зміст

Співвідношення явища олігархії і громадянського суспільства в сучасній Україні – це свого роду симбіотична взаємозалежність двох суперечливих і навіть, здавалося б, взаємовиключних сеґментів політики.

Олігархічні відносини панують у сфері здійснення державної влади, їм притаманна непрозорість, клановість і своєрідна феодальна корпоратизованість (тут доречно вжити слово “клієнтела”). Стосуються ці відносини невеликої групи людей, які реально впливають на державну владу та чиновників, котрі цю державу обслуговують.

Натомість громадянське суспільство, тобто відносини між громадянами та їхніми асоціаціями (групами), які формуються на принципах самостійности і автономії щодо держави, – це щось таке, що за своєю суттю повинно протистояти замкнутості і непрозорості сучасного політичного процесу. Громадянське суспільство – це відносини між людьми, сконструйовані таким чином, що сама влада відчуває межі свободи і права громадян, які вона не може порушити.

Громадянське суспільство активізується, коли виявляє, що політик бере участь у корупційних аферах, або якщо поліція не може зловити небезпечного злочинця, або якщо кошти платників податків ідуть на непотрібні війни, або якийсь промисловець вирішив побудувати у тихому зеленому містечку завод із переробки сміття тощо. Тоді розпочинаються активні форми протесту, які ставлять владу “на місце”, і зазвичай влада на масову активізацію реагує адекватно, бо знає, що невдовзі обов’язково будуть вибори і їхній результат залежатиме від довіри громадян до конкретних політиків.

Окрім хвилеподібних підйомів, громадянське суспільство перманентно існує у формі формальних або ситуативних об’єднань, груп і асоціацій, де люди артикулюють і реалізують свої інтереси, які не входять до безпосередньої компетенції держави, але які держава визнає і толерує. У громадянському суспільстві реалізуються індивідуальні та колективні свободи, тому його можливості визначаються рівнем усвідомлення громадянами їхньої свободи і прагненням цю свободу втілити. Цим зумовлюються рамки державної компетенції та створюється візерунок державної влади.

Сегмент громадянського суспільства зведений до мінімуму в тоталітарних державах, де об’єм свободи визначається тотальною політичною владою, зате максимально розширений у ліберальних демократіях, де природне прагнення бути вільним визначає межі можливого втручання держави. Для нас цікаво визначити, що являє собою громадянське суспільство в Україні сьогодні і як воно співвідноситься із правлінням олігархії.

Що таке олігархія начебто ясно, і певні асоціації при слові “олігарх” появляться напевне у кожного, хто читає газети чи дивиться телевізор, чи принаймні десь на кухні інколи заводить розмови про політику. Коли ми говоримо про олігархію, то йдеться про конкретних людей, і саме через це нам легше усвідомити, що вони таки існують і створюють певну правлячу “касту”.

З громадянським суспільством проблем набагато більше. Його на разі важко асоціювати з якоюсь реальною людиною чи явищем. Маючи фігурантів політичної сцени – олігархів, ми не маємо їхніх позитивних контратипів, якими б мали стати інститути громадянського суспільства. А саме вони повинні творити певний баланс із політичною сферою.

Засновники американської демократії вбачали те, що ми називаємо сьогодні громадянським суспільством, у природній здатності громадян об’єднуватись в асоціації, відстоювати свої права та інтереси у публічній сфері і створювати певний баланс із державною владою. Якщо громадянське суспільство сильне, воно не дозволяє владі здичавіти до рівня тиранії. Найбільша цінність громадянського суспільства – вже згадуване почуття індивідуальної свободи – розвиває своєрідний “культ” соціально і політично активних громадян, які себе власне такими усвідомлюють і не допускають осатанілої сваволі.

Громадянський сеґмент у суспільстві існує завжди (навіть при жорсткому тоталітаризмі знаходяться окремі індивіди, які проявляють активну громадянську позицію), важливо вірно оцінити його позиції, адже від того, сильні вони чи слабкі, залежить їхня здатність протидіяти владі у разі, якщо дії останньої схилятимуться до сваволі. Важливо вбачати у громадянському суспільстві не просто сферу, відокремлену від держави, чи мережу громадських організацій, а й чинник, який реально впливає на реалізацію громадянської свободи. З цієї точки зору громадянське суспільство може бути сильним чи слабким, активним або пасивним, мобілізованим або автономізованим, радикальним або поміркованим тощо. У випадку України ми радше говоритимемо про пасивне і автономізоване громадянське суспільство, і саме такі його якості сприятливі для правління олігархії. Це відбувається тому, що громадянське суспільство не виконує ролі противаги державній владі, а просто “підіграє” владі олігархів, причому почасти не свідомо, а на рівні підсвідомого визнаючи правила гри і поведінкові рамки, визначені для своєї ролі в публічній політиці.

Олігархи – це своєрідні інсайдери, які мають сформоване власне поле впливу у вигляді партій, громадських організацій, засобів масової інформації, благочинних фондів, “мозкових центрів”, бізнесу дозвілля тощо; об’єднавши владні, економічні та громадянські відносини в один великий бізнес-проект під назвою “Україна”, олігархи визначають правила гри для усіх учасників соціальних процесів. Чому в Україні укорінилось правління олігархів, можна пояснювати чисто економічними чинниками, проте, окрім цього, тут відіграють роль і технічні моменти організації політичної влади пост-комуністичного правління, і політично-культурні особливості розвитку, а особливо – чільне місце України у формуванні совєцької номенклатури. І ще одна проблема — у такому простому і зрозумілому слові, яке є аксіомою для західної політичної культури, але предметом дискусій для нас – у демократії.

Коли у 1991 році Україна опинилась перед альтернативою посткомуністичного розвитку, політичний вибір був декларований як демократичний, так само й ідея демократії була абсолютною метою трансформації. Одним з популярних підходів до характеристики суспільства початку 90-их було застосування поняття перехідного суспільства чи перехідного періоду. Політична система вважалась перехідною, допоки вона не досягне демократичної форми, але тут і виявилася слабкість такого розуміння трансформації – реалії нової Східної Европи змусили визнати, що ця кінцева форма демократії аж ніяк не означає її західний зразок, адже в багатьох так званих “перехідних країнах” утворились певні змішані форми організації та реалізації політичної влади, які з точки зору перспективи розвитку рівно-направлені як у бік демократії, так і в бік авторитаризму [1].

Визначення поля, в якому існує (чи не існує) громадянське суспільство наштовхується тут на чимало проблем, і першою з них є питання, яке суспільство ми досліджуємо – демократичне, недемократичне чи, може, перехідне? І, відповідно до цього, – яким є рівень репрезентативности інтересів у цьому суспільстві? Якщо виходити з того, що люди мають певні інтереси, то, у випадку порушення демократичної процедури та відсутности умов вільного самовиразу для всіх, куди ці інтереси зникають, як уприявнюються і чи уприявнюються взагалі?

Звичайно, було б зручно вживати поняття перехідного періоду з перспективою демократичного завершення трансформації, проте соціальні реалії свідчать про те, що певний тип соціальних відносин і структур у нас вже сформувався, а форма їх організації, на жаль, не демократична. Параметри для визначення демократичности режиму можуть бути різними, але за будь-яких дефініцій залишаються незмінними критерії функціонування демократії, наприклад, партійна конкуренція, вільні вибори, гарантована низка прав і свобод тощо.

Хуан Лінц визнає режим демократичним, якщо він “дозволяє вільно формувати політичні позиції через реалізацію основних свобод на об’єднання, права на інформацію і комунікацію з метою вільної конкуренції між лідерами, які регулярно і ненасильницьким чином обґрунтовують своє право на управління державою” [2]. Ця дефініція має три важливі особливості. По-перше, вона передбачає регулярні вибори, по-друге – вільну конкуренцію і по-третє – наявність умов для реалізації основних свобод. Саме останнє і творить фундамент громадянського суспільства.

Звичайно, в перехідному суспільстві усі вимоги демократії не можуть бути виконані відразу – усе має відбуватись поступово. Проте у випадку України ми можемо спостерігати розвиток по спадаючій – після перших спроб демократизації утверджується новий тип відносин, ближчий до авторитаризму, і основою цих відносин є феномен олігархії – фактично нової версії посттоталітарної номенклатури. Тому олігархію слід розглядати як явище вже не перехідного суспільства, а як певну сталу, стабільну форму. Ця стабільність, як і у випадку комуністичного правління, породжена балансом між правлячими групами-інсайдерами і пасивним громадянським суспільством. Ця ситуація не нова – за часів совєцького авторитаризму баланс цей утримувався між номенклатурними групами й автономізованим і патріархальним громадянським суспільством, наміри якого захищати власну свободу були зведені до мінімуму.

Порушення цього балансу сьогодні може відбутись при загостренні відносин або між внутрішніми групами, або ж між олігархією і громадянським суспільством. Так трапилося у 80-их роках у совєцькій системі, коли намагання Ґорбачова встановити новий баланс між номенклатурними групами зазнали фіаско, а відчуття дисбалансу активізували до того ж і латентні групи громадянського суспільства.

Явище олігархії в Україні стало особливо помітним після початку президентської кампанії 1999 року, коли як політичні актори проявились більше не партії – з точки зору демократії основні учасники виборчого процесу, а олігархічні групи, які, порівняно з початком 90-их років, пройшли період структуризації і леґітимації “згори”. Щоб зрозуміти, як і чому це сталось, слід згадати про розвиток соціальних відносин в Україні в умовах перехідного правління. На нашу думку, саме тоді в Україні відбувались цікаві процеси групової активности, які стали виявом активізації громадянського суспільства. Першими політичними групами, які брали участь у процесі і трансформувались у партії, були, безсумнівно, ті, що входили до “Демократичного блоку” і сформували у Верховній Раді УССР опозиційну групу, “Народну раду”. Опозиція в тодішньому квазі-парламенті володіла достатньою підтримкою груп ззовні, у 1990-91 роках це проявилось у діяльності студентських і екологічних організацій та незалежних профспілок. На жаль, ці групи мали анонімічний характер – вони мали потенційну змогу увірватись у політичну систему і артикулювати свої вимоги, проте, через низьку структурну і функціональну здатність не були в стані інструменталізувати ці інтереси.

Фактично, перша хвиля активізації громадянського суспільства – громадські рухи, які діяли афективно – знали, чого вони хочуть, але не знали як цього досягнути. Коли була досягнута державна незалежність, яка, до речі, домінувала над ідеєю демократії, то ці групи втратили орієнтацію і вже не могли реалізуватись у політичній системі. Хвиля громадських рухів, демонстрацій, страйків і масових пікетів – це період активізації прихованих раніше десь у глибині совєцького авторитаризму інтересів.

Хвиля опозиції-2001 та її претензії на репрезентативність також є виявом активізації латентних інтересів, проте, на відміну від артикуляції інтересів наприкінці 80-их, подразники йдуть зсередини політичної системи і через брак вертикального зв’язку з масою, втраченого тоді, коли вуличні опозиціонери таки дістались непрозорих коридорів влади, не знаходять підтримки знизу.

За час структурування олігархії змінилась й структура інтересу. Вона змінилась упродовж перших етапів приватизації, економічної кризи і затяжних періодів соціальної незахищености – від вимог до держави інтереси почали зміщуватись у сторону “захисту від держави”. Масові рухи перестали існувати, оскільки зникла віра в те, що держава зреаґує на їх вимоги – у часи перебудови ця віра виходила з політичного виховання, забезпечуваного діяльністю масових організацій. Політичне виховання совєцької доби формувало стосунок до влади, як до явища позитивного, яке забезпечує стабільність. Упродовж періоду трансформації влада стала уособленням зла, вона вже не здатна вирішити проблем людей, а люди не можуть зрозуміти, в якій спільності вони живуть і чого вони хочуть. Але, замість того, щоби висувати вимоги державі, скажімо, вимогу справедливого правління, народ сприйняв схему сваволі і тотального відторгнення від політики, і на разі саме це творить силует громадянського суспільства на тлі остаточної дезінтеграції класової ідентичности та організаційної свідомости, яка починалась із єдиних професійних спілок і закінчувалась товариствами боротьби за тверезість.

Відсутністю нових сталих груп, якими за совєцьких часів були масові організації та трудові колективи, які могли б забезпечити відповідну соціалізацію, пояснюється нездатність організувати сьогодні суспільний “підйом”, характерний для кінця 80-их. Тоді масові об’єднання та організовані трудові колективи були тими осередками, де обговорювались політичні процеси та формувалось, а точніше індоктриновувалось, ставлення до них. Коли ж соціалізація спустилась до рівня приватних (непублічних) і традиційних середовищ (родина, церква, кримінальні “тусовки”), ситуація масових претензій на представництво інтересів стала практично неможливою. З іншої сторони, видозмінений клас номенклатури зберіг свої корпоративні традиції, причому посилились його якісні ознаки, як-от відсутність соціальної бази, нелеґітимованість діяльности та замкнутість доступу до центру прийняття рішення.

Громадянське суспільство не навчилось контролювати владу, а владі нічого не залишилось, як віддати себе на поталу бізнес-проектам. Найприкріше, що сама ідея демократії та активного громадянського суспільства зазнала краху, а політика стала певною формою економічної діяльности, іншими словами – просто вигідним бізнесом. Відбулося ототожнення політичної та економічної систем – правила гри тіньової економіки були перенесені на політику. Практично поза цим виміром опинився соціальний простір – слабке громадянське (чи так зване, у категоріях Володимира Полохала, “негромадянське” [3]) суспільство, яке, не будучи пов’язаним із реальними децидентами, артикулює свої інтереси незалежно від політичної сфери. Процес можна назвати тінізацією суспільства, відчуженням людей від загального інтересу, коли суспільство закривається до тієї міри, що не знає нічого про державу, і не хоче нічого про неї знати [4].

Цей процес “втечі від держави” забезпечує подальше збагачення олігархічних груп, оскільки форми політичної участи мас зводяться до регулярних маніпульованих виборів, причому зникають усі решта форм партиципації при комуністичних режимах (участь у масових організаціях, збори трудових колективів, політінформації тощо), а участь у нових (страйки, демонстрації, пікети) не вироблена політичною культурою і культивується лише на рівні окремих нечисленних груп, які, окрім того, зосереджені здебільшого в географічних анклавах великих міст.

Зазвичай тінізація призводить до подальшої автономізації, коли суспільство стає настільки гетерогенним, що нездатне структуризуватись навколо навіть найширших інтересів. Звідси і пояснення, чому, наприклад, смерть Ґонґадзе, яка би в структурованому суспільстві викликала масовий підйом, в Україні не спричинила активізації “знизу”, хоча існувала реальна загроза для сфери найширшого інтересу – для життя. Тут ми знову маємо до діла із тією ж “втечею від держави” – чомусь людям здається, що якщо її (державу) не рухати, то і вона не чіпатиме нас. У свідомому громадянському суспільстві кожен би подумав: “Стоп... Точнісінько те ж саме може статися зі мною, якщо я зроблю щось таке, що не подобається владі, а якщо так далі піде, то мені воно точно не сподобається”.

Президентські вибори 1999 року і референдум 2000-го фактично завершили процес олігархізації України. За час перехідного періоду Україна набула рис недемократичного суспільства, в якому політичними децидентами є лобістські групи (олігархії) без широкої соціальної бази. Поряд з цим ми можемо спостерігати зростаючу кількість громадських ініціатив (формальних і неформальних), які охоплюють незначне коло осіб і почасти інспіровані самою олігархією для створення, з однієї сторони, видимости правової та демократичної держави, а з іншої – ситуації, аби потенційно активні громадяни “чимось таки зайнялися” і не заважали реалізувати абсолютну політичну владу.

Для режиму олігархії важливо, що поєднуються демократичні інститути з їх недемократичною інструменталізацією. Олігархія є правовою державою, де роль виборів обмежена, де існує громадянське суспільство і горизонтальна (а не вертикальна) пов’язаність між правителями та електоратом. Олігархічний режим визнає громадянське суспільство, надає громадським інституціям свободу дій, допоки вони не загрожуватимуть авторитету олігархії [5]. Ми маємо громадянське суспільство, але воно настільки кволе і пов’язане з “негромадянською” олігархією, що саме його існування є профанацією того, що би мало бути в умовах демократії.

Але уявімо, що олігархічний режим зазнав краху і зник. На тлі теперішньої амбівалентности слід спитати себе: якщо олігархи перестануть утримувати партії, хто ж тоді? – адже олігархічний тип відносин визначається між іншим і тим, що партія як форма реалізації інтересів для пересічного українця є абсолютно непривабливою. У випадку слабкости громадянського суспільства дестабілізація олігархічного правління може виявитись лише несистемною кризою і перейти на новий рівень балансу між “інсайдерами”, і все почнеться спочатку. Рух у напрямку демократії можливий при активізації суспільного фактора, активної політичної участи громадян в соціальних процесах. Частково ця проблема вирішується за рахунок економічного росту і тертиатизації – у постіндустріальному суспільстві, де посилюються кількісні характеристики “середнього класу”, автоматично підвищуються позиції неекономічних груп і публічний контроль над політикою. Проте у випадку стрибкоподібности соціально-економічного розвитку України потрібно мати на увазі низький рівень навичок участи громадян у публічній політиці, їхню відчуженість і змарґіналізованість у добу олігархічного правління. І самі лише економічні реформи тут проблеми не вирішать.

Навіть у середовищі американської школи, при всьому визнанні неоліберальної політики уряду Кучми погоджуються, що реформи відбувались без намагання підвищити якість людських ресурсів [6], на популістських началах, коли окремі групи протиставляли себе громадянському суспільству і підпорядкували колективне благо партикулярним інтересам – в результаті позитивних, по суті, неоліберальних, реформ у суспільстві виявилось більшість переможених і поодинокі переможці [7].

Саме тому, маючи ліберальну за формою і кланову за змістом соціальну систему, ми спостерігаємо суперечності між офіційною політикою і громадянським суспільством. І допоки не буде створено умов для громадянської освіти, для підвищення якости людських ресурсів, допоки на усіх рівнях соціуму не розвинеться почуття необхідности бути вільним, громадянське суспільство залишатиметься лише слабенькими фраґментами в окремих середовищах, які просто неспроможні активізувати широкі суспільні групи. А соціум той на разі не в стані зрозуміти, що політична влада – це влада, обрана народом, і вона зобов’язана визнати незалежність громадянського суспільства і створити належні умови для його розвитку. А життя, згідно із слоґаном партії “Демократичний Союз” “Якщо держава не може допомогти, то вона не повинна принаймні заважати” – це ще один крок до соціальної марґіналізації усіх, хто до цієї влади не належить.

---

1. Nohlen, Dieter. Worterbuch Staat und Politik. Neuausgabe 1995. – Bonn: Bundeszentrale fur politische Bildung, 1998. – 906S., С. 774.

2. Linz, Juan J. Totalitare und Autoritare Regime. Hrsg. von Raimund Kramer. – Berlin: Berliner Debatte Wiss. Verl. , 2000 (Reihe Potsdamer Textbucher). – 311S., C. 7.

3. Полохало, Владимир. Негражданское общество как социополитический феномен Украины.// Полис, №6, 1999, С.25-32

4. Рывкина, Розалина Ф. Теневизация российского общества: причины и последствия. // Социс, №126, 2000, с.7-8.

5. Rose, Richard; Mishler, William; Haepfer, Christian. Democracy and its alternatives: understanding post-communists societies. – Cambridge: Polity Press, 1998 – XIV – 270Р, С.42.

6. Kaufman, Robert R. Approaches to Study of State Reform in Latin American and Possocialist Countries.// Comparative Politics, Vol 31(3), April 1999, Р.357-375, С.359

7. Weyland, Kurt. Neoliberal Populism in Latin America and Eastern Europe. // Comparative Politics, Vol. 31(4), July 1999. – P. 379-402, С.381-382.