Для Европи ґлобалізація є не лише економічним, але й соціальним і культурним
викликом. Проте, досі між німцями та французами немає єдности щодо того, як
відповісти на цей виклик. У кожному разі, аби дієво протистояти наступові індустрії
масової культури, замало лише плекати реґіональну своєрідність.
Спершу ґлобалізація відбувається в економічній сфері. Проте, з часом, цей процес
набуває непередбачуваних політичних, культурних і соціально-культурних рис,
які неоднозначно сприймаються у Франції та Німеччині.
Ґлобалізація означає передусім світове економічне переплетіння, яке стало можливим
завдяки тому, що виробництво більше не прив’язане до певних територій. Сьогодні
товари і послуги, капітал і знання навдивовижу мобільні. Кордони більше не є
кордонами. Безумовно, існуючі проблеми у зв’язку з цим загострюються. Ми живемо
у добу радикальної трансформації: переходу від індустріального суспільства до
суспільства послуг, процесу, подібного до переходу від аграрного суспільства
до індустріального, а водночас дуже відмінного.
В минулому ті трудові ресурси, яким уже не було застосування в аграрному секторі,
переміщувалися в інші галузі. Сьогодні незапотребувані трудові ресурси просто
виштовхують геть. Відповідальність за них перепадає державі, яка змушена підхоплювати
жертви економічного “ущільнення”.
Економічний процес ґлобалізації зумовлює безпосередні політичні наслідки. Проте,
на політичному рівні не існує інституцій, які б чинили демократичний контроль
і стежили за ґлобальним вирівнюванням інтересів. Останньою релевантною політичною
інстанцією залишається національна держава, яка в умовах ґлобалізації економіки
дедалі більше втрачає здатність керувати. Національні держави, наголошує Іґнасіо
Рамоне у своїй останній книзі “Geo-politique du chaos” (1997), здійснюють щораз
менше контролю, оскільки ґлобалізація економіки є “подзвінним по політичному
та суспільному”. Великі маґнати економіки не потребують зараз підтримки владного
авторитету, бо національна держава втратила свої прерогативи, і її владу тепер
здійснюють фінансові ринки. Цей процес особливо болюче сприймається у Франції,
де нація визначається через примат політичного.
Зрештою, ґлобалізація призводить до того, що принцип території втрачає свій
сенс. Цей перехід не менш важливий, аніж перехід від Ancien Regime до сучасної
національної держави. Французька Революція зруйнувала внутрішні межі між класами,
і залишився тільки зовнішній кордон державної території, всередині якого живуть
рівноправні мешканці. Сьогодні на місце територій приходять мережі. У рамках
держав виокремлюються центри розвитку, в той час як периферія занепадає. У зв’язку
з цим процесом концентрації, ґлобалізація породжує фраґментацію простору на
вузли: систему точок, поєднаних автобанами даних. Поміж ними лежить виокремлена
територія. “Перетворення площин у мережі трансформує також державну політику”,
пише Андреа Комлосі. “Разом із територією, сукупністю і зоною дії сучасної держави,
держава втрачає не лише кордон, який надає політиці чітких рамок. Національна
держава опиняється у невигідному становищі порівняно з реґіональними територіями”.
Вагомими є також культурні наслідки ґлобалізації. Витворюється світова культурна
індустрія, яка радше слідує економічним законам. За цей процес дорікають Америці,
однак, там вона комплексна. Дійсно, США створили нове визначення культури, згідно
з яким вона більше не є претензійною вимогою активного читача, глядача чи слухача
на інноваційні твори, а перетворилася на споживання легкостравної продукції,
яка сприяє благополуччю споживачів (commodification of culture). США дійсно
домінують в галузі створення продуктів масового споживання і ринкової культури:
кіно- і телефільми, поп-музика, гамбурґер і кока-кола. Під маркою світової музики
не стільки твориться міжнародне мистецтво, скільки відбувається професійне продукування
творів, орієнтованих на широкий ринок. Паскаль Казанова визначив поняттям world
fiction аналогічний феномен у галузі літератури, коли свідомо продукуються романи
для інтернаціонально обізнаної публіки.
При цьому не можна не згадати, що і у США також існує дуже оригінальний мистецький
авангард в галузі літератури, мистецтва, музики. Европейський інтелектуальний
продукт знаходить жваве відлуння і в Америці.
Наслідком ринковости світової єдиної культури, яка ставить обмежені інтелектуальні
запити, є повернення до власного, абсолютизація окремішности. Бенджамін Р. Барбер
гостро окреслив цей процес формулюванням: Джигад versus McWorld. З іншого боку,
Іґнасіо Рамоне підкреслює суперечливість світу, який зазнає ґлобалізації. В
умовах виникнення локальних ідентичностей і партикуляризмів конфлікти кінця
століття відбуваються не між державами, а в межах держав. Парадоксальним чином,
дуже часто співіснують вузьколоба локальна культура і МсWorld-культура: Джигад
і McWorld діють у протилежних напрямках, підкреслює Барбер – “перший приводить
у дію вузьколоба ненависть, другий урухомлюють дедалі ширші ринки, перший призводить
до відтворення старих субнаціональних і етнічних кордонів зсередини, другий
розвивається внаслідок пом’якшення національних кордонів ззовні. Загалом маємо
анархію: брак спільної волі за умов панування права, яке ми називаємо демократією”.
Реакція на ринкову світову культуру не повинна бути ані фундаменталістською,
ані націоналістичною, але й не повинна бути втечею у виключно реґіональне, яке
так часто фаворизують у Німеччині.
Нещодавно Джек Лянґ у доповіді у Frankfurter Allgemeinen Zeitung (19 травня
1998) говорив про парадокс культурного провінційного американізму: “З одного
боку, ми пишаємося особливостями нашої реґіональної культури і перебільшуємо
локальну відданість фольклорові, а з іншого, хотіли б виглядати відкритими для
світу, отож, наспівуємо популярні від Нью-Йорка до Токіо гіти”. Це, за словами
Джека Лянґа, вкрай провінційний космополітизм, який має мало спільного з культурною
відкритістю. В умовах світової масової культури недостатньо обмежуватися гордощами
за власну локальну культуру.
Відповіддю на цей виклик може стати лише усвідомлення европейської культури
як культури різноманітностей. Це було б рівнозначно зміцненню Европи не лише
на економічному, валютно-політичному і соціальному, а й на культурному рівні.
За допомогою вищих культурних амбіцій можна було б вдихнути у европейське єднання
більше життя.
Европейська ідентичність позначена не гомогенністю, а розмаїттям культур. Це
розмаїття є насамперед розмаїттям мов. Завжди існувала lingua franca, спершу
нею була латина, відтак французька, а від кінця Першої Світової війни – англійська.
Однак те, що творить европейську унікальність – на противагу до арабомовного
простору – подвійна мовна площина. Попри єдину мову спілкування у сфері культурного
чи наукового обміну, дуже давно була визнана леґітимність народних мов у проповідях,
юриспруденції, літературі. Таке мовне розмаїття змушувало вести перекладацьку
діяльність і вміти поставити себе на місце іншого – тут ми маємо справу із емінентною
культурною компетенцією. Культурний обмін за допомогою перекладів в умовах зростаючої
конкуренції є радше оберненим. Англомовний простір виглядає дедалі замкнутішим.
У Великій Британії інтерес до німецької літератури суттєво скоротився порівняно
із 50-60-и роками. Лише 3% книжок, які видають у Великій Британії, перекладні.
Німеччина і Франція, маючи частки відповідно 15% і 18%, знаходяться вище середньоевропейського
рівня. Але й тут спостерігаються значні коливання. У 1995 році 22% перекладної
літератури у Німеччині походили з Франції; у 1996 році цей відсоток впав до
9,1%. Частка книг, перекладених з англійської на німецьку, складає більше 70%.
Переклади з німецької у абсолютних одиницях складають лише чверть німецьких
перекладів з французької. У цьому випадку не можна полишати розвиток лише ринкові.
Дуже важливі програми сприяння, які ґрунтуються на принципі якости.
Якість через ринок
Під знаком ґлобалізації у Німеччині літературну діяльність полишають економіці.
В умовах віри у абсолютну чинність економічної логіки існує переконання, що
ринок гарантує якість в галузі культурної творчости і що державна підтримка
призводить до культурної млявости. У рамках переговорів ГАТТ 1993 року, а також
у межах Світової Організації Інтелектуальної Власности, було усвідомлено, що
оригінальна культурна творчість є цінністю, гідною захисту, і не можна віддавати
її напоталу простої гри ринкових сил. На колоквіумі у квітні 1998 року у Сорбонні
усі колишні й актуальний міністр культури Франції погодилися з тим, що треба
відповідати за exception kulturelle у Европі. Ця угода спрямована на підтримку
европейських партнерів із метою збереження европейської культурної різноманітности.
У цьому питанні Франція часто почуває себе дещо самотньою.
Закриті очі
Ґлобальні ринки і міжнародний спад виробництва призводять у неевропейських
країнах до економічної та соціальної ерозії, яку в майбутньому посилить еміґрація
з півдня на північ. Франція, як і Німеччина, сьогодні de facto є країною-реципієнтом
імміґрантів, навіть якщо у провідних колах Німеччини на це поки що закривають
очі. Лише після визнання цього факту стане можливо якось оформити імміґрацію
(можливо за допомогою квот). Франція і Німеччина досі здійснювали цілком відмінну
щодо імміґрації політику, що можна пояснити різним історичним досвідом. Франція
була країною, в яку в’їжджали, а з Німеччини – виїжджали. Франції притаманна
універсалістська традиція, а Німеччині – культурно розмежовуюча (за Гердером).
Франція володіє колоніальним досвідом, Німеччина – ні. Франція вірить у асиміляційну
силу територіальної держави і висловлюється в обороні принципу ius soli у зв’язку
з територіальним закоріненням (через 5 років проживання). Німеччина, як і багато
інших країн, слідує ius sanguinis, принципові походження.
Варто було б запитати себе, чи не представляє пропагований у ліберальних колах
Німеччини мультикультуралізм культуралістської пастки. Такий мультикультуралізм
дефініціює меншини лише через їхні культурні спільноти, і таким чином їх ґетоїзує,
виключаючи питання політичної участи, ґарантованої лише громадянством. Франція
за допомогою (модифікованого) принципу ius soli пішла іншим шляхом, ніж Німеччина,
і досягнула дивовижних інтеґраційних результатів. Кожен четвертий француз народжений
від батьків-іноземців. Надання громадянства є безумовно важливим засобом інтеґрації.
Німеччина – одна з небагатьох країн, де не визнають подвійного громадянства;
тут це вважається підривом підвалин. Але ж, подвійне громадянство сприяє кращій
інтеґрації дітей іноземців, які народжені тут, і які не мусять повністю відмовлятися
від зв’язків із батьківщиною. Проте, сама лиш політична участь не гарантує інтеґрації.
Якщо б було по-іншому, то Франція не знала би проблеми передмість.
Обов’язковим для співгромадянина іноземного походження, коли йдеться про інтеґрацію,
є визнання принципів конституційної держави і, таким чином, прав людини. І навіть,
якщо права людини мають европейське походження, то вони виявилися на практиці
незамінним фундаментом кожної гуманної політичної спільноти.
Французьке самоусвідомлення позначене універсалістською тенденцією. Згідно
з концепцією “власної, неподільної нації” в якості нації виступають окремі громадяни.
Між нацією та індивідуумом не визнається жодних інтермедіарних спільнот. Ця
концепція полегшує інтеґрацію тих приїжджих, для яких релігія є справою індивідуума,
проте створює проблеми для приїжджих з ісламських культур, де релігія є справою
спільноти. Визнання етнічних спільнот тягне за собою ґетоїзацію; з іншого боку,
внутрішня інтеґрація у власній етно-національній субкультурі може стати кроком
до загальносуспільної інтеґрації. Різні відповіді, які Франція та Німеччина
дають на культурний виклик ґлобалізації, вимагають діалогу.
Додаток. Повідомлення Юлії Гаверкамп
“Ґлобалізація. Культурна вимога до Европи” – так звучала тема II Фрайбурзьких
діалогів про культуру, які відбулися 2-4 липня 1998 р. у Фрайбурзі. Організатори,
Французький центр Фрайбурзького університету і Німецько-Французький Інститут
у Людвігсбурзі, запросили “вершки” політичної та наукової еліти до німецько-французького
діалогу. У доповідях та робочих групах учасники обговорювали свої різні, специфічні
позиції щодо чотирьох тем: “Медіа і комунікації”, “Европа і неевропейські прибульці”,
“Мова й література” і, зрештою, “Інтернаціоналізація досліджень та навчання”.
Лише у розумінні Іншого полягає відповідь на виклик ґлобалізації у сфері культури,
констатував міністр зовнішніх справ Клаус Кінкель у промові на відкритті діалогів.
Катарін Траутманн, міністр культури та комунікацій Франції, додала до цього,
що потрібно сприяти праву духовного розвитку культурних спільнот і захищати
їх від спустошення. Вона нагадала Европі про її відповідальність і за себе саму,
і за міжнародну нерівність та несправедливість. Франція та Німеччина насамперед
повинні були б творити не світовий лад, а европейську самосвідомість. Французьким
речникам йшлося про таке самоусвідомлення, коли вони торкалися американізації
Европи та їхньої позиції щодо Сполучених Штатів.
На питання, чи неевропейські країни, як-от Туреччина чи країни Маґрібу, можна
було б прийняти до ЕС, Ремі Лево, професор Паризького Інституту Політичних Студій,
відповів чітким “так”, проте висунув передумову, щоб Европа була готова йти
назустріч неевропейським потребам. “Плюралізм” – таким було чарівне слово науковців,
політиків і журналістів із французького, і з німецького боку, щоб йти назустріч
вимогам ґлобалізації. Світ за допомогою віртуальної реальности медій розширюватиметься
як культура навчання та викладання, сказав директор Arte Deutschland, Клаус
Рудольф Венґер, якщо в аутентичному діалозі спершу подолати страх перед технікою.
З промовою на підтримку мультимовности виступив французький лінґвіст Клод Аґеж.
Його підтримали представники вузів, шкіл та мовних інститутів. Особливо нарікали
на брак знань іноземної мови і покладали великі надії на “професію від культури”
– вчителя – німці.
Професор Інґо Колбум з Дрезденського університету вказав на те, що німецько-французькі
відносини упродовж століть були значно інтенсивнішими, ніж сьогодні. Професор
Роберт Піхт, директор Німецько-Французького інституту, говорив про “скандальні
перешкоди” транскордонній співпраці. Їм засідання протиставило єдність французів
та німців щодо культурного майбутнього Европи. Петер Ґльотц, ректор Ерфуртського
університету, уточнив у своїй заключній промові найважливіші аспекти европейської
ідентичности, яка широко обговорювалася у зв’язку з цим. Потрібні культурна
революція, нова, інноваційна европейська політика, щоб зберегти Европу в якості
Global Player [Планетарного гравця]. Европа повинна згадати про своє єдине походження
з Заходу, знайти у критичній саморефлексії нову культурну ідентичність. Після
досягнення нового самоусвідомлення Европа могла б зробити свій внесок як “генератор
ідей”.
Переклала з німецької Дарія Ольшанська
Kultur Austansch. – 1998. – 2.
