зміст

© A.Smolar, 2000

Доповідь у Studium Generale Europa при Університеті ім. кардинала Стефана Вишинського (Варшава)

Майбутнє національної держави викликає сьогодні дискусії. На думку одних вона створює природні та нічим не замінні рамки колективного життя. Чи ж не свідчить це про слушність відродження суверенних держав на румовищах імперії? Навіть трагічний за наслідками розпад Югославії може служити доказом природности національної форми колективного існування. Для інших, навпаки, національна держава є всього лиш історичним явищем – з’явилася порівняно нещодавно, високий потенціал продемонструвала вперше у часи Французької революції, коли був проголошений суверенітет народу, ХІХ століття принесло ідентифікацію держави з мовним, етнічним і культурним націоналізмом. Сьогодні, проживши бурхливе життя, національна держава повинна стати набутком історії так, як стали ним інші політичні спільноти – міста-держави чи імперії.

Справді ґлобальна ґлобалізація

Національну державу розсаджують дві глибокі тенденції сучасного світу. Одну називають ґлобалізацією. Вона виявляється у пришвидшеному процесі об’єднання, інтеґрації світу. Ґлобалізація – це світ без економічних, інформаційних, екологічних меж; це пересилання десятків мільярдів доларів упродовж секунди з Токіо до Нью-Йорка чи Лондона, що призводить до дестабілізації країн і континентів, але створює величезні можливості для розвитку; інформаційна ґлобалізація дозволяє в режимі реального часу спостерігати за подіями, які відбуваються за тисячі кілометрів від нас, це можливість читати у будь-якій точці планети “Нью-Йорк Таймз” і “Ґазету Виборчу”, “Ле Монд” і “Ді Цайт”. Процес ґлобалізації поширився також на екологічні загрози, масову культуру, злочинність та інші явища, які не знають кордонів.

Через це відбувається повне уодноманітнення світу. Чи не в кожному великому місті можна знайти ресторан “Мак Доналдз”, увесь світ дивиться фільми Спілберґа, носить “Адідас” і розмовляє (чи, принаймні, гадає, що розмовляє) lingua franca сучасного світу – англійською мовою.

Інформаційні технології призводять до того, що земля стає більш прозорою і легше контрольованою. Мережа супутників постачає гігантську кількість даних – не лише про топографічні нюанси кожного квадратного кілометра, але й про погоду, ґрунти, воду. Усі ці повідомлення потрапляють у комп’ютер та інтеґруються з демографічними та економічними даними. Ми знаємо уже значно більше, аніж зможемо використати для впливу на дійсність. Але сфера контролю за явищами, які вважаються природними, стає дедалі більшою і виходить далеко поза національні кордони.

Іноді кажуть: немає нічого нового під сонцем. Перед Першою світовою війною світ був значно більше інтеґрованим, аніж зараз. Не існувало кордонів, можна було легко переїжджати з країни в країну. Торгівля переживала епоху розквіту, чому сприяли низькі кошти транспортування та приплив іноземних інвестицій. Після 1900 року еміґрація з Европи до Сполучених Штатів сягнула мільйона осіб на рік. Значні міґраційні рухи відбувалися й у самій Европі. Ринки капіталу були добре зінтеґровані. Однак сучасна ґлобалізація охоплює увесь світ, а не лише його фраґменти. Інформаційна революція призводить до своєрідної ліквідації часу й простору у стосунках між людьми.

Економічна, інформаційна, комунікаційна ґлобалізація неминуче супроводжується ґлобалізацією цінностей. Прецінь неможливо собі уявити інвестування в чужу країну, якщо немає певности, що власність там не вкрадуть, а умови контракту будуть дотримані. Отже, йдеться про інтеґрацію світу навколо ліберальних вартостей. Водночас, важко заперечувати, що в гантінґтонівській версії конфлікту цивілізації, конфлікту навколо протилежних вартостей, є зерно істини, навіть якщо це добре помітно у взаєминах між групами громадян однієї держави чи між різними державами, аніж у стосунках між власне цивілізаціями.

Ці цигарки не наші

Тут ми натрапляємо на інший процес, завдяки якому формується сучасний світ, і який дуже вагомий для долі національної держави. Паралельно із процесом інтеґрації, почасти як реакція на ґлобалізацію, відбуваються явища розпаду держав, дезінтеґрації націй, ширяться сепаратистські рухи, етнічні, расові, релігійні конфлікти. Від часу завершення холодної війни відбулися десятки громадянських воєн, водночас різко зменшилася кількість збройних конфліктів між державами.

Тут ми не аналізуватимемо прикладу СССР – відбувся класичний розпад імперії, навіть якщо йому були притаманні особливості, зумовлені винятковістю совєцької наддержави. Те ж саме стосується трагічної декомпозиції Югославії та лагідної – Чехословаччини, які можна сприймати як завершення процесу розпаду габсбурґської спадщини та Османської імперії. Але відцентрові рухи, заперечення існуючих державних спільнот помітні й у стабілізованому світі Заходу. Невизначеним залишається питання про сепаратистські прагнення Квебеку й інтеґральності Канади; значні сумніви викликає майбутнє Бельґії; хтозна, що чекає в майбутньому на Велику Британію – чи залишаться у межах Сполученого Королівства Шотландія чи навіть Валлія, не кажучи вже про Північну Ірландію? А Іспанія? Італія, де активно діє Ломбардська Ліґа?

Рятуючись від світу без кордонів, опанованому ідентичними зразками споживання і розваг, роботи і навчання, мешканці планети дедалі частіше демонструють тенденцію до підкреслення власної інакшости, віднайдення найрізноманітніших відмінностей, підкреслення особливих рис власної ідентичности. Сили цивілізації, які щораз більше підштовхують нас назустріч одні одним, наштовхуються на відцентрові сили племінної, расової, реґіональної, національної чи релігійної тотожности, які розмежовують різні людські групи, а водночас дають їм почуття тепла, безпеки і сенсу.

Відцентрові сили розкладу з’являються часто там, де нещодавно існувала здавалося б цілковита єдність, якщо не ідентичність. Де вони черпають свою енергію? Фройд писав колись про “нарцисизм незначної відмінности”. Йому йшлося про те, що незначні відмінності між індивідами чи спільнотами, при фундаментальній близькості культури, мови, етнічного походження чи релігії, можуть витворити відчуття загрози, відчуження власне тому, що різницю важко дефініювати, ба навіть, помітити. Звідти підвищена потреба у значно контрастніших барвах, звідти – аґресія. Сьогодні часто говорять про “політику тотожности”. Політика стає засобом заявити про окремішність, відрізнити “наших” від “чужих”, “друзів” від “ворогів”. Історик і письменник М.Іґнатьєфф в есеї про війну між Сербією і Хорватією оповів про розмову із сербським солдатом. На запитання, що його, властиво, відрізняє від хорватського ворога, подумавши хвилину, солдат відповів: “А ви подивіться, які цигарки вони палять”. Співрозмовник нічого не зрозумів, тому солдат додав: “Окрім того, вони себе вважають кращими” і підсумував: “А зрештою, насправді ми одне й те саме балканське сміття”. Тут яскраво проглядають негативний стереотип ворога, труднощі в окресленні різниці та глибокі комплекси.

Померти за батьківщину? Це виключено

Чому національна держава не може сьогодні відігравати ролі посередника між ґлобальними процесами, які визначають нашу долю, універсалізмом потреб і інтересів з одного боку, і прагненням закорінитися у конкретній спільноті, потребою безпеки, сумом за домівкою з іншого? Чому панує загальне переконання, що традиційна держава уже не може виконувати багато із своїх основних функцій?

Історично склалося так, що національна держава стала місцем, де зосереджена влада, проводиться господарська діяльність і з яким пов’язана ідентичність мешканців. Спільнота надавала понадіндивідуального сенсу життю громадян. Широкі верстви суспільства інвестували в неї свої сподівання, парарелігійні почуття, готові були за неї загинути.

Національна держава складалася з трикутника часів Французької революції: свобода втілювалася у рамках громадянського суспільства, рівність була ґарантована правовою державою і принципами демократії, а джерелом братерства стало почуття приналежности до спільноти крові і віри. Ця трійця, котра утворює частково конфліктогенні, частково взаємодоповнюючі аспекти модерного суспільства, послужила джерелом надзвичайної енергії та динамізму національної держави.

Світові війни, роль, яку в них відігравали націоналізми, культурні тенденції, які сьогодні преферують індивідуалізм ціною громади, а також глибинні цивілізаційні процеси, які руйнують межі часу і простору, – усе це призводить до підважування попередньої ролі національної держави.

Про зміну ставлення громадян до держави у багатих демократіях яскраво свідчить небажання їх пожертвувати власними інтересами задля батьківщини. Ще два покоління тому мільйони осіб віддавали життя за різні Великі Справи. Сьогодні військові дії наймогутнішої держави світу підпорядковані стратегії “нуль жертв”, оскільки навіть фахові солдати, яким, ясна річ, платять за ризик, не мають бажання наражатися на небезпеку. Варто пам’ятати про проблему Сомалі, звідки американський уряд вивів армію, покликану навести порядок у охопленій анархією країні. Показаний по телебаченню образ натовпу місцевих, які знущаються з тіла убитого американського солдата, спричинив такий тиск громадської думки, що наймогутніша держава світу покинула невелику зруйновану країну на поталу бандам.

Війна у Косово велася з безпечної висоти. Процитуємо думку Едварда Луттвака, відомого американського фахівця з міжнародних стосунків, про актуальні і для нас висновки з цього конфлікту: “Суспільства досягнули тієї точки, коли вони уже не готові жертвувати людським життям. Традиційно в таких ситуаціях використовували найманців. Сьогодні їхню роль виконує технологія. Але наслідки цього для оборонних функцій НАТО величезні. Якщо Росії забаглося б напасти на Польщу, то ми покарали б її в міру наших можливостей, але не вдаючись до атомної зброї та без участі сухопутних військ, оскільки росіяни могли б відповісти тим же. Отож, в принципі ми не захищатимемо Польщі. Поляки це усвідомлять, якщо правильно зрозуміють урок війни в Косово”. Теза неоднозначна, але варта того, аби над нею поміркувати.

Багатіям набридло

Істотною причиною кризи національної держави стала її нездатність задовольнити багато потреб громадян, – а в минулому власне вона виступала у цій функції. Держава добробуту, – норма для мешканців багатої Европи, – стала жертвою власного успіху. Створено умови для найширшого соціального забезпечення, але за це треба платити високу ціну. Експансія держави добробуту призвела до кризи бюджетних фінансів. Вона також породила послаблення соціальної енергії, підприємливости – надто незначна винагорода чекає амбітних, надто малий ризик для пасивних, аби могла розквітати воля до боротьби, дух наступу, творчого авантюризму.

Розростання бюрократії та державне втручання “м’яко” обмежують свободу. З іншого боку, неминуче відбувається урізання бюджетних видатків на соціальні потреби, ринок витісняє державу, а це призводить до послаблення інтеґраційних механізмів у суспільстві. Перерозподіл доходів був одержавленою формою суспільної солідарности, яку сьогодні аж ніяк не може замінити традиційна благочинна діяльність. Витоки обмеження перерозподілу містяться не лише у кризі бюджетного фінансування, але також у тому, що Олвін Тоффлер називав “бунтом багатіїв”. У минулому усі були переконані, що тільки бідняки мають причини повставати. Сьогодні ми знаємо, що все інакше. Зміна ця пов’язана з переходом від масової економіки, котра відтворювала нижчі суспільні групи, до економіки, заснованої на знаннях, яка примножує лави тих, хто володіє великим капіталом освіти і вмінь. У політичних категоріях це призвело до стрімкого зростання ролі середнього класу та обмеження політичного впливу нижчих соціальних груп, найбільше зацікавлених у перерозподілі. “Бунт багатіїв” напевне вперше трапився у Каліфорнії, коли її губернатором був Роналд Ріґен. Він проголосив референдум у справі зниження податків, чим започаткував консервативну революцію: відмови багатих допомагати бідним за посередництвом держави.

Чимало принципових рішень, які впливають на долю спільноти, і колись належали до компетенції держави, сьогодні приймають поза її кордонами. Гігантські простори громадських справ передані під контроль ринку. Наднаціональні підприємства керуються логікою, яку неможливо пов’язати з інтересами будь-якої держави. У сучасному відкритому суспільстві органи державної влади не можуть навіть самостійно визначати величину податків, бо наслідком рішень, які ігнорують ринкові реалії, може стати відплив капіталу. Ґюнтер Ґрасс нещодавно писав обурено: “Чого ще вартий папір, на якому написана наша конституція, коли день у день ми чуємо знущальні погрози – або уряд поступиться, або ми перенесемо виробництво в інше місце?”

Множаться економічні теорії, які пояснюють неминучість краху національної держави в існуючій формі. Причини цього, на їхню думку: механізми сучасної демократії та наслідки дії вільного ринку. Подвійний процес ґлобалізації і демократизації неминуче призведе до збільшення кількости самостійних держав. Економічна інтеґрація може парадоксальним чином сприяти політичному відокремленню.

Користь, яку приносить індивідам і групам держава, пов’язана із наданням нею послуг загального користування, насамперед ладу, безпеки, дотримання взаємних прав і задоволень. Вартість цих благ у перерахунку на кількість платників податків зменшується водночас із зростанням кількости осіб, які платять податки. Держава є своєрідною страхувальною фірмою – завдяки системі перерозподілу вона зменшує ризик нещасть, які можуть трапитися з окремими індивідами, групами або реґіонами. Культурні зміни і зростання чисельности середнього класу міняє сьогодні ситуацію у демократичних країнах. Багатії не збираються давати біднякам, заможні реґіони не бажають утримувати убогіших. У крайніх випадках це може призвести до виходу багатших реґіонів зі складу держави. У багатьох точках планети можна помітити прагнення подібних реґіонів до автономізації, або навіть відокремлення від убогої решти країни, скажімо у Північній Італії, Бразилії чи колишній Югославії. Тенденції до відокремлення, які виявляються у багатих країнах мають інші джерела. У період економічного протекціонізму і високих митних бар’єрів приналежність до великої країни, доступ до значного ринку приносили серйозну користь. Однак, одночасно із лібералізацією світового ринку, поглибленням міжнародної економічної інтеґрації, меншають переваги масштабности. Сьогодні невеликій територіальній одиниці значно легше вижити на ґлобальному ринку чи в рамках великих просторів, які інтеґруються (скажімо, в Европейському Союзі). З’являються прогнози, неможливі ще на початку 90-х, – що відбудеться повернення до моделі міста-держави. Видатний американський публіцист Роберт Д.Каплан прогнозує, що через сто років місто-держава перетвориться на “організаційний принцип світу”. Вже зараз модерні Атени, Картаґени і Ганзейські Союзи приймають ключові рішення про стратегію бізнесу, освіту, спорудження автострад, чисте повітря і воду, боротьбу з бідністю.

А де ж влада?

Зміни в сучасній топографії влади й тотожності часто призводять до порівняння із наступаючими середніми віками. Для одних – це повернення до християнського універсалізму, розмаїтих, еластичних форм приналежности та підпорядкування. Для інших нове середньовіччя – це повернення до релігійних конфліктів, поширення збройних банд жебраків і піратів, вогнищ і упереджень, повернення в часи анархії. Громадянські війни наче втрачають модерний технічний характер, стаючи подібними до середньовічних сутичок, не стільки між державами, як між бандами. Часто стирається різниця між війною і гангстерськими розборками.

Від часів Вестфальського миру (1648) панувала доктрина єдности: влади, території, релігії і населення. Влада залишалася суверенною у взаєминах з іншими державами – вона не мала над собою жодної надзірної інстанції й могла задля захисту власних інтересів вести війни; суверенною вона залишалася у внутрішніх стосунках, оскільки населення чітко визначеної території було її підданим. Сьогодні множиться число рівнів і різновидів влади. Кожна держава певною мірою підпорядкована рішенням ООН, зростає роль міжнародного права та судочинства. Прагнучи вступити до ЕС, ми вже частково підпорядковуємося її законодавству, не кажучи вже про наслідки членства в НАТО. Гігантську владу мають сьогодні Міжнародна Торговельна Організація (МТО), Всесвітній Банк чи Міжнародний Валютний Фонд. Зростає значення великих підприємств, які не ідентифікують себе з інтересами жодної держави і провадять власну політику.

Частина традиційної компетенції держави переміщується вниз, дедалі частіше говориться про “малі вітчизни”. Упродовж останніх 20-ти років блискучу кар’єру зробило “громадянське суспільство”. Частину державної компетенції перебирають незалежні громадські інституції, організації, товариства. Це також певною мірою вияв своєрідної приватизації держави. Зростає міжнародна роль позаурядових організацій, скажімо, Міжнародної Амністії чи Ґрінпісу. Кількість їх членів, вплив і бюджет подекуди більші, аніж у деяких країн. Британський дипломат і теоретик міжнародних стосунків Роберт Купер нещодавно сказав, що, можливо, в майбутньому люди радше належатимуть до позаурядових організацій, аніж до політичних партій чи держав, а “наступний етап може розпочатися тоді, коли Ґрінпіс матиме настільки широкий міжнародний вплив, що членський квиток цієї організації замінить паспорт”.

Перефразовуючи Марка Твена, можна сказати, що звістка про смерть національної держави дещо перебільшена, але наразі не зовсім зрозуміло, які ж її дійсні місце і роль.

Ностальгія, ентузіазм, страх

Що можна сказати про інтеґраційні процеси в рамках ЕС та їх вплив на долю національної держави на цьому дуже в загальних рисах змальованому тлі?

Витоки европейської інтеґрації часто вбачають у спільних цінностях, у ностальгії за Римом Верґілія, християнським середньовіччям, імперією Карла Великого чи Оттона ІІІ. Союз, таким чином, мав би стати наступною спробою досягнення европейської єдности. Історична ностальгія та почуття культурної спільности відіграють тут безумовно велику роль. Невипадково, що засновниками Союзу були християнські політики, що у народженні Спільноти таку важливу роль відігравали Аахен і Страсбур. Романо Проді, вступаючи на посаду голови Европейської Комісії, сказав, що Европа вперше від часів Римської імперії має шанс здобути єдність. Одразу видно, що цей політик живе у світі вартостей Батьків-Засновників, які сформували певний ідеал Европи.

Друга причина об’єднання також стосується сфери цінностей. Европейський Союз – наслідок Другої світової війни, дитя страху, жаху, в провалля якого зазирнула було Европа. Вона побачила там своє друге обличчя: тоталітаризм, радикальний націоналізм, злочини Голокосту. Інтеґруючись, Европа намагається втекти від цієї частини своєї спадщини. Вона прагне миру, стабільности, безпеки, рішучого відмежування від націоналістичної спадщини. Евроентузіазм перших десятиліть був ентузіазмом тих, хто шукає порятунку. ЕС була знаряддям морального відродження Европи.

Принагідно відзначимо, що невипадково найбільше опонують европейській інтеґрації ті, хто має найменше моральних проблем з Другою світовою війною – Велика Британія чи Данія. Німеччина упродовж перших післявоєнних десятиліть з ентузіазмом ідентифікувала себе з Европою, категорично відкидаючи ґерманську ідентичність.

Третя причина популярности інтеґраційного проекту полягає у стратегії – европейці шукали додаткових механізмів убезпечення перед СССР (поза НАТО). Без холодної війни, без Червоної Армії в Берліні, напевне, не було б тієї об’єднаної Европи, яку ми знаємо. Не можна також забувати про те, що Союз виник не в останню чергу для того, аби зв’язати руки майбутній об’єднаній Німеччині. Страх перед майбутнім не чужий був і німецький політикам. Канцлер Коль підтримував пришвидшення інтеґрації Европи у момент об’єднання Німеччини, оскільки побоювався порушення рівноваги на нашому континенті внаслідок демографічного та економічного домінування власної країни.

Найважливішими були економічні причини об’єднання Европи. Зруйновані країни континенту потребували сировини, ринків, подолання довоєнної протекціоністської, націоналістичної економічної політики. Отож, вони мусили розпочати понаднаціональну співпрацю, ліквідувати мита й інші обмеження для розвитку вільного ринку. Зрозуміло, що за цим крився і важливий політичний мотив. Економічна співпраця та інтеґрація, до якої на початку значно прислужилися Сполучені Штати, завдяки планові Маршалла, були покликані зближувати нації й сприяти подоланню негативної історичної спадщини.

Зрештою, п’ята причина: об’єднання Европи було засобом реалізації позаекономічних національних інтересів. Кожна з країн-членів, незалежно від сили спільних мрій та европейських інтересів, вступала до Спільноти, а відтак до Унії, аби реалізувати власні національні цілі. Франція завдяки упривілейованим зв’язкам із пов’язаною по руках і ногах Німеччиною здобула статус великодержави – Европа стала для неї знаряддям побудови власної величі. Німеччині Европа була потрібна, аби повернути собі місце серед цивілізованих народів світу, подолати статус “економічного велетня і політичного гнома”. Велика Британія добивалася тісніших зв’язків із континентом, щоб не допустити франко-німецької домінації та віддалення Европи від Америки. Італія, котра має вічні проблеми з власною національною ідентичністю, завдяки Европі досягала нових вершин, відчуття гордости, ґарантій і можливостей для успіху. Іспанія, Портуґалія, Греція завдяки Европі зміцнювали демократичні інституції, поривали з провінційним існуванням і поверталися до головного нурту европейської політики.

Стратегія, ринок, вигода

Що зосталося від тих давніх мотивацій? Сьогодні можна сумніватися у силі історичного та культурного міту єдиної Европи, на який посилався Проді. Цей міт проіснував значно довше у нашій частині Европи, а не на Заході. Тимоті Ґертон Еш у 80-х роках писав, що Европа тоді поділялася на тих, котрі “в неї вірили”, і тих, “що її мали”. Гасло “повернення до Европи” містило в собі не лише сподівання на перебування у стабільній і багатій частині континенту, але й посилання на міт культурної та релігійної спільноти, заснований на спадщині Греції, Риму, Єрусалиму і середньовічної християнської Европи. Цей міт і у нас дуже швидко показав свою плиткість, його дуже швидко надщербила наша ринкова демократія: він розтанув у буденних, дріб’язкових переговорах із Брюсселем, де найменше йдеться про спільноту долі і культури, про відбудову єдности Европи. На Заході цей міт втратив вагу ще у 70-х роках.

Пройшов і страх перед рецидивами злочинного минулого. Ще кілька років тому канцлер Коль говорив про загрозу розпалювання нових воєн в Европі, якщо не буде пришвидшений процес інтеґрації. Це застереження пролунало з уст людини, сформованої у цілком іншу добу. Сьогодні ніхто в Европі не відчуває подібної небезпеки. Конфлікти в колишній Югославії мали специфічні причини, їх наслідки для континенту дуже обмежені. Напевне тому слід було так довго чекати рішучих дій, аби розірвати ланцюг злочинів. Зараз уже ніхто не боїться демократичної Німеччини, хоча безпосередньо після 1989 року певний час відчувався неспокій щодо наслідків її об’єднання.

Залишилися три елементи, які сприяють подальшій інтеґрації Европи.

Перший: ґеостратегічна потреба спільної оборони від майбутньої потенційної загрози. Европа усвідомлює, що дедалі більше повинна дбати про безпеку і стабільність у межах власних кордонів і в сусідніх реґіонах. Не цілком зрозуміле сьогодні майбутнє входження США в европейський процес, зараз сприяє активності навколо створення европейських збройних сил і спільної зовнішньої політики.

Економічні потреби та політичні міркування також схиляють до подальшої інтеґрації. ЕС дає змогу розв’язувати проблеми мешканців Европи, яких немає у традиційних національних держав – проблеми фінансові, економічні, екологічні чи технологічні. Дуже важливим кроком у цьому процесі було створення власної валюти.

Зрештою, останній мотив – національні інтереси кожної европейської країни. З цим пов’язане майбутнє національних держав у межах об’єднаної Европи.

Бути разом, залишаючись удома

Европейська інтеґрація не нищить національної спільноти, а навпаки, створює умови для її розвитку. Механічне протиставлення суверенітету й інтеґрації немає сенсу. Без інтеґрації европейські нації були б приречені на неминучий занепад. Національна держава виглядає надто далекою, аби зарадити нашим щоденним клопотам, а водночас надто слабкою, аби впливати на ґлобальні процеси.

Поняття суверенітету традиційно означало здатність держави до дій, необмежених жодною зверхньою владою. Сьогодні, коли держави тісно залежать одна від одної, виразно помітно усю гаму прав і можливостей їхньої дії. Досягнення більшого поля маневру в одній галузі може вимагати самообмеження класичного суверенітету в іншій. Сьогодні держави реалізують і виражають свій суверенітет через різні зобов’язання, які регулюють і формують навзаєм міжнародну систему. Сфера суверенности держав значною мірою залежить від близькості їх зв’язків із іншими державами, міжнародними організаціями та позаурядовими чинниками.

Процес европейської інтеґрації від початків мав позитивний вплив на становище держав-учасниць. Британський історик Ален С.Мілвед кілька років тому сформулював тезу, що післявоєнний процес інтеґрації Европи урятував національні держави. Більшість держав Західної Европи були страшенно ослаблені подіями 1929-1945 років. Велетенська криза, вплив тоталітарних й авторитарних ідеологій, анемічність політичних систем, врешті війна послабили легітимність національних держав. Без процесу інтеґрації громадяни не могли б отримати такого почуття безпеки і добробуту, як це сталося в об’єднаній Европі, а водночас ці громадяни повертали собі власне коріння і певність у собі. Власне таким був головний мотив европейських Батьків-Засновників. Вони ніколи не прагнули до ліквідації національної держави, а намагалися створити умови, завдяки яким ця держава могла б знайти політичні та економічні підстави для подальшого існування.

Ось два свіжі приклади здійснення національних інтересів через діяльність у рамках ЕС. У момент запровадження евро ті народи, які погодилися на цю валюту, парадоксально повернули собі контроль над власною валютою. Адже раніше в Европі домінувала німецька марка і німецький Центробанк. Створення евро та організація Европейського Банку перетворили грошову політику у справу усього Союзу, зокрема одинадцяти країн зони евро.

Інший приклад національної емансипації завдяки Европі подає нам Німеччина. Разом із процесом інтеґрації вона усе більше і більше повертає собі власну суверенність – як частину поділеної з іншими европейської суверенности – у двох принципових галузях: оборони та зовнішньої політики. Сьогодні нікого не дивує участь німецьких солдатів у заходах в Косово, чи утворення спільного польсько-німецько-данського батальйону у Щецині. Проблеми національного суверенітету і досі залишаються складними, тому їх ще рано вважати симптомами близької смерті національної держави.

У сучасному світі осердям національного суверенітету є відчуття спільности та культурної тотожности, усвідомлення колективної пригоди в історії та віра у спільне призначення. Національна тотожність як інтеґруючий спільноту чинник тим важливіша, чим слабша традиційна влада держави, чим обмеженіша її сила. У новій політиці національної держави неухильно росте роль моральности і пам’яті як субститутів тих зв’язків, які існували в минулому. Також зростає здатність критичного погляду на власну спільноту, її історію та традиції. Відкритий світ, відкрита Европа, дедалі більше плюралістичні суспільства безугаву пропонуватимуть нам дзеркала, де ми бачитимемо своє зображення під різними кутами зору; ми муситимемо навчитися жити у такому світі, не звинувачуючи інших у зловорожості чи змові.

Европейський Союз не загрожує національній державі, хоча завтра останнє поняття матиме зовсім інакше значення, аніж сьогодні, подібно до того, як сьогодні воно є чимось цілковито інакшим, аніж у ХІХ столітті. Навпаки, це порятунок для держав, шанс для їхнього зміцнення. ЕС бере на себе роль, яку вже не здатні виконати національні держави – бути посередником між ґлобальними процесами, які дедалі більше визначатимуть нашу долю, і людською потребою тотожности та приналежности, яку задовольнятиме насамперед історична спільнота у межах модерної держави.

Переклала Тетяна Павлишина