Виступ на конференції у Львівській Духовній Академії
© Т.Возняк, 2000
“Es ist die Zeit der entflohenen Goetter und des kommenden Gottes”
Martin Heidegger
(1,47)
Починаючи від Гьольдерліна та Ніцше, багато наших сучасників попереджали, що
наша епоха є епохою після смерти Бога. Старі боги відійшли, натомість іще не
настав час, аби прийшли нові – пише Гьольдерлін. Це епоха Ночі Світу. “Mit diesem
Fehl bleibt die Welt der Grund als der gruende aus... Das Weltalter, dem der
Grund ausbleibt haengt im Abgrund / У світу, в якому немає Бога, вислизає ґрунт
під ногами... Епоха, яка втратила ґрунт, сповзає у безодню”, – пише Гайдеґґер
(2.265) по суті перефразовуючи відоме – “Gott ist tot/ Пан помер” – Ніцше.
У чому проявляється ця відсутність? І знову цитата з Гайдеґґера: “Nicht nur
die Goetter und der Gott sind entflohen, sondern der Glanz der Gottheit ist
in der Weltgeschichte erloschen. Die Zeit der Weltnacht ist die Duerftige Zeit,
weil sie immer duerftiger wird / Не тільки втекли боги і утік Бог, але у світовій
історії вигасло світло божественного. Час Ночі Світу є марним часом, оскільки
марнішає дедалі більше й більше” (2.265).
Однак чим супроводжується цей відхід богів? Пишу тут з малої літери, позаяк
боги, що відійшли чи померли, є вже тільки ідолами-баалами шумерської епохи.
Вони вже не відбувають сакральних функцій і таки дійсно метафізично (від metafisika,
того, що є понад (meta) світом – фізикою (fisika)) “померли”. Разом з тим, чим
же власне у культурологічному, а не у сакральному сенсі є ті боги, якщо опуститися
з рівня сакрального/метафізичного у світ профанної людини? Здійснювані ними
сакральні дійства, заповіти, дозволи та настанови складаються у певну систему
цінностей. При живому Мітрі чи Озирісі ця система тримається на його понадсвітовій
сущості та всюдисущості. Натомість, по його смерті вона вже не має того наповнюючого
її життям імперативу. Вона перетворюється на музей, звалище необов’язкових рецептів,
порад, стандартів, музей, де немає “ані одної картини першорядного митця, зате
– цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі тільки
фахівцям, забуті, сліпі вулички історії мистецтва” (Бруно Шульц, Друга осінь,
3, 174). Зрештою, у те, що можна назвати секуляризованою культурою у найширшому
її розумінні. І тоді, сумуючи за відсутністю сакраменту, людина вдається навіть
до блюзнірства (4, Bruno Schulz “Xiega balwochwalcha”).
Відбувається релятивізація цінностей, релятивізація ідеї досконалости. Недосяжної
точки на горизонті як Абсолюту, до якого стремить культура чи цивілізація, вже
немає. Людина у такій ситуації зазнає дезорієнтації. А ще точніше – перестає
бути людиною у властивому сенсі, перестає прямувати до цього горизонту і комунікувати
з ним. Її перестає огортати опіка Бога.
Наступає час релятивности – час втраченого ідеалу, час всеядности і невдосконалення
як стремління до горизонту. Бо у мотлосі цього вселенського і обезціненого музею
все вже є рівновартісним – і моральне, і неморальне, бо немає з ким співвідносити
цю мораль (“Если Бога нет, то все можна” за Достоєвським), і красиве і огидне,
бо немає ідеалу краси. Це “...осінь нашої провінції – ніщо інше як хвора фата
морґана, випромінена у вивелетненій проекції на наше небо вмираючою, замкнутою
красою наших музеїв... великий мандрівний театр, що бреше поезією, величезна
кольорова цибуля, що лушпина за лушпиною лущиться щораз новою панорамою. І ніколи
не добудешся жодної суті” (Бруно Шульц, Друга осінь, 3, 175).
Натомість наступає час симуляції присутности богів чи Бога, час культової та
культурної еклектики і комбінаторики. Для людей цієї епохи настає епоха синкретизму
– багатовірства, забобонів, імітативних культів. У цей марний час людина вдає
присутність богів чи Бога, сама відчуваючи облудність такої імітації. Вона пробує
обожествити саму відсутність Бога. Опоетизувати скепсис як стоїцизм.
Із втратою спрямованости на Бога людина втрачає монолітність часу та простору,
моралі та культури. Творяться окремі історичні часи та культурні простори. Ба
більше, людина толерує свою одночасну багаточасовість та присутність у різних
просторах чи вимірах водночас. Іншими словами, настає постмодерністична криза.
Час “після всього”, час, коли “все вже відбулося, коли ніщо не має сенсу”, “коли
все допустиме і толероване, бо байдуже і несправжнє”. Немає сенсу досягати ідеалу
чи досконалости, оскільки все досконале та ідеальне. Все толерується, бо насправді
воно всім байдуже. Немає принципових суперечок, бо і один, і другий мають рацію
у цей марнотний час. Культурну чи духовну розбудову підмінює постмодерне комбінування
блискітливими, проте порожніми формами. І це стосується не тільки культури,
але й моралі чи навіть метафізики людини. Все толероване і все нічого не варте.
“Лишень тепер, зблизька, батько міг розглянути як слід усю злидоту цієї зубожілої
ґенерації, всю сміховинність її тандитної анатомії” (Бруно Шульц, Ніч Великого
Сезону, 3, 87).
Однак, як це пов’язати із сучасністю? Зараз із особливою очевидністю можна
побачити всі ці процеси епохи Ночі Світу (Гьольдерліна), Ночі Великого Сезону
(Шульца). Постколоніяльна епоха – для Европи – час кінця Бога (Абсолюту). Апотеозом
її сучасної думки став постмодернізм як форма кризового самоусвідомлення. Культурна
перспектива кожної культурної складової, що склалася на постколоніяльну европейську
цивілізацію, втратила сенс. Було релятивізовано кожен з локальних ідеалів (ідеальних
точок). Як-от: африканські божки, попри те, що африканська культура добряче
інкорпорувалася у европейську як культурне досягнення, перестали бути абсолютними,
всемогутніми. Це тільки матеріал, музейний експонат – “То були величезні віхті
пір’я, опудала, напхані як-небудь старим стервом... у які незбагненним способом
дхнуто було якусь подобу життя” (Бруно Шульц, Ніч Великого Сезону, 3,
87).
Постмодерна революція знівелювала абсолютність цих ідеальних точок, зробила
ситуацію засадничо цинічною, хоча й плюралістичною, що зараз подається як великий
цивілізаційний здобуток, однак, по суті, витікає з байдужости та цинізму покинутих
Богом. Релятивізація вартостей призвела до вседозволености та обезбоження. Життя
перетворилося у набір реалій, а не ідеалів чи Перспективи. Набір речей, котрі
почали не вдосконалюватися-до-ідеалу, а просто комбінуватися на засадах парадоксу
та екстравагантности: “У багатьох не можна було вирізнити голови, тому що та
палкувата частина тіла не носила жодних ознак душі. Декотрі покриті були кудлатою,
зліпленою шерстю, як зубри, і огидно смерділи, Інші нагадували горбатих, лисих,
здохлих верблюдів... Декотрі виявлялися зблизька нічим іншим, як великими павичевими
хвостами” (Бруно Шульц, Ніч Великого Сезону, 3, 87).
Однак, чи ця постмодерністська покинутість людини є знаменням тільки нашого
часу? Звичайно, ні. Боги періодично приходили та відходили – принаймні в історії
світової цивілізації це траплялося не раз. Періоди постмодерности як обезбоження,
немічности людей, відсутности Бога, покинутости людини Богом чергувалися з періодами
повернення/приходу богів, піднесення ревної віри та закону. І разом з тими відходами
та приходами час та простір світу ставали то цілісними (під покровом присутнього
і сутнього Бога) то роздробленими (коли Його не було), або й від-сутніми, якщо
під справді істотним/існуючим простором та часом розуміється час та простір
людини під покровом божественного.
Загальним визначенням таких марнотних епох можна прийняти вслід за Гьольдерліном
таке: це епоха богів, що відійшли та Бога, що не прийшов. Поперемінно епоху
божественної присутности, живої модерности, сьогочасної присутности живого Бога
перериває своєрідний постмодерністичний “бунт титанів”, напівбогів – плід божественної
слабкости, які не тільки убивають Бога живого,свого батька, але й розщеплюють
модерний час та простір на безліч неабсолютних, позбавлених покрову сакральности
просторів та часів. Таким чином, починається новий цикл пошуку Бога. Людина
заслабка, щоб витримувати занадто довго Його присутність. Так само, як людські
цивілізації. “Очистний” цикл бунту, варварства і сирітства через покинутість
Богом неначе знімає втому від Його постійної присутности. Божественне нівелюється
до банального, сакральне стає секулярним, таїнства віри трансформуються у об’єкти
культури, науки. Со-творювані з Ним таїнства відмирають у ритуали культурного
порядку, артефакти, якими можна без жодного остраху жонглювати, бо “страх Божий”
залишається тільки за Його присутности та при спілкуванні з Ним.
Які ж періоди можна виділити в історії европейської та близьких до неї цивілізацій?
Сучасна европейська цивілізація витворилася у сув’язі гебрайської, класичної
(греко-римської) та ісламської компонент. Дуже сильно узагальнюючи, можна запропонувати
такі цикли розвитку цих трьох цивілізаційних гілок:
Модель циклічного розвитку европейської цивілізації:
– епоха Сатурна: модернізм/патріархальність/бог-отець/точка на горизонті/консерватизм/мистецький
авангард
– епоха “бунту титанів”: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата точки
на горизонті/очікування
– епоха Зевса/Юпітера: модернізм/патріархальність/переможний бог-син=бог-отець/точка
на горизонті/консерватизм/мистецький авангард
– епоха еллінізму, розкладу політеїзму: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата
точки на горизонті/очікування/
– епоха християнства, епоха Святої Трійці: модернізм/патріархальність/Бог-Син=Бог-Отець=бог-Святий-Дух/точка
на горизонті/консерватизм/мистецький авангард
– епоха сучасного постмодерну: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата
точки на горизонті/очікування/
Модель циклічного розвитку гебрайської цивілізації:
– епоха політеїзму старих богів Баалів: модернізм/патріархальність/бог-отець/точка
на горизонті/консерватизм/мистецький авангард
– епоха розкладу політеїзму: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата
точки на горизонті/очікування
– епоха монотеїзму віри Мойсеєвої: модернізм/патріархальність/бог-отець/точка
на горизонті/консерватизм/мистецький авангард
а потім знову, як її продовження:
– епоха християнства, епоха Святої Трійці: модернізм/патріархальність/Бог-Син=Бог-Отець=бог-Святий-Дух/точка
на горизонті/консерватизм/авангард
– епоха сучасного постмодерну: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата
точки на горизонті/очікування/
з іншого боку:
– епоха ісламу як своєрідного повернення до жорсткого монотеїзму:
модернізм/патріархальність/бог-отець/точка на горизонті/консерватизм/мистецький
авангард.
Отже, ми бачимо, що постмодернізм у його сучасних секуляризованих формах є
тільки повторенням все тієї ж кризи богопокинутости та дезорієнтованости. Ця
хвороба цивілізацій та культур підступає циклічно, коли втомлюються чи то боги,
чи то люди. Має вона і дрібніші хвилі, які виражаються у зміні мистецьких стилів,
що корелюють з постмодерном (бароко, рококо, сецесія).
Водночас ми бачимо, як впливають один на одного різні цивілізаційні кола. Як
гебрайська юдейська монотеїстична компонента не тільки надала нової цілісности
европейському світу, але і стала формою виходу з чергової постмодерністичної
кризи европейської цивілізації в її класичних політеїстичних греко-римських
формах.
1. Heidegger M. Hoelderlin und das Wesen der Dichtung. Gesamtausgabe.
– B.4. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1981.
2. Heidegger M. Wozu Dichter? Holzwege. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann,
1980.
3. Шульц Б. Цинамонові крамниці. Санаторій під клепсидрою. – Львів: Просвіта,
1995.
4. Schulz B. Das Goetzenbuch. – Warszawa: Interpres, 1987.
Львів, вересень 1999
