зміст

© А.Колодій, 2001

Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення демократичних держав і формування націй у тій частині світу, яку ми вважаємо найбільш розвинутою і на яку сьогодні орієнтуємося, було розгортання системи суспільних інститутів, котрі утворюють громадянське суспільство.

Сьогодні чимало авторів вважають громадянське суспільство ключовим поняттям посткомуністичної трансформації. Серед дослідників перехідних процесів панує переконання, що “демократія проголошена не може стати демократією реальною, доки громадянське суспільство не зміцніє настільки, щоб стати дієвим конкурентом і опонентом старої номенклатури”, що “без вільного та потужного громадянського суспільства ринковий капіталізм неминуче перетвориться на капіталізм мафіозний” [1].

Отже, громадянське суспільство – перед усім, навіть перед ринковими відносинами. Але звідки воно може взятися? На заході – відповідь була одна; у нас – умови істотно відмінні. Чи зможе громадянське суспільство “розвинутися на цій історично безпрецедентній і не дуже сприятливій основі” – це питання залишається спірним, – підкреслював Ернест Ґеллнер [2]. Процес його становлення – непростий і тривалий. Він може бути успішним тільки більшою або меншою мірою, залежно від країни.

Концепція громадянського суспільства, яка почала формуватися на зорі нового часу, розвивалась і міцніла паралельно із розвитком суспільної реальности, яку вона позначала. Відтак, починаючи з 2-ої пол. ХІХ ст. і до 2-ої пол. ХХ ст. про неї майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на “ключове слово інтелектуальних дискусій” [3], виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий зміст.

За кількасот років своєї історії вислів став полісемантичним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Тому перед дослідниками постали завдання: 1) точніше окреслити нормативний зміст поняття “громадянське суспільство”, визначити, що воно являє собою як ідеальний тип; 2) визначити його “межі”, відокремивши від інших суспільних феноменів – заради операціоналізації поняття та емпіричного дослідження явища; 3) вивчити моделі громадянського суспільства через з’ясування його спільних і відмінних рис у різних країнах. Виконанню цих завдань сприяє періодизація розвитку ідеї та практики громадянського суспільства, прийнятним варіантом якої можна вважати три стадії, виокремлені професором Каліфорнійського університету Джеффрі Александером і умовно названі ним “громадянським суспільством І, ІІ і ІІІ” [4].

“Громадянське суспільство І” (як соціальний феномен, і як теоретична концепція) охоплює період від кінця XVII до 1-ої половини XIX століття. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж.Лок, А. Ферґюссон, Ш.Л. Монтеск’є, І.Кант, Ф.Г.Геґель, А.деТоквіль.

Застосувавши термін societas civilitas (пізніше: civil society – цивільне суспільство) [5] для означення нових суспільних порядків, які утверджувались на їхніх очах, ці мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства та держави, їх трактування як певного типу антиномії, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов’язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну). Життя в останній ґрунтується на ідеях індивідуальної свободи громадян та автономности громад, їхньому праві творити спілки та асоціації, захищати власні інтереси, запобігати або протистояти сваволі державних зверхників.

Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб’єктами суспільної діяльности і, покладаючись на механізми ринкової самореґуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer! – таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовують як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу. Проте, це не означало, що держава не відігравала жодної ролі в становленні громадянського суспільства. Її функції полягали в творенні та впровадженні в життя законів, що були втіленням загальної волі громадян, оберігали непорушність їхніх прав та свобод.

У XVIII ст. поряд із економікою з’явилась інша автономна сфера суспільного життя: сфера громадського неполітичного спілкування з власною громадською думкою. Усі справи, що вважались об’єктом громадської зацікавлености, було визнано і сферою громадської активности, в яку також не мала втручатися держава. Приватне життя остаточно відокремилось від громадського (публічного), а публічна сфера поділилася на дві: політичну і громадську (сферу відкритости) [6]. Відтоді існує переконання, що “самореґульована економіка і громадська думка є тими двома шляхами, якими суспільство може дійти до певної єдности… поза межами політичних структур” [7]. Саме вони зробили громадянське суспільство – суспільством і допомогли подолати деструктивні тенденції та ризик його можливого розвалу.

Окрім ствердження первинности й автономности громадянського суспільства щодо держави, значна увага в цей період була приділена обґрунтуванню його моралі, етики та цивілізаційної ролі (слова цивільний і цивілізований – одного кореня). Адам Ферґюссон, зокрема, чітко протиставив громадянське (цивільне) суспільство суспільствам диким і варварським, а головну ознаку цивілізованости вбачав у повільному, але невпинному усуненні насильства із взаємин між людьми [8]. Саме звідси бере початок тенденція етизації поняття “громадянське суспільство”, особливо в англійській соціальній філософії, підкреслювання ролі в ньому моральности, вихованости, повсякденної та політичної культури [9].

Нероздільність моралі і права, принципи правової держави, яка створює сприятливі умови для функціонування громадянського суспільства, обґрунтовували німецькі філософи Іммануїл Кант та Ґ.В.Ф.Геґель. Обожнюючи державу як втілення всезагальности, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Геґель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, втілення яких уможливлювало функціонування громадянського суспільства. Його Геґель пов’язував із системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і реґулювала їх задоволення.

Кожний індивід прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі, але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Геґель надавав корпораціям (або громадським спілкам), які об’єднують індивідів за родом діяльности і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами уодностайнюються, а зв’язки між ними синтезуються в державі – “самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльности” [10]. Елементами громадянського суспільства, за Геґелем, є: система потреб; система правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації [11]. Для позначення громадянського суспільства він вживає термін buergerliche Gesselshaft – “бюрґерське” (горожанське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому розумінні [12].

Сучасні дослідники громадянського суспільства найбільше цінують у спадщині німецького філософа те, що він зауважив складність та неоднозначність громадянського суспільства, вказав на притаманні йому суперечності і, в певному сенсі, став провісником концепції плюралізму. З іншого боку, його ідеї стають нині у пригоді тим, хто намагається окреслити нову модель громадянського суспільства, яка б відповідала умовам і потребам держави загального добробуту. Інститути такого суспільства, турбуючись про покращення добробуту громадян, мусили б бути задіяні у певних формах зв’язків із урядом, поєднуючи індивідуалістичні вартості з підходами, що притаманні м’яким формам корпоративізму.

Надзвичайно актуальною для сучасного читача залишається книга французького дослідника Алексіса де Токвіля “Демократія в Америці”, написана у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв’язок і в певному сенсі тотожність громадянського суспільства та демократії. Токвіль започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням повсякденних “малих” справ. Саме ці організації формують “місцеві і особисті свободи”, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимости та кооперації, а також створюють ситуацію наявности “пильного громадського ока”, яке повсякчас слідкує за владою [13]. Така інтерпретація видається найбільш плідною при розгляді громадянського суспільства як “стратегії переходу” до демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити заборолом проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру, формувати сприятливе для демократії соціальне середовище).

Отож, громадянське суспільство I, яке формувалося від XVII аж до 1-ої пол. XIX ст., на практиці було молодим буржуазним суспільством, яке утверджувало ліберальні свободи, підкорялося законові, формувало громадську думку щодо проблем, які були визнані загально значущими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізмів самореґуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній реґламентації. Разом з тим, ринок привніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільности.

В міру усвідомлення цих проблем зростала стурбованість щодо них, ширилися класові антагонізми, загострювалася класова боротьба, а теорія громадянського суспільства, яка акцентувала увагу на позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле. Настає період громадянського суспільства ІІ, який триває від середини ХІХ до 2-ої пол. ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається (а в країнах т.зв. “другого “ешелону” цивілізації щойно починає утверджуватись). Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, його якісні параметри тепер змінюються.

Суспільство, за висловом Дж. Кіна, “дичавіє”. На практиці це проявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв’язання конфліктів, загалом – у “нецивілізованому” поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б “олігархами”. Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найрадикальніших – марксизм. К. Маркс і Ф. Енґельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське суспільство формою класових відносин, породжену капіталістичним способом виробництва і приречену загинути разом із ним [14]. А в 1-ій пол. ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на певний час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій “леґітимного насильства” (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Щоправда, саме на період громадянського суспільства ІІ припадає найвище піднесення громадського життя в Центрально-Східній Европі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме тоді встала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу. В умовах дотримання владою Австро-Угорської монархії принципів правової держави наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувся злет громадянської свідомости та організованого громадського життя українців Галичини. Він сприяв відродженню їхнього економічного та політичного життя, зростанню національної гідности й спростував упереджені твердження щодо нездатности українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки.

У той сам час розвивався громадський рух і в Наддніпрянській Україні, але менш успішно, зосереджуючись здебільшого на просвітянській роботі. Тут він тривав недовго – до встановлення більшовицької влади. В Галичині ж громадянське суспільство було доволі розвиненим упродовж 20-30их років, аж до приєднання її до тоталітарного СССР. Тут діяли такі національні економічні товариства, як “Дністер”, “Народна торгівля”, “Сільський господар”. Тільки Центральна асоціація українських кооперативів об’єднувала 4000 кооперативів і 700 тис. членів. Зусиллями товариств “Просвіта” і “Рідна школа” були засновані бл. 40 гімназій, ліцеїв, професійно-технічних училищ та понад 3000 народних українських шкіл. Ширився жіночий рух.

“Обставини галицького суспільства того часу не були ідеальними, – пише Богдан Цимбалістий, – але з погляду розвитку політичної громадянської культури вони знаменні тим, що для того, щоб народ доріс до зрілости, виростив у собі державницьку культуру помітного ступеня, вистачило, щоб одне-два покоління мали нагоду жити у правовій державі з однаковими законами для всіх та можливістю брати участь у рішеннях локальних та загальнодержавних питань політики й адміністрації тодішньої Австрії” [15].

Визначні українські вчені цього періоду М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, Б.Кістяківський, М.Шаповал присвячують свої твори теорії громад, громадського життя і правової держави. Деякі з їхніх праць не втратили свого значення до сьогодні. Проте, в цілому їхні інтелектуальні здобутки кардинально не вплинули на дискурс громадянського суспільства, бо як і в інших державах, в Україні в той час його витіснив на узбіччя дискурс соціалізму, який заволодів умами европейців більш як на ціле століття. Соціалістами певного напрямку (хоч і не марксистами) були і названі українські вчені, окрім Б. Кістяківського. Соціалістична орієнтація зумовила деякі їхні ілюзії у сприйнятті тогочасної дійсности, що призвели до політичних помилок у період національної революції 1917-20 рр. Вона “романтизувала” їхнє уявлення про роль громад і громадського самоврядування в майбутньому.

Серед західноевропейських теоретиків 1-ої пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен громадянського суспільства італійський марксист Антоніо Ґрамші. Робив він це з властивою марксистам політичною метою: позбутися поділу на громадянське суспільство і державу і побудувати так зване “реґульоване суспільство” [16]. Та після II Світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Ґрамші послужили містком, який з’єднав майже розірвану традицію теорії та практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісником наступного етапу в її розвитку – громадянського суспільства ІІІ. Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.

Саме прихильники марксизму актуалізували концепцію громадянського суспільства в післявоєнний час, скориставшись нею для критики “соціалістичного авторитаризму” в центрально-східноевропейських країнах. “Для них знання Геґеля, молодого Маркса і Ґрамші було живим зв’язком із концепцією громадянського суспільства і дихотомією “держава – суспільство”.., – зазначають Е. Арато та Дж. Коен. – Проте самі вони, завдяки протилежному до марксистського трактуванню цього фундаментального поняття, незабаром перетворилися з неомарксистів на “постмарксистів” [17]. Найвідомішим серед цих дослідників був Юрґен Габермас зі своєю теорією “публічної сфери” (“сфери відкритости”), що справила істотний вплив на подальшу інтерпретацію поняття [18].

Надзвичайний успіх раніше забутої концепції громадянського суспільства в післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її допомогою спершу було розроблено нову “стратегію трансформування диктаторських режимів” [19], а відтак вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Европі та від чого тут залежатимуть успіхи в утвердженні демократичних інститутів. Проте вплив концепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід від авторитарних і тоталітарних режимів до демократії.

Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії громадянського суспільства є дуже широкою, а його інтерпретації – різноманітними. Ми спостерігаємо справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже – кризою) суспільства загального добробуту та пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон Кін, Чарлз Тейлор, Ненсі Розенблюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в наш час у інститутах і функціях громадянського суспільства у зв’язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з державними структурами.

Окремий напрям складають праці Роберта Д. Патнема, який успішно застосував токвілівський підхід до громадянського суспільства в книзі “Як примусити демократію працювати?” У ній проаналізовано сучасні та історичні відмінності італійських реґіонів з точки зору розвинености цивільних громад та функціонування демократичних інститутів [20]. Взявши цивільну громаду як культурно визначений осередок соціального життя, у якій органічно поєднуються культура та структура, Патнем зумів переконливо показати, що єдиним чинником, який мав значний і постійний вплив на успіх демократичного правління в Італії, була історична традиція громадянських орієнтацій і поведінки. Крім того, вченому вдалося спонукати наукову громадськість до найгарячіших дискусій з приводу сучасних тенденцій розвитку громадянського суспільства в США. Суперечка виникла після публікації ним статей у декількох журналах про звуження сфери громадянського суспільства в країні та про зменшення “соціального капіталу”.

Отже, громадянське суспільство – це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще “володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом” [21]. Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в “арсеналі” демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства.

Слід враховувати й те, що на сучасному етапі розвитку соціальних наук для її осмислення і використання склались сприятливіші умови. Ще в 60-ті роки Талкотт Парсонс заклав основи для глибшого розуміння цієї категорії в контексті інших сфер суспільної системи, прив’язавши ідею громадянського суспільства до зростання соціальної солідарности. Він назвав сферу розширеної солідарности “соціальною (соціетарною – societal) сферою”. [22] Саме це поняття і є, на думку Александера, структурно найближчим до громадянського суспільства. Погоджуючись з цією думкою, ми спробуємо нижче використати такий підхід при визначенні суті поняття “громадянське суспільство”.

Сучасні дискусії навколо концепції громадянського суспільства, аж до заперечення його евристичної цінности [23], пов’язані з тим, що дослідники користуються різною методологією дослідження і акцентують, в залежності від неї, різні сторони цього складного, багатоаспектного явища. Певні непорозуміння може викликати і недостатня поки що відмежованість теоретичної абстракції “громадянське суспільство”, що вживається науковцями як ідеальний тип (інструмент аналізу), від описових характеристик реально існуючих різновидів громадянських суспільств. Тому ми спробуємо з’ясувати суть поняття на нормативному рівні (рівні ідеалу), щоб потім перейти на описовий рівень, використовуючи для цього емпіричний матеріал різних країн і, передусім, України.

Сутність та різновиди громадянського суспільства

Чим є і чим не є громадянське суспільство?

При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, переважна більшість дослідників сходяться на тому, що поняття громадянського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування суспільства і держави. Крім того, воно має певні якісні характеристики. Тому його не слід змішувати із “людським суспільством” взагалі ні історично, ні структурно, ні культурно.

Історично громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації [24], зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні реґіони і континенти.

Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка, як уже згадувалось, наближається до соціальної (соціетарної) сфери суспільного життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному сучасному суспільстві. Однак суспільства різняться її розмірами (вона може, як за тоталітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльности) та за її якістю: рівнем розвинености, повноцінністю функціонування, системою цінностей.

Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури [25].

Інститутами громадянського суспільства є:

добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади [26];

незалежні засоби масової інформації, які обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут;

у певному аспекті – вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;

залежні від громадськости елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо);

на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо-реґулятивні інститути сучасної держави загального добробуту.

В аспекті культури охарактеризована вище підсистема суспільства може називатись громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна кількість (мережа) добровільних асоціацій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадянської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантности. Тобто, громадянське суспільство – це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

суб’єктами взаємодії в громадянському суспільстві є вільні та рівні індивіди, які вiрять у свою здатність вирішувати малі й великі справи в суспільстві;

їм не чужі суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи;

індивідуалізм та конкурентність у їхній діяльності поєднуються з вiдносинами взаємної довiри та спiвробiтництва, здатнiстю йти на компромiси, помiркованiстю i толерантністю.

Громадянська культура є культурою участi та пiдтримки, з прихильним ставленням громадян до полiтичної системи, збереженням необхiдного для стабiльного розвитку демократiї балансу мiж активнiстю i пасивнiстю громадян [27]. Така культура не може сформуватися без наявности значного числа власників, які ні від кого не залежать матеріально, так само, як і без правової захищености індивідів.

Можемо дати таке визначення громадянського суспільства: Громадянське (цивільне) суспільство – це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і реґламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності [28].

Тільки сукупність історичних, структурних і культурних рис громадянського суспільства дає нам його “нормативний образ”, розкриває сутність цього поняття як ідеального типу. З переходом на описовий рівень ми можемо встановити міру наближености конкретних суспільств до визначеного в такий спосіб ідеалу, сказати, наскільки в ньому розвинені структури і культура, притаманні саме громадянському суспільству.

Як зазначає Ч. Тейлор, поняття громадянського суспільства вживається у наш час щонайменше у трьох значеннях [29].

Мінімальний його обсяг дорівнює існуванню незалежних від держави громадських організацій, або як тепер прийнято говорити – “третього сектора”.

Друге значення, більш точне в науковому сенсі, охоплює усю соціальну структуру, яка координує свої дії через низку добровільних асоціацій (про це, власне, і йшлося вище).

Воно також розглядається як фактор впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску та інших суб’єктів впливу на політичний процес у суспільстві (про це йтиметься далі).

До цих розумінь терміну можна додати ще два.

Четверте розуміння суспільства виходить з того, що суспільство загалом стає громадянським, якщо у ньому розвинена названа вище система інститутів і взаємодій. Цей підхід найрозповсюдженіший у публіцистиці, але його вживають і науковці, маючи на це ті підстави, що у суспільстві з розвиненою мережею громадських організацій, громадським спілкуванням тощо міняється тип політичної культури. Вона теж стає цивільною, громадянською і своєю чергою міняє спосіб функціонування усіх суспільних інститутів.

І, нарешті, п’яте розуміння, полягає в ототожненні громадянського суспільства з усією нерозчленованою позаполітичною чи позадержавною сферою суспільного життя.

Кожне з цих тлумачень має свої підстави. Заперечити можна хіба що проти першого підходу як занадто вузького (можна б сказати, механістичного), та проти п’ятого, як занадто формального, такого, що не вказує на якісну специфіку феномену громадянського суспільства [30]. Інші ж тлумачення цього явища мають право на існування як відображення певних сторін, аспектів громадянського суспільства, пов’язаних із виконанням ним своїх специфічних функцій [31].

Найголовніші функції громадянського суспільства наступні:

По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “тягар проблем”, які їй доводиться розв’язувати.

По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушности особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують “соціальний капітал” – ті невід’ємні риси особистости, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають реґульованости протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі” владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії і як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо в ньому відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Отже, громадянське суспільство – це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об’єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.

Групи перебувають у стані перманентного протиборства. І якщо вони достатньо чисельні та впливові, то їхнє взаємне поборювання не тільки не підриває стабільність плюралістичної демократії, але й зміцнює її. Адже представникам заінтересованих груп доводиться постійно шукати шляхів примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятись від політики силового тиску і формувати політичну культуру компромісів.

Суспільства, в яких визнання розмаїтости групових інтересів поєднується із захистом індивідуальних прав особистости, функціонують як громадянські суспільства. В рамках таких суспільств люди об’єднуються в асоціації та виходять із них, конкурують із іншими спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні і вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Отже, поняття громадянського суспільства характеризує плюралістичний тип співіснування, організації та захисту групових інтересів та їх стосунків із державою, який істотно відрізняється від двох інших типів – клієнтелізму і корпоратизму. У цьому аспекті, аналіз взаємодіючих групових інтересів є емпіричним дослідженням громадянських суспільств.

Цікаво, що при наявності популярного визначення, яке стверджує, що громадянське суспільство – це плюралізм і організація інтересів незалежно від держави, дослідження громадянського суспільства і груп інтересів зазвичай проводять роздільно. Причини такого парадоксального факту можна пояснити тим, що організовані групи інтересів існують у двох різних “іпостасях”. З одного боку, вони є осередками взаємодії, спілкування й солідарности, провадження власне громадського (публічного) життя та спільного (колективного) вирішення проблем. У цій іпостасі їх прийнято характеризувати в термінах громадянського суспільства і брати до уваги, насамперед, їх соціальну й соціалізуючу роль. У відриві від інших функцій вона часто відкриває шлях до ідеалізації громадянського суспільства.

З іншого боку, ті ж самі групи прагнуть відстояти свої інтереси в межах усього суспільства, втручаються в політику, здійснюють тиск на владу. У цьому випадку їх, зазвичай, розглядають у межах політичної системи як групи інтересів та групи тиску і піддають критичним оцінкам. Проте саме завдяки цій діяльності члени організацій проходять політичну соціалізацію і стають повноцінними громадянами, здатними протидіяти спробам узурпації влади, захищати свої інтереси політичними методами тощо. Організаційний плюралізм здатний перетворити людей, що мають спільні групові інтереси на суб’єктів суспільного й політичного життя. Саме він забезпечує можливість активного громадського життя і веде до утворення партій, які є наступною ланкою представництва специфічних групових інтересів та їх захисту політичними засобами.

Спрощеним є зображення громадянського суспільства сферою, вільною від політики. Але не менш однобокою є і його надмірна політизація, прирівнювання громадянського суспільства до політичної опозиції, ототожнення з радикальними рухами, спрямованими проти держави [32]. В одних типах громадянських суспільств домінують соціальні функції громадських об’єднань, в інших, навпаки, головною є політична залученість та політична діяльність. Але ці типи можуть видозмінюватись, переходити з одного стану в інший, бо немає непрохідної стіни між політикою і громадянським суспільством.

Справді, групи інтересів, утворені зовсім з іншою, ніж тиск на владу, метою, несподівано для себе можуть зіштовхнутися з необхідністю діяти політичними методами, а отже перетворяться на учасників політичного процесу. З іншого боку, масові політичні рухи, що виступають з вимогою повалення недемократичних режимів, пізніше неминуче розпадаються, атомізуються і на їх основі утворюються помірковані, але стійкіші організації. Масові рухи за означенням не є виявом розвинутого чи стійкого громадянського суспільства. Це інший, специфічний спосіб взаємодії, адекватний кризовим періодам у житті окремих сфер суспільного життя або й цілого суспільства.

Як свідчать дослідження масових політичних рухів у різних частинах світу, зокрема в Латинській Америці, така активність не може і не повинна бути тривалою. Тому затухання масових рухів у країнах Центральної і Східної Европи аж ніяк не може розглядатися як занепад чи криза громадянського суспільства. Рухи ці були проявом громадянської свідомости у політико-юридичному значенні громадянства (як citizenship). Їм на зміну мають прийти стійкі, організовані форми громадянського життя у соціальному сенсі (як civil life).

У громадянському суспільстві домінуючими в публічній сфері є суспільні, громадські інтереси. З усвідомлення альтернативности шляхів їх захисту народжуються демократичні багатопартійні системи. Їх виникнення пов’язують із потребою встановлення стійких каналів зв’язку між багатоманітними структурованими групами інтересів і владними інститутами. Громадянське суспільство розглядається як підстава й опора демократії, а демократія, з її складовою – багатопартійною системою, як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак не будь-яка багатопартійна система є наслідком утвердження громадянського суспільства.

В розвинених демократичних державах політичні партії безумовно є виразниками тих чи інших групових інтересів, хоча вони спираються не на окремі групи, а на їх конгломерати. Партії акумулюють групові інтереси, більшою чи меншою мірою узгоджують їх із загальносуспільними інтересами та в узагальненому вигляді підводять під свої платформи. Якщо партії поводять себе саме так, то вони є програмно-політичними партіями. Виборці в такому разі голосують за певну партію, пов’язуючи з її перемогою свої надії або на загальне покращення становища в країні, або на врахування інтересів своєї групи в державній політиці разом з інтересами низки інших груп.

У перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтеґровані суспільні інтереси часто підміняються вузько груповими інтересами тих, хто об’єднався в партію. Така партія приваблює на свій бік тих виборців, які сподіваються на отримання певних особистих вигод внаслідок її перемоги. Так виникають клієнтельні партії (кланові, олігархічні), які нічого спільного із становленням громадянського суспільства не мають. Клієнтельські партії – це патронажні організації, які приділяють значну увагу організаційним аспектам роботи, і мають забезпечувати постійне надходження ресурсів (“клубних благ”) для свої членів і симпатиків. Поширювати свій вплив їм стосовно легко, оскільки лояльність їхніх прихильників повністю базується на наданні їм матеріальних благ і підтримки.

Значно важче розбудовувати програмні партії, особливо за умов невисокої громадянської свідомости. Їм нелегко нарощувати свій вплив серед виборців, особливо, не побувавши при владі і не довівши ділом соціальної спроможности своїх програм. Однак саме від цих партій найбільше залежить стабілізація демократичних режимів, формування партійних систем західного зразка. І саме наявність таких партій свідчить про розвиненість громадянського суспільства.

З попереднього викладу зрозуміло, що громадянське суспільство – це, з одного боку, – об’єктивно існуюча суспільна реальність, підсистема суспільства як цілого, яка розвивається в політичному просторі і часі, має свої стадії та географічно-територіальні різновиди. А з іншого боку, – це теоретична абстракція, “ідеальний тип”, за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмислити суспільну систему під певним, специфічним для теорії громадянського суспільства кутом зору.

І дійсність, і теорія еволюціонуючи в часі, зазнали змін, які були узагальнені під назвами “громадянського суспільства І, ІІ та ІІІ”. Це – часові або історичні моделі громадянського суспільства. Поряд із ними можуть бути виділені моделі, в яких враховано переважання тих чи інших функцій у життєдіяльності громадянських суспільств. Вони також властиві певним етапам його еволюції, або певним країнам. Варіантом такого “моделювання” є виділені Ненсі Розенблюм такі різновиди громадянського суспільства як “демократичне”, “посередницьке” та “виборче громадянське суспільство” [33].

“Демократичне громадянське суспільство” вирізняється насамперед тим, що його суб’єкти наголошують на політичний участі та потенційній опозиційності громадських об’єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадянських об‘єднань тут є “прищеплення громадянам почуття політичної дієспроможности, здатности до розгляду політичних питань, а також схильности розглядати їх в ім’я загального добра. Для цієї цілі, вони повинні внутрішньо бути ліберально-демократичними “міні-республіками”, орієнтованими на публічні арени обговорення і здійснення політики”.

“Посередницьке громадянське суспільство” розглядається як агент формування таких чеснот, як вихованість, “соціабельність”, здатність до солідарного вирішення проблем. Воно націлює громадян на соціальні зв’язки, принципи громадянськости, відкритости, товариськости та відповідальности – якості, які утримують плюралістичну ліберальну демократію разом (як це описано у Токвіля). У посередницькому громадянському суспільстві “від вторинних асоціацій не очікують формування політичних достоїнств, і соціальне співробітництво зовсім не обов’язково має трансформуватись у політичне представництво”.

“Виборче громадянське суспільство” докладає зусиль до підвищення економічної ефективности і загального добробуту. Це поки що нова тенденція в розумінні його функцій, але саме вона, на думку автора, найбільше відповідає умовам сучасности. Пропонуючи цю модель як найперспективнішу, Н. Розенблюм покликається на Геґеля, котрий писав про суперечливість та обмеженість морального впливу громадянського суспільства, в якому переважають егоїстичні інтереси, вузько групова прив’язаність, бідність – риси, що й сьогодні загрожують єдності громадянського суспільства і вимагають “різноманітних виправлень”.

Про необхідність розвитку громадянського суспільства саме в цьому напрямі пишуть також теоретики сучасного егалітарного [34] лібералізму та учасницької демократії (М. Вольцер, Б. Барбер та інші).

Схарактеризовані тут аналітичні моделі можна застосувати, передовсім, до вивчення динаміки громадського життя в окремих країнах. США, наприклад, пройшли шлях від “посередницького громадянського суспільства” токвілівського періоду (1-ша пол. ХІХ ст.) через політизований період “демократичного громадянського суспільства” у 1-ій чверті та в 60-70-х роках ХХ ст., а тепер перебувають на порозі (або в стадії становлення) “виборчого” суспільства.

Водночас, ці моделі можна зробити інструментом аналізу національних відмінностей у функціонуванні громадянського суспільства. Адже не важко помітити, що від часу виникнення громадянського суспільства і дотепер його найтиповіші риси та вплив на політику були різними навіть у межах західного реґіону. Демократія перемогла там попри ці відмінности (а може навіть і завдяки їм). І молоді демократичні держави повинні брати це до уваги, розробляючи стратегію відродження чи побудови громадянських суспільств у своїх країнах.

Згадаймо, що французький граф Алексіс де Токвіль був приємно вражений, побачивши, як охоче вступають пересічні американці в асоціації заради вирішення своїх спільних проблем. “Всюди, – каже Токвіль, – де на чолі певної справи ви побачите уряд у Франції, або титуловану особу в Англії, у Сполучених Штатах ви з певністю знайдете асоціацію” [35]. Культура політичного узгодження і компромісу, розділена усіма, була наслідком американського способу життя і на той час не була властива Европі, зокрема завжди готовому до революційних вибухів французькому суспільству.

Хоча соціальні та політичні інститути Французької Республіки формувалися у той сам час, що і в США, хоча вони ґрунтувалися фактично на тих самих ідеологічних засадах (визнання природних прав, ідей народного суверенітету та суспільного договору), форми суспільної взаємодії, солідарности та політичної активности були тут зовсім інакшими – більш політизованими, радикальними, організованими навколо ліній класового поділу тощо. Вже тоді люди тут більшою мірою залежали від держави та державної політики. У деяких аспектах французькі соціальні інститути могли бути демократичнішими, у деяких – аристократичнішими, але завжди вони були менш ліберальними.

Сказане не означає, що в країнах, де форми громадянської взаємодії відрізнялися від англосаксонських, громадянське суспільство було нерозвиненим. Воно було інакшим: мало більшу частку комунітаризму чи революційности, було політизованішим та ідеологізованішим тощо. І концепції, які формулювалися в таких суспільствах, також неминуче відрізнялися від тих, що формулювалися на англосаксонському досвіді. Можна сказати, що за класифікацією Н.Розенблюм у Західній Европі більш розповсюдженою завжди була модель демократичного громадянського суспільства (яке, передовсім, є засобом політичної соціалізації), у той час як у США домінували описані Токвілем інститути позаполітичного посередницького громадянського суспільства.

Щоправда, рухаючись далі на Схід, побачимо, що в Німеччині, де держава розглядалася як “попередник бюрґерського суспільства, його опікун, вихователь і каратель”, громадянське суспільство не було таким незалежним, як у вище означених країнах. Це т.зв. напівзахідний варіант розвитку стосунків держави і громадянського суспільства. Нарешті, у країнах Східної Европи (за винятком Росії) виникає “освічене громадянське суспільство”, “суспільство-культура”, що згодом розвивається у повноцінну націю. Так само, як і на Заході, громадянське суспільство тут зароджується незалежно від держави, однак, на відміну від Заходу, воно спочатку розповсюджується тільки на сферу освіти і культури [36].

Отже, переходячи від країни до країни ми можемо зустрітися з різними за формою виявами тієї самої сутности, визначеної в її загальних, спільних рисах. На рівні емпіричних моделей громадянського суспільства ми бачимо істотні відмінності навіть у межах того громадянського суспільства, яке на перший погляд видається просто західним і просто ліберальним.

Оскільки у перехідних до демократії суспільствах 80-х – початку 90-х років існувала передреволюційна або революційна соціальна реальність, а не така, яку описав Токвіль у своїй “Демократії в Америці”, то не дивно, що перевагу тут також отримало “демократичне громадянське суспільство”. Як каже Олександр Сидоренко, “українська “оксамитова революція” 1989-91 рр., завдяки якій Україна здобула незалежність, розпочалася і фактично була здійснена не політичними партіями (в той час існувала лише одна партія – комуністична), а громадськими організаціями політичної орієнтації. На хвилі громадської діяльности з’явились і більшість українських політиків”. Не дивно, що пізніше саме таке – політизоване – уявлення про громадянське суспільство та його функції стало домінуючим в українському суспільствознавстві. Найбільшого значення стали надавати проблемам опору громадянського суспільства державі – на шкоду підкресленню його соціалізуючих функцій.

Зосередження уваги на наслідках протистояння груп та об’єднань, що належать до громадянського суспільства, репресивній державі було закономірним явищем для періоду, коли сила тоталітаризму була підірвана саме завдяки масовим акціям громадянського суспільства. Однак у теоретичному плані такий підхід веде до того, що до уваги береться лише одна, причому не найрозвиненіша його модель. У деяких випадках політизація доходить до ототожнення “громадянського суспільства” із свідомо створеною опозицією до владних структур. І тоді громадянське суспільство фактично не відокремлюється від політичного суспільства, на що справедливо звернув увагу Е. Арато [37].

Політизованість громадського життя і політизованість концепції громадянського суспільства – це лише одна з найістотніших особливостей моделі громадянського суспільства, що може скластися в молодих демократичних державах. Інша пов’язана з тим, що можна назвати навздогінною моделлю розвитку цих країн, за якої визначальну роль в усіх сферах суспільного прогресу роль відіграє духовно-інтелектуальна еліта – інтелігенція, котра прагне “підтягнути” свій народ до здобутків світової цивілізації. Ця риса змінює модель громадянського суспільства, яке тут формується, з масового, закоріненого в народі (grassroots) на “інтелігентське” або “освічене” (Р. Шпорлюк), тобто таке, що твориться людьми, які розуміють суть і цінність вибору, зробленого нацією на доволі пізньому етапі її розвитку, необхідність інституціалізації громадянського суспільства як “трансцедентно-логічної передумови демократії” (Дж. Кін). З цієї причини в усіх країнах навздогінного розвитку, у тому числі й в Україні, саме інтелектуали перебувають в опозиції до влади, гуртують народ, виконують роль “ферменту”, без якого не може виникнути громадянське суспільство [38]. Йдеться про початкові етапи розвитку, про період відродження громадянського суспільства та про те, звідки має взятися ініціатива, що ґрунтується на розумінні суті та значення громадських форм діяльности. Розвинене громадянське суспільство у будь-якому варіанті охоплює широкі верстви громадянства і розв’язує значне коло проблем, що стосуються загалу.

Громадянське суспільство вкрай необхідне для утвердження демократичного врядування, бо, як пише Дж. Кін, там, “де немає громадянського суспільства, не може бути взаємодії й обміну думками між громадянами, здатними публічно обирати свої ідентичності, шанувати свої обов’язки в рамках політично-правової структури, яка забезпечує мир між громадянами, добре функціонування уряду, соціальну справедливість та – перш за все – діє відповідно до принципу, що влада має бути підзвітна суспільству” [39].

Чим розвинутішим є громадянське суспільство, тим легше громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або окремими особами. Відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежности, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації, набуття державою ознак держави правової. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчужености та політичного безсилля народу.

Але, з іншого боку, громадянське суспільство залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства й тиранії. Тому зворотній зв’язок у стосунках громадянського суспільства і правової держави – дуже важливий. Визнаючи автономність громадянського суспільства, правова держава має реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, видавати відповідні законодавчі акти та слідкувати за їх виконанням, іншими словами, вона повинна створити ситуацію правової захищености громадян, сформувати сприятливе правове поле для діяльности створюваних ними громадських інститутів. “Захищеність конституційних прав є фундаментальною умовою автономности громадянського суспільства і заборолом проти беззаконного правління” [40].

Відомий український правник і політолог Богдан Кістяківський підкреслював взаємозалежність, взаємну обумовленість правової держави і громадянського суспільства. “Правильне і нормальне справляння державних функцій у правовій державі залежить од самодіяльности суспільности і народних мас, – писав учений. – Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима”. Але так само й громадянське суспільство неможливе без правової держави, яка “неодмінно передбачає широкі громадянські та народні організації, завдяки яким зростає і її власна зорганізованість” [41].

За будь-яких обставин, утвердження громадянського суспільства в молодих демократіях – непроста і тривала справа. “Народження та відродження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками”, зазначає Дж. Кін, адже “воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою”. З цієї причини “незріле громадянське суспільство може перетворитися на поле битви, на якому, завдяки громадянським правам і свободам, лисиці насолоджуються свободою полювати на курей” [42].

Теорія громадянського суспільства, досвід його розвитку в інших країнах, безперечно, має велике значення для України. Ставши на шлях демократичного розвитку, українське суспільство має подолати недовіру до влади й відчуження значної частини українського народу від громадського життя й політики; позбутися тоталітарних стереотипів у його свідомості; використати засоби громадянського суспільства для зменшення всевладдя державних чиновників і для того, щоб формально демократичні інститути влади почали керуватися принципами демократії на практиці.

---

1 Ігнатьєфф Майкл. Стаття-рецензія на книгу: Ernest Gellner. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. (London: Penguin, 1994. 225 p.) // Сучасність. – 1995. – № 10. – С. 77.

2 Див.: Soviet Studies. – Vol. 44. – 1992. – No. 2. – P. 353-355.

3 Civil Society and the State. New European Perspectives / Ed. by John Keane. – London – New York: Verso, 1988. – P. 13.

4 Alexander, Jeffry C. “Civil Society I, II, III: Constructing an Empirical Concept from Normative Controversies and Historical Transformations” / In the book: Real Civil societies. Dilemmas of Institualization. Ed. by Jeffrey C. Alexander. – London etc.: Sage, 1998. – P. 1-19.

5 Джон Кін зазначає, що раніше цей термін означав мирне, невійськове суспільство, здатне вреґульовувати свої проблеми без застосування насильства.

6 Яким чином це відбувалось та яку роль сфера відкритости відігравала в подальшому розвитку суспільних відносин докладно показано у працях Юрґена Габермаса, передусім у його книзі: “Структурні перетворення у сфері відкритости. Дослідження категорії громадянське суспільство”. Перекл. з нім. – Львів: Літопис, 2000.

7 Charles Taylor. Invoking Civil Society. – In: Contemporary Political Philosophy. An Anthology. Ed. by R. E. Goodin and Ph. Pettit. - Oxford: Blackwell Publishers, 1997. – P.73.

8 Див.: Кін Джон. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. – Київ:КІС; АНОД, 2000. – С. 116.

9 В сучасну епоху ця лінія в розвитку поняття знайшла найбільш повне відображення у творах англійського соціального філософа Едварда Шилза. Див.: Shils E. The Virtue of Civility. Selected Essays on Liberalism, Tradition, and Civil Society. – Indianapolis: Liberty Fund, 1997.

10 Див.: История политических учений. Часть 1 / Под ред. Проф. К. А. Мокичева. – М.: Высшая школа: 1973. – С. 261.

11 Г. В. Ф. Гегель. Философия права. §188.

12 Див.: Рябчук М. Гримаси етатизму, або чому в нас нічого не виходить? // Сучасність. – 2000. – № 12. – С.54.

13 Токвіль, Алексіс Д. Про демократію в Америці. – К.: Всесвіт, 1999. – С. 412-418.

14 Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Изд. 2-е. – Т. 3. – С. 34-37.

15 Б. Цимбалістий. Тавро бездержавности. Політична культура українців. – Київ, 1994. – С. 58.

16 Див: Keane John, ed. Civil Society and the State. New European Perspectives. – London - New York: Verso, 1988. - P. 22.

17 Див.: Арато Э., Коген Дж.. Возрождение, упадок и реконструкция концепции гражданского общества // Политическая мысль. – 1996. – № 1. – С. 25.

18 Зокрема, послідовники Габермаса Ендрю Арато та Джін Коен у своїй об’ємній і багатоплановій праці “Громадянське суспільство і політична теорія” запропонували власне бачення цієї категорії. Вони модифікували її зміст, розмежувавши громадянське суспільство як інститут (тобто, як його зрілу, інституціалізовану форму) і як рух (тобто, як початкові стадії його зародження, відродження, становлення). Іншим нововведенням було чітке розмежування сфер позадержавного суспільного життя на “економічне суспільство”, “громадянське суспільство” та “політичне суспільство”. Останнє положення, щоправда, було сприйняте науковою громадськістю неоднозначно. Російський вчений С.Пєрєґудов зокрема доводить, що цього не можна чинити, бо, маючи складну будову, громадянське суспільство “функціонує як цілісна структура, яка взаємодіє з державою і як з інститутом, і як з уособленням ладу і правової культури”. (С.П.Перегудов. Гражданское общество: “трехчленная” или одночленная модель – ПОЛИС. – 1995. – № 3.– С. 60).

19 Арато Э., Коген Дж. Указ. соч. // Политическая мысль. – 1996. – № 1. – С. 26.

20 Див.: Robert D. Putnam. Making Democracy Work. Civic Traditions in Modern Italy. – Princeton (N.J.), 1993.

21 Див: Keane, John, ed. Civil Society and the State. New European Perspectives. – London - New York: Verso, 1988. – P. 14-22

22 Alexander J. Bringing Democracy Back In / Intellectuals Beyond Academy. Ed. by Ch.Lemert. – Sage, 1990. – P. 161, 167.

23 Про те, хто і як заперечує цінність теорії громадянського суспільства див.: Кін Джон. Громадянське суспільство... – С. 58-61; 70-74.

24 Див.: Політологія / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1993. – С. 277.

25 Дж. Александер називає три рівні громадянського суспільства як незалежної сфери суспільного життя, в якій люди формулюють і реалізують свої соціальні права та обов’язки, діючи солідарно: культурний рівень (рівень цінностей); інституційний рівень; практичний рівень людської взаємодії.

26 Пізніше розвинені політичні партії залишаються тісно пов’язаними з громадянським суспільством, з одного боку, і владними інституціями – з іншого, служачи ланкою зв’язку між ними.

27 G. Almond & S. Verba. Op. cit. – P.31, 481–483.

28 Для тих, хто не погоджується зі структурним підходом, уявляючи його як просторове розташування сфер суспільного життя, що не перетинаються і не накладаються одна на одну, можна навести слова Дж. Александера про те, що “громадянське суспільство потрібно розуміти як аналітичну, а не конкретну категорію. Воно не є сферою, до якої можна доторкнутися, або яку можна побачити...”. Це – вимір (аспект) суспільного життя, який виникає завдяки тому, що він підпорядковує суспільних суб’єктів іншим, відмінним, а інколи й протилежним видам обов’язків і дій, порівняно з тими, які вони мають в економічній, політичній та культурній сферах”. (Alexander J. Bringing Democracy Back In. – Р. 168).

29 See: Charles Taylor. Op. cit. – Р. 68.

30 Позаполітична сфера є в кожному суспільстві. Та чи є кожне суспільство громадянським? Запитання риторичне.

31 Цілком неправильним є інше розширене і водночас поверхневе трактування громадянського суспільства як просто “суспільства добрих громадян”. В нашій країні його дотримується частина юристів, публіцистів і просто людей, необізнаних з теорією громадянського суспільства. Вони намагаються визначити його зміст, йдучи від слова до того об’єкта, яке воно позначає. Такий підхід зміщує центр уваги із соціальних взаємодій, здатности людей творити міцні суспільні зв’язки на їх суто політичні ролі, тим самим позбавляючи поняття його евристичної цінности. Хоча громадянського суспільства без добрих громадян не буває, політично-правовий ухил не допомагає, а заважає з’ясовуванню суті цієї непростої концепції, довкола якої точиться стільки суперечок. Тому, відмежовуючись від такого, так би мовити, “семантичного” підходу, зазначимо, що в нашому тексті йдеться про civil society (цивільне, можна було б сказати – цивілізоване суспільство), а не про citizens’ society – суспільство громадян.

32 Саме в цьому значенні громадянське суспільство після оксамитових революцій мало “демобілізуватися”: його діяльність не мала стати менш інтенсивною, але мала набути інших, менш войовничих форм.

33 Див.: Rosenblum, Nancy L.”Civil Societies: Liberalism and the Moral Uses of Pluralism” // Social Research. – Vol. 61.– No. 3 (Fall 1994).– P. 540-557.

34 Від фр. egalite – рівність; представники егалітаризму виступають за досягнення більшої рівности в суспільному становищі людей.

35 Alexis de Tocqueville. Democracy in America. Edited and abridged by R.D. Heffner. – New York: Pengwin Books, 1984. – P. 198.

36 Див.: Шпорлюк Р. Досліджуючи драму історії, або національні шляхи до сучасності // Зустрічі. – 1991. – № 2. – С. 82.

37 Див. Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства // Політична думка – 1996. – № 1.

38 Звідси – те велике значення, яке в Україні, як і в інших постсовєцьких країнах, має активність, ініціативність та громадянські якості національної еліти, яка на жаль, як і в минулому, далеко не завжди перебуває на рівні своїх завдань. З одного боку тому, що за своїм складом – це “нова-стара” еліта, приручена та “перевихована” старою номенклатурою, а з іншого, тому що вона також, як і основна маса народу, поставлена в умови “виживання”. Проте пояснення не є виправданням. І якщо еліта залишиться в стороні від утвердження цінностей і зразків громадянськости, то ідея громадянського суспільства приречена залишитись в Україні добрим, але нездійсненним побажанням. Бо маси, нація без еліти перебороти протидіючі фактори: напівконституційність режиму, відсутність середнього класу власників, стереотипи патерналізму, навряд чи зможе.

39 Кін Джон. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. Переклад з англ. – Київ: “К.І.С.” / “АНОД”, 2000. – С.78

40 Сarlo Rossetti. Constitutionalism and Clientelism in Italy. –In: Democracy, Clientelism, and Civil Society./ Luis Roniger & Ayse Gunes-Ayata, eds. – Boulder (Colo.): Lynne Lienner, 1994. – P. 87.

41 Кістяківський Б. Держава і особистість / Вибране. – Київ: Абрис, 1996. – С. 252, 253.

42 Кін Дж. Вказана праця. – С. 51.