зміст

© M.Heidegger, 1956

У різдвяний ранок, у ранковий час, приблизно о пів на четверту, у будинок паламаря прийшли хлопчаки-дзвонарі. Мати вже накрила на стіл і подала каву з молоком та печиво. Стіл стояв поруч із різдвяною ялинкою, і пахощі хвої та свічок заповнили усю кімнату ще зі святвечора. Довгі тижні, якщо не увесь рік, раділи хлопчаки тому, що очікувало їх у цей час у будинку паламаря. У чому ж чарівність очікування цієї миті? Звичайно ж, не в тому, що можна так смачно попоїсти в такий ранній час, увійшовши в кімнату із самої зими, посеред ночі. Багато хлопчаків у себе вдома їли краще. Чари ховалися в чудесній дивині будинку, у дивовижі часу, в очікуванні дзвону і власне урочистостей. Збудження опановувало усіх уже в будинку, коли хлопчаки, попоївши, запалювали в сінях ліхтарі – кожен свій. Це були недогарки, зняті з вівтаря; паламар збирав їх задля цього в ризниці і тримав там в особливій скриньці. Відтіля і ми, паламареві діти, забирали свічки, щоб ставити їх на “свій” вівтар, біля якого, граючись в серйозну гру, “читали месу”.

Впоравшись із ліхтарями, хлопчаки – попереду старший дзвонар – бадьоро простували по снігу, а відтак зникали у дверях вежі. В дзвони, особливо у великі, дзвонили, знаходячись у дзвіниці. І невимовно хвилюючим було розхитування дзвонів, яке передувало передзвонові – тих, більших, язики котрих були міцно перехоплені мотузками і відпускалися лише тоді, коли дзвони зовсім уже розгойдалися – для цього треба було знати певні прийоми. Робилося так, аби кожен дзвін, вступаючи у свою чергу, відразу ж звучав повноголосо та потужно. І лише досвідчена людина могла визначити, чи “правильно” дзвонять, позаяк і закінчувати передзвін потрібно було достоту так само, але тільки в зворотному порядку. Било дзвону треба було перехопити, поки дзвін іще звучав на повну силу – і лихо, коли незграбний дзвонар давав дзвонові “вислизнути”...

Як тільки в різдвяну рань відлунали чотири удари, якими відзначали час, вступав найменший дзвін, званий “тригодинним”, оскільки в нього завжди били о третій годині пополудні. І це теж входило в обов’язок хлопчаків-дзвонарів, а тому завше переривалися їхні ігри в палацовому парку або на “мості біля ринку” перед ратушею. Проте часто, особливо влітку, дзвонарі переносили свої ігри на дзвіницю або на найвищий ярус вежі, біля від циферблатів баштового годинника, де гніздилися галки і чорні стрижі. Але той сам “тригодинний” сповіщав про смерть, і тоді подавав “знак”. Тоді дзвонив звісно сам паламар.

Коли о четвертій годині починався “страшний” дзенькіт (потрібен був аби змусити підхопитися в страху з постелі усіх, хто заспався), вслід за “тригодинним” вступав млосно-солодкий голос “альви”, відтак “дитяти” (зазвичай він скликав на дитяче богослужіння, на уроки закону божого і на читання розарію), потім “одинадцятий”, в який також дзвонили щодня, зазвичай сам паламар, бо хлопчаки в той час були у школі, потім “дванадцятий”, який щодня сповіщав про полудень, потім дзвін, по якому вдаряв молот годинникового механізму, і, нарешті, “великий”. Вагомими, важкими, далеко чутними ударами “великого” завершувався ранковий передзвін у дні великих свят. Незабаром після того починали дзвонити до служби ангелів. Точнісінько так дзвонили і до всеношної у передсвяткові дні, і тоді, як правило, діти паламаря не відсиджувались осторонь, хоча, звичайно, вони ж були і причетниками, а з віком, природно, ставали старшими паламарями. До числа дзвонарів вони не входили, проте, гадаю, били в дзвони частіше за тих, кого окремо добирали для такого заняття.

Окрім перелічених семи дзвонів над верхніми сходами у дзвіницю висів ще “срібний дзвіночок”, від якого до самого входу в ризницю, на усю висоту вежі, звисала тонка линва. Коли відбувалося св. таїнство Перетворення, паламар за допомогою цього дзвіночка подавав знак до початку і завершення передзвону.

Але от куди дзвонарів не треба було надто запрошувати, так це до “перестукування”. Починаючи з чистого четверга на Страсному тижні і до вечора Великої суботи дзвони німували, а тоді на службу і на молитву парафіян скликали “тарахкальця”. Обертанням валка урухомлювалася низка дерев'яних молотків і молоточків, котрі, ударяючи по твердому дереві, вчиняли тріскотняву, яка личить скорботним дням Страсного тижня. “Тріскотіли” одразу з усіх чотирьох кутів, починаючи від найближчого до ратуші, так, що “тарахкальця” один за одним урухомлювали хлопчаки, які навзаєм мінялися.

У цю пору вже відчувалося передвістя прийдешньої весни, і з висоти вежі, відкіля відкривався широкий краєвид, невимовні, неясні очікування плинули назустріч літові.

Таємничий лад, який єднав і сполучав у цілість ланцюжок церковних свят, вігілій, пір року, ранкових, денних і вечірніх годин кожного дня, так, що єдиний дзвін прошивав і пронизував юні серця, сни і мрії, молитви й ігри – він, цей лад, напевне, і приховує в собі одну із найчарівніших, найцілющіших і найнесповідиміших таємниць вежі з дзвонами, він приховує в собі таємницю задля того, аби у безперестанній зміні і зі споконвічною неповторністю роздаровувати її аж до найостаннішого похоронного дзвону, який закликає в затишні надра Буття.

1956

Переклав А.П.