зміст

© R.Kaplan, 2000

Найістотнішою проблемою, про яку ніхто не згадував під час останньої президентської кампанії у США, є той факт, що Сполучені Штати поступово змінюються. Після завершення громадянської війни, починаючи від 1865 року, США були капіталістичною республікою у зоні поміркованого клімату у Північній Америці, розбудованою по осі схід-захід. Сьогодні дедалі більше ця країна трансформується у міжнародну цивілізацію (впливи цієї цивілізації поширюються також на Мексику), концентруючись довкола значних приміських комплексів, які своїми розмірами перевищують найбільші міста, однак поки що не сягнули розмірів і найменших штатів. Це явище має серйозні наслідки для американської концепції Америки, а отже й для американської зовнішньої політики.

Республіка двох королів

З американцями часто трапляється так, що вони хибно сприймають власну історію. Всупереч популярному мітові, автори американської Конституції 1787 року засновували свій проект уряду для новостворених Сполучених Штатів не на моделі атенської демократії, а на моделі античної Спарти – країни, могутність якої утримувалася упродовж 800 років завдяки тому, що влада у ній була поділена поміж двома королями, старійшинами і “вартовими”, а це запобігало приходові до влади диктатора і водночас убезпечувало від анархічних виявів прямої демократії. Проте Спарта була державою, орієнтованою на війни, а батьки-засновники вірили, що захищені розлогими океанами Сполучені Штати зможуть зосередитися на самих собі і зайнятися мирною торговельною діяльністю. Ні на мить вони не припускали, що їхній конституційний експеримент матиме такий успіх, і що Америка поширить свої території аж до Тихого океану, що вона інтеґрується із зовнішнім світом, а відтак опанує його.

Та безпека, якою Америка упродовж усієї своєї історії завдячує океанам, є основою як американського ідеалізму, так і ізоляціонізму. Ці явища тісно пов’язані між собою; прецінь завше, коли ідеалізм американської закордонної політики зазнавав поразки (скажімо, після Першої світової війни), США могли собі дозволити розкіш відступити за велику воду. У Европі, де жодні океани не ґарантували національної безпеки, кожна помилка могла призвести до колосальних втрат, отож в Берліні, Парижі чи будь-де панував безумовний прагматизм. Американський ідеалізм – дитя океанографії, а відтак може існувати лише доти, доки американці переконані, що їм нічого не загрожує.

Сьогодні океани вже не забезпечують миру. Якщо розглядати проблему в операційних військових категоріях, то Близький Схід є для США таким самим близьким сусідом, як свого часу Османська імперія для Габсбурґського цісарства і Прусії. Тепер, коли світ чинить опір ідеалістичним рефлексам Америки, тій нема куди відступати. А це, в свою чергу, означає поворот американської політики у бік реалізму, притаманного европейській політиці у ХІХ столітті.

При цьому варто пам’ятати, що зовнішня політика кожної країни безпосередньо закорінена в її внутрішніх проблемах і побоюваннях. Аби зрозуміти, як Америка ставитиметься до решти світу, варто ближче придивитися до її нових передмість та Мексики.

Viva Mexico!

Для американців Мексика завше була “десь там внизу”; нью-йоркські та вашинґтонські еліти не усвідомлювали вагомости проблеми стосунків із нею. У своїй зовнішній політиці, яка формулюється на Східному узбережжі, Америка більше рахується із Балканами та субсахарською Африкою, аніж з Мексикою, але Мексика невдовзі стане визначальною для нової ролі США у світі.

На початку ХХ століття населення Мексики становило 1/6 популяції США. Сьогодні мексиканців понад 100 мільйонів, а це більше, аніж 1/3 мешканців Сполучених Штатів; водночас розвиток транспортних засобів пов’язав ці дві країни як ніколи щільно.

Мексика і досі залишається країною беззаконня, бідности й злиднів, тут не функціонують належним чином найосновніші державні інституції. 40% мексиканців живуть за кілька доларів у день.

Найшаленіші часи у Мексики попереду. Щоб там не було, Штати будуть змушені дедалі більше ставитися до цієї країни, як до партнера, хоча мексиканське керівництво під тиском популістів наполягатиме на нереальних для виконання вимогах. Ці два такі відмінні одне від одного суспільства невдовзі почнуть інтеґруватися карколомними темпами. Історія Латинської Америки зміщується на північ. До 2050 року половина американців володітиме іспанською мовою, принаймні настільки, щоб порозумітися.

Сполучені Міста Америки

Історичне зближення Мексики і Сполучених Штатів посилює стурбованість світу, який об’єднується – адже активізується усе добре і зле, творче і деструктивне, у тому числі пов’язане з демократизацією і “конфліктом цивілізацій”. Згадані процеси відбуватимуться в умовах стрімкої урбанізації. Подібно до того, як завершення Другої світової війни дало поштовх для розбудови передмість на американському континенті, завершення “холодної війни” призвело до розросту космополітичних міст-держав. У 2050 році 98% мешканців Арізони житимуть у міському “коридорі” між Тусоном і Феніксом. Район Портленду – Сіетла – Ванкувера, відомий під назвою Порткувер, уже сьогодні утворює суцільну агломерацію, котра тягнеться від штату Ореґон аж до Канади; ці міста сполучені трансамериканським шосе №5, яке називають I-5, себто – головна вулиця. Те ж саме можна сказати про коридор Омега – Линколн у Небрасці і багатьох інших місцях. Стрічкоподібні постметрополії тягнуться кілометрами, завдяки технологіям вони стають підмурівком світової торгівлі.

Сьогодні велетенські міста-держави самі формулюють власні інтереси у галузі міжнародної торгівлі та мирно конкурують між собою. Панівну роль у них відіграють корпорації, які, в свою чергу, також дедалі більшою мірою виходять з-під контролю національної держави. Іншими словами, США усе менше залишатимуться державою єдиного народу, перетворюючись радше на економічне і культурне перехрестя, населене найдинамічнішими людьми світу – щось на зразок безмитної зони розміром у континент. Сполучені Штати поволі виплутуються із власної історії та розчиняються у навколишньому світі.

Модерні нації виникли завдяки розвиткові середніх класів. Однак сьогодні уже добре помітно, що в нових американських містах з’являється новий, елітарний шар космополітів, які пов’язані з приятелями та колегами з-за кордону значно міцнішими стосунками, аніж з убогими співвітчизниками. Означена тенденція тісно пов’язана з новим типом американської імміґрації. Колись із Европи до Америки прибували покривджені та переслідувані. Сьогодні мільйони освічених імміґрантів з Латинської Америки, Далекого Сходу та Індійського субконтиненту використовують Америку для створення великих сімейних ділових мереж, а відтак для поглиблення інтеґрації США з іншими континентами. Завдяки значній кількості подружжів між цими новими імміґрантами та білими з’являється змішане населення, а це сприяє послабленню традиційного поділу на білих і чорних.

Континентальна імперія

США – молода і соціально нестабільна країна. Вона існує заледве 1/3 того періоду, упродовж якого араби панували над Іспанією. Америка може зазнати дуже глибоких змін, на кшталт тих, які відбулися у Стародавньому Римі. У ІІІ столітті н.е. Каракалла надав усім римським підданим громадянство, що поклало край привілейованому становищу Італії в межах імперії. Подібно до цього, 50 американських штатів поступово перетворюються лишень на осердя континентальної імперії, до якої належить також північ Мексики й уся Канада. Завдяки імміґрантським контактам ця імперія простягає свої мацаки аж до Банґалору, технологічного центру в Індії.

Однак не варто очікувати, що внаслідок перебігу цих процесів відбудеться універсалізація американської зовнішньої політики. Її творці і не збираються навертатися на невиразний та суперечливий ґлобалізм генерального секретаря ООН Кофі Анана. Ґлобальна система урядування, своєрідний неофіційний світовий уряд може не стільки з’явитися на зміну американському пануванню, скільки вилонитися з неї крок за кроком.

Аби втілити в життя якісь понаднаціональні мети і далі необхідне відчуття національних інтересів. Чинні віднедавна інституції на зразок Міжнародного Трибуналу в Гаазі ніколи б не постали, якби не перемога НАТО в “холодній війні”, а останнє б не трапилося, коли б не здатність до ядерної атаки і потужне ЦРУ. Упродовж наступних 10-20 років Сполучені Штати будуть зосереджуватися на власних інтересах. А оскільки їхні інтереси поширюються на дуже широку сферу, це сприятиме розвиткові міжнародних організацій.

Тільки таку зовнішню політику готові схвалити свіжоспечені мешканці “союзу міст-держав” нової Північної Америки. Відчуття подвійної загрози з боку епідемій і тероризму та пов’язані з постмодерним життям у передмістях нарцистичні й конформістські рефлексії сприятимуть лише утвердженню найегоїстичнішого і найпрагматичнішого ставлення до решти світу. Американці підтримуватимуть ідеалізм за умови, що він не вимагатиме від них часу і зусиль.

При цьому варто пам’ятати, що Америка – суспільство із низьким природним приростом, поза тим, на відміну від европейців, американці традиційно не довіряють рішенням центральної влади. Недовіра зростатиме в міру того, як нові конфедерації міст побільшуватимуть власну компетенцію коштом Вашинґтона. Через це американці зберігатимуть негативне ставлення до будь-яких військових операцій, в яких мала б брати участь американська молодь, аж доки такі операції не зачеплять безпосередніх інтересів їхньої метрополії. Не виключено, що гуманістична риторика в американських ЗМІ посилюватиметься і далі, але її застосування матиме вкрай обмежений характер.

Світ прагне до двох речей, які неможливо поєднати: з одного боку усім хотілося б максимальної єдности, з іншого – якомога менше егоїстичної розпаношеної Америки. Проте річ у тому, що лише егоїстична та розпаношена Америка може допомогти у процесі світової інтеґрації, адже рештою світу ця країна цікавиться лише настільки, наскільки її власне суспільство ідентифікує себе зі світом.

Переклав Андрюс Вишняускас