зміст

© О.Семотюк, 2000

Після завершення Другої світової війни “холодна війна” і військово-політичне протистояння між Сходом і Заходом були основною констеляцією міжнародної системи. Останні десять років світового розвитку внесли істотні корективи. Як же сьогодні виглядає структура світової політики? Ця структура характеризується співіснуванням трьох гравітаційних центрів. По-перше, це Організація економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) включно із Бразилією та країнами Східної Азії; по-друге, це потенційні реґіональні центри тяжіння – Китай, Росія, Індія; по-третє, реґіони, що не входять до зон впливу перших двох центрів. Зупинимося коротко на цих трьох центрах. ОЕСР можна вважати безальтернативним гравітаційним центром світової політики із трьох причин – відносна структурно-політична однорідність країн-членів, їх майже симетрична економічна взаємопов’язаність (міжнародний поділ праці) і, нарешті, розгалужена інституційна мережа. Крім того, усі члени ОЕСР є демократичними державами, що сповідують однакові політичні принципи: політичний плюралізм, поділ влади і правова держава. 65% світового валового продукту виробляється у країнах, що належать до ОЕСР. Можна стверджувати, що між країнами-членами не існує дилеми безпеки, а конфлікти в межах Організації лише економічного і зовнішньоекономічного характеру; як наслідок – зростаюча економізація міжнародної політики.

З огляду на людський потенціал (у спадаючому порядку), потенційними світовими центрами можна визнати Китай, Індію, Росію і Бразилію, хоча названі держави є, переважно, факторами світової політики, з якими міжнародна спільнота повинна рахуватися, аніж виразними ґлобальними гравцями. Що ж стосується загрозливих для міжнародної безпеки конфліктів між цими потенційними світовими центрами, то вони можливі між Китаєм та Індією, з одного боку, та між Росією і Китаєм – з іншого. Проте, варто наголосити, що політика озброєнь і ядерний потенціал цих держав, подібно як у Британії чи Франції, є радше чинником політичної самоідентифікації, аніж загрозою для міжнародної безпеки.

Яким же чином структурована міжнародна система у реґіоні, що охоплює країни Карибського басейну, Латинської Америки, Африку та Азію і який населяє майже 2 мільярди людей? Частка цього реґіону у світовому валовому продукті складає 3%, а у світовому торговельному обороті 5%. Попри марґінальні позиції у світовій економіці, суспільства цих країн переживають процеси соціальної мобілізації (пролетаризація, анальфабетизація, урбанізація), котра є основою для політизації цих суспільств. Цей сегмент міжнародної системи насичений війнами, конфліктами, бідністю; тут наслідки колоніального минулого тісно переплітаються із труднощами постколоніального періоду. То чи існують у цьому сегменті міжнародної системи основи майбутнього світового порядку? Більшість аналітиків вважає, що найближчим часом не вдасться подолати прогресуючої економічної марґіналізації згаданого реґіону. З огляду на подальшу перспективу, ці негативні явища можна ліквідувати за умови радикальної зміни національної та ґлобальної політики щодо країн, що розвиваються. Забути про нужденність цих реґіонів неможливо, потік військових, економічних, екологічних біженців до економічних світових центрів зростатиме. Це не приведе до створення нових структур світової політики, але спричинить виникнення, говорячи мовою шахів, неуникних політичних цуґцванґів.

Чи існують структурні моделі світової політики, альтернативні до описаних вище? Так, існують.

Перша модель – США-центрична, однополярна. Автором її є Чарлз Краутгаммер (1). Незважаючи на те, що у світі існує багато другорядних держав, військовий чи економічний статус яких невизначений, є лише одна супердержава з економічним і військовим статусом – США. Відносна втрата могутности – не наслідок ґлобальних політично-економічних причин, вона зумовлена внутрішньоамериканськими і тому поправними причинами. Вирішальною є воля США бути світовою політичною і економічною потугою. Без США і їх ролі світового сторожа більшість сфер світової політики опанує хаос. Хоча ця монополярна структура світової системи є тимчасовою констеляцією, у перехідний період, як вважає Краутгаммер, все ж не існує альтернативи до домінуючої ролі США у світі. Якщо перша модель ґрунтується на чіткій ієрархизації міжнародної системи, то наступна, представлена іменем І.Валлєрштайна, виходить із прогнозування подальшого розвитку конфлікту Північ-Північ у рамках Організації економічної співпраці і розвитку (2). І.Валлєрштайн вважає, що провідні держави світу поділяться на два табори-блоки між США, Японією і Китаєм як запіллям та ЕС із Східно-Центральною Европою і СНД як запіллям. Американсько-японське гравітаційне поле впливатиме також на увесь тихоокеанський реґіон, включно із Латинською Америкою і Південною Африкою, а европейський блок концентруватиме свій вплив на Африці. Спірною територією вважатимуться Середній Схід і Перська затока. Ця модель передбачає зумовлений відмінністю інтересів розкол ОЕСР.

Третя модель – мультиполярна. Вихідною тут є теза про нестримну дифузію влади, яка не дозволяє окремій державі використовувати економічну і/або політичну владу, керуючись лише власними інтересами. Полюсами цієї системи є США, Японія, ЕС, СНД, Китай (3). Проте ця модель не враховує різні вихідні ситуації у згаданих країнах. Четверта модель (Е.Равенейла) поглиблює тезу про дифузію влади, говорячи про загальну тенденцію до усамостійнення великих, середніх і невеликих держав: general unalignment (4). Концентрація влади і гравітаційні центри тут не згадуються, натомість йдеться про поступову ліквідацію і занепад світових ієрархічних структур.

В деяких моделях увага зосереджена на окремих аспектах. У згаданій моделі однополярности так звані збройні держави (weapon states) відіграють провідну роль, оскільки вони в змозі посіяти хаос у міжнародній політиці (Лівія, Ірак). У збройних державах держапарат домінує над суспільством. Оскільки ці держави володіють значними запасами нафти, вони можуть виступати у ролі держав-розподільників світових запасів нафти, не маючи потреби у створенні продуктивної економіки. Промислові і технологічні новинки вони імпортуватимуть, а державна скарбниця поповнюватиметься з експорту нафтових запасів.

Проте, варто сказати, що жодна із цих альтернативних моделей не відповідає реаліям. Світ вже не однополярний. Взаємозв’язки і взаємозалежність в рамках ОЕСР занадто тісні, щоб говорити про ймовірність конфлікту Північ-Північ. Ще менш вірогідними є безпроблемна коаліція між США і Японією, або ж конфронтація між ЕС і США. Попри усі декларації, Східно-Центральна Европа і СНД ще тривалий час не будуть надійним запіллям для ЕС.

Мультиполярна модель занадто проста і схематична, щоби відображати сучасну структуру міжнародної системи. Що ж стосується дифузії влади, то хоч вона і спостерігається, проте не набула аж такого поширення, щоб говорити про зникнення світових економічних і політичних центрів тяжіння. Збройні держави, хоча і стали помітним явищем від 70-х років, проте їх вплив, як і їхні нафтові запаси, все ж реґіонально обмежені.

Говорячи про майбутнє світової політики та міжнародної системи, не можна оминути увагою европейський континент, який може сказати вагоме слово у створенні нової ґлобальної системи безпеки.

Завершення протистояння Схід-Захід і кінець “холодної війни” ліквідував світову констеляцію, яка визначалася конфронтаційною взаємозалежністю обидвох ворожих блоків. Перед міжнародною спільнотою постало завдання звести до мінімуму можливі ризики й організувати систему спільної безпеки. Це завдання є абсолютно новим для міжнародної політики, яка впродовж чотирьох десятиліть була під загрозою звичайної або ж і ядерної війни. Отже, ми маємо справу із абсолютно новою ґлобальною геополітичною констеляцією. Яке ж місце у ній займає Европа?

З точки зору безпеки, Европа – властивий переможець, що скористав із завершення протистояння Схід-Захід. Европа перебувала на лінії фронту, якої тепер нема. Поміж більшістю европейських держав не існує проблем безпеки, про можливий ризик можна говорити із огляду на деякі реґіони СНД і двосторонні стосунки між державами Східної і Південної Европи. Той факт, що у Західній, Південно-західній і Північній Европі не існує загрози міжнародній безпеці, матиме позитивний вплив і на решту Европи.

По-друге, нова Европа повинна відмовитися від односторонньої інтервенції у випадку конфлікту поза своєю територією і водночас посилювати співпрацю з ООН і НАТО у справі колективної безпеки. В той спосіб Европа позбудеться спокуси провадити неоколоніальну політику. Позитивом такої політики буде зміцнення позицій ООН і НАТО.

Водночас, не слід забувати, що світлі перспективи европейського та світового розвитку після завершення “холодної війни” дещо затьмарилися подіями останніх років. Війна у Перській затоці, громадянська війна в Югославії, наростання ксенофобських і расистських тенденцій, злочинности у Східній Европі – усі ці негативні процеси чинять свій вплив на міжнародну політику. Спробуємо спрогнозувати можливі сценарії розвитку.

1. Реальною є перспектива поступового розмежування трьох світових центрів – США, Японії та ЕС і посилення боротьби між ними за економічне домінування. В межах ОЕСР спостерігатиметься відхід від космополітичних тенденцій і нарощування неонаціональних і неомеркантильних імперативів. Наслідки можна передбачити: послаблення взаємозалежностей, розмивання інституційної надбудови, спільні інтереси з огляду на втрату значення спільних інституцій витіснятимуть національні чи кланові інтереси. Можливим є й ренесанс прийомів старої геополітики.

2. Такий розвиток подій зачепить і ЕС. Досягнута впродовж десятиліть єдність поступово слабшатиме. Британія, Німеччина і Франція чимраз більше протистоятимуть одна одній, сперечаючись про лідерство у Европі. Характерна для ЕС багатосторонність зв’язків поступиться місце антагоністичним двостороннім контактам між державами.

3. Без ОЕСР і ЕС, як цивільної “підкладки”, немає майбутнього і в НАТО. Це означатиме актуалізацію старих загроз безпеці у Західній Европі. Можливий розвал ґлобальної системи безпеки і ренаціоналізація оборонної політики.

4. У такій ситуації не існує перспектив для інтеґрації Східної Европи, оскільки інституції ЕС вже не матимуть притягального впливу для цих країн. У східно- та центральноевропейських країнах спостерігатиметься занепад економіки, загострення соціальних проблем та суспільних конфліктів.

5. Спільна Европа розпадеться; замість демократичних правових держав постануть національні режими, замість спільних структур безпеки – виникнуть мініальянси і антиальянси, замість ґлобальної економічної системи – відбудеться чіткий поділ Центр – периферія. Тероризм і шовінізм, ксенофобія і ворожість зведуть европейську ідею до абсурду. Старі лінії поділу стануть значно вагомішими, аніж спільні ініціативи.

6. Міжнародна політика відзначатиметься конфліктами за перерозподіл влади і сфер впливу. Міжнародні інституції втратять свою регулятивну функцію й ослабнуть.

7. Ґлобальні процеси під впливом провідних ґеополітичних гравців стануть ще некерованішими, зростання населення зумовить демографічні та екологічні катастрофи, збільшаться потоки біженців, наростатимуть тероризм, фундаменталізм. Відродиться ментальність “рятувального човна”: того, хто хоче втрапити до човна, брутально виштовхуватимуть з нього інші.

8. Разом із втратою ґлобальних структур і політизацією суспільства частішатимуть конфлікти і настане година “політики афектів”, яка базується не на компромісах, а на прагненні до миттєвого успіху на шкоду іншим.

9. З огляду на сказане, неуникною є мілітаризація і відродження Machtpolitik. Послуговуючись цим терміном і говорячи про власну відповідальність, політики прагнутимуть реалізувати власні інтереси всупереч бажанню інших.

Накреслені сценарії – лише гіпотетичні. Для того, щоби вони не стали реальністю, існує єдиний засіб: цивілізованість політики. Навмисно гіпертрофовані тут небезпеки дають змогу усвідомити, що поставлено на карту. Тому виникає нагальна потреба активного практичного втілення основних імперативів, що активно дискутуються нині у політичних та наукових колах:

а) побудови і зміцнення правових основ світового порядку;

б) ґрунтовної реформи світових і европейських інституцій та пристосування їх до реальної міжнародної ситуації;

в) подолання диспропорцій ґлобальної економічної системи;

г) вироблення якісно нових механізмів запобігання реґіональним і ґлобальним конфліктам.

Праця у цих напрямках, активні та злагоджені дії будуть виразом Realpolitik не у старому сенсі слова, а свідченням реальної і раціональної політики, яка б сприяла цивілізованості міжнародної політики у такому важливому елементі світової системи, як Европа.

---

1. Krauthammer Charles: “The Unipolar Moment”// Foreign Affairs, Vol.70, Nr.1, 1991.

2. Wallerstein Immmanuel: “Der Niedergang der US-Hegemonie und der Zusammenbruch des Leninismus”// Starnberger Forschungsberichte, Nr.1, 1993.

3. Snyder Jack: “Averting Anarchy in the New Europe”// International Security, Vol.14, 1995.

4. Ravenal Earl: “The Emerging World System.The Case for Adjustment”// Foreign Policy, Nr.81, 1990-1991.