. Виявилося, що команда Муді прокрутилася в Нью-Делі майже так само непомітно і потайно, як і індійські вчені підготували свою бомбу. Мені нічого не вдалося дізнатися про їхні рішення аж до тої ночі, коли я покидав Індію. Я слухав вечірній випуск новин і четверте повідомлення привернуло мій слух. У ньому говорилося, що у відповідь на новий роздутий і некерований бюджет індійського уряду, а також у зв’язку з відновленням Індією ядерних випробувань і накладеними на неї санкціями з боку Сполучених Штатів за вибухи кількох ядерок, Муді знизили оцінку індійської економіки з рівня “придатна для інвестицій”, що означало, що вона є безпечною для світових інвестицій, до рівня “спекулятивна для інвестицій”, що означало, що вона є небезпечною. Аґенція рейтинґу Standart and Poor змінила свою думку про індійську економіку зі “стабільної” на “неґативну”. Це означало, що будь-яка індійська компанія, яка б намагалася позичити гроші на міжнародних ринках, мусила б платити вищі відсотки. А оскільки Індія має низький рівень заощаджень, ті іноземні фонди життєво важливі для країни, яка потребуватиме 500 млрд. доларів вкладень у нову інфраструктуру протягом наступних десяти років, щоб зберегти конкурентоздатність.

Отож, так, в Індії був день оливкового дерева. Але коли воно так зухвало про себе заявляє у системі ґлобалізації, завжди за це доводиться розплачуватися. Неможливо уникнути цієї системи. Рано чи пізно, “Лексус” завжди вас наздоганяє. Через півтора року після ядерного випробування в Індії я взяв до рук “The Wall Street Journal” (за 7 жовтня 1999 року) і прочитав наступний заголовок: “Індійська Бгаратья Джаната переміщує пріоритет у бік економіки”. У повідомленні зазначалося, що BJP прийшла до влади близько двох років тому, “закликаючи Індію до відновлення її ядерного потенціалу – обіцянки, яку вона й виконала через два місяці у вигляді серії випробувань, що негайно призвели до ґлобальних санкцій і затримки інвестицій”. Але після переобрання на наступних виборах прем’єр-міністр Атал Бігарі Ваджпаї, навіть не чекаючи на результати підрахунку голосів, одразу засиґналив про свій новий пріоритет: економічну реформу. “Цим пріоритетом є розбудова національного консенсусу щодо прийняття ґлобального капіталу, ринкових норм і всього, що з них випливає. Треба виходити до світу і змагатися за інвестиції”, сказав Ваджпаї ґазеті “Indian Express”.

Зразком балансу між “Лексусом” і оливковим деревом був мій переліт літаком компанії Gulf Air з Бахрейну до Лондону, під час якого телевізійний монітор на моєму сидінні у бізнес-класі включав і канал, який, використовуючи сателіт ґлобального визначення розташування (Global Positioning Satellite), вмонтований в антену літака, показував пасажирам точну позицію літака у стосунку до святого для мусульман міста Мекки у будь-яку пору доби. Екран показував діаграму літака з білою крапкою, яка рухалася по діаграмі відповідно до того, як літак змінював напрямки. Це дозволяло пасажирам-мусульманам, які потребують молитися п’ять разів на день обличчям до Мекки, завжди знати, куди повертатися обличчям усередині літака, коли вони розгортають свої килимки для молитви. За час польоту я бачив, як кілька пасажирів біля мене втискувалися у проході для виконання своїх молитовних ритуалів, і завдяки системі GPS вони знали, куди скеровуватися.

Прикладом іґнорування “Лексусом” оливкового дерева була деталь до комп’ютера, яку мені вислав мій друг. Ззаду на ній було написано: “Цю деталь виготовлено в Малайзії, Сінґапурі, Філіппінах, Китаї, Мексиці, Німеччині, США, Таїланді, Канаді і Японії. Її було виготовлено у стількох різних місцях, що ми не можемо уточнити країну-виробника”.

Прикладом заглушення “Лексусом” оливкового дерева в епоху ґлобалізації була маленька нотатка, що з’явилася у виданні “Sports Illustrated” за 11 серпня 1997 року. В ній говорилося: “38-річний валлійський футбольний клуб Ллансантффрайд змінив своє ім’я на Total Network Solutions узамін на 400 тис. доларів від компанії-виробника щільникових телефонів”.

Про співпрацю “Лексуса” і оливкового дерева в епоху ґлобалізації свідчить доволі незвичне повідомлення в “Washington Times” за 21 вересня 1997 року. Там говориться, що російські працівники контррозвідки скаржаться на те, що мусять платити вдвічі більше за винайм шпигуна ЦРУ як подвійного аґента, ніж у зворотньому випадку. Чиновник російської Федеральної Служби Безпеки (наступниці КҐБ), який говорив з умовою, що його ім’я залишиться нерозголошеним, сказав аґенції новин Ітар-ТАСС, що російського шпигуна можна купити всього за 1 млн доларів, у той час як працівники ЦРУ заправили 2 млн. за роботу на іншу сторону.

Приблизно у той самий час, коли з’явилося це повідомлення, ізраїльська ґазета “Єдіот Ахаронот” опублікувала сенсаційну новину, яка вперше, як мені видалося, була цілковито продуктом вільного інформаційного ринку. Редактори “Єдіот” поїхали до Москви і купили деякі з супутникових світлин нових баз ракет Скуд у Сирії, зроблених російським шпигуном. Потім “Єдіот” найняла приватного американського експерта з супутникових фотографій для аналізу світлин. Відтак “Єдіот” опублікувала весь пакет інформації як сенсацію про нову ракетну загрозу з боку Сирії, при цьому ні разу не посилаючись, як зазвичай, на слова офіційної особи з уряду. Кому потрібен “Глибоке Горло”, якщо ви маєте глибокі кишені (10)?

Нарешті, моя улюблена історія на тему “‘Лексус’ заглушує оливкове дерево в епоху ґлобалізації” – про сина Абу Джіхада. Я відвідував зустріч у верхах з економіки Близького Сходу в Аммані (Йорданія) в 1995 році, і сидів за ланчем наодинці на балконі Амманського “Марріота”. З блакиті до мого столика підійшов молодий араб і спитав: “Ви – Том Фрідман?” Я сказав: так.

– Пане Фрідмане, – ввічливо продовжував юнак, – ви знали мого батька.

– А ким був ваш батько? – спитав я.

– Мій батько був Абу Джіхад.

Абу Джіхад, чиє справжнє ім’я – Халіль аль-Вазір, був одним із тих палестинців, що разом з Яссером Арафатом заснували аль-Фатх, а пізніше створили Організацію Визволення Палестини. Абу Джіхад, що означає “батько боротьби”, було його nom de guerre (11), і він був головнокомандувачем палестинських воєнних операцій у Лівані та на західному березі Йордану у ті дні, коли я був кореспондентом “New York Times” у Бейруті. Там, у Бейруті, я з ним познайомився. Палестинці вважали його героєм війни; ізраїльтяни вважали його одним з найнебезпечніших палестинських терористів. Група ізраїльських нападників вбила Абу Джіхада у його вітальні в Тунісі 16 квітня 1998 року, всадивши з сотню куль у його тіло.

– Так, я знав Вашого батька дуже добре – якось я побував у вашому домі в Дамаску, – сказав я юнакові. – А чим Ви займаєтеся?

Він простягнув мені свою ділову візитівку. На ній було написано: “Джіхад аль-Вазір, Керівний Директор, Центр Світової Торгівлі, Ґаза, Палестина”.

Я прочитав візитівку і подумав собі: “Дивовижно. Від Джессі Джеймса до Майкла Мілкена за одне покоління” (12).

Виклик у цю епоху ґлобалізації – для країн та окремих осіб – полягає в тому, щоб знайти здоровий баланс між збереженням чуття ідентичности, дому і спільноти та виконанням того, що є найнеобхіднішим для виживання в рамках системи ґлобалізації. І суспільство, котре хоче сьогодні процвітати економічно, повинне постійно намагатися збудувати кращий “Лексус” і випустити його у світ. Однак нікому не слід мати жодних ілюзій, що сама лише участь у цій ґлобальній економіці зробить суспільство здоровим. Якщо ціною тої участи є ідентичність країни, якщо окремі особи відчувають, що коріння їхнього оливкового дерева підтято або геть вирвано цією ґлобальною системою, те коріння оливкового дерева збунтується. Воно підніметься і придушить цей процес. Тому тривкість ґлобалізації як системи залежатиме почасти від того, наскільки нам удасться втримати баланс. Країна без здорових оливкових дерев ніколи не почуватиме себе закоріненою чи достатньо безпечною, щоб повністю розкритися перед світом і влитися в нього. Але країна, що являє собою лише оливкові дерева, що складається лише з коріння, яке не має “Лексуса”, ніколи не зможе дуже далеко зайти чи вирости. Утримання балансу обох вимагає постійного зусилля.

Можливо, саме тому серед багатьох історій, які ви прочитаєте у цій книзі, моєю улюбленою є оповідь мого старого друга з коледжу Віктора Фрідмана, який викладає бізнес-менеджмент в інституті Руппіна в Ізраїлі. Одного дня я зателефонував йому просто так, і він сказав, що дуже тішиться з мого дзвінка, оскільки більше не має моїх телефонів. Коли я спитав його чому, він пояснив, що більше не має портативного комп’ютера, в якому він тримав все – адреси своїх друзів, електронні адреси, номери телефонів та свій розклад роботи на наступні два роки. Далі він розповів, що з тим комп’ютером сталося:

“У нас удома був [десктоповий] комп’ютер, який поламався. Я забрав його на ремонт до комп’ютерної крамниці в Гадері [містечко в центральному Ізраїлі]. Через кілька тижнів мені зателефонували з крамниці і сказали, що мій PC вже полагоджено. Отже, я вкинув свого – в долоню завбільшки – комп’ютера до шкіряного портфеля і поїхав до Гадери забрати свій полагоджений PC. Я вийшов з крамниці, несучи великий PC комп’ютер і свій портфель з маленьким комп’ютером усередині. Коли я дійшов до машини, я поставив портфель на пішохід, відкрив баґажник авта і дуже обережно поклав свій полагоджений PC до баґажника, пересвідчившися, що він забезпечений. Тоді сів до авта і поїхав, залишивши свій портфель на пішоході. Ну, і щойно я зайшов до свого офісу і почав шукати портфель, як одразу збагнув, що сталося – та що станеться далі – і негайно зателефонував до поліції Гадери, щоб сказати: ‘Не підривайте мій портфель’. [У практиці ізраїльської поліції стандартним є підривання будь-якого пакунку, портфеля чи іншого підозрілого предмета, залишеного на пішоході, тому що саме так було підкладено багато палестинських бомб проти ізраїльських цивільних мешканців. Ізраїльтяни тепер так натреновані захищатися від цього, що навіть якщо ви залишите пакунок на хвилину, відразу буде викликано поліцію.] Я знав, що ніхто не вкраде мого портфеля: в Ізраїлі злодій не рухатиме такий предмет, залишений на пішоході. Але я вже запізнився. Диспетчер поліції сказав мені, що бриґада бомбувальників уже побувала на місці і ‘зробила свою справу’. Коли я приїхав до поліційного відділку, мені вручили мій чудовий шкіряний портфель з гарненькою дірочкою від кулі, що проходила точно по центру. Єдиною річчю, яку вона пошкодила, був мій портативний комп’ютер. Мій Genius OP9300 прийняв на себе прямий удар: усе моє життя було в цій штуці, і я ніколи не робив запасного варіанту. Я сказав поліції, що почуваюся страшенно прикро за завданий мною клопіт, а вони сказали: ‘Не картайте себе, це може статися з кожним’. Тижнями я ходив по території інституту зі своїм продзюравленим портфелем, щоб нагадувати собі про те, що слід частіше зупинятися і думати. Більшість моїх студентів менеджменту служать в ізраїльській армії, і коли тільки вони бачили той портфель і ту дірку від кулі, одразу заходилися сміхом, бо вони просто знали, що сталося”.

Коли Віктор закінчував свою розповідь, він сказав: “До речі, вишли мені свою електронну адресу. Мені треба завести нову книжечку з адресами”.

---

Примітки перекладача

(1) Терміни upload i download належать до комп’ютерної сфери, зокрема, в цьому випадку вони є алюзією на стягання-завантаження з Інтернету програм – download, та на зворотній процес відправлення-вивантаження програм зі свого комп’ютера в Інтернет – upload.

(2) Integrated Markets – спеціалізовані великі крамниці, у яких можна придбати всі товари, об’єднані за місцем чи способом використання. Напр., у такій крамниці можна придбати всі товари для пошиття: тканини, нитки, запчастини до швейних машин, журнали з викрійками та останніми колекціями мод тощо.

(3) Себто інтернет-технологій.

(4) Буття 4,8–10.

(5) Томас Фрідман, цитуючи Св. Письмо і дотримуючись юдейської та протестантської традиції, не подає в біблійному тексті т. зв. “девтероканонічних” місць, себто слів (інколи навіть уривків і цілих книг), що їх юдеї і протестанти не визнають канонічними з причини відсутности даних слів у Палестинському Каноні Св. Письма. Зокрема це слова, що їх сказав Каїн до Авеля перед убивством. У Септуагінті, грецькому елліністичному перекладі св. книг, який ґрунтувався, ймовірно, на іншому, не Палестинському ориґіналі, є Каїнові слова: “Ходімо-но в поле”.

(6) Берешіт Рабба – рабинічний коментар на книгу Буття, яка в єврейському ориґіналі, як і всі інші книги Св. Письма, називається за своїми першими словами (“На початку”). Звичні для нас назви книг Біблії – витвір елліністичних перекладачів її на грецьку мову.

(7) Slam dunk – у баскетболі: вкинення м’яча у кошик під час стрибка, коли гравець перебуває над кошиком.

(8) Шовіністичний.

(9) У жовтні 2000 року населення Індії переступило поріг мільярду.

(10) “Глибоке Горло” (Deep Throat) – псевдо таємного аґента, зв’язаного з Вотерґейтським скандалом; справжнє ім’я його донині невідоме.

(11) Військове псевдо; Фатх – священна війна мусульман.

(12) Джессі Джеймс (1847–1882) – американський злочинець, ватаг банди, що грабувала потяги і банки, вбитий двома своїми спільниками; Майкл Мілкен (нар. 1946) – американський мультимільйонер і філантроп, засновник, зокрема, Асоціації лікування раку простати.

Переклала Галина Пастушук

Фраґмент з книги Т.Фрідмена “Лексус” і оливкове дерево, переклад якої буде опублікований “Ї” у 2001 році