зміст

© О.Енкарнасьйон, 2000

Пропаганда громадянського суспільства і підтримка демократії

Громадянське суспільство – стара і донедавна призабута концепція політичної теорії – сьогодні переживає явне відродження в академічних і політичних колах. Про живучість цієї концепції в сучасній американській політиці найвиразніше свідчить її присутність у риториці політичних діячів, між якими дуже мало спільного.

Настільки різні політичні фігури, як Гілларі Клинтон і Джордж Буш, єдині в закликах до більшої участи організацій громадянського суспільства в забезпеченні людей соціальними послугами, надання яких вважалося свого часу головним обов’язком держави. І для пані Клинтон, і для Буша прагнення розширити залученість бізнесу, Церкви і решти благодійних установ у систему охорони здоров’я, догляду за дітьми й освіти засноване на переконаності у тому, що це не тільки піде на користь загалові, але й сприятиме реальному поліпшенню якости й ефективности суспільних служб.

Однак найбільшою популярністю концепція громадянського суспільства втішається у сфері зовнішньої політики. Керуючись припущенням про те, що створення повнокровного і міцного громадянського суспільства є передумовою успішної демократизації, Сполучені Штати в останні роки зосередили свої зусилля у царині сприяння демократії за кордоном на громадянському суспільстві. Згідно з одним зі звітів американського уряду, така діяльність передбачає підтримку “недержавних чинників, які можуть відстоювати... демократичні реформи і трансформацію системи управління”.

Філософське обґрунтування цих зусиль забезпечує старе і шановане джерело – “Демократія в Америці”, класичний твір Алексіса де Токвіля про американську культуру й інституції початку XIX століття. У ньому відстоюється ідея про те, що громадянське суспільство є основою здорової демократії. На думку Токвіля, ієрархічно організовані інститути (від Церков до приватних асоціацій) служили американській демократії тим, що посилювали здатність суспільства стримувати диктаторські можливості держави, виступали як “великі навчальні заклади” з виховання таких демократичних цінностей, як довіра, терпимість і здатність до компромісів, а також підтримували рівність серед громадян.

Історія американських зусиль, спрямованих на експорт демократії, при усій величі сповідуваних цілей надзвичайно сумнівна. В минулому для зусиль, які чинили в ім’я демократії, були притаманні зловживання, лицемірство і, окрім усього іншого, погано продумані уявлення про саму демократію і про те, яким способом можна забезпечити їй найкращу підтримку в країнах, позбавлених демократичної традиції. Особливо показовий досвід Латинської Америки, де зусилля Сполучених Штатів щодо просування демократії варіювалися від її встановлення за допомогою військової сили при адміністрації Вілсона до проведення м’якої, але помилкової політики проґресивізму, здійснюваної в часи Кеннеді організацією “Союз заради проґресу”.

Уявлення про те, наче громадянське суспільство може служити двигуном демократичної трансформації колишніх авторитарних і тоталітарних суспільств, хоча й привабливе, має глибокі вади. Відповідно, політика просування демократії, зосереджена на активній підтримці громадянського суспільства, приречена на зіткнення із серйозними труднощами, якщо не з повним провалом. По-перше, існує проблема здійснимости цієї політики, що випливає із сумнівної універсальности концепції громадянського суспільства, принаймні, у тому вигляді, в якому її традиційно розуміють на Заході. Придатність — інша проблема. На диво мало уваги приділяється можливости того, що підтримка громадянського суспільства в контексті нерозвинености політичних систем, перевантажености нещодавно виниклих демократичних урядів і високої політизованости населення може мати неочікуваний результат, призводячи до ускладнення, а не до полегшення консолідації демократії. По-третє, сумнівною є обґрунтованість твердження про те, наче сильне громадянське суспільство – необхідна умова успішної демократизації. Не спираючись на міцні докази, це твердження багато в чому рівнозначне мітові.

Ці тези випливають із характеру нещодавньої хвилі демократичних трансформацій, яка призвела до створення десятків нових демократій в усьому світі.

Хоча дійти згоди щодо визначення “громадянського суспільства” дуже важко, це поняття, принаймні від кінця XVIII сторіччя, використовують для позначення т.зв. добровольчого сектору, чи сфери самостійно створеної і власними силами підтримуваної суспільної організованости, яка існує поза державою і ринковими відносинами. Відповідно до найтрадиційнішого визначення, вважається, що громадянське суспільство охоплює великий і розмаїтий світ організацій, створених приватними особами для відстоювання власних інтересів і цінностей. Цей світ містить у собі вільно створені низові організації громадян, такі, наприклад, як асоціації людей, що мешкають по сусідству, так само, як і ієрархічно організовані групи на кшталт загальнонаціональних спілок і етнічних асоціацій. Не дивно, що громадянське суспільство, котре традиційно сприймають як за суттю своєю благодійне і продемократичне, нове покоління “неотоквіліанців” стало використовувати як певний політичний припис соціального відновлення як у старих, так і в нових демократіях.

Далеко не усі вчені і політики стали б доводити, що громадянське суспільство само собою, може обумовити консолідацію демократії. Дивовижно, однак, як часто нещодавній дискурс про долю демократії в суспільствах, що пережили тривалий період авторитарного правління, ґрунтувався на переконаности у зворотному. Найпомітнішою фігурою серед оборонців концепції громадянського суспільства є Роберт Патнем з Гарварда, котрий у своєму знаному дослідженні “Як зробити демократію дієвою” твердить, що соціальний капітал, створюваний організаціями громадянського суспільства, є критично важливим фактором, котрий пояснює демократичну стабільність і економічне процвітання.

Безпосередніший стосунок до політики демократизації має робота Леррі Даймонда зі Стенфорда, котрий наполягає на тому, що “енергійне громадянське суспільство є, можливо, істотнішим фактором консолідації і збереження демократії, аніж її започаткування”. Прямо запозичуючи свої тези в Токвіля, Даймонд пояснює, що громадянське суспільство сприяє демократизації тим, що “створює основу для обмеження державної влади”, “стимулює політичну участь і виробляє досвід і ефективність дій демократичних громадян”, а також “допомагає громадянам у колективному досягненні і захисті їхніх інтересів і цінностей”.

Сприяючи демократії

Наукові твердження про переваги громадянського суспільства знайшли відображення в заходах тієї “індустрії допомоги демократії”, яку творить мережа політиків, активістів низового рівня і міжнародних агентств, відповідальних за втілення ідей громадянського суспільства в конкретну практику сприяння демократії за кордоном. Подібні заяви чутно в американському уряді й у закордонних інституціях, як-от британський Вестмінстерський фонд, німецький Фонд Еберта, у міжнародних органах – ЕС, Всесвітній банк і ООН, а також в організаціях приватної ініціативи на кшталт Фонду “Відкрите суспільство” Джорджа Сороса. Небагато концепцій ближчі особам, які очолюють ці організації, аніж концепція вагомости громадянського суспільства. І це пояснює, чому більшість з них перетворили допомогу, яка надається по лінії сприяння громадянському суспільству, у певний програмний пріоритет (якщо не в центральну місію) своїх загальносвітових зусиль на підтримку демократичної системи правління.

Водночас, важко з’ясувати, яка частина фінансових вкладень, здійснених цими організаціями, пішла безпосередньо на програми, призначені допомогти розбудові громадянського суспільства в країнах, що демократизуються. На цих програмах не часто висить етикетка “допомога громадянському суспільству”. Набагато частіше вони здійснюються під таким розпливчастим найменуванням, як проекти “якісного управління”. Згідно з однією з оцінок, на проекти громадянського суспільства й удосконалення системи управління у 1995 році було витрачено 4 млрд. доларів, тобто 8,6% всього офіційного потоку допомоги того року. Найбільшим постачальником допомоги громадянському суспільству є Сполучені Штати, слідом за ними йдуть Канада, Данія, Франція, Німеччина, Норвеґія і Швеція, хоча їхні програми невеликі порівняно з американськими. До реґіонів, які одержують найбільшу частку допомоги громадянському суспільству, належать, у порядку черговости, Північна Африка і Близький Схід, Европа, Східна Азія і Латинська Америка.

Як і варто було очікувати, коли йдеться про розміщення допомоги громадянському суспільству, окремі країни-донори мають власні пріоритети. Так, Сполучені Штати зосередилися на допомозі Росії, Східній Европі, Філіппінам, Єгиптові, Індонезії та Банґладеш. Головними організаціями, через які США надають допомогу і здійснюють адміністрування відповідних проектів, виступають National Endowment for Democracy (NED), створений у 1984 році при адміністрації Рейґана з ясною метою сприяння розвиткові демократії за кордоном, та United States Agency for International Development (USAID), у якій проекти в галузі демократії і управління є зараз найважливішими.

Інша мета полягає в посиленні неоліберальних і ринкових підходів до економічного управління, що схвалюють західні донори. Існує значна подібність між сприянням громадянському суспільству і бажанням неолібералів обмежити державне втручання в економіку для того, щоб розчистити перед приватним сектором шлях до посилення його ролі у виробництві і наданні громадянам товарів і послуг.

Одна з проблем, що стосується ідеї громадянського суспільства як певної основи демократизації, виникає в зв’язку з разючою вірою її прихильників у здатність практично кожного суспільства створити умови, необхідні для появи громадянського суспільства. Тим часом, в основі самої ідеї громадянського суспільства лежать принципи, що складають серцевину західної політичної думки: передбачуване існування суспільної сфери, пов’язаної воєдино спільним громадянством, визнання індивідуальної автономії й індивідуальних прав, а також колективна концепція справедливости і морального ладу.

Ці ідеї глибоко вкорінені в західному досвіді, особливо коли йдеться про зростання і поширення лібералізму, протестантизму і капіталізму. Не дивно, що ріст громадянського суспільства (від асоціацій сусідів до загальнонаціональних спілок) у країнах, що демократизуються, відбувається найуспішніше там, де національні політичні культури і соціально-економічні структури найбільше подібні до тих, які існують в осерді західного світу, тобто в таких реґіонах, як іберійська Европа, Центральна і Східна Европа, а також південні околиці Латинської Америки. І навпаки, такий ріст виявляється найменш успішним, наприклад, в африканських країнах, чиї культурні традиції й економічні структури істотним чином відрізняються від західних.

Схоже, що концепція громадянського суспільства розвинулася із західного політичного досвіду без обмірковування питання про те, чи сумісна вона із соціальним і економічним контекстом значної частини світу, у якому здійснюються експерименти з демократією.

У нових демократій неприємності?

Настільки ж сумнівною, як і очікування, наче в сильному поставторитарному контексті з’явиться сильне громадянське суспільство, є думка про те, наче енергійне громадянське суспільство завжди підсилює, а не послаблює демократизацію. З дискусій на цю тему, як правило, вислизає потенційна небезпека конверґенції широкого, надзвичайно мобілізованого громадянського суспільства і погано інституціоналізованої політичної системи з перевантаженим урядом, змушеним піклуватися не тільки про консолідацію демократії, але й про вирішення інших невідкладних і політично делікатних проблем, таких як децентралізація держави і лібералізація економіки. У результаті постає вибуховий припис, втілення якого може призвести до політичної нестабільности, до соціального невдоволення і, у найгіршому варіанті, до демократичного збою.

Теоретики політичного розвитку передбачали ці небезпеки ще в 60-х роках. Семюел Гантінґтон, поряд з іншими авторами, висловлював побоювання щодо того, чи зможуть держави Азії, Африки й Латинської Америки, які розвиваються, опанувати той тип високоорганізованого і мобілізованого населення, який витворює енергійне громадянське суспільство. У ті часи існувала підозра, що поширення політики груп інтересів випереджує здатність держави реагувати на соціальні вимоги громадян. І вже зовсім нещодавно нові пояснення деяких найбільш показових випадків демократичних провалів продемонстрували отвережуючі приклади потенційно негативного впливу громадянського суспільства на демократію. Дослідження краху Веймарської республіки, здійснене Шері Берман із Прінстонського університету, свідчить про те, що надмірний ентузіазм у міжвоєнній Німеччині щодо асоціацій громадянського суспільства сприяв руйнуванню республіки і полегшив прихід до влади Гітлера, оскільки багато з цих організацій стали своєрідною базою для підготовки потенційних нацистських кадрів. Берман дійшла висновку, що “якби німецьке громадянське суспільство було слабшим, нацизм ніколи не зміг би залучити на свій бік так багато громадян чи так швидко послабити своїх ворогів”.

Було б надмірною фантазією уявити собі, що якась з нових демократій розвивається за типом нацистської Німеччини. Однак не так уже й малоймовірно очікувати, що енергійне громадянське суспільство може вплинути на нову демократію, ускладнюючи і навіть заморожуючи її консолідацію. Свідчення цього – Бразилія, яка є своєрідною парадигмою відродження громадянського суспільства, а водночас дуже сумнівним прикладом демократичного розвитку.

Бразильський урок

Енергія бразильського громадянського суспільства має аналоги в деяких нових демократичних націях. Починаючи від кінця 70-х років Бразилія переживала “історичне пробудження” практично всіх компонентів громадянського суспільства (у середовищі підприємців, у пресі, у створенні адвокатських асоціацій, церковних організацій, профспілок і жіночих груп) у безпрецедентних для Латинської Америки масштабах. Ці тенденції дозволили громадянському суспільству стати “політичною знаменитістю” бразильського переходу до демократії. Ба більше, це відродження громадянського суспільства забезпечило Бразилію однією з найбільших мереж неурядових організацій у світі, що розвивається. Неурядові організації Бразилії залучені до виконання різноманітних захисних функцій, зокрема, охорони довкілля, захисту прав жінок, викорінювання корупції, а також захисту громадянських прав і прав людини.

Однак залишається незрозумілим, наскільки поширення громадянського суспільства в Бразилії дійсно сприяло консолідації демократії. Усупереч токвіліанським очікуванням, поширення громадянського суспільства в Бразилії не зменшило негативну міць держави. У бразильській новій демократії успішне громадянське суспільство співіснує з грізним і необмеженим державним насильством. Розповіді про масові убивства дітей, нечувані злочини проти тубільних народів і поліцейську жорстокість, застосовувану проти цивільних осіб, справді вражають. Ці прояви державного насильства помістили Бразилію в розряд “частково вільних демократій” (за оцінкою дослідження Freedom House у 1998 році).

Бразильський досвід ставить також під сумнів токвіліанське припущення, яке пов’язує високий рівень асоціативности в суспільстві із суспільною підтримкою демократії. У Бразилії спостерігається найнижчий серед країн Латинської Америки і Південної Европи рівень підтримки демократії. Тільки 42% бразильців вважають демократію “кращою за будь-яку іншу форму правління”, тоді як аналогічний показник серед уруґвайців складає 73%, а серед іспанців – 70%. Відповідаючи на питання про те, чи не є в деяких випадках “недемократичне правління кращим за демократію”, 22% бразильців відреаґували ствердно, тоді як серед уруґвайців і іспанців позитивна відповідь дали лише по 10% опитаних.

Ще показовіші ті ненавмисні наслідки, які мало розширення громадянського суспільства для політики демократизації в Бразилії. (І в цьому полягає пересторога для інших нових демократій.

Хоча бразильці згуртувалися в профспілках, церковних групах і інших добровільних організаціях, вони не створили життєздатної партійної системи. Відтак сучасна Бразилія має найбільшу та найпотужнішу мережу організацій громадянського суспільства в Латинській Америці й одну з найслабших у реґіоні, найфраґментованіших і найменш інституйованих партійних систем.

Розбудова громадянського суспільства в Бразилії відбувалася коштом політичної організованости і зрештою розпорошила політичну потугу суспільства.

Найбільшу загрозу для демократії становить, можливо, те, що успішне громадянське суспільство зменшило здатність урядів, які зіштовхуються з конфліктуючими суспільними групами, координувати і здійснювати економічну політику. Чимало невдалих планів економічної стабілізації в Бразилії свідчать про це. Водночас у найуспішніших випадках реставрації демократії в Південній Америці – у таких країнах, як Чилі, Уруґвай і навіть Арґентина, де громадянські суспільства позбавлені енергії, притаманної Бразилії, – економічні і політичні реформи були швидко здійснені за допомогою політичних пактів. У Бразилії, однак, подібні спроби неодноразово провалювалися. І відбувалося це головним чином тому, що укладення пактів вимагає, окрім іншого, наявности сильної партійно-політичної системи, здатної інкорпорувати наймогутніші та найнепримиренніші елементи громадянського суспільства в систему суспільного договору.

Громадянське суспільство сприяло зростанню апатії населення щодо політичної системи. Характерно, що його розширення значною мірою засноване на ганьбленні політичних інститутів і експлуатації колишніх провалів держави і політичного класу. Подібні настрої в суспільстві цілком зрозумілі, але вони мало сприяють досягненню консолідації демократії. Насправді вони можуть лише заохотити ворогів демократії до формулювання своїх антидемократичних позицій.

Іспанський урок

Найбільш явним свідченням помилковости традиційної мудрости, згідно з якою енергійне громадянське суспільство є необхідною передумовою успішної демократизації, служить приклад Іспанії – найуспішнішої нової демократії, яка виникла в останні три десятиліття на світовій сцені, що складає предмет заздрощів кожної новонародженої демократії. Хуан Лінц і Альфред Штепан, старійшини досліджень проблем демократизації, розглядають Іспанію як “майже такий же зразковий приклад для вивчення демократичних транзитів, яким служить крах Веймарської республіки для вивчення краху демократій”.

Успіх іспанської демократії різко контрастує із сумнівним станом її громадянського суспільства. Коли іспанці розпочали демократизацію, вони мали убоге громадянське суспільство. Його стан був наслідком глибоких етнічних і мовних розколів, запізнілої індустріалізації, історичної схильности до ідеологічного екстремізму та насильства (про це свідчить жорстокість громадянської війни 30-х років) і загальновідомого індивідуалістичного характеру іспанського народу.

До того ж, існувала репресивна спадщина франкістського авторитарного режиму, який не лише зруйнував те громадянське суспільство, яке стало народжуватися в короткий період Другої Республіки (1931-39 роки), але й сформував покоління іспанців, що виявляли значну апатію щодо політики загалом і до будь-яких типів асоціацій, політичних чи інших. Не дивно, що загальне почуття організаційної анемії характеризувало іспанське громадянське суспільство упродовж усього періоду демократичної консолідації.

Ба більше, спадщина франкістських репресій відповідальна також і за те, що власне в період демократизації іспанське суспільство виявилося пронизаним значним зарядом брутальности. Політична воля, яка постала внаслідок руйнування франкістської диктатури, створила можливість росту націоналістичних настроїв, котрі раніше придушувалися, що знайшло відображення в насильницькій і непримиренній політиці таких груп, як ETA – терористичного крила сепаратистського руху басків.

Хаос, породжений ETA і екстремістськими ультраправими групами, безумовно, поставив нову демократію в Іспанії на межу ризику. Невдалий військовий переворот 1982 року цілком явно продемонстрував можливість повернення країни до авторитарного шляху і навіть виникнення ще репресивнішого політичного режиму. Однак ні відсутність в іспанців сильних громадянських традицій, ні насильницьке безладдя, спровоковане антидемократичними силами в іспанському громадянському суспільстві, не призвели до послаблення рішучости уряду рухатися вперед у вирішенні завдань консолідації демократії чи до послаблення загального прагнення населення жити при демократичній системі.

До 1982 року, лише через кілька років після прийняття нової демократичної конституції 1978 року, Іспанію почали розглядати як певну модель демократичної консолідації. Звичайно, виживання демократії в Іспанії (не кажучи вже про її виникнення як про найважливіший зразок демократичного успіху) при відсутності “передумов” у вигляді громадянського суспільства мало б покласти суттєві обмеження для безоглядної пропаганди громадянського суспільства.

Переосмислення громадянського суспільства

Громадянське суспільство не є тією панацеєю, якою воно мало б бути, на думку багатьох, особливо тих, хто прагне використовувати його у своїх зусиллях для сприяння зростанню демократії за кордоном. Вплив громадянського суспільства на демократію є, у кращому разі, нейтральним. Хоча громадянське суспільство може допомогти демократії, воно може і нашкодити їй, ба навіть допомогти її зруйнувати.

У переважній більшості випадків демократизація здійснюється за вкрай несприятливих обставин, коли дискредитованість держави, фраґментованість партійної системи, слабка повага до закону і гострота економічної кризи перетворюють посилення громадянського суспільства в доволі сумнівну ініціативу. Не дивно, що нещодавнє дослідження загальносвітового процесу демократизації свідчить про фактичний реґрес багатьох нових демократій і їх перетворення в “неліберальні” демократії. Ці режими демонструють основні формальні атрибути політичної демократії (особливо вільні та конкурентні вибори), але позбавлені будь-якої суттєвої прихильности до вартостей, які асоціюють з “ліберальною” демократією, – у тому числі, терпимости, підзвітности уряду та поваги до прав людини.

Якщо говорити більш загально, то досвід майже трьох десятиліть безупинної всесвітньої демократизації свідчить про нерозсудливість ідеї, наче демократія може процвітати за відсутности будь-якої з двох умов, що забезпечили найуспішніші результати демократизації в післявоєнну епоху: високого рівня політичної інституціоналізації та соціально-економічного розвитку. Єдині демократії в Латинській Америці, які, як вважають, досягли консолідації (Коста-Рика, Чилі й Уруґвай), характеризуються високим рівнем політичної інституціоналізації, особливо сильними політичними партіями. Японія, Німеччина, Італія, Південна Корея та Іспанія – усі ці країни можуть пишатися показниками соціально-економічного розвитку.

Без політичної інституціоналізації чи соціально-економічного розвитку широке і мобілізоване громадянське суспільство радше за все буде своєрідним непередбачуваним чинником, який відіграватиме потенційно дестабілізуючу роль. Як добре пише про це один російський оглядач політичної ситуації в колишньому комуністичному світі, “у країнах, подібних до Росії чи України, де з встановленням демократії рівень життя драматичним чином упав, уся розбудова громадянського суспільства схожа на будівництво карткового будиночка: хоча ми можемо говорити про проґрес у рухові до громадянського суспільства, ми повинні усвідомлювати, що нічого серйозного тут не зможе відбутися доти, доки не зростуть економічні можливості й економічна стабільність”.

Останнім часом, однак, сприяння соціальному й економічному розвиткові значною мірою втратило свою привабливість для співтовариства, яке надає міжнародну допомогу. І сталося це переважно через нинішнє захоплення громадянським суспільством. Проте така діяльність абсолютно необхідна для виживання як демократії, так і громадянського суспільства в країнах, котрі наразі залишаються дуже далекими від успішної демократичної консолідації.

Переклав Андрюс Вишняускас

Опубліковано в: “World Policy Journal”, Vol.17, #1, Spring 2000