зміст

© О.Семотюк, 2000

Останнім часом чимраз більшої популярности набирає поняття “global village” (світове село). Вживаючи цього терміну, ми водночас говоримо про інформаційне суспільство і зосереджуємо свою увагу на стрімкому розвиткові сучасних комунікаційних технологій. Завдяки цим технологіям наша колосальна планета швидко стає отим невеличким селом, мешканці якого пов’язані всесвітньою павутиною Інтернету і ходять один до одного в гості, роблять покупки, відвідують наукові семінари, не полишаючи власної домівки. Саме на ролі мас-медіа у процесах глобалізації ми б хотіли зосередити увагу.

Говорячи про вплив медіа на світову політику, варто визначити аспекти цього впливу. По-перше, держава, точніше її політичні інститути, поступово втрачають контроль над змістом інформаційних повідомлень. По-друге, медіа отримують чимраз більше можливостей впливати на громадську думку, мобілізувати її, висвітлюючи глобальні конфлікти у той чи інший спосіб. По-третє, розвиток новітніх комунікаційних технологій і реальні диспропорції між розвиненими та бідним країнами ставлять до ЗМІ нові вимоги, на які ті не завше реагують адекватно. Усі згадані аспекти є важливими орієнтирами як для політиків, так і для мас-медіа.

1. Втрата державного контролю

Розвиток нових технологій зробив свою справу. Портативні комп’ютери, теле- і відеокамери, стільникові телефони стають щораз меншими і простішими у користуванні, їх можна застосувати практично у будь-якій точці світу. Інформаційні повідомлення з місця події доходять до глядачів, слухачів, читачів за лічені хвилини. Як наслідок – державні установи не в змозі проконтролювати зміст цих повідомлень. Політики демократичних держав стримано і водночас критично висловлюються про вплив сучасних медіа на світову політику. Колишній держсекретар США Дж.Шультц вважав, що прямі трансляції з місця події показують цю подію у її розвитку та змушують уряди оперативно реагувати. Шультц стверджує, що за час його роботи у Держдепартаменті близько 70% усіх зовнішньополітичних дискусій стосувалися питання, як медіа висвітлюють той чи інший міжнародний конфлікт. Британський міністр зовнішніх справ уряду консерваторів Д.Герд називав журналістів-міжнародників засновниками клубу “треба щось робити”. Прямі телетрансляції не лише чинять тиск на політиків, але й відкривають їм нові комунікаційні можливості. Повідомлення електронних ЗМІ є новим джерелом інформації, яке у кризових ситуаціях переважає традиційні бюрократичні канали своєю оперативністю. Ці повідомлення виводять з ізоляції чільних урядовців і пропонують їм безпосередній шлях подачі інформації. Що ж стосується авторитарних режимів, то тут політики інакше реагують на втрату контролю над медіа та їх роль у формуванні громадської думки. Іран та Китай, наприклад, намагаються заборонити приватним особам користуватися сателітарними антенами, у Югославії Слободана Мілошевича закривали опозиційні газети і радіостанції. У т.зв. “гарячих точках” кореспонденти озброєні не лише диктофоном, фотоапаратом чи камерою, але й бронежилетами і мають охоронців. Постає питання, чи авторитарні режими зможуть тривалий час ізолювати свої суспільства від світових інформаційних потоків? Контролювати прийом із сателітарних антен незрівнянно важче, аніж створювати перешкоди іноземним радіостанціям. Усі диктатори розуміють, що однією із причин падіння комунізму у Центральній та Східній Європі була втрата державою інформаційної монополії.

2. Формування і мобілізація громадської думки

Вплив ЗМІ на громадську думку є незаперечним. Показ кризових трагічних чи драматичних подій відразу викликає осуд і обурення міжнародної спільноти. Проте після отримання детальнішої інформації часто це обурення змінюється обережнішими висловлюваннями чи позиціями. Наприклад, незважаючи на відверті картини людського страждання у Боснії, показані світовими телекомпаніями, громадська думка у західних державах все ж була налаштована проти військової інтервенції. Повідомлення з Балкан унаочнили те, що причини тамтешнього конфлікту були незрозумілими для закордонного інтервента, водночас поза увагою медіа залишилися намагання Заходу не допустити військової інтервенції Росії на ці терени. Медіа підбурюють політиків, проте не дають жодних рекомендацій щодо прийняття ними політичних рішень. Якщо мова йде про інтереси національної безпеки, то політики не віддають ініціативи мас-медіа, а радше докладають усіх зусиль, щоб останні висвітлювали події згідно із баченням урядовців.

З іншого боку, ЗМІ чинять тиск на політиків, змушуючи їх швидко реагувати на повідомлення, які часто є неповними, а іноді й неправдивими. Громадськість нині очікує швидкої реакції політиків, а якщо її немає, то в гру вступають політичні коментатори. Для більшости політиків характерна саме вичікувально-зволікаюча позиція, тому вони досить часто при аналізі міжнародних подій лише побіжно окреслюють основну тенденцію і не беруть на себе жодних зобов’язань. Політики, які реагують невпевнено і двозначно, тим самим залишають мас-медіа більше можливостей на формування громадської думки з приводу того чи іншого конфлікту та стають мішенню для опонентів, які теж вдаються до послуг медіа. Тому політикам варто чітко встановлювати пріоритети і однозначно формулювати державні інтереси.

Поруч із оперативністю та ефективністю медіа у інформуванні світової спільноти, існують також і певні обмеження. Серед цих обмежень не останню роль відіграють економічні міркування. Як державні, так і приватні ЗМІ намагаються мінімізувати видатки на кореспондентів і сучасне технічне забезпечення. Це “фінансове мислення” істотно позначається на повідомленнях про кризи, які не набули широкого міжнародного резонансу. Тиск з боку комерційного розважального ТБ, яке прагне до постійного збільшення аудиторії, негативно впливає на якість інформаційних повідомлень. Навіть якщо медіа й вдається мобілізувати громадську думку на короткий час, то це є лише реакцією на емоційно подані картини війни, етнічних конфліктів і людських страждань. Політики і уряди країн стоять перед дилемою. Голосні вимоги “щось зробити” часто змінюються послабленням громадського інтересу, а то і спротивом гуманітарним допомоговим акціям, що потребують значних коштів. Тому не дивно, що окреслилася тенденція до певного зволікання, коли йдеться про міжнародне втручання для вирішення військових чи гуманітарних проблем.

Мобілізація громадської думки обмежується також і звичками глядачів. Навіть у розвинених державах громадськість приділяє незначну увагу проблемам інших країн. Найновіші дослідження у США свідчать, що глядачі просто перемикають канал, де йдеться про конфлікт чи кризові явища. Інформаційні повідомлення, незважаючи на їх глобальність, впливають лише на незначну частину населення. Проте саме ця політично заангажована частина населення об’єднується у різні доброчинні організації та ініціює гуманітарні акції.

В епоху електронних ЗМІ не втратила свого значення і преса. Газетні коментатори чи оглядачі політичних часописів формують свою думку на підставі побаченого по телевізору, а політики активно реагують не лише на зміст теленовин, а й на газетні статті та коментарі.

У тих країнах, де громадське чи державне ТБ має довголітні традиції і конкурує із комерційними каналами, йому вдалося зберегти свою аудиторію. У країнах, що розвиваються, сучасні комунікаційні засоби є привілеєм невеличкого прошарку населення. Тому можна передбачити, що у цих країнах посилюватимуться тенденції до “суспільства двох класів”, аж поки сучасні засоби комунікації не стануть доступними широкому загалові.

3. Перспективи

Глобальні інформагентства, що пропонують пряму трансляцію з місць подій, набули свого поширення і утвердилися впродовж останніх двох десятиліть. CNN, BBC, REUTER, FRANCE PRESS створили транскордонні мережі новин, їх аудиторією є цілий світ.

Розвиток нових інформаційних технологій, створення комунікаційних мереж у переважній більшості випадків трактують як позитив, як нову технологічну революцію, котра приведе людство до нового щасливого тисячоліття.

Проте не варто забувати, що моторами такого розвитку є багаті потужні медіа-концерни, які в змозі фінансувати цей технологічний поступ.

Тому ринок комунікацій і технологій у найближчому майбутньому контролюватиметься західними, точніше американськими, компаніями. Новини і коментарі про світові події подаватимуться і аналізуватимуться із американського кута зору. Ця однобічна спрямованість викликає і викликатиме справедливу критику з боку решти країн. З іншого боку, повідомлення саме із держав, що розвиваються, дуже часто опиняються на перших шпальтах газет чи займають чільне місце у новинах, хоча не завжди ці матеріали реально відображають ситуацію.

Поруч із цією магістральною тенденцією спостерігаються й інші. Сьогодні місцеві ЗМІ часто послуговуються тими ж прийомами, які уможливили успіх світових медіа-концернів – нейтралізація чи ізоляція конкурента, посилена увага до сенсаційних матеріалів, їх ефектне зовнішнє оформлення. Крім того, багато локальних ЗМІ мають у своєму розпорядженні таке ж технічне обладнання, як і світові медіа-концерни, що посилює конкурентоздатність засобів місцевої комунікації.

Можна прогнозувати, що у найближчі десятиліття стрімко розвиватимуться локальні агентства новин, які транслюватимуться національними мовами і задовольнятимуть місцеві потреби тієї чи іншої країни у інформації із решти світу. Що ж стосується транскордонних світових інформагентств, то перед ними, крім традиційних бізнесових інтересів і боротьби із конкурентами, стоять істотні виклики. Кореспонденти цих світових агентств у переважній більшості недостатньо або взагалі не обізнані з іншими, не західними культурами. Вони часто змушені повідомляти про величезні країни, не знаючи їхні етнокультурні чи політичні особливості. Як наслідок, західна громадськість часто не отримує комплексного та об’єктивного уявлення про той чи інший реґіон. Із фінансових міркувань світові інформагентства нерідко вдаються до послуг позаштатних кореспондентів чи вільних журналістів, які за браком надійних джерел чи моральних стандартів продукують або відверті нісенітниці, або “сірятинку”. Політики можуть і повинні впливати на майбутній розвиток медіа. Їм слід бути більш відкритими для нових тенденцій. Приміром, у країнах ЕС майже кожна дитина вже у школі знайомиться з комп’ютером та Інтернетом, щоби в майбутньому вміти критично і вибірково ставитися до величезної кількости інформації. В Індії уряд створює “університет без стін”, національну інформаційну мережу, інтегровану в Інтернет. У майбутньому медіа створюватимуть щораз більше можливостей для участи громадськости у політиці. Попри те, що процес цей є поступовим і тривалим, міжнародна політика стає чимраз відкритішою і змушена (з огляду на зростаючий вплив Церкви) брати до уваги і морально-етичні аспекти.

З іншого боку, багато політиків побоюються, що втрата громадськістю інтересу до простих політичних подій приведе до того, що люди реагуватимуть лише на сенсаційні повідомлення.

Дійсно, незаперечним є те, що населення більшости країн присвячує значну увагу міжнародним подіям лише тоді, коли розвиток цих подій загрожує національним інтересам їх держави.

Аспектом, який нерідко залишається поза увагою, є здатність медіа у кризові моменти швидко і докладно інформувати публіку про суть і можливий розвиток конфлікту. У такі моменти інформаційний потік може містити як ретельно перевірену, зважену, так і безвідповідальну, несерйозну інформацію. У суспільстві, яке звикло отримувати величезну кількість інформації, люди навчилися її оцінювати. Щось вони вважають важливим, а щось – не вартим уваги. Неякісна чи помилкова інформація відразу викликає справедливу критику і веде до усвідомлення того, що епоха таємної дипломатії минула, що світ завдяки новітнім комунікаційним технологіям стає щораз меншим – отим “всесвітнім селом”, про яке згадувалося на початку. Сучасні ЗМІ можуть мати руйнівну дію. Проте вони можуть та повинні, взявши на себе відповідальність, стати надійними партнерами урядовців у політичних дебатах про майбутнє світу.