зміст

Демократизація та громадянське суспільство у Східній Европі

Громадянське суспільство є спільним знаменником демократії та ринкового господарства. Воно також виступає у ролі посередника між індивідом і державою, даючи змогу кожному членові суспільства співпрацювати з іншими або з державою на підставі добровільного об'єднання, зберігаючи при цьому незалежність від політичних структур. У такий спосіб стає можливою інтеґрація індивідуальних інтересів та поглядів у загальну мережу людської взаємодії. Західний досвід продемонстрував, що демократичні інституції, ліберальні переконання та ринкова економіка мають шанс розвинутися лише там, де таке громадянське суспільство формувалося століттями.

Власне елементи такого громадянського суспільства відіграли провідну роль у поваленні комуністичного режиму у Східній Европі. У спільнотах, де такі елементи були достатньо потужними, посткомуністичний розвиток мав добрий початок; там, де вони були традиційно слабшими, посткомуністичний розвиток супроводжується вельми сумнівними шансами для формування демократичної структури. Потужний зв'язок між “Солідарністю” і Католицькою Церквою у Польщі, “Хартією 77” у Чехословаччині і створеною завдяки її діяльності мережею, поява більш-менш автономного економічного простору в Угорщині за Я.Кадара, – усе це створило добрі передумови для позитивного розвитку в посткомуністичний період. На противагу цьому, проблеми в Румунії або Болгарії, не кажучи вже про Албанію, можна пояснити відсутністю традицій громадянського суспільства у цих країнах.

Таким чином, розмаїття шляхів розвитку в посткомуністичних країнах Центральної та Східної Европи наводить на інше цікаве історичне спостереження: одним з індикаторів, які надаються для оцінки посткомуністичного розвитку, схоже, є докомуністична конституція того чи іншого суспільства. Там, де суспільство перед приходом до влади комуністів мало досить розвинуту традицію громадянського суспільства, де існували представницькі органи, як, наприклад, у Чехії та менше у Польщі та Угорщині, там виникала можливість пов'язати посткомуністичний розвиток із цими традиціями, як щодо конкретних типів поведінки окремої особи, так і цілих інституцій. Нещодавні успіхи на виборах у цих державах лівих партій, які вийшли з колишніх комуністичних, до певної міри свідчать про інтернаціоналізацію норм громадянського суспільства навіть всередині реформаторського крила колишніх комуністів. У таких країнах, як Румунія чи Болгарія, де в докомуністичні часи практично не було громадянських традицій, але зате існувала авторитарна історична політична традиція, бракувало цієї бази для посткомуністичного демократичного розвитку. Очевидну відмінність між реґіонами Богемії та Моравії з одного боку і Словаччиною з іншого можна, для прикладу, пояснити різними традиціями цих реґіонів у докомуністичний період; а природа політичних структур у Хорватії та Сербії після розпаду Югославії дуже нагадує політичний дискурс та історичні традиції в цих реґіонах до початку комуністичного панування.

Постійний стан війни в колишній Югославії, звичайно, перешкоджає формуванню громадянського суспільства на теренах держав-спадкоємиць. Виняток становить Словенія, яка історично мала тісніші зв'язки із Габсбурзькою монархією і має на собі сильний її відбиток. Відсутність етнічних конфліктів у Словенії надає кращі можливості для розвитку інституцій та норм поведінки громадянського суспільства.

Передумови демократизації Росії

Якщо подивитися на терени колишнього Совєцького Союзу, а особливо Росії, то можна констатувати, що ці характеристики підсилені і доповнені специфічними умовами історичної російської ситуації. На особливо жорстку природу совєцького комунізму упродовж багатьох років впливали патріархальні традиції історичної Російської держави. Ці “родові ознаки” совєцької держави чітко проявляються також у посткомуністичній реальності. Труднощі перехідного періоду до функціонального ринкового господарства та демократії, які ми сьогодні спостерігаємо в Росії та Україні, незважаючи на відмінності у розвитку обох країн, слід розглядати у зв'язку з історичною слабкістю наявного там громадянського суспільства.

Слабке громадянське суспільство та сильна держава

Особливими прикметами російської історичної реальности є не лише слабке громадянське суспільство, але й традиція сильної держави. Тоді як в інших східноевропейських державах слабке громадянське суспільство поєднувалося із слабкою державою, сильна держава в Росії завжди була найважливішою компонентою соціальної дійсности. Російська історична держава традиційно була гарячою точкою, яка мобілізувала соціальну енергію проти зовнішньої загрози: татарів, поляків, Наполеона, відтак в часи комунізму – нацистської Німеччини, американського імперіалізму тощо. Ця мобілізація супроводжувалася розбудовою внутрішньої державної влади, функція якої ставала максимою: ієрархічна структура суспільства, заміна осілої боярської аристократії слугами, централізований уряд, підпорядкування Церкви державі (що полегшували візантійські цезаропапістські традиції), – все це сприяло перенесенню акценту з елементів громадянського суспільства, якщо такі були, на центральну патріархальну державу.

Власне ця надвлада централізованої держави, успадкована і розбудована комунізмом, помітна у сьогоднішній російській ситуації. Посткомуністична Росія відзначається об'ємним промисловим сектором, який у багатьох випадках зрісся з армією. Цей так званий “військово-промисловий комплекс” дуже складно приватизувати, не лише через активність старої номенклатури, яка все ще приховано контролює цю ділянку, але й тому, що багато з цих підприємств у громадянськи зорієнтованому суспільстві не має жодних функцій, і тому їх просто неможливо приватизувати. Танкові заводи не так уже й просто перетворити на заводи з виробництва тракторів, виробництво та випробування ракет не має безпосереднього цивільного потенціалу для конверсії. Багато інших посткомуністичних суспільств має подібні проблеми, наприклад, Словаччина та Польща, але у випадку Росії цей сектор найбільший і зведе нанівець ще чимало спроб провести приватизацію згідно з навчальним посібником.

Збройні сили та загальний військово-промисловий комплекс за цих умов творять єдину структуру із чітко визначеними інтересами, на противагу іншим, набагато слабшим та гірше організованим галузям суспільства. Тому цей альянс на Кавказі, і в Центральній Азії виступає рушійною силою у спробах відновлення централістичної, щоб не сказати неоімперіалістичної, влади Москви. В галузі економіки ці сили творять ядро опору справжній приватизації та запровадженню заходів щодо покращення конкурентоздатности важкої промисловости.

Націоналістичні тенденції

Національна тематика, яка кидає тінь на всі посткомуністичні суспільства, у випадку Росії особливо гостра. Йдеться не лише про небезпеку конфліктів у прикордонних зонах, як-от у Молдові, Абхазії чи Південній Осетії, полум'я яких могло б перекинутися на Росію. Власне, постає ґрунтовніша проблема – поширене почуття невдоволення (Malaise), що стосується російського самоусвідомлення та самоідентичности після розпаду Совєцького Союзу. Совєцька система своєрідно доклалася до зміцнення старої російської імперії. У самосвідомости росіян – і це особливо чітко ілюструють різні націоналістичні групи – два елементи ідентичности суттєво суперечать один одному: з одного боку, росіяни (точніше, великороси) переконані, що вони були володарями-геґемонами історичної російської/совєцької держави; з іншого боку, присутнє переконання, що росіяни також є жертвами комуністичної та посткомуністичної дійсности. Загострення стосунків з Україною чи приниження совєцької/СНГ армії у різних прикордонних реґіонах, скажімо, у Чечні, демонструє чимало ознак цієї амбівалентности. Той факт, що російські етнічні меншини в деяких молодих незалежних республіках (Естонія, Литва) зазнають певних утисків, надає почуттю невизнання та приниження нову поживу, як і конфлікт у Придністров'ї. Це означає, що велика частина посткомуністичного політичного діалогу каналізується в націоналістичні теми і, як ми бачимо на прикладі Югославії та Сербії, послаблює елементи громадянського суспільства та підсилює централістичні, націоналістичні тенденції й зростання “національно-більшовицьких” авторитарних лідерів і структур. Додатковим фактором є неймовірна слабкість політичних партій у посткомуністичній Росії: демократія – це не лише формальні періодичні вибори. До щоденної базової активности політичних партій належить мобілізація значної кількости людей, підготовка ґрунту для відкритої та політичної арени. З одного боку, утворилися численні угруповання, які називають себе “партіями”. Проте насправді у більшості випадків – це невеличкі групи інтелектуалів та активістів, які зазвичай концентруються у нечисленних міських центрах і часто ідентифікують себе з певними особистостями, а не з взаємопов'язаною мережею інституцій та суспільної роботи. Крім того, ці невеликі групи інтелектуалів майже завжди відзначаються частими ідеологічними розколами, інтенсивним особистим суперництвом та хиткою лояльністю. Життєздатна демократія потребує когерентної та стабільної мережі політичних партій, яка б охоплювала всю країну. Цього однозначно немає і в Росії, і в Україні; хоча політичний ландшафт України виглядає дещо інакше, але структури подібні; громадська мережа в центрально-азійських республіках розвинута ще менше. Тут варто додати, що одним із найважчих спадків комунізму є тавро на терміні “партія”: у свідомості багатьох громадян у посткомуністичних суспільствах, а особливо у свідомості російського населення, термін “партія” викликає згадку про домінантну, авторитарну, комуністичну партію, яка всіма і всім маніпулювала. Ця обставина не сприяє леґітимації діяльности та прагненню до влади політичних партій.

На чому повинна ґрунтуватися західна допомога?

Російське суспільство вагається між авторитарним потенціалом та анархічним розвитком. Тінь історичних часів “смути” очевидна, а брутальність війни у Чечні ще раз підкреслила цю проблему. Будь-яка спроба підтримати альтернативний розвиток в Росії не може концентруватися лише на виключно економічних заходах (наприклад, приватизації) чи формальних конституційних змінах. Такі зміни у багатьох випадках залишаться абстрактними. Хто справді хоче допомогти, той повинен ставити за мету зміни у політичній культурі, з якої можуть вирости елементи громадянського суспільства.

Скорочений переклад Софії Онуфрів

Опубліковано: Avineri Shlomo. Chancen und Hindernisse auf dem Weg zu einer buergerlichen Gesellschaft in Mittel- und Osteuropa // Demokratie und Marktwirtschaft in Osteuropa / Hrsg. Werner Weidenfeld. – Guetersloh, 1995. – S. 55-64.